Піднімався на третій поверх, у туриста третій номер. Мені дуже хотілося поговорити з Івардавою, подивитись у його очі й ніби випадково вийняти з кишені ту зелену вовняну нитку. Чекав од нього відвертої розповіді, саме від нього, бо, власне, здогадувався, чому до ощадкаси Белішвілі пішов сам. Постукав у двері.
— Заходь, — долинуло глухо.
Івардава в синіх спортивних штанях і білій майці лежав на ліжку, заклавши руки під кучмату голову. На столі дві пляшки вина, сир, відкрита бляшанка консервів, шматки мчаді — кукурудзяного коржа. Очі в нього ледь затуманені й погляд провинний, тоскний до щему в грудях. Він не змінив пози і на привітання лише заплющився. Я відчинив кватирку й сів на стілець.
— Ну, Гураме, можеш їхати додому, — сказав йому.
— Чого, кацо? Як мені родичам?.. — і він повернув голову до стіни.
— Сьогодні ми затримали вбивцю Белішвілі.
— Зловили?! — Івардава схопився. — Зловили?! Хто він? — затремтіли у нього губи.
— Працівник ринку, що видавав вагу.
— Отой?.. — Він прихилився до стіни. — Вайме… А ми з ним по чарці… Арчіл йому мандарин… Вайме…
Я помовчав кілька хвилин, почекав, поки трохи заспокоїться.
— А тепер, Гураме, давай відверто поговоримо.
— Про що, генацвале? — в його чорних очах стояли сльози.
— Чому ти не пішов з братом в ощадкасу? Коли б ви удвох…
— Ах, не згадуй, азіз…[16] — Івардава вчепився руками в своє густе смоляне волосся й захитав головою. — Не згадуй… Нема мені… Все через неї…
Я вийняв з кишені зелену вовняну нитку, почав накручувати її на палець. Гурам з острахом стежив…
— Починай, я тебе слухаю. Ти ж мужчина, — ущипливо мовив.
Івардава зігнувся, вперся ліктями в коліна — тримався руками за голову.
— Розкажу… — важко зітхнув. — Я з Настею… Настею Вакулівною… Ох і жінка… Вона приходила до мене в номер, коли Арчіл торгував. А як взнала про наш від'їзд, дуже засмутилась, просила хоч іще один ранок побути з нею. Я й не пішов з Арчілом, вірніше — він сам не захотів. Здогадувався…
— Про що ти говорив з нею?
— Настя цікавилася нашими звичаями…
— А про твоїх родичів розпитувала?
— Питала, чи маю сестер, братів, дядьків.
Недарма питала, подумав, згодилося для фальшивої телеграми. Ну й Настя Вакулівна! А Гурам і досі не запідозрив її.
— А чому ти відразу не признався?
— Було… соромно, і ніби я винний, Арчіл… без мене… Не прощу собі, не прощу… — із силою вчепився у волосся.
— І не прощай, — повторив я без співчуття. — То Настя Вакулівна навела на Белішвілі вбивцю.
— Настя?! — витріщився на мене.
— Вона, Гураме, вона, і телеграму підробила, і навмисне тебе… — Мені кортіло сказати «приспала», але пожалів його. — Словом, обвела круг пальця.
— Настя… — повторив Івардава у відчаї й зі стогоном впав на ліжко — закачався по ньому, заскреготів зубами. — А вона ще вчора… приходила…
Я все сказав. Висновки він зробить сам.