Я вийшов з «уазика» біля ґанку Будинку колгоспника. У фойє нікого, крім адміністраторки за бар'єром. Інша, не з копицею пістрявого волосся і меткими очима. Ця молода і гладенько зачесана. Обличчя у неї несвіже — далася взнаки недоспана ніч. На правій руці широка золота обручка.
— Місць нема, — байдуже, звично повідомила.
— Мені не треба. — Я показав їй посвідчення. Вона подивилась у нього й звела на мене запитливі карі очі. — Виписався Белішвілі Арчіл Саакович?
Спершу вона поставила на перегородку табличку з написом «Адміністратор Крохта Тетяна Миколаївна», а вже потім переглянула паспорти.
— Живе.
Гірка іронія: його вважали живим.
— О котрій годині ви заступили на зміну?
— З десяти вечора.
— Скажіть, йому дзвонили по телефону чи хтось приходив, цікавився ним?
— Ні.
— А жінки?
Вона стисла губи.
— Ні, — повторила.
— Залицявся до вас?
— Пробував.
У готелях і ресторанах нема відбою жінкам од чоловіків, які раптом стають парубками.
— А як його товариш?
— Загалом поводяться пристойно: не пиячать, не хуліганять і не водять до себе… Ви поговоріть із черговою поверху. Вона краще знає.
— Хто зараз чергує?
— Палига Настя Вакулівна.
— А вдень хто чергував?
— Теж вона. Захворіла її змінниця, тому змушена цілу добу працювати.
Я вже намірився йти, коли згадав:
— Белішвілі чи Івардава не отримували листів, телеграм?
Адміністраторка на мить замислилась.
— Позавчора я віддала телеграму Івардаві.
— Що у ній писалося?
— Про гроші, просили терміново привезти гроші. Коротенька телеграма.
Дивно, Івардава про неї жодного слова. Одначе ми й не цікавилися їхньою поштою. Я піднявся на другий поверх. За двотумбовим столом сиділа Настя Вакулівна, симпатична жінка, одягнута в бежевий халат і кокетливо пов'язана барвистою косинкою. На ній не позначилось добове чергування: обличчя без втоми, губи підфарбовані, карі очі бадьоро поблискували, у довгих випещених пальцях мигтіли в'язальні шпиці, висотуючи зелену нитку з шухляди. Палига, зиркнувши на мене, звела брови докупи, напевне, пригадувала, де бачила (а я відзначив — погана в неї пам'ять), а потім приязно всміхнулась. Я сів на стілець поруч зі столом.
— Ви знову до нас, — трохи здивовано проказала приємним грудним голосом.
— До вас, Насте Вакулівно. Що це ви в'яжете?
— Кашне. Я все сама в'яжу.
— Торговці мандаринами у себе?
— Тільки один. Другого десь нема, загуляв.
— І часто не ночує?
— Оце при мені вперше, — говорила, не перестаючи вправно перебирати шпицями.
Я спитав її те ж, що й адміністраторку, і отримав подібні відповіді. Лише про телеграму вона нічого не знала. Правильно, бо не бачила її і не передавала. Стривай! Адже вбивця точно знав про десятки тисяч. Від кого? А мабуть, від Белішвілі. Комусь бовкнув хвалячись. Ймовірно, зважаючи на його широку натуру. Я глянув на годинник — 6.50. Доведеться розбудити Івардаву.
Постукав до його кімнати. Ні звуку. Ще раз і дужче… Почулося кректання, чалапання по підлозі, невдоволене бурмотіння. Відчинилися двері. Івардава босий, у трусах і майці, скуйовджене волосся спадало на припухлі, ледь продерті очі. Біла пір'їна у смоляному чубові здавалася пасмом передчасної сивини.
— Чого треба? — непривітно запитав, дивлячись невидющими очима.
— Я з міліції.
Він одгорнув з лоба волосся й витрішкувато глянув на мене.
— Вах, дорогий, вибачай, не впізнав, — відійшов, впускаючи до середини.
Відразу кинувся у вічі стіл, на якому склянка і дві пляшки з-під вина, залишки закуски, два застелені ліжка й одне із зібганими ковдрою і простирадлом, купа одягу на стільці. В кімнаті стояв важкий дух перегару. Івардава, прочумавшись, почувався ніяково. Поспіхом натягав на себе штани, не потрапляючи ногою в холошу. Я підійшов до вікна й відчинив кватирку.
— Вчора трохи… На душі таке… таке… Арчіла й досі нема… — виправдовувався торговець, тупцюючи на одній нозі. — Може, є звістка про нього?
Нарешті він убрався, розстелив ковдру й сів на ліжко, провинно поглядав на мене.
— Що скажеш, генацвале? — з надією запитав.
— Коли і від кого ви отримали телеграму?
— Позавчора від дядька Лавросія. Просив привезти гроші. Дуже просив, кацо. І для чого вони йому? — знизав плечима. — Ми взагалі збиралися через тиждень летіти додому.
— А як би ви тоді брали гроші в ощадкасі?
— Пішли б і взяли.
— Удвох?
— Еге.
А Белішвілі був сам. Пожалів напарника, у якого боліла голова. А часом Івардава не навмисне?.. Я гостро подивився на нього, і торговець потупився, заворушив пальцями ніг.
— Ви давно займаєтесь цим промислом?
— Років десять: закінчили школу й почали. Де ми тільки не продавали…
— І весь час з Белішвілі?
— З Арчілом. Він мій двоюрідний брат.
— А телеграми не залишив Белішвілі?
— Вона десь… — Він звівся, оглянув стіл, потім підвіконня, навіть зазирнув під ліжко і розгублено розвів руками — Нема…
Я теж встав. Мене надто зацікавила телеграма. А в кімнаті ніде ні клаптя паперу.
— Куди ж ви її поклали? — підозріло запитав.
— Чи на столі лежала, чи на підвіконні, — невпевнено відповів. — Вже не пам'ятаю, кацо.
Я обдивився кімнату, заглянув за радіатор опалення — нема. На ньому висів шматочок зеленої вовняної нитки, і я взяв її, почав механічно, замислившись, намотувати на вказівний палець. Випадок з телеграмою насторожив мене.
— 1 коли ти востаннє бачив її?
— Ко… кого?
— Телеграму.
— Вчора… ввечері, — видушив Гурам, невідривно стежачи за тим, як обмотувала нитка мого пальця.
— Хто ж узяв? Прибиральниця? Арчіл?
— Не… не знаю.
У готелях найчастіше прибирали зранку. Це мені відомо достеменно. Отже, він дійсно бачив її вчора. Мені не хотілося вірити у підступність брата. Одначе сумнів закрався.
— До тебе ніхто не заходив увечері?
Івардава заперечно похитав головою.
Так, телеграма зникла. Факт незаперечний. Кому вона потрібна? І для чого? Мені не подобався Івардава. Він став млявим, збайдужілим і мав вигляд надто змореної людини, виснаженої непосильною роботою.
— У якому місці ви торгували?
— Біля молочного павільйону, на виході з ринку. Там гарне місце.
Я взявся за ручку дверей.
— Сходи зараз у прокуратуру до слідчого Махова. Він тебе чекає. Тільки обов'язково.
Мені не хотілося казати йому про вбивство брата, якого повинен опізнати. Я залишив Івардаву в кімнаті. Він хапливо взувався. Палига провела мене стурбованим поглядом карих очей, не перестаючи вив'язувати із вовняних зелених ниток кашне. Адміністраторка визирнула з-за бар'єра. Я ступив до неї. Мене мучило якесь невизначене питання. Сперся ліктем на перегородку й задумався… Ага, ось воно.
— Хто вам дав телеграму для Белішвілі?
— Ніхто. Вона лежала у мене на столі.
— Значить, ви не бачили листоноші?
— Ні. Вона заходила, коли я носила Дзюняку заяву на відпустку, — адміністраторка опустила очі, бо ж залишила своє, робоче місце.
— І як довго ви були у нього?
— Хвилин десять-п'ятнадцять.
— Хтось іще знав про телеграму?
— Я нікому… Відразу занесла Івардаві.
Наче все. Щоб скоротити шлях, пішов через чорний хід на подвір'я Будинку колгоспника. Глянув на злощасний сарай, де ледве не наклав життям шофер Молостов. Почалося звідтіля — з підкопу й крадіжки. Мені не давала супокою зникла телеграма. А хіба не могла Крохта комусь розповісти про неї? Адже здогадувалась, хай і приблизно, скільки грошей наторгували хлопці. Слід дізнатися все про неї.