4.


Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.

Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник — близько дев'ятої. А здавалося — давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.

Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину — на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.

— Сиди, сиди, — зупинив його. — Що нового?

— Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.

Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги — довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.

Я назвав Бунчуку адресу Молостова — пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.

Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу — протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.

— Прошу, Тарасе Свиридовичу, — я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.

— Я ж вам говорила… — ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.

Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:

— Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.

— Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.

— Поклич його, — пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: — А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.

Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.

— Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… — повільно, знічено мовила.

— Софіє Адамівно! — докірливо-зраділо вигукнув Топчій. — А я ж вас питаю-питаю, чи хтось підозрілий не заходив до магазину, а ви — «покупці мигтять, мигтять, хіба запам'ятаєш»… То коли він заходив?

— Вчора, саме привезли товар, — жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. — Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий — довгоносий — і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.

Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?

— Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, — відпустив її Топчій. — І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?

Шапов — начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло — і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся — він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.

— Що там, Анатолію Єфремовичу? — Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.

— Ти знаєш Бога? — запитав його Топчій.

— Того? — жартома показав пальцем на стелю. — Ні. У мене є свій бог — базарний.

— От-от, саме базарного, — уточнив Анатолій. — Чорнявого, з випнутою бородою.

— Богдан Шалапуха! — Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. — Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.

— Так… — протягло, задоволено мовив слідчий. — А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?

— Хм… — посміхнувся лейтенант. — Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, — і Шапов переможно оглянув нас.

— Адреси їх маєш?

— Аякже.

— Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, — Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.

— Слухаюсь! — Лейтенант мерщій подався з магазину.

— А мені? — і собі звівся Дзюняк.

— Ви трохи зачекайте, — попросив його слідчий.

Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка — водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло — поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.

По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду — вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка — жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.

Я дістався входу й вибрався нагору, в сарай. У ньому темно, лише крізь шпарки у дверях пробивалося сонячне проміння. Бочки наповнені землею й камінням. Не треба було його виносити — все виявилося під руками.

Сів на ящик і погасив ліхтарик. Тої ж миті мене огорнув морок, лунко і стривожено забилося серце. Привиділося чиєсь важке, надсадне дихання й тихий, крізь зціплені зуби, стогін, ніби під столом лежав поранений водій Молостов. У мене пробігли мурашки по спині, я увімкнув ліхтарик, посвітив по закутках сарая і знову вимкнув. Долинав, наче здалеку, гул, попискували миші…

Який же висновок з мого обстеження?

Передовсім — орудували не білоручки, вміли вправлятися лопатою, ломом і пилкою. Далі: не один день пробивали лазівку, горбились у тісняві, задихались од браку повітря, тобто — хирляками їх не назвеш. І останнє: надто професійно зроблено підкоп, без зайвої роботи, з точним виходом у підсобку.

Мої роздуми перервав глухий жіночий голос з підкопу:

— Товаришу… капітан!.. Вас… кличуть!..

Я встав із ящика, скочив у вхід і за хвилину вигулькнув на протилежному боці — в підсобці, аж від несподіванки злякано відсахнулася Софія Адамівна. Вибрався нагору. В торговому залі біля Топчія поруч із Шаповим стояв давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці. Шалапуха Богдан — Бог. Таки пощастило лейтенантові. Я розглядав підозрюваного. Він зневажливо кривив губи.

— Він, Тарасе Свиридовичу? — звернувся до Дзюняка слідчий.

— Еге.

— А ви, Софіє Адамівно, що скажете?

— Він.

— Що — він?! Що?! — зарепетував Шалапуха. — Чого повитріщалися? Не бачили людини? Хапаєте, волочите!..

— Цить, — повернувся до нього Шапов, і Шалапуха вмент прикусив язика. — Ніхто тебе не хапав.

Поруч з лейтенантом Бог, високий і, видать, при силі парубок, скидався на підлітка.

— Сідайте, — кивнув на стілець Топчій.

Шалапуха заклав ногу на ногу, недбалим рухом розстебнув куртку й загойдав ногою. Ми байдуже спостерігали за його грою, знаючи, що скоро вона скінчиться і тоді постане перед нами жалюгідна нікчема. Доволі надивилися на схожі перетворення. Анатолій навмисне зробив паузу: надав Шалапусі можливість всмак похизуватися.

— Чого ви позавчора крутилися коло сарая готелю? — запитав пісним голосом слідчий.

— Роздушили із Зубом банку. Чи заборонено? — єхидно ошкірився.

— І часто там пиячили?

— Скільки нам хотілося, — зухвало відповів.

— А чого по магазину вештались? — Анатолій перекладав папери, не дивлячись на Шалапуху.

— Слухайте, може, ви мені вкажете, в який туалет ходити! — нахабнів Бог.

Аж тепер Топчій звів голову й пронизливо глянув на Шалапуху.

— Ви знаєте, що сьогодні вночі обікрали цей магазин і важко поранили людину? А залізли сюди через сарай. Га, Богдане, через сарай, — значуще підкреслив Анатолій.

Шалапуха, вражений, роззявив рота, ще до кінця не усвідомлюючи почуте, і, коли до нього дійшов смисл, дурнувато засміявся, а потім несподівано зірвався з місця й кинувся до дверей з перекошеним обличчям. Але на порозі його спритно перепинив Шапов, ухопивши за комір куртки. І тоді Бог почав одчайдушно пручатись і зіпати:

— Не я! Не я!..

Шалапуха вигинався, наче його судомило, совав ногами, шарпався, поки зненацька не випала з кишені куртки, мелодійно дзенькнувши, лискуча обручка і не покотилася по підлозі, метляючи клаптиком паперу. Бог ураз присмирнів і вибалушився на неї, мов недоумок. Обручка вляглася під стільцем, біля якого стояв зблідлий Дзюняк. Топчій неквапно підняв її. Продавці збуджено загомоніли, кидаючи гнівні позирки на Шалапуху.

— Хм, з ярликом, — мовив слідчий.

Перстень, коли звірили із накладною, виявився краденим з магазину. При обшуку в Шалапухи більше нічого не знайшли, крім замашної свинчатки. Він зовсім притих і ніби нічого не бачив, не чув — сидів збайдужілий, відчужений од усього. Знайома реакція спійманого із речовим доказом. Признатися, ніхто з нас не чекав, що відразу затримаємо одного із злодіїв.

— Ну, Богдане, розповідайте, — розважливо, доброзичливо звернувся до Шалапухи Топчій. — Як бачите, викручуватись, заперечувати зайве. З ким діяли? Де сховали крадене?

Богдан похмуро мовчав, кусаючи губи.

— Гаразд, подумайте. Зважте — щире зізнання враховується судом, — нагадав йому слідчий.


Загрузка...