На Лиманській, на третьому причалі, я швидко відшукав човна Невори. На ньому ніяких подряпин. Зате лівий борт моторки Котова був обшмульганий: жовта фарба здерта, і до металу місцями поприставала синя. Я обережно зішкріб кілька пластівців. Потім на прокатній станції взяв трохи фарби з пошкодженого човна. Невдовзі віддав проби на експертизу.
Через годину, після встановлення тотожності фарб, ми зібралися в Ольхового. Треба вирішити, чи арештовувати Котова. Одначе з колгоспного ринку прийшов Яків Пазов і розповів, що рубач до сімнадцятої години не залишав м'ясного павільйону. У нього знову алібі. Тоді постало питання: кому давав човна? І ми вирішили поговорити з Котовим.
Насторожило нас повідомлення Пазова стосовно Невори. Дві продавщиці з промтоварного магазину ніби бачили у вікні видачі о 16.00 Палигу. Ніби бачили… Я слухав міркування колег, і мене іноді охоплював сумнів, чи правильно оцінювали подію у лимані. Адже могло виявитися, що хтось на човні Котова вчинив звичайне хуліганство й випадково постраждав саме я. Коли справді підтвердяться мої побоювання, ми даремно згаємо час. Ні, недаремно: невинність теж вимагала незаперечних доказів.
Невдовзі я відправився на ринок. Мотоциклетний атракціон не працював — переїхав, мабуть, в інше місто. Базарян після полудня обмаль. Я вже й подумав, що м'ясний павільйон зачинено. Дарма — широкі двері до нього навстіж, але не долинало звичного гулу людських голосів. Подекуди за прилавками стояли продавці. На гаках висіли волові й свинячі туші. Високі, грубі колоди чистили рубачі. Серед них я побачив присадкуватого Котова. Він стривожено оглянувся, напевне, відчув мій погляд і поклав на колоду довгого й широкого ножа.
Навпроти біля колоди порався Заваров, свідок зустрічі Шалапухи, Зубовського і Роптанова в день обкрадення магазину. Хлопець упізнав мене. Я кивнув йому, а потім Котову.
— Ви ще довго, Михайле Овсійовичу? — запитав бригадира.
— Майже закінчив. Помию руки — і все. — Рубач з цікавістю зиркав на мене.
На його обличчі ні розгубленості, ні боязні. Дивиться чесно й відверто, аж стало незручно через свою підозру. Хіба переді мною злочинець? Проте часто зовнішність оманлива — не відповідає людській суті. Котов зібрав свій інструмент і зайшов до роздягальні, кинувши:
— Я зараз.
Чекав його, і несподівано майнула гадка: а якщо там другий вихід і він уже накивав п'ятами?! Мені закортіло вбігти до роздягальні, але стримався. Адже бригадир не мав ніяких підстав для втечі. Про перевірку він нічого не знав, про нашу підозру теж. І я не помилився: Котов з'явився вбраний у білу теніску й коричневі штани, руде рідке волосся навколо лисини вологе, причесане.
Ми не пішли далеко — спинилися під павільйоном, сіли на рундук, критий рожевим шифером. Котов закурив і посміхнувся до мене, ніби заохочуючи до розмови.
— Михайле Овсійовичу, ви давно тримаєте моторку?
— Моторку? — здивувався. — Років п'ять-шість. Колись підбив Жора купити, захопив рибалкою, а потім я охолов: нема терпіння дивитися, наче кіт, на поплавці.
— Це хто — Жора? — вдав, що не знаю.
— Невора, наш працівник з прокату вагівниць.
— А коли ви востаннє плавали човном?
Рубач наморщив лоба, пригадуючи…
— Тижнів… зо два тому. Еге, у понеділок їздив із жінкою до Баланівського лісу збирати гриби.
— Ви кому-небудь даєте свого човна?
— Ніколи, — здвигнув плечима.
— А не помічали — ніхто не брав без дозволу?
— Ні, капітане, такого не траплялося, — впевнено заперечив, а потім із сумнівом додав: — Звичайно, можуть взяти. На причалі товчеться багато людей. Сторож за всіма не встежить.
Слушно зауважив бригадир. Справді, у неділю на причалі людно. I я подумав про найближчих сусідів — власників човнів Котова. Хтось із них міг бачити або звернути увагу на людину, яка плавала його моторкою.
— Назвіть мені своїх сусідів по причалу, — попросив бригадира.
Першим назвав Невору, ще чотири прізвища. На трьох Котов дав точні адреси. Я встав із рундука., Трохи здивувався, що рубач не поцікавився причиною мого приходу. Напевне, дошукувався зв'язків із пограбуванням магазину і своїм човном.
— Я зрозумів, капітане, — сказав наостанку бригадир, затоптуючи сигарету. — Не пошкодили моторки?
— Ні, вона на місці.
Котов залишився біля павільйону. Коли я озирнувся — поруч із ним уже стояв Заваров і запанібрата поплескував його по плечу, щиро посміхаючись.
Проходячи повз приміщення прокату вагівниць, поглянув на вікно видачі — біля нього кілька базарувальниць і в темному квадраті отвору сіра постать Невори. Зненацька спало на думку, що точно відповісти, чи працював Невора у неділю після 15.00, зможе Гветадзе або його напарник. Мені пощастило: за спорожнілим рундуком стовбичив, нудьгуючи, Додо. Перед ним у розкритому великому чемодані жаріли мандарини. З-під крисів білої панами за мною слідкували його стривожені очі.
— Гей, кацо, бери мандарини! — гукнув Гветадзе. — Дешево віддам! Попробуєш — слина потече. Давай, друже, підходь!
Я підійшов до нього, почав перебирати теплі плоди, вдихаючи духмяний запах.
— Маленькі вони, — голосно сказав і тихо запитав: — Кому і о котрій годині ти вчора здав вагу?
— Ображаєш, кацо. Фрукти найкращі, — насупився Додо і теж тихо відповів: — Чоловікові Насті Вакулівни, о 16.00, прокатчика десь не було.
Я на хвилю заплющився, мовляв, зрозумів, узяв два мандарини й поклав на тарілку.
— Вах, як мало береш! — із жалем мовив Гветадзе.
Тепер треба з'ясувати, чому не працював Невора, і знайти можливих свідків, що бачили його у човні Котова, їхні прізвища лежали у мене в кишені.