Малишевський, Нацевич і Скок підтвердили: Агапов пішов додому о другій годині ночі. Отож фрезерувальник мав повне алібі і справді знайшов норкову шапку. Не пощастило мені з Вадимом Зубовським, до якого заїхав у першу чергу. До речі, його будинок неподалік од ринку, на вулиці Шмідта, з невеликим садком і квітником перед вікнами старої цегляної хати. Ми не застали його вдома.
Вадимова мати, немолода, випрацьована жінка в засмальцьованій сукні, сказала, що кільканадцять хвилин тому син вскочив до хати і, поки вона поралася коло свиней, знову кудись подався. Про його знайомих вона нічого не відала, тільки знала одного Шалапуху. А коли сьогодні прийшов додому — не чула. Оце і все. Мене насторожила поява Вадима саме після затримання Бога і його раптове зникнення. Наче хтось його попередив. Може, збіг обставин? Але ж вони друзяки і їх обох бачив Дзюняк біля сарая. До того ж у Бога знайшлася золота обручка.
— Заїдемо, Миколо, на Казарського, будинок сімнадцять, — сказав я сержантові, який нудився від мого мовчання, але не наважувався завести балачку про крадіжку.
Нам слід підскочити до Агапова і забрати свідчення. Я перебирав у пам'яті недавні події, факти. І найчастіше спотикався на Шалапусі. Чому він подався на ринок із краденим перснем? Комусь продати? Ймовірно. І суперечило здоровому глузду: ходити одразу після скоєння злочину з речовим доказом у кишені.
Мабуть, керувався Шалапуха впевненістю, що ніколи не натрапимо на нього. Ось чим пояснювалась його поведінка. Звичайно, він і Зубовський рядові виконавці. За їх спинами — досвідчений, жорстокий і нахрапистий ватажок. І хто з них поранив Молостова? Раптом водій упізнає котрогось. Аби вижив…
— Миколо, у тебе є щось пожувати? — звернувся до Бунчука.
— Ха! — втішено гуцнув на сидінні. — Аякже. Сам збирався запропонувати, але ви… Не хотів перебивати.
Сержант відчинив скриньку, де на промасленому папері рум'янились пончики… Поглядав на перехожих, будинки. Надворі чудовий весняний день, що брався до полудня. О цій порі на рідній Вінниччині набагато прохолодніше, а тут городяни ще напередодні 8 Березня позбулися пальт і плащів — перейшли на літню форму одягу. Таки південь України — благодатний край.
Ось і вулиця Казарського. Зупинилися коло будинку номер сімнадцять. Я виліз із «уазика», зайшов у двір, постукав до шостої квартири. Помітив, вікно не запнуте шторою. Двері відчинив Агапов, одягнутий і причесаний. На його обличчі майнув вираз здивування й одразу пропав. Очевидно, не чекав на мою швидку появу.
— Заходьте, — запросив і зазирнув через моє плече — сподівався на Кузьменка з Букетом.
— Виспався? — запитав Агапова.
— Який к бісу сон після всього?! — з серцем відповів і недбало махнув рукою. — Мов рукою зняло. Добре, батьків не було.
— Що ж ти думав робити з шапкою?
— Не знаю, — щиро признався і здвигнув плечима. — Мої не бачили її.
В кімнаті диван-ліжко прибране і на столі наведено лад. Я прочитав свідчення. Написано грамотно. Очевидно, закінчив школу Агапов непогано.
— Значить, «Волга». Ти не помиляєшся? — перепитав його.
— Ні. От лише колір… Там лампа денного світла на стовпі, і машина ніби сіра, ніби синя. Не розбереш, — із жалем сказав і зам'явся. — Я ще… І чи потрібне воно?
— Ну-ну, кажіть, — підохотив його.
— Заднє і бокове скло запнуті занавісками.
Гарна прикмета. Молодець, Агапов. Таку «Волгу» легше шукати.
— Допишіть, Славо, і розпишіться внизу, — подав його свідчення, не гадаючи, що пізніше воно зрине у пам'яті, коли назріватиме злочин значно тяжчий, ніж крадіжка.
Він швидко дописав.
— Ви знаєте Зуба?
— Хе, колишній «король» навколобазарної шпани, — презирливо мовив Славко. — В дитинстві витрушував з нас мідяки. Працював зі мною на заводі. Вигнали за прогули і пиятику.
— А з ким він товаришує?
— Не знаю. Мені ніколи й на вулицю вийти, — поскаржився. — Колись водився з Богом — Богданом Шалапухою.
Я вірив йому і співчував, бо праця і навчання — важкенький віз, під силу не кожному. Безперечно, шляхи Агапова і Зубовського розійшлися. І, характерно, хлопчаки, які витрушували мідяки у своїх ровесників, рідко ставали порядними людьми. Мені подобався Агаиов. Він отямився після наших несподіваних відвідин, і тепер у ньому відчувалася робітнича закваска.
Цього разу я роздивився велику фотокартку. На ній середнього віку жінка з довгими косами, що вільно спадали на плечі. Вона вилицювата, і очі посаджено широко, ніс трохи приплюснутий, губи великі, повні. В погляді — рішучість, воля, незважаючи на кругле підборіддя. Проте привертали увагу бойові нагороди на жакеті.
— Хто це? — поцікавився я.
— Моя мати, зенітниця, — гордовито сказав Славко. — Збила три «месери», була поранена… Фотографувалася на двадцятиріччя з Дня Перемоги.
В вікні майнула постать Бунчука. Я зрозумів — надійшла по рації якась звістка. Квапливо попрощався з Агаповим і заспішив надвір. Зіткнувся з Миколою під дверима.
— Арсене Федоровичу, повідомлення: автолавка на вулиці Тінистій. Там чекає дільничий інспектор, — випалив сержант.
Нарешті розшукали Валуйка! Третій підозрюваний.