Нащадки «Білого Хреста»

37.

Ось і прокуратура, триповерхове приміщення, облицьоване білою плиткою, із широкими вікнами і довгим бетонним козирком над під'їздом. Я штовхнув високі дубові двері у скляних квадратних віконцях. Зиркнув на годинник — 16.00. Сорок п'ять хвилин як у місті. З них 20 витратив на гоління. Зате почувався ніби вранці після фіззарядки.

У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.

— Заходьте, — долинув приглушений дерматином голос Махова. — Арсен! Нарешті! — Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. — І поголився. А пообідав?

— У вагоні-ресторані.

— Передбачливий, — щиро радів моїй появі слідчий, — бо можна і не повечеряти.

Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.

— Щез Халазій, — скорботно сказав Гліб.

— Коли? — Звістка мене вразила й боляче шпигнула у серце.

— Позавчора. Я поїхав у Щасливе розпитати про нього, а потрапив на згарище. Кодола розповіла, що після твого від'їзду до неї причалапав Халазій, цікавився вашою розмовою. Тітка не крилася. Потім дядько Семен кудись подався з села і вернувся підвечір. Заступив на сторожування. А вночі спалахнула його хата. Збіглися люди, пробували гасити. Та де там… Горіла, мов порох. Хтось скочив за Халазієм. Не знайшли на свинарнику. І вранці не з'явився. Вважають, що згорів, упившись. Але експерти встановили: хату підпалено гасом або бензином, кістки — телячі. Звичайно, ні кінцівок, ні черепа у попелі не було, — виклав Махов останню гірку подію.

Якого свідка проґавили! І коли тепер його розшукають?! Видать, Халазій ходив у місто когось попередити, радитись, що робити. До Баглая або Тягуча. Ймовірно. Знову випередили нас. А часом не вколошкали його? Ще й імітували нещасний випадок.

— Може, його?.. — виказав я свій сумнів.

— Може. Тут або — або: втік чи убили і десь сховали труп. Да, сьогодні надійшла відповідь на запит, — згадав слідчий. — Халазій перебував у одному таборі із Баглаєм. Син куркуля, засуджений за участь у вбивстві голови комнезаму. Отже, Арсене, напевне Тягун і Баглай у місті. Одначе двом не під силу здійснити і крадіжку з підкопом, і вбивство Личакова, і вистежити тебе, і ось підпал.

— Плюс Шалапуха, Зубовський і Роптанов, — перелічив я.

— Очевидно, і вони, — погодився Гліб. — А Халазія все одно треба шукати.

Я розповів про банду Кальчевського «Білий хрест» і злочини їх нащадків, про зустріч Страпатого з Баглаєм, його поранення після того. Потім — про Катерину Андріанівну. Махова вразила її доля: втратила сина і осліпла від горя.

— Той Юрко, можливо, теж причетний до злочинів. Це йому зараз двадцять сім, — сказав я. — Баглай недарма викрав його.

— Може бути. Але яка жорстокість! — Слідчий вдарив кулаком по коліні.

— Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку — Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.

— Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.

— Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.

— А яке звання? — запитав Гліб. — Які нагороди?

— На жаль, не пам'ятають, — розвів я руками.

— В такому випадку знайти Баглая нелегко, — підбив підсумок слідчий і невесело додав: — Ех, коли б ми постежили за Халазієм, уже б мали певний слід.

— Еге, коли б знали, що він Квач, — докинув я іронічно.

— І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю — щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, — роздратовано мовив Махов. — Зараз найвірніший шлях — продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене, думай.

— Думаю, аж голова пухне, та нікого не підозрюй., крім Зубовського-втікача, Шалапухи і Корча, — стенув плечима. — Ну, звісно, Тягуна, Баглая і Халазія.

Махов звівся, пройшовся по кабінету, сів на підвіконня.

— Сьогодні о 19.00 нарада. Будемо звітувати перед начальством, радитись. Готуйся, — сказав Гліб і спо-хопився: — Ледве не забув. Учора дзвонила твоя землячка. — Він погортав настільний календар, вирвав аркушик і з усміхом подав мені. — Перший номер робочий, другий — гуртожитку. І адреса гуртожитку.

— Дякую, — я глянув у листочок. — А де вулиця Фрунзе?

— За кондитерською фабрикою. Їхати третім маршрутом автобуса. — Слідчий повагався мить і продовжив: — Слухай, Арсене, ти не вештайся вечорами містом, поки не затримаємо крадіїв. Досить з нас Молостова і Личакова. Не спокушай долі. Хочеш, щоб удруге кинули на голову піддон з цеглою?

— Вовків боятись — у ліс не ходити, — байдуже махнув я рукою, упевнений, що вислідили мене через власну неуважність.

— Гляди, я тебе попередив, — похмуро застеріг Махов.

Звичайно, він мав рацію. Треба поводитись обачніше й пам'ятати про загрозу нападу. Чи це вперше? Така наша робота. Мені хотілося подзвонити Ніні, але при Глібові не наважувався.

— Ось тобі прізвища людей. Я собі переписав. Помізкуй над кожним, згадай, хто і як поводився… — Задзвонив телефон, і слідчий узяв трубку. — Слухаю. Ні, Дмитре Юхимовичу, аналізуємо.

Я зрозумів, майор Скорич, і тихо мовив Глібу:

— Скажи, я приїхав.

— У мене Загайгора. — Махов підморгнув мені. — А що трапилось?.. Присилайте. Ми почекаємо, — поклав трубку і стурбовано глянув на мене — У майора людина з Будинку колгоспника. Зробила дуже важливе повідомлення. Скорич вважає, воно безпосередньо стосується цієї справи.

— Ще якась несподіванка, — зауважив я, міркуючи, хто з працівників колгоспного готелю завітав до міліції.

Завідуючий Дзюняк? Чергова другого поверху Налига? Адміністраторка?.. Власне, суть не в особі відвідувача, а в його заяві. Я переглянув свій список, повернутий Глібом, і чомусь не вдавалося зосередитись на комусь окремо. Слідчому, напевне, теж не працювалося, хоч і намагався заглибитись у папери, та раз по раз запитливо зиркав на мене.

Ми з нетерпінням чекали й поводились, наче змовники, переслідувані однією невідчепною думкою: а що буде далі? Домислів стосовно майбутньої новини не бракувало, але не виказували їх уголос. Сподівалися, нарешті виткнеться кінчик ниточки з тугого клубка подій і невдовзі ми його розплутаємо…

Я звівся й підійшов до вікна. Дивився на вулицю: деревця з кулястими кронами, мов зелені глобуси, вишикувалися вряд попід прокуратурою, тротуарами снували перехожі, у будинку навпроти молода жінка у барвистій сукні, стоячи на підвіконні, мила вікно. Сонячне проміння наскрізь пронизувало її тонке плаття, й під ним окреслювалася зваблива струнка фігура. Чоловіки оглядались. Бабуся під парасолькою спинилася біля жінки, щось сказала, і та безтурботно засміялась, кокетливо провела руками по своєму тілі…

Рипнули двері — до кабінету входив невисокий чорноволосий молодик. Я його відразу впізнав: Івардава Гурам Варламович, постоялець колгоспного готелю двадцять третьої кімнати, у якій мешкав разом із Белішвілі Арчілом. Його чорні великі очі під густими, широкими, смоляними бровами стривожено перебігали із слідчого на мене… Ми з Маховим принишкли, очікуючи на перше слово відвідувача.

— Вайме, генацвале! — вигукнув, заломив руки і стомлено опустився на стілець. — Вайме!.. — скорботно похитав головою. — Що подумають наші родичі?

— Заспокойся, кацо. — Гліб поклав йому на плече руку. — Що тебе привело сюди?

— Ох, батоно… — Грузин стис кулаки. — Івардава я, Гурам Варламович… Продаємо мандарини…

— Знаємо, не забули. То що трапилось? — насторожено запитав я, дивуючись, чому Гурам не прийшов із Белішвілі.

— Сьогодні вранці… — Івардава роззявив рота, мов йому забракло повітря, і загнувся.

— Щось у Будинку колгоспника? — майнув у мене здогад, і тоскно замлоїло в грудях у передчутті лихої звістки.

— То що сталося, Гураме? — нетерпляче запитав Махов.

— Пішов Арчіл вранці в ощадкасу… зняти з книжки гроші. Пішов і досі не вернувся. А квиток на літак у мене, на 12.05, — і поклав його на стіл. — Ось, до Києва з пересадкою на Тбілісі.

Ми перезирнулись із слідчим. Невже справді зник торговець мандаринами? Ще цього нам не вистачало.

— Яка сума при ньому? В якій ощадкасі тримали гроші? — уточнював Гліб.

— Тридцять дві тисячі. У касі біля кінотеатру «Мир».

— Кому говорили про гроші?

— Я — нікому. Може, Арчіл… — знічено відповів Гурам.

Може… Як воно зараз багато важило! Я добре пам'ятав Арчіла Белішвілі, веселого й гостинного грузина, що розповів про шофера Молостова. Так, вони жили в одній кімнаті з Івардавою. Ми поцікавились у Гурама їхніми знайомими, з ким найчастіше зустрічалися. Івардава охоче відповідав. Він був дуже стурбований і збентежений відсутністю товариша, якого мав провести й посадити на літак.

— А хто сьогодні чергує на вашому поверсі? — запитав я.

— Маміда Настя. Арчіл мій двоюрідний брат. Що я скажу родичам?! — у відчаї обхопив голову руками.

Людина, тримаючи при собі 32 тисячі карбованців, не ризикне гуляти по місту. До того ж Белішвілі поспішав на літак.

— Де ви чекали Арчіла?

— У готелі, в кімнаті.

— Чому не поїхали з ним в ощадкасу?

— Я… я… — Івардава зам'явся й провинно продовжив: — Ми вчора трохи випили, мене боліла голова… Арчіл пожалів… — знетямлено кусав кулаки. — Я вже був у касі. Гроші він зняв…

Ми обдзвонили всі лікарні й райвідділи міліції. Белішвілі Арчіла Сааковича ніде не було. Нас охопив неспокій.

І після наради, аж до від'їзду в гуртожиток, не надійшло ніяких повідомлень про нього. Єдина надія, що загуляв у знайомої, якої не знав Івардава. У тій веремії я забув подзвонити Ніні Дубовенко. Коли спохопився, було пізно.