Нащадки «Білого Хреста»

27.

Хата Халазія крита бляхою, поруділою від іржі. Паркан похилений, трухлявий, на обійсті будяки і лопухи, скособочений хлів. Звідтіля неслося кудкудакання. На купі гною зосереджено порпалися кури. На хатніх дверях фільонки розсохлися, сіро-зелена фарба полущилась — висіла дрібною лускою. Я ввійшов досередини й ледве не захлинувся застояним повітрям. На підлозі бруд, піч облуплена (керогаз на припічку), на ліжку жужмом одяг, над столом, заставленим брудним посудом і недоїдками, роїлися мухи. Запустіння і бридота. Я заглянув на піч — нікого. І мерщій подався з хати.

Знайшов Халазія за хлівцем, під старою всохлою сливою. Він спав на матраці, з якого стирчали пружини й куделі вати, мов його рвали скажені пси. Дядько, одягнутий у куфайку і солдатське галіфе, в не ваксованих ніколи чоботях, давно не стрижений і не голений, лежав горілиць із роззявленим ротом. В узголів'ї валялася порожня пляшка без етикетки, одначе віддих, що вивергався з дядькового щербатого рота, тхнув самогонним перегаром. Вигляд Халазія викликав відразу. Було гидко доторкатися до нього, але мусив — добряче поторсав за плече. Халазій розплющився й затуманеним поглядом втупився у мене, потім потер кулаками очі.

— Ти хто такий? — хрипко запитав, повертаючи кучмату голову до пляшки, потягся до неї, глянув — порожня — й запхав у дірку матраца, мов у кишеню.

— З міліції, капітан Загайгора.

— Та ну?! — Крекчучи, він важко звівся. — А чого? Свиней на моєму сторожуванні не покрали. Брешеш, що з міліції. Надто молодий для капітана, — зачухмарився в голові.

Мені не хотілося показувати йому посвідчення. Замість того я запитав:

— Як ви познайомились із Личаковим?

— З яким Личаковим?

— Фотографом. Ювелірний магазин, кінотеатр «Промінь»…

Його пальці завмерли у волоссі, й дядько скинув на мене зовсім протверезілі бляклі очі.

— А… ви звідки?.. Хто вам?.. — здивовано залупав.

— Відповідайте, — не давав йому отямитись.

— Давно то трапилось, ого-го коли… — протяг, махнувши рукою. — Золотарював я у місті, а за фотографією у дворі нужник. Ну, вибіг чоловік до вітру, слово за слово й розбалакались.

Він продовжував сидіти на матраці, відкинувшись, спершись на нього руками, а я стовбичив над Халазієм і з висоти свого зросту бачив чорних мурах у його розкудланій голові, що сновигали у волоссі.

— І ви порадили Личакову взяти до себе Кодолу Віру?

— Я. Тяжко тоді ж жилось у селі… — Він знову запустив п'ятірню у волосся.

— А з ким товаришував Личаков?

— Хто його знає, — стенув плечима. — Він фотограф, а я…

Безперечно, у фотографа і золотаря не могло бути ніяких спільних інтересів, окрім… Постривай! Адже…

— Семене Яковичу, пригадайте, в яку пору доби ви здибались із Личаковим, — попросив його.

— Хм… — Халазій витяг порожню пляшку з дірки, із жалем оглянув її і встромив назад. — Важко згадати… Стільки минуло років… Ну да, вдень, вдень, — упевнено повторив. — Таки не стеряв пам'яті.

Неправду сказав. Золотарі ніколи вдень не займалися своєю роботою. До того ж — фотографія у центрі міста. Навіщо збрехав? Ой Арсене, як усе просто! Тоді б я запитав: а чому Личаков серед ночі не вдома? Відразу й зародилася б у мене підозра до нього і Халазія. Справді не втратив глузду колишній золотар. Ледве не обвів круг пальця.

Більше ні про що не питав. Хай не тривожиться. А про його особу дізнаємось. Сідаючи в «уазик», помітив між стовпцями хвіртки непривабливу постать Халазія.