Нащадки «Білого Хреста»

26.

По обіді вирушили з Миколою Бунчуком до села Щасливого. Настрій у мене кепський. Опівнічна пригода спричинилася до неприємної розмови зі Скоричем. Втім, ризик — невід'ємна частка, мого повсякденного буття, і до нього я вже звик. Отож намагався не дуже перейматися. Минулося — і добре. Тепер слід бути обачнішим.

Перед від'їздом ми зо дві години аналізували справу: під різними кутами зору розглядали кожний наявний факт, свідчення. Одностайно зішлися на одному; пильну увагу працівникам Будинку колгоспника й підозрюваним Шалапусі, Зубовському і Раптанову. Шукати бороданя — відвідувача Личакова. Натрапити на слід Тягуна. Ось першочергові завдання. Наче й небагато, коли виклав їх на папері Махов. Але то для невтаємниченого у нашу роботу.

Гліб завважив, що зроблено вже немало і ми наблизились до злочинців, майже намацали їх, бо ж неспроста вчинено на мене замах. Вони серед тридцяти трьох чоловік, з якими я стикався. Тридцять три! Тепер почнуть їх пересівати, методично, прискіпливо, від дня народження до останніх місяців. А попереду ще зустріч із Страпатим і Баглай, Катериною у Вінниці.

Довго вибиралися з міста. Вдень вулиці надто запруджені транспортом. Микола вперто втискав «уазика» поміж машинами.

— Що, Арсене Федоровичу, не половили злодіїв? — поцікавився він.

— Жодного.

— А як мій колега?

— Toй шофер? Живий, пішло у нього на поправку.

Молостову стало краще — криза минула. Махов навідався до нього, розмовляв. Валентин розповів, як за опівніч грав у карти з грузинами, почув збуджене крякання качок і майнув надвір, до машини. Виліз на кузов — усе гаразд. Зібрався скочити на землю — і помітив біля сарая якісь постаті. Молостов тихцем наблизився до них і побачив спалахи ліхтарика, почув приглушені голоси. Шофер егейкнув, і відразу сліпучий промінь вдарив йому в очі, хтось кинувся на нього, вчепився у горло, почав душити… Відбиваючись, Молостов ухопив напасника за бороду, та нараз тіло пронизав гострий біль, і він знепритомнів…

— Кудою поїдемо: асфальтівкою чи полем і через пісок? — запитав мене Бунчук, коли нарешті ми вибрались з міста.

— Краще полем і лісом.

— Я так і знав, — посміхнувся він. — Мені теж набридає розпечене каміння.

Ми з'їхали на грунтівку, що петляла кукурудзяним ланом, рівну, хоч коти яйце. Вдалині мрів острівок золеного гаю. У кабіні повіяло свіжим прохолодним. повітрям із замахом трави, ніби навколо лежав луг. Поміж невисокими стеблами кукурудзи жаріли маки, мигтіли краплини чистих волошок. Оце б назбирати їх, подумалося мені, й принести сьогодні Ніні. Чомусь згадав Олю, як ми перепливли річку Лебідку і я ніс дівчину на руках…

Микола замугикав «Черемшину». Справді, серед врунистого, смарагдового роздолля хотілося співати, радіти життю, дивитися у небесну блакить або слухати шеберхання вітерцю у листі чи траві, сюрчання коників, кування зозулі, тепле дзискання джмеля. І щоб поруч кохана, її тамований подих і ніжний доторк руки… Я тріпнув головою — позбувся того дивного настрою, який почав розслабляти, відволікати думки од роботи.

— Вже скоро, — заговорив сержант. — Зараз за ліском і село.

Гай — берези, липи, осики — наближався… Ось і впірнули під густі шати гілля, що нависло над вузькою дорогою, зімкнулося вгорі, утворивши покручений зелений коридор. Через кілька хвилин він скінчився, і ми опинилися на краю села. Воно розкинулось у похилій улоговині, мов у великій мисці. У садках біліли хати, світили рудими стінами кам'яниці, а ген на горбі красувався дім з колонами — мабуть, Палац культури. Зблиснуло люстерко ставка.

Першим нам стрівся хлопчик з портфелем. Микола пригальмував.

— Слухай, козаче, ти не скажеш, де живе Текля Миронівна Кодола? — запитав я його.

— Баба Текля? — закопилив губи й шморгнув носом. — Поїдете цею вулицею, і коло ставка її хата під стріхою.

Точний орієнтир дав школяр: я відразу впізнав житло Кодоли. Серед цегляних будинків короткої вулички впадала у вічі проста хата, крита сніпками. Обійстя обгороджене почорнілим плотом, з перелазом замість хвіртки і ворітьми з довгих ворин. Над дахом стримів глиняний бовдур, на соломі зеленіли латки оксамитового моху. На подвір'ї росла тополя, воно вкрите споришем, на пакіллі стирчали гладущики і горнята. На мене мовби повіяло добрим духом старовини.

Від перелазу до рудих дверей вела жовта стежка. Над хрещатими вікнами, під стріхою, кублились, попискували ластівки, в'ючись коло грудкуватих гнізд. Я постукав.

— А кого там принесло? — долинув зсередини глухий, невдоволений жіночий голос.

Двері прочинились, і на мене пахнуло свіжим, міцним і духмяним духом спеченого хліба. У ванькирчику стояла невисока засмагла жінка років сімдесяти, у білій хустці, зав'язаній на потилиці, у вишитій червоними й чорними хрестиками блузці, у синьому фартусі й темно-синій рясній спідниці, босоніж. На її зморшкуватому обличчі відбилося знічення, а в маленьких безбарвних очах майнула провина.

— Ой, ви чужі, — вибачливо сказала. — А я саме всадовила хліб. Заходьте. Пригинайтеся, щоб головою…

Кімната без підлоги — жовта глиняна долівка, велика піч, діжа із залишками тіста, дерев'яна лопата, тапчан, під вікнами лавка, саморобний давній стіл, біля порога мисник з полив'яним посудом, на стільці відро, з водою і мідний кухоль, у кутку в рушниках образ, у сволоку гак для колиски. Між вікнами на стіні у великій рамці пожовтілі фотокартки. Вузькі двері до другої світлиці. Мені здалося, що час майнув, наче в казці, назад і я потрапив до господи 30-х років, коли б не звисала на шнурі електролампочка і на підвіконні тихо не гомоніло радіо.

— Сідайте, — запросила Кодола, спираючись плечем на комин, і склала руки на грудях. — У ногах правди нема.

Я опустився на широку лавку з діркою, напевне, для кужівки. Відчув, як почала обсотувати суха, гаряча задуха від печі. Не знав, з чого розпочати розмову, як підступитися до неї, щоб найменше завдати болю матері.

— Чого це ви, Текле Миронівно, печете хліб? Хіба не завозять у магазин? — знайшовся на зачіпку.

— Завозять, і славний, але люблю свій, із печі. До колгоспі» не напеклась — годували злидні, а тільки почали гарно жити — війна проклятуща… — Вона підперла щоку долонею й зажурилась. — Ох та війна… А тепер усе є. Ото іноді й розважаюсь. Видать, ви новий агроном наш чи зоотехнік, га?

— Ні, я з міліції.

— Дитино, я ж самогону не жену, — з образою мовила. — Баба не п'є, а син у місті, у морі по півроку. Кожен вам скаже.

— Не шукаю я самогонки, Текле Миронівно, — заспокійливо мовив. — Мене… Розкажіть про Віру, вашу дочку.

— Господи, про Віруню… — Бабця посунулась по комині й припічку, знеможено сіла на стільчик. — Мо', знайшлася вона? Двадцять років ні звісточки. Мов за водою пішла.

— Не знайшлася, — з гіркотою признався. — Ви розкажіть, як вона зникла.

— Покинула, відцуралася… І чого? — розпачливо похитала головою. — Чи була я для неї поганою матір'ю? Чи не доглядала? Недосипала ночей… Чи не ділилася крихтою? Уся зчорніла й ноги віднялися, коли забрали її до Німеччини, нипала, наче мара, очі виплакала — світу не бачила…

— Віра була у Німеччині? — Ми цього не знали.

— Була. В сорок другому році схопили її німтураки, сховалась у березі, за вербовим корчем у воді, витягли і повезли. Аж у сорок п'ятому вернулася: страшна, обстрижена, завошивлена, одні костомахи… — Жінка піднесла кінчик фартуха до очей, витерла непрохані сльози. — Та нічого, виходила, набрала тіла. А тут Халазій і настренчив їй легку роботу в місті — прибирати фотографію. Заходила якось до неї: чисто і затишно, і людей багацько, і всі одягнуті празниково, і Петро ставився до неї добре. Вона і куток наймала у доброї жінки. Ну от… Еге, в сорок сьомому кудись запропастилася. Шукала її тоді міліція, написала я бумагу. Потім сказали мені, що, напевне, поїхала зі своїм ухажором, продавцем Костиком. Хай би їхала, чи я перечила б. Але чого ж утікати, ховатися від матері? Як згадаю, й досі серце кров'ю обливається.

Вона замовкла, міцно стиснувши побабчені губи, й задивилась у вікно, де мигтіли ластівки і сяяв сонячний день. Я нічим не міг зарадити старій жінці, крім поспівчувати її горю. Діймала хатня жарота.

— А хто це Халазій?

— Наш колгоспний сторож, Семен Якович. Тоді він працював золотарем у місті. — Кодола сумно посміхнулась. — Сватався до мене, коли його Хведора віддала богові душу. А хіба в голові заміжжя на старість?.. О господи, хліб же! Хліб святий!

Жінка схопилась із стільчика, прийняла чорну затулку, і в хату полився запашний хлібний дух. Взяла дерев'яну лопату, всадила у піч і вийняла назад із рум'яною хлібиною. Поклала її на стіл, іще одну… Чотири хлібини і підпалок. У дитинстві я любив з таким хлібом пити молоко, і у мене покотилася слина. Кодола збризкала хліб водою, накрила полотняним рушником. По тому сіла на лавку й поклала на стіл коричневі руки, зітхнула й умиротворено всміхнулась.

— Текле Миронівно, у вас не залишилося речей Віри? — запитав її і нараз подумав: речі мені ні до чого, по них не встановимо, чи то останки Віри чи когось іншого.

— Речі?… З одежі нема. Є якийсь її старий зошит. Зберегла. Все ж пам'ятка.

— Покажіть його.

Кодола підійшла до образа, зіпнулася до нього, простягаючи руки, наче почала молитися, а насправді з-за нього витягла у трубку скручений папір, перев'язаний рожевою стрічкою. Подала його мені. Розгорнув — тоненький зшиток, списаний олівцем. Літери стерлися й поблідли, одначе я розібрав перші рядки: «12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола…» Наче щоденник.

— Дозвольте його взяти з собою? — попросив Кодолу. — Ми прочитаємо і повернемо вам.

— Беріть. — І з надією додала: — Мо', знайдете Віруню.

— Спасибі, — поклав зшиток у кишеню піджака. — А Халазій вдома?

— Вдома, де ж йому бути? Мабуть, нажльокався чамрійки і спить, — осудливо сказала.

— Ви давно його знаєте?

— Зразу по війні, як пристав у прийми до покійної Хведори.

— Він тутешній?

— Ні, звідкілясь прибився, ніби з Сибіру, — і недбало махнула рукою. — Таке стало ледащо…

Я зібрався йти, хоч і не спитав (а те весь час крутилося на язиці), чи ламала праву руку Віра, щоб не насторожити Кодолу. Тоді б вона поцікавилася, звідкіля мені відомо про каліцтво. Мені було б важко відбитися від її запитань. Однак я недарма приїхав до Щасливого: довідався про Халазія, який знав Личакова.

— Візьміть покуштуйте моєї перепічки, — запобігливо сказала Текля Миронівна і відбатувала половину підпалка. — Напевне, ніколи не їли хліба із печі.

— Їв, але давно. Я ж сільський. — Взяв шмат підпалка, вкусив — він мав присмак тмину й м'яти і пахнув тим зіллям.

Жінка провела мене на двір. Чорний кіт, що чаївся в спориші, ласо стежачи за ластівками, забачив мене, чужого, схарапудився й видерся на тополю.

— Ще зірветься й поламає лапи, — зауважив я, жуючи смачну перепічку.

— Дідько його не вхопить, — байдуже відказала Кодола й гірко додала: — То Віруньці фашист перебив руку. Ох і настраждалася дитина…

Я аж перестав жувати. Оце факт!

— Яку руку? — ніби між іншим запитав.

— Праву, і зрослася погано… Господи, куди вона поділася?! — І гостро глянула на мене, недовірливо мовила:. — Ні, не дурно ви приїхали. Щось приховуєте від старої. Га, приховуєте?

— Та ні, Текле Миронівно, просто натрапили на вашу стару заяву й хочемо розшукати дочку, — вдався до напівправди.

— Спасибі тобі, сину, — вклонилася мені. — Вік не забуду.

Я зніяковіло відвів очі.