34.


— Площа Гагаріна! — оголосила вагоновожата.

Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея — тяглася вздовж паркану цвинтаря.

Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку — в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.

Цвинтар скидався на густий гай. Поміж кущів і стовбурів дерев проглядали дерев'яні й залізні хрести, зчорнілі, іржаві, а подекуди витикались пам'ятники із сивого граніту та чорного мармуру, металеві шпички огорож. Тиша і запустіння, тільки шеберхав у верховітті вітерець і долинав перестук трамваїв.

Де і як у тій гущавині знайти могилу матері Баглая? Я заглибився у зарості, блукав серед осунутих, занедбаних поховань. Траплялися серед них, судячи з написів на табличках, довоєнні й під час окупації. Одначе не попадалася Баглай. Подумав, що так можу шукати і день, і два, бо не знав, звідкіля починались поховання.

Вибрався на центральну алею цвинтаря. Прикро, що Зазнав невдачі. Хто ж міг допомогти? Попрямував до виходу. Жінки продовжували сидіти на замшілих надгробках. Знову втупились у мене прохальними поглядами, аж кортіло дати кожній по гривенику. У деяких на колінах розв'язані білі вузлики, звідкіля вони брали хліб, яйця й ковбасу, їли, плямкаючи запалими губами. А чому б не спробувати?.. Я спинився перед ними.

— Часом ви не підкажете, де могила Баглай Секлети Титівни? — звернувся до жінок.

Попервах вони перезирнулись, а дехто знизав плечима.

— А ви ким їй приходитесь? — озвалася крайня, з сивими рідкими вусиками й чорною родимкою на бороді, з якої теж стирчали білі волосини.

— Товариш її онука, — сказав неправду, щоб не викликати цікавості.

— Онука товариш… — Стара обмацкувала мене чіпкими блідими очима й недовірливо прошамкала: — Сина Данька? Отого пуцьвірінка, якого він?..

— Еге, його.

— Господи… — Звелась і перехрестилася. — Таки діждалася, що хтось з'явиться, подасть звістку.

— Ось і маєш, Марфо, розраду, — заздрісно сказала бабця, що сиділа поруч.

Марфа нахилилася й взяла з-за надгробка костур, пішла вперед. Я стояв, не вірячи у зустріч із знайомою Баглая Данила, а можливо, й родичкою. Марфа оглянулась, мов запрошувала йти за нею. І я наздогнав її. Повернула праворуч, на вузьку стежку, що в'юнилася попід парканом кладовища і рядом могил.

Через кільканадцять метрів спинилася перед поруділою, давно не фарбованою металевою огорожею, за якою похилений залізний хрест на розсунутій могилі, порослій бур'яном. На табличці ніякого напису — він злущився, і я б ніколи не розшукав це поховання, коли б не баба Марфа. Вона часто й дрібно хрестилася, шепотіла, закочуючи очі під лоба.

— Ох, стара я і немічна, — жалібно мовила Марфа, налігши грудьми на костур. — Колись доглядала: бур'ян полола, підсипала, підмальовувала, а тепер аби себе обійти. То як тебе звати?

— Федір, — назвався ім'ям батька.

— Не застав би ти мене тут. Я щодня на новому цвинтарі чаплю. А сьогодні день святого… — Баба затнулася, потерла чоло брудною долонею… — їй-бо, забула, як його… Але правиться у капличці й трохи прихожан прителіпалося. Дещиця й нам перепала. Ну, Федю, ходім до мене, розкажеш старій про Данька. Гай-гай, відколи не бачились із ним. Думала, вже й богові душу… А живий.

Вона подибала, спираючись на костур, далі по стежці. Я йшов позаду й міркував, що таки пощастило і ця Марфа доповнить наші відомості про Баглая фактами, які прискорять розшук і Тягуна, і Квача.

— Ти в кумпанії Данила? — запитала-прогугнявила баба.

Я промовчав, ніби не дочув. Вона звернула на другу стежку, що тяглась у глиб кладовища. Обабіч густі зарості шипшини, бузини й глоду, а навколо ні душі, тільки мовчазні, похмурі старі хрести й надгробки, запалі, плесковаті могили. Несподівано спало на думку: а чи не навмисне заманювала мене у гущавину Марфа, де сиділи друзяки Баглая? Засідка ідеальна! І ніхто не знав, куди й до кого я пішов. Крадькома озирнувся доокруж — нічого підозрілого. І все ж насторожено ступав за старою. Вона не озиралась — сунула попереду. Он виткнувся зелений горб склепу з чорною мармуровою плитою. На ній місцями стертий часом напис: «КУП… ДРУГОЇ ГІЛЬД… ОВЧАР МАР… ВИЧ». Марфа зупинилась.

— Ось у ньому ховався Євсаган зі своїми… Сюди носила їм харчі, — прошамотіла й бридко засміялась. — А ті, мов собаки, нюшкували і не знайшли їх. — Вона наблизилась до мене й дихнула горілчаним перегаром, втаємничено зашепотіла — Давай сьогодні вночі прийдемо сюди, підпишімо склеп. У мене є лом. Там… там золото, поділимось. Га, Федю?

— Золото?! — витріщився я на стару. — Чиє? Купця?

— Дурний ти, господи прости. Від купця й кісток не осталось. Євсаган закопав, Євсаган. О! — Марфа багатозначно підняла скоцюрбленого пальця.

Євсаган, тобто батько Данила. Я недовірливо подивився на бабу, потім на склеп.

— Не віриш? А він у Кальчевського, царство йому небесне, був оцим, скарбником. — Марфа ткнула костуром у плиту й зачовгала по стежці.

Кальчевський… Багато знала стара, коли згадала його. Може, Євсаган і тримав у склепі награбоване, та навряд щоб воно лежало там досі. Коштовності, мабуть, прибрав до рук його син — Данило. А взагалі, варто перевірити. Може, щось залишили бандити у своєму схроні? Хай не золото, а якісь предмети, проте вони стануть речовими доказами. Я загадав собі вернутися сюди із Моренцовим і його працівниками. А Страпатий мені про склеп — ні слова. Чому?

Стежка вивела нас на другий бік кладовища. Крізь пролом у паркані вийшли на тиху вулицю, забудовану звичайними приватними будинками. Ага, на номерному знаку назва — Олександра Блока. Марфа мовчала, аж поки не порівнялися з продуктовим кіоском.

— Візьми, Федю, пляшку «Кагору», — благально мовила. — Закроплюся ним, наче причастям. І кексів з ізюмом.

Повновида продавщиця з цікавістю позирала на мене. Марфа квапливо, мов хтось збирався видерти у неї, сховала пляшку за пазуху. Жвавіше задибала, часто облизуючи губи. Напевне, у передчутті випивки. Несподівано югнула у хвіртку до хатини, валькованої, критої толем, з віконцем у причілку. На вузьких дверях висів чорний великий замок. Марфа відімкнула його і всунулась досередини.

Хата — одна невелика кімната з провислою стелею. У кімнаті — плита на дві конфорки, на якій стояли закіптюжені чайник і дві каструлі; давній стіл і лавка, дерев'яне ліжко, застелене засмальцьованою ватяною ковдрою, на стіні вішалка з одягом, в кутку тумбочка. Ні відра з водою, ні образа, зате тримався неприємний запах гнилі й сирості, бензинового чаду, хоч я ніде не бачив сулії з гасом.

Баба виклала на стіл вино й кекси, звинулась без костура до тумбочки й видобула звідтіля дві склянки, тремтячими пальцями відкоркувала пляшку й намірилась налити, Я накрив склянки долонями й відсунув од неї подалі. Марфа втупилась у мене бляклими очима. Я не хотів, щоб вона сп'яніла. Наша розмова потребувала тверезої голови.

— Ти чого? — недружелюбно запитала. — Ви грамотні?

— Псалтир добре читаю. Що, Данько написав листа? — ожили її очі.

Замість очікуваного листа я подав їй своє посвідчення. Вона боязко взяла його, розгорнула й довго вивчала, ворушачи побабченими губами… Потім пронизливо, недоброзичливо подивилась на мене й гірко мовила:

— З міліції… А я думала — Данько прислав. Як же ти мене знайшов?

— Коли ви бачилися з Данилом?

— Ого, коли те було… Восени сорок п'ятого, як повернувся з війни. Забіг до мене з сином, дав грошей на хрест і огорожу, посидів трохи, і відтоді мов лизя злизала. — Баба ласо, нетерпляче позирала на пляшку, і, щоб швидше допастися до вина, їй розв'язався язик. — Ще приходила його Катерина, поки зовсім не осліпла, питала за сина. А хіба я знаю, куди повіявся Данько? Хоч і колись прислав гроші по пошті, мабуть, на молебень по Секлеті. Я й замовляла. Хай земля їй…

— Може, у вас залишилися ті папірці з пошти?

— А є, зберегла. — Марфа зсунулась із лавки й почалапала до ліжка, закотила ковдру, підняла матрац (я побачив під ліжком примус) і взяла під ним товсту, пошарпану книгу. — Ось тут вони.

Псалтир видання 1871 року, святійший Синод, Санкт-Петербург, старослов'янські друковані літери. Я здивувався, що Марфа читала його. Перегорнув частину й надибав поминальник, за другим разом — пожовклий талон поштового переказу на 500 карбованців: «м. Вінниця, вул. Блока, 21, Ладанюк Марфі Власівні». Я уважно обдивився його. На штемпелі назва міста, 29 березня 1948 року, п'яте відділення зв'язку. Перегорнув далі — знову талон з мого міста і п'яте відділення, 1952 року, на 500 карбованців… Всього у псалтирі було три талони. Останній — за 1955 рік. Отже, після звільнення Баглай поселився у місті біля моря. Факт вагомий.

— Марфо Властно, а кого ви знали із товаришів Данила?

— Всіх знала, — і почала загинати пальці. — Сидора, Феофана… А тих уже й забула.

— Як ви познайомилися з ними?

— А ніяк, — облизала губи, не спускаючи очей із1 вина. — Колись працювала у шинку Євсагана, батька Данька, мила посуд, прибирала.

— То ви і Кальчевського бачили?

— Бачила: ось так, як тебе. Страшний чоловік. Коли посміхався, наче різав живцем. Данько змалку перейняв у нього посмішку. Боялися його, песиголовця, навіть найближчі друзяки.

— Після війни, крім Данила, до вас ніхто не приходив, не здибали когось із них?

— Ні. Правда, об'явився Сидір без ноги, лагодив шкарбуни на базарі, а потім кудись зник. — Вона благально подивилася на мене.

Дивина: жила із Страпатим в одному місті, а від війни ні разу не здибалась. Звісно, коло її інтересів надто вузьке — цвинтар, церква і найближчий магазин. Ох і цікавого свідка я розшукав! Баглай, напевне, давно вважав бабу померлою, якщо перестав надсилати гроші. А вона, мабуть, колись перепродувала крадене й награбоване.

— Скільки вам років?

— Вісімдесят шість, — прошамотіла. — Натупалась на цьому світі, засиділась, а бог не кличе.

Я показав їй фотографію Личакова. Ладанюк начепила окуляри з товстими скельцями, глянула.

— Ох, який нещасний… — пошепки мовила й перехрестилася. — Не здибалася з ним, ні.

Мене вже ніщо не затримувало у баби Марфи. Стежкою через кладовище, поминувши таємничий склеп купця, вийшов до трамвайної колії, а потім до зупинки біля універмагу. Моє відрядження до Вінниці скінчилось, і не без успіху. Я тепер достеменно знав, з ким ми зіткнулися, — з нащадками банди Кальчевського «Білий хрест».


Загрузка...