На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..
— Ой Валю! — зненацька залементувала якась жінка. — Господи! Хто ж тебе?!..
Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть — вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.
— Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… — розпачливо голосила-приказувала.
— Послухайте, шановна, — міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. — Я з міліції. З міліції, — повторив, щоб дійшло до неї.
— Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… — бідкалась. — А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? — витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.
— З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?
— Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.
— Ходімо до вас.
Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.
— Хто ви і звідки? — лагідно запитав її.
— Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. — Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.
— А хлопець? Ви його знаєте?
— Авжеж, вчилися разом. Він шофер нашого колгоспу, секретар комсомольської організації, Молостов Валентин Карпович. Вчора приїхали на базар з качками. Не всі продали і заночували…
Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.
— Розказуйте, Уляно Тимофіївно, — попросив її.
— Про що? — звела на мене затуманені очі. — Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні — і сюди на ночівлю.
— А як Валентин потрапив до сарая?
Колосюк знизала плечима.
— У якій кімнаті він жив?
— Двадцять третій.
— Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?
Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.
— Як ви?.. Ви… Я заміжня, — тихо, гнівно мовила. — Ми з його Тетяною подруги.
— Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, — вибачливо заперечив. — Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.
— Десь о десятій. — І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: — Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.
Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.
— А куди качки?.. — розгублено запитала. — І машина? Вони ж колгоспні.
— Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, — пообіцяв їй. — Ви трохи почекайте.
— О-хо-хо… — Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. — Це ж взнає Тетяна…
Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова — жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями — вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.
— Ви до кого? — кинула на мене швидкий погляд.
— Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?
Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.
— Двоє грузинів. — У неї приємний грудний голос. — Продають мандарини.
— Є котрийсь із них?
— Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, — підказала мені.
Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.
— Заходь, — глухо пролунало у відповідь.
За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.
— Сідай, кацо[1], гостем будеш, — і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. — Найкраще п'ється сапераві[2] із сури[3]. Бери, генацвале[4]. Щоб ми ніколи не знали біди.
— Пробачте, але я на роботі, — чемно відмовився, опускаючись на стілець. — Служба.
— Не те говориш, кацо, ображаєш мене, — спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. — Стакан сапераві — і голова ясна, наче у математика, а на душі — рай. Покуштуєш нашого хачапурі[5], шоті[6], мчаді[7], шашхі[8], які передала мені маміда[9]. Давай, генацвале.
Від столу Гостро й апетитно пахло, а я не снідав. Проте втримався від спокуси.
— Я з карного розшуку, капітан Загайгора, — назвався, остаточно поклавши край запросинам.
— Вах, батоно[10] начальник, — сплеснув у долоні Белішвілі й гаряче заговорив — Ми продаємо своє і маємо довідки з колгоспу. Все зако…
— Добре, добре, — перебив його. — Тут жив шофер. Де він?
— А, Валентин… — Арчіл лукаво підморгнув мені й ковтнув вина. — Ще не прийшов од своєї…
Далебі, він нічого не знав і думав, що Молостов у Колосюк. Вона ж учора ввечері зазирнула до їх кімнати… Значить, шофер вийшов пізніше. Куди? Чого? Я завагався: сказати Белішвілі чи ні про подію? Втім, все одно скоро дізнається.
— Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, — сказав я. — Знайшли його в сараї.
— Вайме[11]! — Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. — В сараї… Але ж він пішов до машини.
— О котрій годині?
— Після дванадцятої. Ми довго сиділи, балакали, грали в карти… Закрякали качки, і він вибіг подивитись. Вайме… — замовк, і сидів посмутнілий, пригнічений, нараз випив вино і по тому тихо мовив: — Шені черіме[12]…
— А де твій товариш?
— Гурам? На базарі, торгує.
— Ти водиш машину?
— У мене вдома «Волга».
— Вивези качки на ринок. У фойє сидить та жінка, допоможи їй, — попросив його.
— Зроблю, батоно начальник.
— Це Валентинові піджак і сорочка?
— Його.
— Віддаси їй.
Я знайшов у кишені піджака ключі від ЗІЛа, поклав їх перед Белішвілі на столі і вийшов. Отож, Молостов вибіг до качок, а опинився в сараї. Значить, на першу годину ночі злодії вже були там. А близько другої «Волгу» в кінці вулиці бачив фрезерувальник Агапов. Значить, в магазині вони порядкували довго. Це ж треба мати цілковиту впевненість, що не захоплять на місці злочину.
На мене байдуже глипнула чергова, не перестаючи в'язати, і я поминув її, спустився у фойє. Колосюк встала з крісла, запитально звела брови.
— Зараз вийде Арчіл, грузин, і завезе качки на ринок. — На обличчі пташниці — розгубленість і недовіра, і я заспокоїв її: — Не бійтеся, він людина хороша. І ще віддасть речі Валентина.
Колосюк, кивнувши, втомлено сіла. Я підступив до дерев'яного бар'єра, за яким нудьгувала адміністраторка — власниця пишної пістрявої зачіски. З-під насурмлених брів забігали по моєму лиці її блідо-голубі очі. Я представився. Не здивувалася — сприйняла мою появу як належне. Тільки трохи довше-затримала погляд на моїх неголених щоках.
— Хто у вас керує господарством?
— Дзюняк.
— А хто він?
— Тарас Свиридович?! — вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. — Наш завідуючий.
— Він є в будинку?
— Незабаром прийде, почекайте. — Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. — Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…
Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.
— Калбатоно[13], прийміть мої щирі співчуття, — сумно мовив.
— Спасибі.
Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.
— Біда з вами приїжджими, — поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.
Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.
— Ви бачили, коли вночі виходив шофер? — натомість запитав її.
— Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.
— Хто це — Настя Вакулівна?
— Палига, чергова другого поверху.
Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.
— І ви не схвилювалися, що він не повернувся?
— Чого? — зломилися її брови-шнурочки. — Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.
Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, — ніякої надзвичайності.
— Давно у вас ці грузини?
— Вже місяць.
Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…
— Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? — запитав із таємною надією.
— Тільки один шофер.
— Будь ласка, дайте його картку.
Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду — продаж товару з автолавки, номер машини.
— Коли вибрався Валуйко?
— Виписався рано, — і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. — Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.
О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки — недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори — і вдома. А Валуйко залишився.
— А він не виходив опівночі надвір?
Адміністраторка здвигнула плечима.
— Хтось хряскав дверима. Я не зводилась — дрімала.
— Часто зупиняється у вас?
— Щомісяця.
Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.
Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.
Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.
Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. — старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. — сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. — єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. — старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. — сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. — рядовий, піхотинець, ветлікар.
Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.
— Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, — раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. — А які орли!
Оглянувся — позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.
— А я до вас, Тарасе Свиридовичу, — звернувся до нього.
— Впізнали! — зраділо вигукнув. — Я здорово змінився, не всі… — він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. — Заходьте.
Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.
— Ви знаєте, що сталося?
— Оце від сарая, — відказав Дзюняк і скрушно додав: — Неприємність, і шкода того шофера.
— А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? — запитав його.
— Я.
— Коли ж ви були востаннє?
— Їй-бо, не пам'ятаю, — почухав потилицю. — Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.
Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут — нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.
— Скільки у вас чоловік у штаті? — запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.
— Зі мною одинадцять.
— Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, — почав я здалеку. — Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.
У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:
— Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.
Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.
— Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?
— Ні, — жваво відгукнувся завідуючий. — Спочатку… — Він задивився у стелю і почав загинати пальці. — Спочатку тканини, після них — уцінені товари, потім — спортивні й оце другий рік… — Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: — Невже хтось із наших жінок?
— Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, — заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.
— Справді, жінки люблять потеревенити, — охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.
— А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? — для годиться запитав.
— Ні, люди як люди, — не вагаючись, відповів. — У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, — гірко зазначив.
Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.
— Ну й телепень! — вигукнув. — Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!
Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.
— Да… — продовжив. — Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь — вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.
— Які вони з себе? Ви б упізнали їх?
— Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один — чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий — русявий, ніс задовгий, теж у куртці. — Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. — Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.
Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко — шофер автолавки — і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.
— Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, — запросив Дзюняка.
На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.