Нащадки «Білого Хреста»

51.

Довоєнні архіви не збереглися, і тому я не дізнався, на якій вулиці жив Чорнуха до 1941 року. А з 1945 року він продав чотири власні хати й оце купив п'яту на вулиці Канатній. Характерно: всі вони знаходились на околицях у різних районах міста. Колишні сусіди добре пам'ятали бородатого Дем'яна, мозчкуватого й непривітного, як і жінка. Дивувалися з його бороди, тоді ще у порівняно молодого чоловіка.

Згадали вони і сина Чорнухи. Одначе вже сусіди за третім і четвертим будинком не бачили ніякого сина. Правда, іноді приїздив до них вечорами якийсь хлопець «Запорожцем». Ніколи не скликали гостей. Залишав по собі Чорнуха на тих подвір'ях одну пам'ятку: міцні паркани.

На здобуті відомості я згаяв багато часу і зустрівся принаймні з п'ятнадцятьма сусідами. Навіть навідався до поліклінік, але в жодній не знайшли амбулаторної картки Чорнухи. За 23 роки він не звертався до лікарів. Завидне здоров'я, його радикуліт — чистісінька, мабуть, симуляція.

До свого кабінету я потрапив після 17.00. Чекав дзвінка з Вінниці й міркував над новими фактами. З якою метою Чорнуха часто міняв адреси, тобто продавав хати? Спекулював ними? Не схоже, бо на придбання останнього будинку йому довелося докласти свого капіталу.

Щоб не встигли придивитися до нього сусіди? І наслідки були: нічого підозрілого, за їх свідченнями, за ним не водилось, і вважали бездітним. Чорнуха немов крився з сином. Навіщо? А… а… Мені аж забило дух від раптової гадки: його син — викрадений Юра! Ось яку мету переслідував Дем'ян. Він — Баглай! Я відкинувся на спинку стільця і задоволено замугикав, наче розв'язав складну задачу чи головоломку.

Баглай! А борода? Справді, для чого йому борода? Напевне, кохався у бородах. Шкода, сусіди не пам'ятали імені його сина. Доконче треба розшукати Юрія.

Зненацька пролунав довгий телефонний дзвінок. Моренцов з Вінниці.

— Чекаєш? — близько, мов сидів поруч, пролунав його голос. — У твого шевця відпустка у серпні. Йому навіть замовили путівку в Лермонтовський санаторій в Одесі. Він часто там лікувався.

— Чого ж цього разу?..

— Ніхто не розуміє. Зібрався раптово, — розповідав Моренцов. — Пояснював, що цікаво: степ, скіфські кам'яні баби, стапелі…

— Листів ніяких не отримував? Не зустрічався ні з ким незнайомим? — допитувався я.

— Не встановили, Арсене. Вважаю, він несподівано вирішив допомогти вам.

Я подякував Моренцову за інформацію. Володимир мав рацію і стверджував мій попередній здогад. Справді, зі Страпатим було б набагато легше розшукати Тягуна і Баглая. Він добре знав їх в обличчя. Тепер така можливість втрачена назавжди.

У двері постукали. Відвідувач. В таку пору!

— Заходьте.

Зубовський! Він уже вдруге здивував мене. Вадим розгублений і розкуйовджений, мов сніп на вітрі. От і йому не сиділося у Комарівці.

— Бог утік! — випалив од порога, стривожено поводячи очима.

— Як це трапилось?

— Зараз… — Він сів і перевів дух. — Викопали тітці льох, зробили чин чином, вчора поставили нам могорич за труди праведні. Славно випили, закусили. — Вадим облизав губи. — Лягли спати у хліві, на горищі, на сіні. Бог і каже, мовляв, піду завтра вранці на рибалку. Ну, ловити рибу я не люблю. Прокинувся — нема його. Поснідав сам, по господарству попорав: дав свині їсти, курям… Знову поспав. Прокинувся після полудня — нема. Я на ставок. Хлопчаки мені: «Не була його». І п'ять карбованців у мене поцупив. Удома його теж нема. Знайдіть Бога, капітане, знайдіть, — прохально мовив Зубовський.

— Хай гуляє, — вдавано байдуже відповів я. — Чого тобі переживати?

— Він щось знає, їй-бо! — подався до мене Вадим й гаряче заговорив: — Натякав мені: скоро гарно заживе, — дістане купу грошей, гайне по курортах, під пальми-кипариси, торочив околясом про крадіжку в магазині… — і злякано затнувся, зрозумівши, що сказав зайве, але відразу ж палко заперечив: — Ні, Бог не крав, не лазив туди. Клянусь! Ми ж того вечора разом!.. Вам же відомо, капітане, в парку ми…

— А ти знаєш, хто обікрав?

— Ні, навіть не здогадуюсь. — Він похнюплено опустив голову.

Де шукати Шалапуху? Щапов повідомив — крутився біля м'ясного павільйону. Навідувався до бригадира рубачів Котова? Можливо. Заваров бачив тоді вранці Зубовського, Шалапуху і Корча-Роптанова, а Котов — нікого із трійці. Підозріла сліпота.

— Давай, Вадиме, йди додому. І з хати — нікуди, — наказав йому. — За прихід — спасибі.

Як тільки за ним зачинилися двері, я подзвонив Махову. Слідчий виявився на місці.

— Глібе, Шалапуху не затримали?

— Поки ні. Зайди до мене, — попросив.

Знову завдав нам мороки Шалапуха. Я попередив чергового, де буду, й вийшов на вулицю. Навколо універмагу, як завжди, юрмилися люди. Під зеленим шатром каштанового листя ще стояла денна задуха. Вона за опівніч розсмокчеться, наповниться прохолодою з лиману і протримається майже до полудня.

Мимоволі глянув на перукарню, але не побачив стрункої Євиної постаті серед крісел і чоловіків-майстрів. Напевне, працювала у першу зміну. Цікаво, чи був у неї на роботі телефон? А мабуть, ні, бо хоч би раз сказала подзвонити. І не питала мого робочого. Дивно. І в ту мить у мене майнула така безглузда думка, що я аж зупинився. Хай йому біс! €ва і вбивці! Чи сповна я розуму?

А згадав я повідомлення Махова: матері Шалапухи дзвонила вранці якась дівчина з телефонної будки біля універмагу… Саме того ранку я зустрівся з Євою біля нього, вертаючись із фотоательє. Дурниця надзвичайна — підозрювати її. Дівчина, яка сіла у «Волгу» біля ощадкаси, чорноволоса. І Єва ніколи не хвалилася ні машиною, ні вмінням водити її. Це вже вірна ознака перевтоми, коли я почав вбачати у кожній людині злочинця. От Ніна чорноволоса…

Відкинув геть свої фантастичні домисли. З Ніною не бачився після другого нападу на мене. Дзвонив їй на роботу. Пообіцяв у наступну неділю покататись на прогулянковому теплоході по лиману! Як вона зраділа!

З наближенням до прокуратури мої спомини про Ніну розтанули. На душі залишився тужливий щем. З ним я і з'явився перед стомлені очі слідчого.

— Ти наче кислиць наївся, — помітив Гліб мій настрій.

— Лізе в голову всяка нісенітниця, — поскаржився йому.

— І в нісенітниці трапляється зерно смислу, — виразно зауважив Махов.

Трапляється, подумки погодився, але тут інший випадок. Доповів слідчому, як завдяки Талиці натрапив на Чорнуху, і все про нього, що розповіли його колишні й теперішні сусіди. Не забув наголосити на здоров'ї: Чорнуха ніколи не звертався до лікарів. І — головне: про недавно зголену бороду. У Махова збуджено засяяли очі. Він теж відчув: Чорнуха наш перший справжній слід.

— Борода і свині… — замислено мовив Гліб. — А напевне, він і колій. Га, ти не цікавився?

Випустив з голови. Слідчий мав на увазі довгу шпичку, якою колють свиней, а схожим предметом поранено Молостова і вбито Белішвілі.

— Його син не може бути спільником? — далі питав-розмірковував Гліб. — Недарма ж Чорнуха приховує своє батьківство. І машина в руках того молодика.

— Для підозри, Глібе, фактів достатньо, — сказав я. — Треба за всяку ціну дізнатися, чи є у нього шрам на підборідді.

— Угу, шрам на підборідді, — повторив слідчий. — Зважаючи на Дем'янове менжування хатами, він таким чином маскувався. Порядній людині нічого систематично міняти місце проживання.

Ми прийшли до одного знаменника, тільки я трохи іншим шляхом. Мені легко працювалося з Маховим.

— Оце у мене був Зубовський. Переживає за дружка.

— Хм, теж утік, — осудливо похитав головою Гліб.

— Я відправив його додому, Шалапуха хвалився йому, що скоро розживеться грішми, махне на курорти під пальми-кипариси.

— Слизька і нещира він людина, — із жалем сказав слідчий. — Тягне його до м'ясного павільйону, як муху до меду. До речі, Котов о п'ятій годині повернувся з роботи й до опівночі грав у дворі в доміно. Ніяких шрамів у нього і в працівників колгоспного ринку нема. Перевірили.

— Повне фіаско, — гірко визнав я.

— Зате дещо маємо про приймальницю з фотографії — Меденець, — слідчий розкрив папку. — В 1950 році її затримали у Москві, коли продавала дуже дорогу золоту брошку з діамантами дореволюційного виробництва. Пояснила, ніби материна спадщина. Брошка ніде ні за ким не значилась, і Меденець випустили. — Гліб виразно глянув на мене. — А приймальниця — дочка колишнього цукрозаводчика.

Справді, факт обнадійливий, коли припустити, що вона довірена особа Тягуна чи Баглая по збуванню краденого. Невже Махов теж вийшов на вірний слід? Тоді успіх у нас подвійний і розв'язка не за горами.

— Ще треба з'ясувати важливі прогалини в її біографії. — Гліб звівся, енергійно зробив кілька гімнастичних вправ.

— А як Гветадзе?

— Вживається в образ. Працівник він здібний. Досі нічого підозрілого в Будинку колгоспника. — Махов сів за стіл. — Мене турбує Корч-Роптанов як імовірний спільник, але у нас нуль прямих доказів. Одні побічні й непевні.

— Чи не помилився рубач Заваров?

— Добра мені помилка: так детально описати зовнішність Корча! — вигукнув слідчий. — Тут більше схоже…

— На лжесвідчення, — додав я і заперечив: — Однак щодо Зуба і Бога вони у нього правдиві.

— Отож-бо, — задумливо погодився Гліб.

І ми вкотре переглянули всю справу: перебрали кожний факт, перечитали акти експертизи й показання, поділилися своїми міркуваннями.

Близько восьмої години Гліб склав матеріали справи у теку й сховав у сейф. Ми зібралися по домівках. Вже з порога за звичкою слідчий глянув на стіл, чи не забув чогось прибрати, коли задзвонив телефон. Махов невдоволено скривився й неохоче рушив до тумбочки.

— Моя половина. Зараз вичитає нотацію… — взяв трубку. — Я. Так. Є… — Гліб стривожено зиркнув на мене. — Куди завезли? Його прізвище? Гаразд. Ми негайно під'їдемо.

Махов поклав трубку й з хвилину стояв над телефоном. Невже знову не обійшлося без жертви? А часом не Гветадзе?

— Біля кінотеатру «Мир» підібрали непритомну людину з розбитою головою, — глухо сказав слідчий. — Завезли в травматологічне відділення другої лікарні.

Шалапуха? Стривай, а чому не Зубовський або Корч?

Ми збігли сходами у двір прокуратури, сіли у «Москвич» Махова.

— Коли б не Гветадзе, — висловив своє побоювання.

— Скоро побачимо, скоро…

Звечорілими вулицями міста, не запрудженими автомобілями, швидко домчали до лікарні. Зайшли до приймального опокою. На кушетці сидів, зігнувшись у три погибелі, чоловік і стогнав, тримаючись руками за живіт. Знервована медсестра щось писала у пошарпаному журналі, співчутливо зиркаючи на хворого. Я попросив її подзвонити в травматологічне відділення і покликати чергового лікаря.

— Ми з прокуратури, і нам треба негайно, — втрутився Махов, бо вона не поспішала залишити журнал.

Хворий, зачувши «з прокуратури», перестав стогнати. Медсестра набрала номер телефону і, коли в трубці пролунав голос, подала її мені.

— Карний розшук. До вас привезли хворого з пораненою головою? — квапливо запитав я.

— Привезли, — відповіла жінка. — Його готують до операції.

— Ми зараз будемо. Попередьте лікаря.

Наші кроки гучно відлунювали в порожньому коридорі. Піднялися на другий поверх. За скляними дверима, мабуть, їдальні, зблиснув голубий прямокутник — екран телевізора, і освітилися постаті за столиками. Назустріч нам — медсестра з білими халатами.

— В якій він палаті?

— Дев'ятій.

Ми на ходу нап'яли на себе куці халати. Тільки підійшли до дверей, як вони розчинились і з палати з'явилася каталка. На ній лежала людина із забинтованою головою. Між бинтами виднілися заплющені очі, загострений ніс, знекровлені губи…

— У дуже важкому стані, — сказав хірург. — Пролом черепа.

Напевне, зачувши наші голоси, поранений розплющив очі і втупився у мене неосмисленим поглядом. Шалапуха! Нахилився до нього.

— Богдане, Богдане, хто тебе вдарив?

Його бліді губи заворушились.

— Богдане, хто тебе?..

— М'яс… пав… руб… — ледь вловив його шепіт.

— Який рубач? Хто?

— Кот… — і Шалапуха заплющив очі.

Його повезли до дверей з матовим склом. Гліб запитливо подивився на мене.

— Він сказав «м'яс… пав… руб…», — повторив я. — А потім — «Кот…».

— Невже Котов?

Мені теж не вірилось. Одначе не причулися ті слова, мовлені Шалапухою. Його гарячий подих я ніби й досі відчував на своїй щоці. А ми вже вирішили — бригадир рубачів поза підозрою. За що він ударив Шалапуху? Що знав Богдан? Чому опинився біля кінотеатру «Мир»? Часом не призначив йому там побачення Котов? Але ж місце багатолюдне…

Ми поїхали до кінотеатру. Зупинилися поблизу виходу із кінозалу. Навколо снували перехожі, юрмилася молодь.

Гліб повернув до відчинених металевих воріт між кінотеатром і триповерховим будинком. За ними, наче довгий коридор, прохід кудись у глиб двору.

— Ось тут його знайшли, — сказав Махов, відхиливши трохи ворітницю від стіни.

На асфальті ще темніла пляма крові. Я пройшов далі: глухий невеликий двір, оточений звідусіль стінами. Справжня пастка, якщо заманити сюди жертву. Дорого заплатив Шалапуха за своє мовчання. І коли тепер він заговорить?

А навпроти кінотеатру темніли широкі вікна ощадкаси, де знімав із вкладу гроші Белішвілі.