Нащадки «Білого Хреста»

47.

Вранці я з провиною в голосі розповів майору Скоричу про те, що сталося. Критися не мав права. Дмитро Юхимович, вислухавши, спохмурнів і холодно запитав:

— Що ж ти робив на Фрунзе?

— Проводжав… землячку, — і відчув — у мене спалахнули вуха і шугнула кров до обличчя.

— Н-да… — Майор провів долонею по голеній голові. — І вчора ніде не запримітив когось знайомого?

— Жодного обличчя. — Я почувався перед своїм безпосереднім начальником школярем, що не вивчив урок.

— Але ж тебе вислідили, і вже вдруге, — дорікнув Скорич.

Виправдовуватись нічим. Хіба міг когось побачити? Всю увагу зосередив на Ніні. Й злочинець те врахував, навіть мій душевний стан, коли повертався від гуртожитку. Я втратив пильність.

— Уявляєш, що сталося б, якби ти сів у машину? — пронизав мене недоброзичливим поглядом майор. — Ні, досить. — Він ляснув долонею по столу й сказав жорстоко: — Доведеться тебе усунути від цієї справи.

— Дмитре Юхимовичу, то мені й на вулицю не виходити?! — аж скрикнув я. — Підозрювати кожного перехожого?

— Не прикидайся простачком, — присоромив мене Скорич. — Ти знаєш, про що мова. Пощастило з піддоном із цеглою — побережись. По-дурному загинути — не героїзм, а злочин.

Досі майор не розмовляв зі мною так. Я вперше бачив його розгніваним. Почувався гірше нікуди: хотілося провалитися крізь землю. Але найдужче зачепило за живе те, що не вдасться довести справу до кінця. А вже вріс у неї, пройнявся кожним її фактом, подією.

— Дмитре Юхимовичу, даю слово: відсьогодні вечорами сам нікуди, — гаряче запевнив його.

— Ти зробив відповідні висновки? — понуро запитав, наче не чув мого каяття.

— Зробив, — поквапливо визнав, і в мене відлягло на серці: гроза минала.

— Пам'ятаєш акт експертизи на одорологічні проби[14] одягу Белішвілі?

— Запах бензину, ніби він багато годин перебував у гаражі чи в автомобілі, — відповів я.

— О, — майор кивнув. — Втім, свою машину, на мою думку, вони старанно ховають. На вчорашній, коли б сталося зіткнення, неминуче залишилися б сліди. Не ризикнули б. Отже?.. — і виразно глянув на мене.

Вже зі свого кабінету я подзвонив черговому й спитав, чи не було заяви про крадіжку автомобіля «Москвич». Отримав інформацію: недавно надійшла від інженера Кошика Івана Сергійовича, вулиця Південна, будинок 47, квартира 13. Я ще раз переконався, як логічно мислив Скорич. Тепер ми чекали повідомлення, коли знайдеться машина інженера.

Десь через двадцять хвилин нам сповістили: розшукуваним «Москвич» стояв на вулиці Котляревського. На карті вона за два квартали від вулиці Фрунзе, де. гуртожиток Ніни. Натрапив на машину дільничний інспектор. З групою експертів ми поїхали туди. Це був «Москвич» сірого кольору із спущеним переднім колесом. На кермі жодного відбитка пальця, і взагалі в салоні ніяких слідів. Звичайні любителі покататися не вдягають гумових рукавиць!

Я залишився біля машини, дочекався інженера Кошика, поговорив з ним. Потім опитав кількох мешканців найближчих будинків. Вони не чули й не бачили, коли під'їхав «Москвич» і хто сидів у ньому. Власне, я не дуже сподівався на позитивні відповіді. Зробив те задля власного сумління.

По дорозі до відділу мені потрапив на очі гастроном номер шість, у якому колись працював Корч-Роптанов. Відтоді минуло доволі часу, але варто попитати продавщиць, може, згадають свого колишнього вантажника і хто навідувався до нього. Я завернув до гастроному. В підсобному приміщенні, заставленому ящиками, бочками, мішками й коробками, розшукав кімнату-кабінет завідуючого. За столом сиділа білява жінка з гострим лицем і щось писала, підраховувала на рахівниці. Я представився.

— Ви пам'ятаєте вантажника Роптанова?

— Геннадія? Авжеж, — відразу, на великий мій подив, відповіла. — Він працював у нас всього місяць. І тепер часто навідується. Ви знаєте, думала — пропаде хлопець, а взявся за розум: одружився, донька, робота.

— До нього ніхто не приходив з давніх товаришів?

— Не помічала. Признатись, я боялася його. Але за місяць у нас нічого не пропало, навіть пляшки пива.

Задзвонив телефон, і вона з кимось почала розмовляти про доставку продуктів. Я глянув на стіну навпроти, де на дошці оголошень висіли накази по гастроному, графіки відпусток і виходів на роботу, список групи народного контролю. Мою увагу привернуло прізвище Заварової Т.Д. Напевне, сестра рубача м'ясного павільйону. Коли завідуюча поклала трубку, я поцікавився:

— Заварова давно у вас працює?

— Чотири роки.

— Я знаю її брата.

— Брата? — здвигнула плечима. — У неї нема братів.

— А Заваров на ринку?

— То її чоловік, — посміхнулась.

Ех, коли б знаття, якби трохи довше погомоніти із завідуючою, я б дізнався про одну цікаву річ, яка, можливо, щоб копнув глибше, й привела б до злочинців.

У відділі на мене чекало повідомлення: в ательє Будинку побуту «Ювілейний» закрійниці Зацерківній замовниця принесла соболиний комір з інвентарним номером, зазначеним у списку викрадених речей із магазину. Прізвище замовниці — Чугунова Євдокія Макарівна, адреса — вулиця Щорса, 39, кв. 87, працювала маляром на якійсь будові. Ниточка виткнулась. Я сів за телефон, обдзвонив будівельні організації й таки розшукав місце її роботи.

Мерщій поїхав на житловий масив Лиманський, де Чугунова опоряджувала дитячий садок. Вона виявилася смішливою дівчиною, недавньою випускницею профтехучилища. Зодягнута в заплямований фарбами комбінезон, скидалася на дивну пістряву істоту з короткою стрижкою русявого волосся. Посміхаючись, Євдокія розповіла, як тиждень тому забрела до них пристаркувата жінка й слізно просила купити комір, і мовляв, дочка лежить у лікарні, потрібні гроші. Чугунова зібрала потрібну суму у своїх подруг і придбала, тим паче що коштував він на двадцять карбованців дешевше, ніж у магазині.

— Яка вона з себе?

Дівчина подумала, поколотила скалкою зелену фарбу у відрі, щоб не загусла, і сказала:

— Бідова й наче приїхала з села: чорний жакет, рясна спідниця синя, закутана у білу хустинку, лице повне, загоріле, і ніс картоплиною, як у моєї бабці Аделі.

Я уявив немолоду сільську жінку й одразу згадав шофера Валуйка, у якого ми знайшли в кабіні комір від пальта. Адже він жив у селі… Невже помилилися, повіривши, що не брав участі в крадіжці? А шофер, перечекавши, вирішив потрохи збувати… Ймовірно. Прийдеться гайнути в Терешки.

Я поспішив до Махова поділитися своїми міркуваннями й сповістити про нові відомості. Гліб зустрів мене непривітно, мабуть, уже знав од Скорича про нічну пригоду. Моє повідомлення сприйняв без ентузіазму, із скептичною посмішкою, від чого мій запал охолов.

— Навряд Валуйко обманув нас. А ось тебе слід усунути від справи. Скільки можна попереджати?

Хоч ми й друзі з Маховим, але він не прощав недбальства, невиправданого ризику. Я відвернувся до вікна. Було ніяково.

— Да, Арсене, ти не вписав ще однієї людини, — продовжив Гліб. — Забув чи?..

— Кого?

— Приймальниці замовлень з фотографії Ламбуцького.

— Але ж я їй ані слова про Личакова, — заперечив слідчому. — Розмовляв лише з «паном» Станіславом.

— А де вона тоді сиділа?

— У фойє, а ми в павільйоні за ширмою.

Недарма зацікавився нею Махов. У нього виникла підозра до огрядної, немолодої жінки в чорному сатиновому халаті. Отже, Гліб навідувався до фотоательє і бачив приймальницю. А я не звернув на неї уваги.

— Ти маєш якісь факти? — запитав його.

— Вона почала працювати замість Віри Кодоли, — промовисто сказав.

Виходило, приймальниця знайома з Личаковим. Це щось означало. Цікаво, куди й до кого приведе подальше розслідування?

— Ти розмовляв з нею?

— Ні. Між іншим, вона, Меденець Павлина Нестерівна, як тільки Личакова поклали у лікарню, розрахувалась і виїхала з міста. Повернулася через п'ять років і знову влаштувалась у фотографію, але вже приймальницею, — задоволено, натякаючи на мою промашку, сказав Гліб.

Справді, він добув непересічні дані. Але чи знадобляться вони? Чи знову намітився непевний слід?

— Куди ж вона виїздила?

— Поки не встановив. — Махов зібрав папери зі столу. — Зараз — до Шалапухи. Я про дещо домовився з його і Зубовського батьками.

Через півгодини ми зустрілись у слідчому ізоляторі з Богом. У нього був піднесений настрій. Шалапуха поглядав на нас глузливо й переможно, недбало заклавши ногу на ногу. Махов дав йому сигарету, й Бог, насолоджуючись, глибоко затягувався, кривив губи в єхидній посмішці.

— Я ж казав, га? — зухвало просторікував. — Десять днів минуло — і тю-тю, воля. Чекаю ваших вибачень, товаришечки.

— Вибачимось, а чого ж, — суворо відповів слідчий і подав йому показання Зубовського. — Ознайомтесь.

Шалапуха уважно прочитав і зневажливо чмихнув, покрутив головою.

— Сам приповз. От йолоп, — презирливо процідив.

— А вас не здивувало, що у нього теж виявилась обручка? — запитав.

— Чого ж дивуватись?! — нахабно скалив зуби. — Ми ж друзі: у нас все однакове.

— Зважте, речі крадені, — додав Махов. — Різниця немала. І останнє запитання: чому ви не призналися, що бачились з Вадимом того ранку біля м'ясного павільйону?

— Не признався, бо ви потягли б його за мною. А він, дурник, сам прийшов. Ех, Зуб… — Шалапуха поблажливо махнув рукою.

Він дозволяв собі широкі жести, вдавав із себе надзвичайно сміливого, кмітливого і далекоглядного хлопця. Одначе крізь вуличну полову прозирала його насторога і фальш, приховування чогось значного. Шалапуха в душі потішався над нами, що ми не дізналися про його таємницю.

— А тепер, Богдане, вислухайте наше прохання, — сказав Махов. — Справа надто серйозна. Треба вам і Зубовському на тиждень залишити місто. З вашими батьками я домовився. Поїдете до своєї тітки в Комарівку.

— В село? — скис Шалапуха. — Бичкам хвости крутити?

— Робота знайдеться. Інакше за вашу безпеку ми не ручаємося, — значуще мовив Гліб.

— Нам ніхто не погрожував, — почав викаблучуватись Богдан. — Тримали десять днів у камері, а зараз відправляєте на заслання.

— Не відправляємо, а. просимо поїхати на тиждень, — терпляче поправив його слідчий.

— Добре, я не злопам'ятний, — великодушно погодився.

— Тільки без коників, — застеріг його Махов. — Ми самі приїдемо за вами. Шкода, звичайно, що ви нещирі. Іноді за це розплачуються дорогою ціною.

— Пусте, мені завжди щастить, — лінькувато, зарозуміло процідив Шалапуха.

Спершу підскочили до нього додому, щоб побачився з матір'ю і взяв необхідне, а потім до Зубовського. Від нього — на Комарівку, село за сто кілометрів од міста. На задньому сидінні всю дорогу перешіптувались і сміялися недавні наші підозрювані. А я думав, що вже досить у нас фактів, різних свідчень і відомостей. Справа наче досягла вершини, тієї межі, за якою от-от розпочнеться викриття і затримання злочинців. Бракувало лише одного поштовху, події… Передчуття не обмануло мене.