21.


Невдовзі я приїхав у відділ і розповів слідчому Топчію про наслідки розшуку. Анатолій пошкодував, що я не зустрівся з тіткою Параскою і дядьком Ониськом. Без їх свідчень наші висновки стосовно Корча двозначні й непевні. Слідчий нетерпляче чекав відповіді із Вінниці. Якщо там проживали Баглай, Страпатий і Тягун…

Якраз наспіла обідня перерва. Ми з Топчієм поїли у кафе «Чайка», і я, не гаючись, вдруге подався на вулицю Козацьку. Щоденні базарувальники торгують до полудня, отож сусіди Корча вже повинні сидіти вдома. І не помилився. Тітка Параска — невисока, худа, гостролиця жінка, загнічена сонцем, — мила посуд у літній кухні. Вона підтвердила: бачила п'ятнадцятого травня вранці Роптонова на подвір'ї.

Дядько Онисько, хильнувши кварту вина власного виробництва, спав за хатою на тапчані. Трохи прочумавшись, гугнявив, наче стара платівка: «Крутиться, щоранку крутиться на подвір'ї». А коли я зауважив, що Геннадій працює і в першу зміну, дядько довго кліпав повіками, осмислюючи почуте, а потім знову заторочив: «Крутиться, цілими днями крутиться». Безумовно, таке свідчення до уваги не бралося.

На Роптанові-Корчі лежала підозра. Проте для його арешту і обшуку Топчію бракувало вагомих доказів. Слідчий був у розпачі. Він збирався йти до Шалапухи: складав папери у теку.

— Склероз! — несподівано вигукнув Анатолій. — Дзвонив же Махов! Просив зайти до нього.

Я підхопив й заспішив у прокуратуру. Чого викликав мене Гліб? Я міг його порадувати, бо дізнався, хто мешкав у квартирі до Шеляга. А от що було з Личаковим далі? Адже хвороби не продовжували віку…

Глібу жарко: вікно у кабінеті відчинене і він у самій сорочці з короткими рукавами (піджак на спинці стільця), на столі сифон, склянка і папери, папери. Темно-русявий чуб розкошланий — перша ознака, що Махов схвильований і довго міркував, запустивши, за звичкою, п'ятірню у волосся. Він глянув на мене відсутнім поглядом і втупився у стіл, та нараз скинувся.

— О, Арсен! — здивовано протяг. — А я тебе чекаю. Тут таке, таке… — покрутив головою, ляскаючи долонею по паперах.

— У мене теж є новина, — похвалився я, згораючи від цікавості.

— Давай спершу свою.

Я розповів, як у старого шахтаря довідався про Петра «Першого», потім про відвідини фотоательє. Гліб уважно вислухав і щасливо посміхнувся. Я подумав, що, мабуть, слідчий прокуратури зробив якісь далекоглядні висновки.

— Значить, Ламбуцький знав Петра «Першого», тобто Личакова, — підбив підсумок Махов. — Угу, в 1948 році захворів і з 1950-го постійно у лікарні… Личаков Петро… Темна особа — майстер жіночих портретів. Ось візьми, ознайомся, — подав мені теку.

У ній — документи експертизи. Я заглибився у них. Розчленованій жінці 21–23 роки, убита в 1945–1947 рр., у неї перелом передпліччя правої руки, що сталося раніше — у 1941–1943 рр. З пістолета «вальтер» застрелений у 1946 році водій, який супроводжував касирку приміського цегельного заводу. Жінку задушили. Номери купюр ідентичні пограбованим. Коштовності викрадені в 1946 році з ювелірного магазину… Я глянув на Гліба й розкрив рота поділитися враженням.

— Зачекай, — слідчий застережливо звів руку. — Я підняв справи про зникнення громадян у 1945–1947 роках, переглянув їх і надибав… — Гліб поклав переді мною стару, тонку, обтріпану папку.

«Справа про зникнення гр. Кодоли В. О.» — напис вицвілим фіолетовим чорнилом… Розгорнув — заява матері до міліції з проханням розшукати дочку Віру, свідчення хазяйки, у якої наймала кімнату Віра. До дівчини приходив Костя, продавець комерційного магазину «Бакалія». Показання завідуючого магазином: Костя Забильняк з 29 липня не з'являвся на роботі й десь подівся. Далі — пояснювальна записка: з 26 липня Кодола В. О. перестала прибирати у фотоательє, і невідомо де вона. Підпис… Я не повірив власним очам. Личаков! Дівчина прибирала у фотографії Петра «Першого»! А в його квартирі знайшли останки…

— Ну Гліб! — я захоплено дивився на слідчого. — Глибоко копнув. А які факти! Це ж коли припустити… Невже Личаков порішив Забильняка, щоб відвести від себе підозру? Мовляв, кудись утекла закохана пара.

— Можливо, — погодився Махов. — Лише треба довести, що останки — Кодола. Є одна надія.

— Мати Віри, — здогадався я і заглянув у справу. — Вона із села Кайданного. Варто туди навідатись.

— Тепер не Кайданне, а Щасливе, — зауважив Гліб. — І недалеко від міста.

У мене в грудях повільно розповзався холодок від передчуття значних подій. Подібно! справи мені не доводилося розслідувати. Певна річ, ми натрапили на сліди колишньої зграї злочинців, які, напевне, залишилися невикритими і, можливо, й досі вряди-годи займалися своїм страшним промислом. Махов помітив мою схвильованість і загадково посміхнувся.

— Це ще не все, Арсене, — багатозначно сказав. — Пам'ятаєш, там був якийсь зотлілий зшиток. Наші фахівці дещо зуміли прочитати, відтворити текст, — багатозначно сказав.

— Не тягни, Глібе, не тягни! — благав я.

Махов простяг мені прямокутник цупкого глянцевого фотопаперу. На ньому відзнято текст, видрукуваний на машинці. Ось він:

«СЬОГОДНІ РОЗКОЛОЛИ ЮВЕЛІРНИЙ МАГАЗИН. БАГЛАй УВІРВАВ СОБІ НАЙБІЛЬШЕ. СТОРОЖА ПРИШИВ ТЯГУН». «ВЗЯЛИ КАСУ КІНОТЕАТРУ «ПРОМІНЬ». Я ЗАДУШИВ КАСИРКУ». «ВИКОЛЯДУВАЛИ У ЗУБНОГО ЛІКАРЯ ГОРНЯ ЗОЛОТИХ ЧЕРВІНЦІВ. БАГЛАЙ ПАЛИВ ЙОМУ СВІЧКОЮ БОРОДУ, ПОТІМ ЗАРІЗАВ». «КВАЧ НАВІВ НА ПОЗИКУ. ХАПНУЛИ 500 ТИСЯЧ. І КАГЛУ ЗАТУЛИВ КВАЧ, І ВСЯ БРАТІЯ ВІДДАЛА БОГОВІ ДУШУ».

Приголомшений, перечитав… Баглай, Тягун, Квач… Баглай і Тягун…

— Ну як? — Гліб чекав, як я зреагую.

— Та я ж їх знаю! — скочив і пронизливо втупився у Махова.

Він схопився, й кілька хвилин ми мовчки, ошелешені, дивились один одному в очі. Оговтавшись, я докладно розповів про крадіжку з промтоварного магазину на ринку й пораненого Молостова, про характерний удар і, нарешті, виклав Глібу головне: зміст повідомлення на запит Топчія, де фігурували прізвища Баглай, Тягун і Страпатий. Наголосив, що відбитки пальців належали Тягуну. По тому настала черга сторопіти Махову…

— Он воно що… — Гліб потер чоло долонею, на мить заплющився. — Слід тягнеться аж із Вінниці, і той грузин під Фастовом… Невже їхня «робота»?

— Можливо. А Квач у повідомленні з інформаційного центру не значиться, — сказав я.

— Напевне, прокурор забере справу у Топчія і передасть мені, — зауважив Махов. — Я розпорядився підняти старі справи по цих злочинах, — і показав мені на відтворений експертами текст.

Я кивнув і присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Почав гортати… Ага, ось — психоневрологічна обласна лікарня. Подзвонив головному лікарю — нікого, заступникові — теж. Зиркнув на годинник — десять хвилин на сьому вечора.

— У лікарню? — запитав Гліб.

— Еге.

— Вже пізно. Завтра займешся Личаковим. А зараз розкажи мені докладніше про все, що вдалося з'ясувати із пограбуванням.


Загрузка...