Ледве не спізнився. Добре, що біля прокуратури стояла «Волга» і за десять хвилин вона домчала мене на залізничний вокзал. Принаймні я не хвилювався, чекаючи зустрічі, коли час до прибуття поїзда здається безконечно довгим і ти знуджуєшся, нашорошуєш вуха, щоб не пропустити оголошення, нетерпляче зиркаєш на годинник.
На пероні завізно від пасажирів — проводжаючих і зустрічаючих. Останніх легко вирізнити по букетах квітів, і я пошкодував, що теж не купив. Признатися, навіть не спало на думку. До речі, я досі ніколи не зустрічав дівчину. Одначе квіти шукати ніколи — великий електрогодинник показував п'ять хвилин на дев'яту.
Всі поглядали у лівий бік уздовж вокзалу, на лискучі чорні колії, де ген світилися при землі зелені й червоні вогники світлофорів, а далі серед станційних споруд зміїлися рейки, губилися поміж лісосмугами, звідкіля мав з'явитися поїзд. Вже 20.10. І тут з динаміків пролунало — поїзд затримується на п'ятнадцять хвилин. Я скористався з того й метнувся на привокзальну площу. Під стіною вокзалу стояло кілька квіткарок. Перед ними у відрах красувалися тюльпани, нарциси і піони. Я вибрав по три квітки і вийшов гарний, пишний букет.
Спокійно вийшов на перон. На годиннику — 20.17. І знову з гучномовців пролунало оголошення, передане байдужим жіночим голосом:
— Поїзд 603 прибуває на першу платформу. Нумерація вагонів з хвоста поїзда.
Запанувало пожвавлення: пасажири ніби почали мінятися місцями — заспішили в різні кінці перону, дехто залишився в центрі. Прикинувши, де зупиниться десятий вагон, я подався ліворуч, оберігаючи квіти від зустрічного потоку людей. Зупинився не скраю платформи, а трохи віддалік, щоб краще бачити номери вагонів. Ще чотири хвилини… Дивився на лісосмугу, яка у вечірньому присмерку зробилася темно-зеленою.
Три хвилини… Цікаво, про що думала Ніна? Як складеться її доля? Дві хвилини… Над лісосмугою посвітлішало, й через кілька секунд вигулькнули три яскраві прожектори. Розлігся закличний гудок, і застугоніли рейки. Щомиті тепловоз наближався, виростав… Шипіло повітря у гальмах, мигтіли вікна, і вагони сповільнювали біг. Я вдивлявся у номери…
Десятий! Він поминув мене й покотив далі. Я неквапно пішов, не спускаючи очей з відчиненого тамбура. У ньому чатувала висока провідниця з жовтим прапорцем. М'яко брязнули буфери, і поїзд зупинився. До вагона вишикувалась черга. Я став збоку, за провідницею.
Виходили пасажири, обвішані валізами і сумками, зрідка без нічого — з одним портфелем, напевне, ті, що з відрядження. Он огрядний чоловік з клунками заповнив увесь тамбур, натужливо вибирався з нього на перон: намацував ногами, мов незрячий, приступки, і його чоло лиснілося від поту. Нарешті дістався тверді, з важким «ух!» поклав свій вантаж на землю. І тут з-за його спини визирнула чорноволоса голівка. Ніна!
Дівчина здивовано дивилася на мене, аж видовжилось її округле лице. Вона хотіла щось сказати, проте їй забракло слів. Я заусміхався.
— Ніно! — гукнув дівчину.
— Ви… ви… Як ви взнали? Хто ж вам?.. — знічено пролепетала вона, не полишаючи своєї схованки — широкої спини дядька.
Здогадався, що моя мама нічого не сказала їй про телеграму. Приготувала своїй колишній учениці сюрприз. А воно й краще отак неждано-негадано. Я обминув багаж дядька й ступив до Ніни. Вона злякано зіщулилась і беззахисно опустила очі.
— Ну, здрастуй, смородинко, — поцілував її у прохолодну щоку, чуючи, як щось пошепки мовила дівчина, і підніс їй букет.
— Ой Арсене Федоровичу… — зашарілась і притисла квіти до грудей, вткнулась у них обличчям.
Чомусь майнула думка, як було б мені легко звикати до чужого міста, коли б Ніна приїхала рік тому. Я підхопив її невеликий сірий чемодан і чорну господарську сумку. Нічого не кажучи, рушив до виходу. Дубовенко, відстаючи на крок, поспішала за мною, ховала лице у квіти, й серед червоних і білих пелюсток сяяли її ожинові очі.
Одягнута в просту коричневу спідничку й картату хлоп'ячу сорочку з підкоченими рукавами, у стареньких босоніжках, Ніна скидалася на підлітка, коли б не настовбурчена на грудях сорочка і опуклість стегон, які виказували дівочу зрілість. Я помітив, що дівчина за рік відростила волосся (не стриглася коротко, як завжди) і тепер воно вільно лежало на плечах упокореною чорною хвилею.
— Куди ми зараз? — поцікавилася, роззираючись по привокзальній площі.
— В готель.
— А там є місця? — з надією запитала.
— Я замовив.
— Це Віра Матвіївна вас попросила?
— Еге, мама. Звідкіля б я знав, коли ти приїдеш.
— Завдала я вам клопоту, — провинно сказала.
— Пусте, смородинко, пусте, — заспокоїв її. — Мені приємно тебе зустріти.
— Правда?
— Авжеж.
До таксі ми спізнилися — приїжджі розхапали всі машини. Стали на зупинці тролейбуса, де зібрався чималий гурт людей. Не хотілося їхати у тисняві, псувати настрій собі й Ніні, тому чекали, доки поменшає пасажирів. Ніна насторожено поглядала на мене, не насмілювалась заговорити першою. Я теж крадькома придивлявся до неї. Вона за рік подорослішала, принаймні її лице втратило свою дитячу округлість і натомість прибрало вигляду завершеності, й погляд зробився гострий, запитливий, ніби до чогось доскіпувалась.
— Як ти закінчила технікум? — нарешті спитав.
— З червоним дипломом, — і, лукаво вигнувши брови, додала: — Бо там не викладали хімії.
Натякнула, що мала мороку з нею у школі.
— Молодець. Вітаю.
— Спасибі. А вас не ждуть на роботі? — несподівано запитала, і я здогадався — дівчина боялась залишитися самою.
— Сьогодні не ждуть. — Я нахилився до неї й тихо мовив: — Коли ти перестанеш викати? Їй-бо, нагніваюсь.
— Не можу… — зніяковіла Ніна. — Ніяк не повертається язик, — пошепки відповіла. — Я постараюсь, Арсене… Федо… — і злякано затулила рота долонею.
— Ех… — я із вдаваною образою відвернувся.
Зупинка майже спорожніла, і ми сіли в тролейбус.
Ніна подалася до вікна й жадібно споглядала вулиці, будинки, освітлені ліхтарями. Спідничка, з якої вона виросла, зрадливо підсмикувалась і відкривалися круглі, повні коліна. Дівчина безуспішно намагалася їх прикрити, соромливо напинаючи поділок…
— Ой, танк, — вражено прошепотіла.
Він стояв на високому постаменті на проспекті Леніна, грізний Т-34, що першим увірвався в 1944 році в місто. Круг нього живі квіти, вінки й букети, покладені в день недавнього свята Перемоги.
— А кораблі? Ви мені покажете кораблі? — запитала захоплено Ніна.
— Покажу, обов'язково, — пообіцяв їй.
Вона про них наслухалась од моєї матері, яка торік у відпустку приїздила до мене.
— Сьогодні?
— Можна й сьогодні. А ти не стомилась?
— Ні. Я цілу ніч спала у поїзді і вдень теж, — гаряча запевнила, потерпаючи, щоб я не переніс екскурсію на пізніше.
Ми зійшли майже в центрі міста, де розташований готель — триповерховий старовинний особняк колишнього градоначальника. На фронтоні палахкотіла велика кольорова неонова вивіска з романтичною назвою і малюнком із скляних трубочок-ламп. Ніна як угледіла її, так і остовпіла.
— Готель «Каравела», — прочитала. — Нам сюди?
— Сюди.
— Боже, ніколи не жила в готелі, — розгублено мовила.
Я швидко оформив номер, і ми піднялися на третій поверх. Чергова дала ключ від 312 кімнати. Ніна відімкнула її. Захоплено розглядала кімнату, потім відчинила двері у коридорчику.
— О, ванна! — сплеснула в долоні. — У нашому гуртожитку було скромніше, і жило нас четверо. Як тут затишно…
Ніна розпаковувала чемодан: чіпляла речі на плечики, ховала у шафу й водночас розповідала про мою маму, вчителя Балюка, про мого першого наставника у карному розшуку прокурора Беликошича, згадувала наших спільних знайомих. Словом, привезла купу новин, і я ніби побував у рідному райцентрі. Дівчина вбулась зі мною і почувалася вільніше, хазяйновито метушилася в кімнаті, зиркала на мене теплими ожиновими очима.
Серед її речей я з подивом помітив «Книгу о слонах» Г. Бауера, яку подарував Ніні, коли вчилася в дев'ятому класі. Невже відтоді не розлучалася з нею? І мені стала якось по-особливому приємна її уважливість до мого давнього дарунка. А Ніна щебетала, щебетала… Я про всяк випадок подивився на номер телефону — 3–49–70.
— На скільки днів дали мені кімнату? — поцікавилася вона.
— Поки не влаштуєшся у гуртожиток.
— А вона дорога?
— Карбованець вісімдесят за добу.
— Треба не засиджуватись, — зробила висновок Ніна й спинилася під люстрою, очікувально подивилася на мене, ніби хотіла іще щось сказати, але не наважилась — сором'язливо зам'ялась.
Від чого б то? — подумалось мені. О, телепень! Їй же треба перевдягнутись, а я ніяк не второпаю.
— Я тебе почекаю у фойє, — сказав дівчині.
— Еге, я скоро, — зраділа, що не довелося самій випроваджувати мене з номера.
У невеликому фойє порожньо. Щоб згаяти час, я почав вивчати розклад руху поїздів, автобусів і літаків. Внизу, на білій смужці паперу, зустрічалися помітки олівцями і кульковими ручками різних адрес, номерів телефонів і прізвищ. Просто тобі автографи, як на курорті, залишені постояльцями.
Несподівано ті каракулі нагадали мені пояснення фотографа Личакова, власноруч написане, із справи про зникнення Кодоли, яку роздобув у архіві Махов. Також зринули у пам'яті документи експертизи нотаток, і я завважив, що між ними не потрапив мені висновок графологічного дослідження почерків. Ми не з'ясували, хто їх писав: фотограф чи хтось інший. Я глянув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Пізно. А раптом Махов у себе? Попросив у адміністраторки телефон.
— Слухаю, — озвався слідчий стомленим голосом.
— Це я, Глібе. Ти звернув увагу?.. — і я натяками почав пояснювати Махову в чім річ.
Він одразу збагнув і перебив мене:
— Вже, Арсене. — І я відчув, що він посміхнувся.
— Що — вже? — не зрозумів.
— Віддав на графологічну експертизу. Мені теж це спало на думку, коли ти пішов. Телепатія, — пожартував. — Зустрів землячку?
— Так.
— Завтра вранці у психлікарню, — нагадав. — Ну, бувай…
Я повернувся від перегородки. Переді мною стояла Ніна, вбрана у волошкове плаття, приталене, а по низу, трохи вище колін, воно мало поділ із безлічі збганочок, мов плісирована спідничка, босоніжки й сумочка теж волошкові. Чорне волосся, ретельно розчесане, окутувало її голову, струмувало на плечі й мінилося у світлі теплим, синім і жовтим полиском. Навіть ожинові очі пояснішали — щасливо дивилися на мене. Яка вона ставна і гарна! Куди поділося хлоп'якувате дівча?! Мені тенькнуло в грудях.
— Ходімо, Ніно, — спроквола сказав.
Надворі нас огорнув затишний травневий вечір. Попрошкували до Флотського бульвару. Мовчали. Я вперше з гіркотою і сумом пожалкував за літами, минулими після розставання з Олею. Вони пройшли у самотині, без любові. Лише тепер зрозумів, чому в мене не було справжнього почуття до Єви Галафути. У перукарки все нарочите: одяг, зачіска, навіть косметика підкреслювала її принади й гордовиту красу, а за тим усім відчувався холодний розрахунок досвідченої дівчини. Еге, саме досвідченої.
Ніна… Скоса зиркнув на неї: вона поруч — із лагідним обличчям, проста й безпосередня, і не знала про свою привабливість, не думала, яке враження справляє на оточуючих. Наші руки ненароком торкались, і дівчина здригалася від дотиків, трохи віддалялась од мене, проте знову наближалася, щоб нас не роз'єднували перехожі. Мені кортіло взяти її попідруч, але не насмілювався.
Ми якраз ішли повз вулицю Луначарського, і мені трапилася нагода заговорити.
— Запам'ятай, Ніно, он, за триповерховим будинком, твоя облспоживспілка, — показав їй.
— Ой, як близько від готелю, — зраділо мовила. — А де база?
— Цього не знаю.
У нас знову зав'язалася розмова. Не розгледілись, як опинилися на Флотському бульварі. На ньому багатолюдно: молодь прогулювалася вздовж парапету, сиділа на лавках. У Ніни засяяли очі від збудження й цікавості. Я показав їй старовинні гармати і якорі, потім зупинилися біля парапету, звідкіля відкривався чудовий краєвид на лиман, що ряхтів жовтими блискітками місячного сяйва. Неподалік, праворуч, стояли білі кораблі й виднілося густе плетиво арматури стапеля, у якому палахкотіли голубі зірки електрозварки. Піна захопленим поглядом ніби вбирала у себе все навколишнє…
До готелю ми повернулися без десяти хвилин одинадцять. Я помітив, що дівчина не поспішала до нього, мабуть, їй не хотілося залишатись одною у чужому місті. Я добре її розумів. Ніна спинилася на сходах і жалісливо глянула на мене, наче маля, яке привели батьки до дитячого садка, а самі верталися назад.
— Боже, я й забула! — спохопилася. — Вам же передала Віра Матвіївна варення.
— Хай залишається в тебе. Будеш запрошувати на чай? — жартома запитав.
— Аякже, Арсене Федоровичу. Тільки переберусь у гуртожиток — і прийдете, — щиро пообіцяла.