17.


До тролейбуса вскочив на ходу. Ох, як повільно він рухався! Зупинки, світлофори…

Швидким кроком (а хотілося зірватися на біг) дістався нашого відділу. Долаючи по три сходинки, піднявся на третій поверх. Ось і кабінет Топчія. Перевів подих і рвучко відчинив двері. Анатолій підвів голову, і на його блідому обличчі заграла задоволена посмішка.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав од порога.

— Сідай, сідай, Арсене, — радісно запросив слідчий. — Відхекайся трохи.

Я опустився на стілець. Топчій таємниче шелестів паперами, загадково поглядаючи на мене крізь окуляри.

— Ти пам'ятаєш про відбитки пальців на склі в огорожі ринку? — багатозначно запитав, не витримавши мовчання.

— Угу, єдині відбитки, — підтвердив я.

— Візьми почитай, — слідчий із вдаваною байдужістю подав мені аркуш.

Повідомлення з Вінниці. У ньому писалося, що відбитки пальців належали Тягуну Феофану Миколайовичу, 1916 року народження, затриманому в лютому 1941 року в місті Вінниці за пограбування. Разом із ним до суду притягалися Баглай Данило Євсаганович, 1914 року, і Страпатий Сидір Панасович, 1915 року. В 1943 році Страпатому дозволили змити своєю кров'ю провину на фронті, а Баглай і Тягун були звільнені в жовтні 1945 року. Особливі прикмети — шрам у Тягуна на підборідді.

Все це я прочитав одразу, затамувавши подих. Хай йому грець! Справді повідомлення несподіване. Беручи до уваги рік народження Тягуна, то йому зараз 53. Я глянув на слідчого. Анатолій зосереджено протирав скельця окулярів.

— Я вже дав запит на них у Вінницю, — слідчий наклав окуляри й одразу споважнів. — У тебе є шанс гайнути на батьківщину. І взагалі варто переглянути стару справу цієї трійці.

— А в нашому місті вони не живуть?

— Нема, перевіряли. Але де гарантія, що не тут? Нуль гарантії, — Анатолій розвів руками. — Є всі підстави вважати, що поміняли прізвища. Га, Арсене?

Ось із ким зіткнулися. І звідки тягнеться слід?! Це ж майже двадцять п'ять років по війні…

Топчій підпер щоку долонею й замислено перебирав пальцями, наче грав на піаніно. Я намагався заспокоїтися, тверезо розібратись у фактах. Насамперед спало на думку, що злочинці не приїздили робити підкоп і стежити за магазином. Організація крадіжки вимагала постійної присутності. Отже, хтось із трійці місцевий. Швидше за все, Тягун Феофан Миколайович, який залишив «візитну картку» — свої відбитки пальців.

У Тягуна й особлива прикмета: шрам на підборідді. Безперечно, він йому заважав — кидався у вічі. Був тільки один засіб позбутися небезпечної відзнаки — запустити бороду. А саме в кулаці Молостова виявили цупкі волосини. Невже Тягун у нашому місті? Напевне, він ховався за спинами Шалапухи і Зубовського. Зрозуміло, чому мовчав Бог, — боявся Тягуна. Стривай, а труп грузина, знайдений аж під Фастовом?

— Анатолію, ти здогадуєшся, хто з бородою? — тихо запитав слідчого.

— Тягун, Арсене, — відповів Топчій.

Він зважив і обмізкував інформацію ще до мого приходу. І я теж не помилився у своїх домислах. Тягун Феофан Миколайович. А яке зараз носив прізвище? Чи не поголив бороди? Чи всі троє отаборились у місті? Як їх?.. Страпатий, Баглай… Страпатий попросився на фронт. Принаймні ще одна зачіпка для розшуку. Втім, заперечив собі, іноді злочинці намагалися потрапити на війну з таємною метою — перебігти до фашистів. Потім поповнювали жалюгідні ряди запроданців і зрадників. Цікаво, ким виявився Страпатий?

— Це не все, Арсене, — стомлено сказав Анатолій.

— Як не все? — я силкувався зосередитись.

Слідчий мовчки подав мені фотокартку. На ній молодик років тридцяти, чубчик над лобом, брови «хаткою», очі широко посаджені від перенісся, ніс кирпатий, губи маленькі, стиснуті, підборіддя гостре й довге. Як не дивно, але він видався знайомим. Я намагався пригадати…

— Не мучся, — пожалів мене Анатолій. — Наші хлопці з лабораторії разом із рубачем Заваровим створили фоторобота, — продовжив далі. — Опісля мене ніби щось підштовхнуло: перевір фототеку, перевір… І перевірив. Наслідки — непередбачені.

Я вмент зрозумів, чому невідомий видався мені знайомим.

— І на кого він схожий?

— Разюча схожість, тільки губи більші, — уточнив Анатолій. — Кличка «Корч», прізвище Роптанов Геннадій Трохимович, три роки сидів за бійку. Я розмовляв із дільничним інспектором. Наче зав'язав: третій рік одружений, має доньку, працює токарем на заводі. За цей час жодного приводу і нічого підозрілого у поведінці. Проте пам'ять у Заварова чудова.

Я не заперечив Топчію. І не було ніяких підстав не вірити Заварову. Ми вирішили — я завтра навідаюся до Корча. Подивився на годинник — 18.45. Вже пізно йти у фотоательє наводити довідки про Петра «Першого». Розмова з Анатолієм точилася навколо крадіжки, працівників Будинку колгоспника й повідомлення з Вінниці. Обговорили подію на вулиці Шолом-Алейхема.


Загрузка...