25.


Через півгодини я вже у Гліба. У нього синцї під очима і втома на обличчі. Він відкинувся на спинку стільця.

— Як я й передбачив, прокурор забрав справу у Топчія і передав мені. Нею зацікавилося високе начальство. Підключили до розслідування ще кількох чоловік. Оце переглянув… Багато ви зібрали матеріалу. Діло, Арсене, складне. Є деякі міркування…

Він говорив, а я, слухаючи, косував очима на його стіл, завалений якимись старими справами.

— Слідство й розшук на цій стадії ви провели добре. Тепер їх продовжимо. Ти з лікарні?

Я докладно розповів Махову про розмову з Верником і санітаркою. Гліба теж зацікавила маячня Личакова про кров і коси та бородатий відвідувач.

— Записи у зошиті зроблені рукою Личакова, — повідомив слідчий. — Встановили експерти. І далі. — Гліб поклав руку на папки. — Бачиш їх? Це злочини: пограбування ювелірного магазину, каси кінотеатру «Промінь», вбивство зубного лікаря, викрадення грошей, зданих на позику жителями села Кайданного. Є одна характерна деталь: жертвам заподіяно удару чимось довгим і гострим, як Молостову, між ключицею і шиєю. Злочини сталися в період з листопада 1945-го по травень 1947 року. Поруч з фотографією Личакова кінотеатр «Промінь» і ювелірний магазин. Ось так, Арсене…

— Чому їх тоді не знайшли? — запитав Гліба.

Слідчий розсудливо відповів:

— На війні загинуло багато досвідчених працівників міліції і прокуратури, деякі на той час ще не повернулися з військ на цивільну службу. От злочинні елементи й розперезалися, — пояснив.

Я пам'ятав розповіді свого першого наставника Великошича про ті нелегкі повоєнні роки.

— Розумієш, Арсене, у мене щодо Шалапухи, Зубовського і Раптанова… — Гліб зам'явся і за хвилю рішуче продовжив: — Склалося враження, ніби навмисне їх підставили нам. Обручка у Бога, заточка у хліві Зуба, хутряний комір у шофера автолавки Валуйка, Корч без алібі… Надто струнка лінія і забагато речових доказів.

— Ми звернули на це увагу, — підтвердив я. — Та все ж Шалапуха щось знає, а Зубовський недарма кудись зник, і Раптанову нема повного довір'я.

— Правильно, Арсене, правильно… — Махов звівся й заходив по кабінету. — Але вони наче самі влізли у слідство. Ти вибач, таке враження.

— Воно мені теж не дає спокою. У такому випадку хтось із них повинен зізнатися про зв'язок із злочинцями.

— У нас мало доказів проти них. Мало, щоб змусити їх дати правдиві свідчення. До речі, мати Кодоли жива й здорова, мешкає у селі Щасливому.

— Чудово! — Я щиро зрадів звістці. — Можу сьогодні поїхати до неї.

— Давай. — Махов продовжував міряти кроками кабінет.

— Слухай, Глібе, вчора опівночі…

Я розповів йому про пригоду біля будови. Махов спочатку недовірливо, а потім здивовано вислухав, не спускаючи з мене очей.

— Піддон з цеглою? — вражено перепитав. — Чому ж не викликав оперативну групу?

— Навіщо? Злочинець усе врахував. Не зловили б його.

— Н-да… — Гліб за звичкою, коли хвилювався, потер перенісся. — Попередження тобі серйозне. Ти не в сорочці народився?

— У плавках, — пожартував я.

— Облиш, Арсене. Сам знаєш, що то означає. Склади-но мені повний список осіб, з якими ти зустрічався по цій справі. Повний! — наголосив.

— Зараз?

— Тут же, — незаперечно підтвердив.

— А Щасливе?

— Встигнеш, — сухо відрубав і подав мені чистий аркуш.

Махов заглибився у справи, а я, мов школяр, покусував кінчик ручки і згадував… Насамперед записав Продавщиць промтоварного магазину, потім завідуючого Будинку колгоспника Дзюняка, адміністраторку і чергову по поверху Палигу, торговця мандаринами Белішвілі, фрезерувальника Агапова і його товаришів Нацевича, Скока і Малишевського, пташницю Колосюк, шофера Валуйка і його насію Хутченко Антоніну, матір Зубовськоіо, батьків Шалапухи, лікаря Верника…

Несподівано задзвонив телефон і перервав мої думки. Слідчий узяв трубку.

— Ага… ага… — Махов змовницьки підморгнув мені й почав писати на чвертці паперу. — Гарна новина, Анатолію, гарна. Спасибі, — поклав трубку і запитав мене: — Чув? Топчій подав голос, — загадково мовив і спохопився: — Ти пиши, пиши. Потім скажу.

Після такого повідомлення зовсім перехотілося згадувати. Проте примусив себе. Перечитав прізвища… Голова Малииівської сільради, пасічник Митутя — Бурбела, контролер Палига, рубачі Котов і Заваров… Працівники жеку, сусіди покійного Шеляга на вулиці Шолом-Алейхема, колишній шахтар дядько Тодось, начальник відділу кадрів заводу, де працював Шеляг, його товариші, фотограф Ламбуцький, слюсар Раптанов… Здається, все. Подав список Махову.

— Ого, тридцять три чоловіки! — здивувався Гліб. Поклав список у теку і простяг мені папірець: — Читай.

«Живуть у Вінниці: Страпатий Сидір Панасович і Баглай Катерина Андріанівна». Справді., Топчій на свій запит отримав важливі відомості. От лише Катерина Андріанівна… Часом не родичка Баглая Данила Євсагановича? Мо', двоюрідна сестра?

— Як, Арсене? — примружився лукаво Махов.

— Нема слів… — я розвів руками. — А де Тягун і Квач?

— У Вінниці й області не проживають, у нашій теж. Готуйся, поїдеш. Страпатий може багато розповісти. Ну і Баглай Катерина, — жваво, енергійно мовив слідчий.

— Коли їхати?

— Завтра-післязавтра. А сьогодні — в Щасливе, до матері Кодоли. Раптом вона щось згадає?


Загрузка...