На другий день приїхав до «Сосен» зранку. Туристи на плацу під музику робили фіззарядку. Їх небагато, напевне, тільки завзяті її прихильники, що й вдома не цуралися фізичних вправ. Серед відпочиваючих не побачив огрядного Талики. Йому, звичайно, не до того, недарма ж попросив переселити в інший будиночок. Біля адміністративного приміщення здибався із заспаним черговим Чаленком. За ніч його хвацькі чорні баки розкошлатились. Я поцікавився, коли прийде директор, і пішов оглянути територію.
Алеями між будиночками снували туристи, хлюпались під умивальниками. Ніхто на мене не звертав уваги, і я вільно почувався в оточенні незнайомих людей. Повітря в гаю, просякнуте терпким духом живиці впереміш із солонуватим присмаком морської води, бадьорило і проганяло втому. Я постояв на крутому березі, потім спустився до бухточки, куди привів нас учора розшуковий пес. На жаль, вода слідів не залишає, мовчав пісок і кущі шипшини.
Співставивши час дзвінка Страпатого у відділ з тим, що він виходив після обіду з будиночка, ми припустили, де він був півгодини. Телефон-автомат висів на стіні адміністративного приміщення метрів за п'ятсот від житла. Туди й назад — кілометр, тобто п'ятнадцять-двадцять хвилин ходи для Страпатого на протезі й дві-три хвилини на розмову з нашим черговим. Збігалося точно. І в той відтинок часу навряд він із кимось зустрівся. Тоді б його відсутність затяглася надовше. Старі знайомі, які давно не бачилися, швидко не розходяться. Отже, залишалися передобідні години. Одначе Талика нічого не помітив…
Я ходив алеями турбази: відкрита естрада, спортивний майданчик, кафе, бокси гаражів і якісь господарські будівлі. Попрямував до них. Біля автобусів крутилися водії — готували їх до екскурсій. Одна з будівель виявилася хлівом, звідкіля чулося сите рохкання й кувікання.
З хліва вийшла немолода повновида жінка в білій хустині, в чорному заяложеному халаті, взута в стоптані руді туфлі, з мітлою на довгому новому держаку. Тісніше затягла під бородою кінці хустки й почала замітати. Я пішов до адміністративного приміщення повз їдальню, до якої вже поспішали на сніданок туристи.
Спинився навпроти будиночка, куди перебрався Талика. Завагався: поговорити з Ним іще чи дати спокій фронтовику? Але ж минула ніч — найкращий час для спогадів. І я зійшов на веранду. Крізь вікно побачив у кімнаті Кузьму Антоновича — сидів на ліжку. Я стукнув пальцем у шибку — він звів голову. Впізнав мене — на широкому обличчі майнула вимучена радість. Махнув рукою, щоб я заходив.
— Ви чого не збираєтесь на сніданок? — запитав його.
— Думаю, капітане, думаю… — покивав головою. — Стоїть Сидір перед очима… Не спалося… Оце над ранок згадав… — Він замовк, немов засумнівався у чомусь.
— І що згадали? — поцікавився я.
— Може, й видалось мені, не знаю, — глянув на мене вибачливо. — Ви ото питали, чи зустрічався Сидір з кимось… Коли, пообідавши, ми вийшли з їдальні, він несподівано вкопався на ґанку, аж я наштовхнувся на нього. Дивлюсь — втупився у якогось чоловіка з відрами, а той у нього, як ото люди, що раптом впізнали один одного.
— Чоловік з бородою? — чомусь пошепки запитав.
— Ні, але немолодий. Може, здалося мені…
Я квапливо дістав фотокартку Митуті — пасічника Бурбели, подав Талиці. Він зиркнув на неї.
— Не він: цей з бородою, — пильніше придивився. — І ніби схожий…
— Кажете, ніс відра?
— З помиями.
Відра з помиями… Помиї — свиням. Значить, працював на турбазі. Цікаво. Втім, сьогодні я ніде його не бачив. Розпитаю про нього. Я подякував Талиці й заспішив до директора турбази. Василь Миколайович, високий чоловік з продовгуватим лицем і статурою військового, міцно потис мені долоню.
— А я вас чекаю, — мовив приємним баритоном.
Не гаючись, я показав йому фото з Митуті.
— На кого схожий? — запитав.
— Хм, на нашого Чорнуху, — відповів здивовано Бордюжа. — Але недавно він зголив бороду.
Зголив бороду! Ось воно що. Невже? Я боявся навіть подумати про успіх, щоб не наврочити…
— Ким він працює?
— І двірником, і свинарем, і сторожем, виконує всяку роботу. Дефіцитні спеціальності, — розвів руками директор.
— Давно у вас?
— Зо три роки. Ви вважаєте?..
— Поки перевіряю, Василю Миколайовичу. Покажіть мені його особову справу.
— Яку справу, капітане?! — знизав плечима. — У нас не виробництво, відділу кадрів нема. Трудову книжку — будь ласка.
Директор відімкнув сейф і з купки синіх книжечок вибрав одну. Чорнуха Дем'ян Архипович, 1915 року народження, освіта — 4 класи. Багато поміняв місць роботи і скрізь працював двірником або сторожем, подяки адміністрації і премії, грамоти… Негусто відомостей.
— Ви не помітили у нього на підборідді шрам?
— Шрам? — Бордюжа на мить задумався й відповів. — Ні. Коли б не борода… Але тепер…
Так, коли б не борода. Одначе шрам — прикмета виразна, її не знищиш, як волосся.
— Він учора працював?
— Авжеж, вранці віталися.
— Там зараз якась жінка.
— Його дружина. Вони, буває, чергуються, — пояснив директор.
Чорнуха, значить, не вийшов на роботу. Те мене занепокоїло.
— Василю Миколайовичу, покличте її і спитайте, де чоловік, — попросив Бордюжу.
Він повернувся до тумбочки, на якій стояли телефон і мікрофон, клацнув важелем.
— Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене! — оголосив по місцевому радіомовленню і після паузи повторив: — Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене.
Мені не хотілося бачитися з нею. Пам'ятав, вже двічі вистежили, і тому залишив кабінет директора. Сів на лавці за квітником. Отже, Чорнуха Дем'ян Архипович, з 1915 року. За літами ровесник Баглая і Тягуна. В останнього шрам на підборідді. За цією прикметою неважко встановити особу. Мене охопило хвилювання. Хотілося чимшвидше опинитися віч-на-віч з Чорнухою.
На алеї з'явилася двірничка. Вона непоспіхом, з опущеною головою йшла до директора. Крадькома поглядав на неї, боячись сполохати поглядом. Що вона — скаже Бордюжі? А Махов і Скорич навіть не уявляли, як обернулася справа на турбазі. Гірко, а довелося визнати: зумів Баглай через двадцять три роки помститися Страпатому.
О, двірничка. Вона квапливо пішла до господарських будівель. Її тонкі губи ворушились, мов сама до себе говорила. Я повернувся до кабінету Бордюжі.
— Дем'ян захворів, — мовив директор. — Поклав радикуліт. Лежить колодою.
— І часто він хворіє?
— Не знаю, капітане, — знітився Бордюжа. — Я ніколи не цікавився Чорнухою. Це нашого завгоспа парафія: чистота, свині, сторожування…
— У вас є їхня адреса?
— Зараз гляну, — він втупився у стіл, на аркуші паперу під склом. — Ага, є: вулиця Канатна, будинок 59.
Я записав у блокнот.
— До вас прохання, Василю Миколайовичу. Як тільки Чорнуха вийде на роботу, подзвоніть нам.
— Обов'язково.
На майданчику біля турбази вже чекав на мене в «уазику» Микола Бунчук. Я вирішив поговорити з сусідами Чорнухи. Сержант, як завжди, знав, де вулиця Канатна. Коли ми через кілька хвилин в'їхали до передмістя, він повернув ліворуч у нешироку, незамощену вулицю з глибокими коліями. Місцями вони засипані жужелицею, сміттям і ошматтям штукатурки.
Обабіч тяглися паркани. За ними — садки, навіть у декого вулики на городах, гаражі з ворітьми на вулицю, криниці з дашками. Облетілий цвіт густо вкривав траву на узбіччі. Микола спинився біля п'ятдесят третього номера. Я вийшов з «уазика». Навколо тиша, наче в лісі.
Паркан у Чорнухи найкращий: дощаний, зелений, у зріст людини, без жодної щілини, а зверху по зубцях протягнуто нитку колючого дроту. Хвіртка і ворота металеві. Виднівся цегляний димар і жерстяний дах, фарбований рідкісною мідянкою, мов церковний купол. Не любив Чорнуха чужих позирків у своє подвір'я — обгородився капітально.
У сусідніх будинках господарі небагато розповіли про нього: об'явився три роки тому (купив хату), ні з ким не товаришував (ніхто до них не ходив, і він ні до кого), переїхавши, відразу поставив новий паркан і викопав у дворі криницю. Жінка у нього теж відлюдькувата. Навіть прізвища не знали, тільки ім'я — Дем'ян, а її — Харитина. Десь працювали, ніби на турбазі. Звідкіля вони — невідомо. Бездітні. Іноді, лише поночі, приїздить до них якийсь молодик, сам відмикає ворота й на подвір'я заводить машину — «Москвича». Останній раз був десь зо два тижні тому (а може, й менше). Не тримали ніякої живності, навіть собаки й кота. Сьогодні вранці бачили Дем'яна — йшов по воду. Оце й усе.
Зацікавив мене молодик. Лише близькій, довіреній людині Чорнуха міг дати ключ від воріт. Я з сусідського ґанку зиркнув на його обійстя. Нікого, наче вимерли, і вікна затулені гардинами. Тепер головне — негайно дізнатися, де раніше мешкав Чорнуха. Я мерщій поїхав у відділ. Тільки переступив поріг кабінету, задзвонив телефон.
— Загайгора слухає.
— Це Щапов з дільничного пункту на ринку. Я бачився із Шалапухою-Богом. Ви його випустили?
Шалапуха у місті! Але ж ми завезли його і Зубовського в село. Таки не послухав — утік. Шукав пригод на свою голову.
— Коли бачились?
— Півгодини тому. Розмовляв з ним. Крутився він коло м'ясного павільйону.
Біля м’ясного павільйону… Чомусь, наче магнітом, тягло туди Шалапуху. Погано, що він у місті, — стривожаться злочинці. І Зубовський не сидітиме сам у тітки.
Передовсім я замовив Вінницю — Володимира Моренцова. Хотів, щоб він поцікавився, чи не збирався Страпатий у відпустку.
Зненацька мені подумалося: якщо Чорнуха — Тягун, то навіщо зголив бороду? Адже тепер прикмету — шрам на підборідді — легко помітити. Незрозуміло.