Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXV

Коли посутеніло, присяжні, свідки й інші учасники суду почали розходитися, а близько дев'ятої селище вже заспокоїлося і на вулицях майже нікого не було видно.

О цій порі суддя Темпл і його дочка, за якими трохи віддалік ішла міс Грант, повільно прогулювалися тополевою алеєю і розмовляли.

— Звичайно, ніхто краще за тебе не розрадить старого, — казав суддя, — та не намагайся виправдати його: закон треба шанувати.

— Але ж, тату, — палко вигукнула Елізабет, — закон, що засуджує таку людину, як Шкіряна Панчоха, за дрібну, на мою думку, провину, навряд чи можна назвати досконалим!

— Ти говориш про те, чого не розумієш, — відповів батько. — Суспільство не може існувати без певних обмежень. І ті, хто втілює ці обмеження в життя, мусять бути поза підозрою і користуватися повагою. Як подивилися б на суддю, котрий звільнив від кари злочинця лиш через те, що той урятував життя його дочці?

— Я розумію… я розумію, твоє становище було скрутне, любий тату, але ж… Засуджуючи вчинок Натті, я не можу не думати про те, що суддя — теж людина!

— Ти міркуєш суто по-жіночому. Збагни, дитинко, його покарали не за те, що він образив Гайрама Дулітла, а за те, що загрожував зброєю констеблеві, коли той виконував службовий обов'язок…

— А мені байдуже, за що саме, — перепинила його міс Темпл із переконаністю, в якій було більше почуття, ніж розсудливості. — Я знаю лише, що Натті не винний, а коли так, то ті, хто його кривдить, не можуть називатися справедливими.

— Отже, і суддя теж? І твій батько, Елізабет?

— Ні, ні, не кажи так, любий тату!.. Ти хотів мені щось доручити, — поясни, що саме, і я все виконаю.

Суддя трохи помовчав, тоді лагідно усміхнувся, ніжно погладив дочку по плечі й сказав:

— Де в чому ти маєш рацію, Бесс, але в тебе серце бере гору над розважливістю. Ну, то слухай: у цьому гаманці двісті доларів. Піди до в'язниці, — не бійся, тебе ніхто там не зобидить, — і віддай цю записку наглядачеві, а коли побачиш Бампо, скажи йому все, що вважаєш за потрібне, розрадь бідолашного старого. Але пам'ятай, Елізабет: закони — це те, що відрізняє цивілізоване суспільство від дикого. І ще пам'ятай, що Шкіряна Панчоха порушив закон, а твій батько був його суддею.

Елізабет нічого не відповіла, тільки палко притиснула до грудей руку, що тримала гаманець, і попідруч із Луїзою вийшла на головну вулицю.

Вони йшли мовчки, тримаючись домів, де вечірній присмерк був ще густіший і майже цілком ховав їхні постаті; не було чути ані звуку, лише торохкотів віз, який пара волів тягла в тому ж напрямку, куди йшли дівчата. Поруч із возом ліниво брів погонич, стомлений, мабуть, денною працею. На розі біля тюрми воли звернули до стіни і, перегородивши дівчатам дорогу, зупинилися; погонич винагородив їх за терплячу працю сіном із шаньок, які висіли у них на шиях, і воли взялися повільно жувати. Видовище було настільки звичайне, що Елізабет і не поглянула б удруге на той запряг, якби раптом не почула, що погонич неголосно розмовляє з волами:

— Ану, Рябий, поводься пристойно, прошу тебе!

І це звернення до волів, таке дивне для тутешнього краю, і, головне, сам голос примусили Елізабет здригнутися. Обходячи ріг будинку, вона неминуче повинна була опинитися поруч з погоничем і, незважаючи на його простецький одяг, упізнала в ньому Едвардса. Очі їхні зустрілися, і ні пітьма, ні широкий плащ, в який була закутана дівчина, не завадили Оліверові також упізнати її.

— Міс Темпл!

— Містер Едвардс!

Ці слова прозвучали майже одночасно, хоча й Елізабет, і юнак вимовили їх мало не пошепки, ніби підкоряючись інстинктивному «почуттю обережності.

— Як це могло статися, що ви тут, біля тюрми? — вигукнув Едвардс, уже не сумніваючись, що перед ним Елізабет. — А, ви, певно, йдете до священика. Адже це міс Грант з вами? Даруйте, міс Грант, я попервах не впізнав вас.

Луїза зітхнула, але так тихо, що її почула лише Елізабет, яка швидко промовила:

— Ми не просто прогулюємось поблизу в'язниці — ми саме туди і прямуємо. Ми хочемо запевнити Шкіряну Панчоху, що не забули його подвигу. Ми мусимо бути справедливими, але й не хочемо бути невдячними. Певно, ви теж до нього, але дозвольте спочатку пройти нам, ми пробудемо там не більше десяти хвилин. На добраніч, сер. Я… мені… мені надзвичайно прикро, містере Едвардс, що вам доводиться виконувати таку роботу. Я впевнена, що мій батько охоче…

— Я почекаю, міс Темпл, скільки вам потрібно, — холодно урвав її юнак. — Тільки не кажіть нікому, що ви мене тут зустріли.

— Звичайно, — мовила Елізабет, кивнувши у відповідь на уклін Едвардса й злегенька підштовхнула вперед Луїзу, яка трохи забарилася.

Коли дівчата увійшли до вартівні, міс Грант прошепотіла:

— Чи не можна частину грошей віддати Оліверові? Половини вистачить для сплати штрафу, а містерові Едвардсу зараз не дуже ведеться… Я певна, що мій батько не відмовиться допомогти йому із своїх невеликих прибутків, аби Олівер посів у суспільстві достойніше місце…

Елізабет мимохіть осміхнулась, але не встигла відповісти, бо прийшов тюремник. Йому зрозуміла була турбота дівчат про долю Шкіряної Панчохи, — адже той врятував їх від неминучої загибелі; та й живі були ще патріархальні звичаї, тож поява Елізабет і Луїзи нітрохи не здивувала тюремного наглядача. А втім, коли б він і мав якісь заперечення чи сумніви, то записка судді Темпла усунула б їх. Отже, наглядач без зайвих слів провів дівчат до камери. Коли він повертав ключ у замку, почувся хрипкий голос Бенджаміна:

— Гей, хто там?

— Гості, яким ви зрадієте, — відповів тюремник. — Що ви зробили із замком, чому ключ не повертається?

— Легше, легше, хазяїне! — відгукнувся управитель. — Я щойно забив туди цвях — стопор по-морському, — щоб містер Дулітл, бува, не здумав з'явитися сюди і вчинити нову бійку: з мене вистачить і однієї, бо, здається, доведеться сплачувати штраф — і тоді плакали мої грошенята! Покладіть своє судно в дрейф і почекайте трохи — зараз я звільню прохід!

Почулися удари молотка, й незабаром ключ легко повернувся.

Очевидно, Бенджамін передчував неминуче розставання із своїми іспанськими дублонами, бо протягом дня не раз посилав до «Хороброго драгуна» по свій улюблений напій і перебував тепер у такому стані, який по-морському називається «море по коліна». Але навіть тій рідині нелегко було примусити старого моряка втратити рівновагу, бо, за його словами, він мав «такий справний такелаж, що міг нести паруси за будь-якої погоди»; однак саме тепер його таки, як то кажуть, «хитало».

Коли Бенджамін, нарешті, второпав, хто стоїть перед ним, то поквапився до койки і, незважаючи на присутність молодої господині, сів і, щосили намагаючись удати із себе тверезого, прихилився спиною до стіни.

— Якщо ви псуватимете мої замки, містере Помпо, — мовив тюремник, — я поставлю стопор, як ви кажете, на ваші ноги і приклепаю до койки.

— Чого це ви раптом, хазяїне? — пробурмотів Бенджамін. — Я сьогодні вже витримав один шквал, — доброго потроху. І взагалі, чом я не можу робити те, що робите ви? Не замикайте двері знадвору, то і я не замикатиму їх зсередини, обіцяю вам.

— Я зобов'язаний замикати в'язницю на ніч о дев'ятій годині, — звернувся тюремник до дівчат, — а тепер без вісімнадцяти хвилин дев'ять.

З тими словами він поставив на сосновий стіл маленьку свічку і вийшов.

— Шкіряна Панчохо, мій добрий друже! — почала Елізабет, коли ключ знов повернувся в замку. — Ми прийшли сюди подякувати вам… Якби ви дозволили зробити обшук у себе в хатині, то штраф за оленя був би сплачений, і все було б гаразд…

— Дозволити обшук! — вигукнув обурено Натті й підвів голову, але не вийшов з кутка, де влаштувався. — Невже ти думаєш, дівчино, що я впустив би в хатину таку підлоту? Ні, ні, я не відчинив би дверей, навіть побачивши твоє миле личко. Але нехай тепер обшукують попіл і головешки — там нічого немає крім того, що буває в ямах для поташу.

Старий знов похнюпився, поринувши в печальні роздуми.

— Хатину можна відбудувати, й вона буде ще кращою, — заспокійливо сказала Елізабет. — Я сама подбаю про це, коли спливе термін вашого ув'язнення.

— Хіба можна воскресити померлого? — гірко мовив Натті. — Хіба може людина піти на те місце, де поховала батька, матір і дітей, зібрати їхній прах і зробити з нього живих людей? Ти не знаєш, що то значить — прожити більше сорока років під тим самим дахом і бачити ті самі речі… Ти ще дуже молода, дитинко, але ти одне з найблагородніших створінь у світі… Ради тебе я сподівався, що все минеться… Але тепер, коли все так обернулося, про це й думати годі.

Елізабет, очевидно, зрозуміла його слова краще, ніж решта присутніх, бо відвернулась, ховаючи обличчя, тоді як на простодушному личку Луїзи було лише співчуття до страждань старого. Швидко погамувавши своє збентеження, Елізабет вела далі:

— А я скажу вам, мій рятівниче, що вибудуємо дім набагато кращий. Невдовзі ви вийдете на волю, а ще до того я подбаю, щоб вам приготували дім, де ви зможете жити в супокої та достатку до кінця днів своїх.

— В супокої та достатку… дім… — повільно повторив Натті. — У тебе добрі наміри, дитинко, і мені так жаль, що їм не збутись. Він бачив, як я сидів у колодках, як з мене всі сміялися!

— Хай їм дідько, твоїм колодкам! — вигукнув Бенджамін, стрясаючи в одній руці пляшку, до якої раз у раз прикладався, а другою зневажливо махаючи. — Що тут такого? Ось нога, яка цілу годину стирчала, мов утлегар, — то що, вона стала гіршою від цього? Скажіть, гіршою вона стала, га?

— Здається, містере Помпо, ви забуваєте про нашу з Луїзою присутність, — зауважила Елізабет.

— Забути про вас, міс Ліззі? — відповів управитель. — Та хай мене грім поб'є, якщо я про вас забуду! Ви ж не те, що ця преподобниця Бійсябога! Може, душа в неї й гарна, не заперечую, але з виду вона яка! Чуєш, старий стрільцю, це ж скелет у чужій спідниці. А шкіра на обличчі — ну геть тобі новий парус: де напнутий туго, а де теліпається, бо троси погано натягнуті…

— Перестаньте, я наказую вам замовкнути, — мовила Елізабет.

— Єсть, мем! — відповів стюард. — Але не пити ви мені не наказували.

Міс Темпл знов обернулася до мисливця.

— Натті, ми зараз говоримо про вас, а не про інших. Я подбаю про те, щоб ви жили в супокої та достатку.

— В супокої та достатку… — знов повторив Шкіряна Панчоха. — Про який супокій може бути мова, коли старій людині треба йти кілька миль, поки вона знайде затінок сховатись від палючого сонця? Про який достаток можна говорити, коли старий мисливець, проблукавши цілий день у лісі, не вистежить, оленя, хіба побачить норку чи лисицю! Так, важко буде мені добувати бобрів, щоб сплатити штраф… Доведеться йти за сотню миль аж до Пенсільванії, бо тут їх уже не знайдеш. Гай-гай, через ваші поруби і вдосконалення всі звірі пішли звідси. Де були боброві греблі, ви перетинаєте річки греблями для млинів, ніби людина має право заважати річкам текти туди, куди їм веліло провидіння… Бенні, якщо ти так ревно прикладатимешся до пляшки, то не зрушиш з місця, коли настане час.

— Слухай, містере Бампо, — відповів той, — ти не потерпай за Бена. Коли покличуть на вахту, постав мене на ноги, вкажи напрямок, у якому стернувати, і я піду під усіма парусами не гірш, ніж інші, будь певен!

— Час уже настав, — мовив, прислухаючись до чогось, мисливець. — Я чую, як воли чухають роги об стіну в'язниці.

— Тоді командуй, приятелю, і ми відчалюємо! — вигукнув Бенджамін.

— Ти не викажеш нас, дівчино? — запитав Натті, довірливо дивлячись просто в очі Елізабет. — Ти не викажеш старого, якому хочеться дихати свіжим повітрям? Я не маю нічого лихого на думці, і якщо закон вимагає від мене сотню доларів, то мені треба на те цілого літа, я полюватиму, поки виплачу все, до останнього цента, а цей добрий чоловік допоможе мені.

— Ми добудемо тих бобрів, — пробелькотів Бенджамін і зробив рукою непевний рух. — А якщо вони втечуть від нас, назвіть мене старою шваброю.

— Що ви задумали? — стривожено вигукнула Елізабет. — Ви повинні відсидіти тут тридцять днів, Натті. Ось гроші, візьміть їх, сплатіть завтра штраф і наберіться терпіння на місяць. Ми з подругою часто відвідуватимемо вас; ми самі пошиємо вам новий одяг, потурбуємося, щоб скрасити вам перебування у в'язниці.

— Правда, дітки? — розчулено мовив Натті, підійшовши до Елізабет і лагідно взявши її за руку. — Невже ви так добре ставитеся до старого лише тому, що він без труда застрелив дику кішку? Значить, незважаючи на кров, яка тече в твоїх жилах, ти здатна на вдячність… Але ж твої пальчата не звикли шити оленячими жилами, їм не впоратися з оленячою шкірою… І все ж таки він, якщо не глухий, почує про це й дізнається, що є ще люди, котрі пам'ятають добро.

— Не кажіть йому нічого, благаю вас, — палко попросила Елізабет. — Якщо ви любите мене, якщо ви поважаєте мої почуття, — не кажіть нічого. Я говорю тільки про вас, і все, що я роблю, — теж тільки для вас Мені прикро, Шкіряна Панчохо, що закон вимагає такого тривалого ув'язнення, але, зрештою, це лише один коротенький місяць…

— Місяць! — вигукнув Натті, безгучно засміявшись. — Ні, дівчино, не пробуду я тут жодного дня, жодної години більше! Суддя Темпл може засудити мене до ув'язнення, але для того, щоб утримати мене тут, хай вибудує міцнішу тюрму! Колись я потрапив у полон до французів, і вони посадили всіх бранців — шістдесят дві душі — в блокгауз, але тим, хто знається з лісом, неважко було прорізати отвір у соснових колодах! — Мисливець замовк, озирнувся, знов засміявся, обережно посунув управителя вбік і, відгорнувши ковдру, показав дівчині свіженький отвір у стіні, зроблений з допомогою киянки й молотка. — Тут треба тільки вдарити, — і тоді…

— Вперед! Вперед! — загорлав Бенджамін, раптом прийшовши до тями. — У відкрите море! Ти їх тільки лови, своїх бобрів, а я вже міцно триматимусь за ті боброві шапки.

— Боюся, цей хлопчина завдасть мені клопоту, — сказав Натті. — Якщо вони натраплять на наш слід скоро, то зволікати нам аж ніяк не можна буде, а він навряд чи здолає швидко бігти.

— Бігти? — відгукнувся Бенджамін. — Ні, ухилитися від курсу і взяти їх на абордаж!

— Замовкніть! — наказала Елізабет.

— Єсть, мем!

— Не може бути, щоб ви хотіли покинути нас, Шкіряна Панчохо, — вела далі Елізабет. — Благаю вас, схаменіться: вам доведеться жити тільки в лісі, а ви старієте. Потерпіть трохи, і ви вийдете звідси відкрито, чесно.

— А хіба можна тут заполювати бобра, дівчино?

— Навіщо вони вам? Ось гроші, заплатіть штраф, а через місяць ви вільна людина! Дивіться, це золоті монети…

— Золоті! — вигукнув Натті з дитячою цікавістю. — Давно я не бачив золотих монет. Ще за тієї війни траплялося їх бачити частіше, ніж тепер ведмедів. Пам'ятаю, в армії Діско був драгун — то його вбили, а в сорочці його були зашиті кільканадцять таких-от блискучих кружалець. Я їх, щоправда, не вирізав, але бачив на власні очі, — вони були трохи більші і ясніші, ніж ці.

— Це англійські гінеї — вони ваші, — сказала Елізабет. — І це лише запорука того, що буде зроблено в майбутньому.

— Мої? Чому ви віддаєте мені таке багатство? — мовив Натті, допитливо дивлячись на дівчину.

— Як чому! Хіба не ви врятували мені життя? Хіба не ви визволили мене з пазурів лютого звіра? — вигукнула дівчина, затуливши очі рукою, ніби захищаючись від жахливого видіння.

Мисливець узяв гроші й став перебирати їх по одній монеті, а сам тим часом говорив:

— Кажуть, у Вишневій долині продається рушниця, яка вбиває за сімсот кроків. На своєму віку я бачив добрі рушниці, але такої ще не доводилося тримати в руках. Сімсот кроків — добрячий постріл! Так, так… Але дарма, я людина стара, й моя рушниця послужить мені до смерті. Візьми своє золото, дитинко. Однак нам пора: я чую, як він розмовляє з волами. Ти ж не розкажеш… Ти ж нікому не викажеш нас, дівчино?

— Виказати вас! — вигукнула Елізабет. — Але візьміть гроші — вони придадуться вам і в горах.

— Ні, ні, — лагідно відповів Натті й похитав головою. — Я й за двадцять рушниць не погоджусь грабувати тебе! Але є одна річ, яку ти можеш для мене зробити, а доручити мені це більш нема кому.

— Кажіть, кажіть — що саме?

— Купи бляшанку пороху — коштуватиме це два срібні долари. Бенні Помпа має гроші, але нам невільно з'являтися в селищі. Такий порох є у француза — найкращий гатунок, що підходить для рушниці. Зробиш це для мене, дівчино, га? Зробиш?

— З радістю! Я принесу вам порох, нехай мені й доведеться блукати цілий день у лісі. Тільки от де й коли ми зустрінемося?

— Де? — на хвильку замислився Натті. — Та хоч би на вершині Гори Видива. Завтра, як сонце буде в зеніті, чекатиму тебе» там. Дивись, щоб порох був добре подрібнений, — ти розпізнаєш це по блиску й ціні.

— Я зроблю все, що ви кажете, — твердо пообіцяла Елізабет.

Натті сів навпочіпки й, упершись ногою в оцупок, виштовхнув його назовні. Дівчата почули шурхіт сіна і зрозуміли, чому Едвардс раптом став погоничем.

— Ходімо, Бенні, — мовив мисливець, — темніше сьогодні вже не буде, через годину зійде місяць.

— Стривайте! — зупинила його Елізабет. — Не слід, щоб люди казали, буцім ви втекли в присутності дочки судді Темпла. Заждіть, нехай ми спершу вийдемо, а тоді вже здійснюйте свій план.

Натті не встиг відповісти, коли пролунали кроки тюремника, й старому мисливцеві хоч-не-хоч довелося негайно повернутися. Ледве встиг він зіп'ястися на ноги й затулити ковдрою отвір, біля якого дуже вчасно впав Бенджамін, як клацнув замок і двері відчинилися.

— Міс Темпл ще не збирається йти? — гречно запитав тюремник. — Уже час замикати в'язницю.

— Ідіть, а я за вами, — відповіла Елізабет. — Добраніч, Шкіряна Панчохо!

— То не забудь — бери найдрібніший порох: він посилатиме кулю далі, ніж звичайний. Я вже старий і не можу ганятися за дичиною, як колись…

Елізабет махнула рукою, щоб він замовк, і вийшла з камери, а за нею Луїза з наглядачем. Тюремник лише один раз повернув ключ, зауваживши, що ще повернеться і замкне арештантів, як годиться, от тільки виведе панночок на вулицю.

Коли він випустив їх надвір і повернувся назад, схвильовані дівчата попрямували до рогу в'язниці.

— Якщо Шкіряна Панчоха відмовляється від грошей, — прошепотіла Луїза, — можна їх віддати містерові Едвардсу, та ще…

— Тихше! — застерегла Елізабет. — Я чую шерех: вони втікають! Ах, їх одразу ж помітять!

Дівчата вже повернули за ріг і побачили, як Едвардс і Натті витягали крізь отвір майже непритомного Бенджаміна. Волів, які перестали жувати сіно, відвели від стіни й поставили на вулиці, щоб зручніше було діяти.

— Треба підібрати сіно з землі і скласти на віз, — сказав Едвардс. — Хутчіше, не можна, щоб його побачили!

Ледве Натті встиг це зробити, як крізь отвір у стіні заблищало світло й почувся голос тюремника, що гукав в'язнів.

— Що ж робити? — сказав Едвардс. — Через цього п'яничку нас викриють! Не можна гаяти ані хвилини!

— Хто це п'яничка, ти, зелений новобранцю? — промимрив Стюард.

— Втекли! Втекли! — почулися голоси із в'язниці.

— Треба його покинути, — мовив Едвардс.

— Так не годиться, хлопче, — відказав Натті. — Він має добре серце — половину моєї ганьби перебрав сьогодні на себе.

Тут із дверей «Хороброго драгуна» вийшло кілька чоловік, почулись гучні голоси, і найгучніший серед них був голос Біллі Кербі.

— Місяць ще не зійшов, — сказав лісоруб, — але ніч зоряна. Ну, хто додому? Стривайте, що там за гвалт у тюрмі? Треба піти подивитися, що скоїлось.

— Ми пропали, якщо не кинемо його, — прошепотів Едвардс.

Тієї ж хвилини Елізабет підійшла до нього й швидко прошепотіла:

— Покладіть його на віз і пустіть волів. Ніхто туди й не загляне.

— Он який бистрий жіночий розум, — мовив юнак.

Ідею цю негайно здійснили. Управителя поклали на сіно, сказали сидіти спокійно, дали в руки батіг і погнали волів уперед. Як тільки з цим було покінчено, Едвардс і мисливець, скрадаючись попід будинками, шаснули у провулок, що вів на околицю селища. Вони жваво бігли вулицею, де вже лунали крики переслідувачів. Дівчата прискорили ходу, не бажаючи зустрічатися з констеблями й цікавими, які галасливою юрбою наближалися до тюрми: хто лаявся, а хто й сміявся, потішений сміливою втечею в'язнів. Найголосніше кричав Кербі, нахваляючись, що зловить утікачів і принесе Натті в одній кишені, а Бенджаміна — в другій.

— Треба їх оточити! — кричав він. — Розходьтеся в різні боки, хлопці, щоб перетяти їм шлях до гір! За чверть години вони будуть у горах, і тоді стережіться довгої рушниці!

На цей заклик відгукнулися десятки людей, оскільки не лише констеблі, а й відвідувачі обох пивниць кинулися навздогін: хто всерйоз, а хто, щоб трохи розважитися.

Повернувши до своїх воріт, Елізабет побачила, що Біллі Кербі зупинився біля воза, й подумала, що Бенджаміна спіймали. Коли дівчата квапливо йшли алеєю, вони раптом помітили дві людські постаті, що обережно, але швидко скрадалися в тіні дерев, і за якусь мить перед ними стояли Едвардс і мисливець.

— Міс Темпл, може, я більш ніколи не побачу вас, — схвильовано почав юнак. — Дозвольте подякувати вам за вашу добрість. Ви не знаєте, не можете знати, чому я так дивно поводився, але…

— Тікайте, рятуйтеся! — вигукнула Елізабет. — Селище уже все на ногах. Не можна, щоб вас побачили тут в таку хвилину, та ще й зі мною.

— Ні, я мушу поговорити з вами, нехай мене навіть і схоплять.

— Шлях до моста вже відрізано. Раніше, ніж ви встигнете сховатися в лісі, ваші переслідувачі будуть там. Хіба…

— Хіба що? — вигукнув юнак. — Ваша порада вже раз урятувала мене; кажіть, я підкорюся вам беззастережно.

— Вулиця тепер порожня, — помовчавши, сказала Елізабет. — Перебіжіть на той бік і на березі озера побачите човен мого батька. В ньому ви дістанетеся до будь-якого місця в горах.

— Але судді Темплові може не сподобатися така сваволя.

— Дочка його відповість за це.

Юнак щось прошепотів так тихо, що почула тільки Елізабет, і хотів уже піти й зробити, як вона сказала, коли підійшов Натті й мовив:

— Ви не забудете про порох, діти? Треба йти по боброві шкури, а я й» мої собачки старі, припас нам потрібен найкращий.

— Ходімо, Натті, — нетерпеливився Едвардс.

— Йду вже, йду, хлопче. Хай бог благословить вас за вашу добрість до старої людини.

Дівчата постояли, дивлячись услід старому і юнаку, тоді пішли в дім.

А Біллі Кербі тим часом, зупинивши волів, упізнав свій власний віз: Едвардс узяв його, без відома господаря, біля моста, де воли терпляче ждали на свого хазяїна, поки той розважався.

— Гей, золотенькі! — здивовано вигукнув лісоруб. — Як ви сюди потрапили? Я ж залишив вас біля моста!

— Тримайтеся курсу, — пробурмотів Бенджамін і навмання вдарив батогом, який опустився просто на плече Біллі.

— Лиха година, хто це ще такий? — загорлав Кербі, здивовано обертаючись. Але в темряві не розгледіти було обличчя, що ледь видніло над возом.

— Хто я? Стерновий на цій посудині й тримаю курс прямо, як бачиш. Так, так, міст у мене по носу, а тюрма — за кормою, от що значить добре стернувати, хлопче! Тримайтеся курсу!

— Ану, кинь батога, Бенні Помпо, а то, їй-богу, дам натруски. Куди це ти зібрався на моїй запряжці?

— На якій ще запряжці?

— Та на моїх волах і моєму возі.

— Слухай, Кербі, ти повинен знати, що Шкіряна Панчоха і я, Бенні Помпа… Ти знайомий з Беном?.. Отже, Бенні і я… ні, я і Бенні… А, хай йому всячина, коли я знаю напевно, хто саме, але хтось із нас замовив вантаж бобрових шкур, і ось ми винайняли воза, щоб відправити ті шкури додому. А я кажу тобі, містере Кербі, що ти не вмієш веслувати; ти вправляєшся з веслом, як корова з мушкетом чи панночка з шваброю.

Біллі збагнув, у якому стані стюард, і хвилину йшов поряд із возом, про щось міркуючи; тоді взяв батіг у Бенджаміна, що вже встиг заснути, й погнав волів по вулиці, а тоді через міст, у гори, до того порубу, де мав працювати наступного дня; дорогою він не зустрів нікого, крім констеблів, з якими перемовився кількома словами про втікачів.

А Елізабет простояла біля вікна майже годину, прислухаючись до віддалених вигуків переслідувачів і дивлячись на смолоскипи, що метушилися на схилі гори. Але незабаром останній гурт повернувся, розчарований і стомлений, і в селищі запанувала тиша, така сама, як тоді, коли Елізабет виходила з воріт дому, прямуючи до в'язниці.