Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XVI

На щастя для всіх веселих гульвіс, що десь за північ виходили з «Хороброго драгуна», мороз значно послабшав і не загрожував їм, поки вони пробиралися крізь замети до своїх жител. Над ранок по небу швидко попливли хмари і місяць сховався в тумані, що його вітер гнав на північ, несучи з собою теплий подих далекого океану. Сонце зійшло за густими хмарами, а південний вітер, що віяв тепер у долині, обіцяв відлигу.

Вже давно був ранок, коли Елізабет помітила бліде сяйво над східними горами, хоч західний схил долини освітився значно раніше, і вийшла з дому помилуватися рідним краєвидом при денному світлі, поки учасники різдвяного бенкету вийдуть нарешті до сніданку. Зупинившись серед молодих сосон, що росли за будинком на тому місці, де колись височіли могутні дерева, Елізабет закуталась у хутряну накидку, бо мороз, і попустивши, все ж таки давався взнаки, коли раптом у неї над головою пролунав голос Річарда:

— Вітаю із святом, щасливого різдва, кузино Бесс! Ти рання пташка, бачу, а все-таки я тебе випередив. Ще не було такого, щоб я перший не привітав з різдвом кожну живу душу в домі: чоловіка, жінку чи дитину, старого чи малого, білого, чорного а чи жовтого. Але зачекай, я тільки накину шубу. Бачу, ти збираєшся подивитись, які зміни сталися в селищі, поки тебе не було. Якщо так, то ніхто краще за мене не зможе тобі прислужитися, бо це ж я тут усе планував. Дюк і майор спатимуть ще з годину, поки очуняють від пекельного трунку місіс Голлістер, — тож я встигну тебе провести. Зараз я спущусь.

Елізабет обернулась і побачила в розчиненому вікні голову кузена в нічному ковпаку, — бажання випередити всіх було таке сильне, що він навіть на мороз не зважав. Дівчина засміялась і, пообіцявши зачекати, повернулася в дім, а через деякий час вийшла знову, тримаючи в руці пакет з кількома печатями. Джонс уже був на подвір'ї.

— Ходімо, Бесс, ходімо! — вигукнув він, беручи її під руку. — Сніг починає танути, але нас він ще витримає. Чуєш, як у повітрі пахне старою Пенсільванією? Клятий клімат, скажу тобі, — надвечір холоднеча душу виморожувала, а від дев'ятої до десятої почало теплішати, о дванадцятій стало не холодно, а вночі так потепліло, що я спав без ковдри. Гей, Аггі! Щасливого різдва, Аггі, чуєш ти мене, чорний собако? Ось тобі долар: якщо суддя і майор прокинуться до нашого повернення, сповісти мене. Але якщо Дюк обскаче мене, я тобі в'язи скручу!

Негр підняв зі снігу монету й пообіцяв пильнувати та вчасно попередити масу Річарда. Тоді підкинув долар футів на двадцять угору, спіймав його на льоту й подався мерщій в кухню похвалитися подарунком, — на серці в нього було легко, а губи так і розпливалися в щасливій усмішці.

— О, не хвилюйтеся, любий кузене, — мовила дівчина. — Я заходила до батька, він проспить іще годину, не менш, отже, ви пожнете всі лаври.

— Звісно, Дюк твій батько, але мушу сказати тобі: він з тих людей, що люблять бути першими у всьому, навіть у дрібницях. А мені це байдуже, якщо тільки не йдеться про змагання, оскільки навіть найдрібніша дрібниця може виявитись важливою у змаганні. Твій батько любить у всьому бути першим, я ж лише змагаюся з ним.

— Це цілком зрозуміло, сер, — сказала Елізабет. — Якби на світі не було нікого, крім вас, то вам би й першість була ні до чого. А що є чимало інших людей, то вам доводиться боротися з усіма — просто ради змагання.

— Саме так! Бачу, ти розумна дівчина, Бесс, і робиш честь своїм учителям. Це ж я вибирав для тебе школу. Коли твій батько натякнув про це, я негайно написав листа своєму нью-йоркському приятелеві, людині надзвичайно розважливій, і він порекомендував мені цей пансіон. Дюк спочатку, як завжди, заперечував, але згодом, коли дізнався про всі обставини, мусив був поступитися.

— Згляньтеся на Дюка, сер, — адже він усе-таки мій батько. Якби ж то ви знали, що він виклопотав для вас в Олбані, то, певно, не стали б так строго розбирати його вади.

— Виклопотав для мене? — вигукнув Річард і на мить замислився. — А, мабуть, він дістав для мене проект нової голландської церкви. Та мені це ні до чого, бо ж талановита людина не потребує чужих ідей: мій власний мозок — найкращий архітектор.

— Ні, я не те мала на увазі, — багатозначно посміхнулась Елізабет.

— Не те? Дай-но подумати… Може, він запропонував мою кандидатуру в начальники дорожної застави?

— Може бути, але я маю на увазі не цю посаду.

— Не цю? — повторив містер Джонс, аж танцюючи з цікавості. — Отже, йдеться таки про посаду… Якщо в міліцію, то я відмовлюсь.

— Та ні ж бо, не в міліцію, — заперечила Елізабет, показуючи йому пакет і тут-таки кокетливо ховаючи. — Це вигідне й почесне призначення.

— Вигідне й почесне! — луною відгукнувся Річард, не тямлячи себе від хвилювання. — Покажи мені швидше цей папір, люба. Скажи хоч: це така посада, де я справді щось робитиму?

— Угадали, кузене, — це вища виконавча влада в окрузі. Принаймні так сказав мені батько, коли давав мені цей пакет, щоб я могла зробити вам різдвяний подарунок.

— Виконавча влада! Що за нісенітниця! — вигукнув Річард, нетерпляче вихоплюючи пакет з її рук. — Такої посади й не існує! Що? Як? Указ про призначення Річарда Джонса, есквайра, шерифом округи… Оце так подарунок зробив мені Дюк, нічого не скажеш! Справді, він має добре серце й ніколи не забуває друзів. Шериф! Головний шериф округи!

Звучить непогано, та обов'язки свої я виконуватиму ще краще. Зрештою, Дюк людина розсудлива й добре знає людську натуру. Я дуже вдячний йому, — Річард нишком утер очі полою шуби, — але ж і я ладен зробити для нього будь-що, — він це чудово знає, — і зроблю, коли трапиться нагода на новій посаді. Кажу тобі, кузино Бесс, от побачиш… Як сльозяться очі через отой клятий південний вітер!

— Отепер, Річарде, — сміючись, мовила дівчина, — ви матимете справжню справу. Я не раз чула, як ви нарікали, нібито в цій країні нема чого робити, хоч, на мою гадку, роботи тут хоч греблю гати.

— «Хоч греблю гати»! — повторив Річард, висякався і, випроставшись на весь свій маленький зріст, прибрав поважного вигляду. — Все залежить від системи, люба. От сьогодні ж засяду й систематизую всю округу. Мені потрібні помічники, аякже! Я розподілю округу на дільниці і над кожною поставлю такого помічника. В селищі також поставлю одного — тут буде моя штаб-квартира. Стривай, кого ж… Ну звісно, Бенджаміна! Так, із Бенджаміна вийде добрячий помічник шерифа, він уже дістав американське громадянство і якнайкраще підходить для такої справи. От тільки якби він ще вмів їздити верхи!

— Авжеж, містере шериф, — мовила його супутниця, — якщо він так добре знається на корабельних канатах, то впорається і з простим мотузком, коли прийдеться на новій посаді.

— Ну ні, — заперечив Річард, — я гадаю, що ніхто не зможе краще повісити людину, ніж… тобто, я хотів сказати… гм! Так, безперечно, Бенджамін з цим упорається чудово, якщо, звичайно, вдасться його умовити. Ні, навряд чи він погодиться вішати людей або навчитися їздити верхи. Доведеться шукати іншого помічника.

— Ах, кузене, ви ще матимете доволі часу на вирішення цих важливих справ, а тепер ласкаво прошу забути на час, що ви головний шериф, і приділити трохи уваги мені. Де ж ті дивовижні вдосконалення, що ви обіцяли показати?

— Де? Та всюди. Отут я запланував кілька нових вулиць, і коли зрубають дерева, коли прокладуть вулиці й забудують, — хіба місто не стане кращим? Справді, Дюк великодушний чолов'яга, попри всю свою впертість. Так-так, мені треба чотирьох помічників та ще й начальника тюрми.

— Але я щось не бачу ніяких вулиць, — зауважила Елізабет. — Чи ви називаєте вулицями оті просіки? Але ж навряд чи скоро з'являться будинки в цих болотах і лісах!

— Ми повинні прокладати вулиці за компасом, кузино, не зважаючи ні на які дерева, горби, болота, — ні на що, і пам'ятати лише про нащадків. Така воля твого батька, а він, сама знаєш…

— … зробив вас шерифом, містере Джонс, — за нього договорила дівчина, виразно даючи взнаки, що він порушив заборонену тему.

— Знаю, знаю, — закричав Річард, — і я зробив би Дюка королем, якби то було в моїй владі! Це чоловік благородної душі, й він був би чудовим монархом, — звичайно, якби йому ще доброго прем'єр-міністра… Але хто це там? Якісь голоси в соснині… Може, там які злодюги… От і нагода застосувати моє нове призначення. Ходімо ближче, подивимось, що там коїться.

Поки точилася ця розмова, Річард з Елізабет далеченько відійшли від будинку і йшли тепер пустирищем, де, як читач міг здогадатися з їхніх слів, мали пролягти нові вулиці.

Насправді ж єдиною прикметою цих сподіваних нововведень був порослий молодою сосниною поруб на узліссі темного соснового бору. Шум вітру в кронах дерев заглушував ходу наших подорожніх, а величезні віти ховали їх від випадкового погляду. Тому вони й зуміли непомітно наблизитися до того місця, де молодий мисливець, Шкіряна Панчоха й старий вождь поважно щось обговорювали. Юнак, здавалося, наполягав на чомусь — судячи з його вигляду, на чомусь дуже важливому, а Натті його слухав з увагою, більшою ніж звичайно. Могіканин стояв трохи віддалік, похнюпившись; довге чорне волосся закривало його обличчя, але вся його постать промовляла про глибоку пригніченість, може, навіть сором.

— Ходімо звідси, — прошепотіла Елізабет. — Не можна підслуховувати чужі секрети.

— Не можна? Ти забуваєш, кузино, що мій обов'язок — оберігати лад в окрузі й стежити за дотриманням законів. Волоцюги часто чинять злочини, хоч не думаю, щоб Джон міг замислити щось недобре. Бідолаха надудлився вчора й, здається, досі ще не прийшов до тями. Підійдімо ближче й послухаймо, про що мова.

Незважаючи на протести дівчини, Річард, спонукуваний благородним почуттям обов'язку, потяг її за собою, і скоро вони підступили так близько, що могли виразно чути кожне слово.

— Ту птицю нам треба будь-що здобути, — розмірковував Натті, — Гай-гай! Пам'ятаю часи, хлопче, коли тут повно було індичок, а тепер за ними треба йти аж у ліси Віргінії. Хіба може зрівнятися куріпка з добре вгодованою індичкою? Хоч, як на мене, немає нічого смачнішого від бобрового хвоста й ведмежатини. Але в кожного свій смак. Усі гроші, крім оцього шилінга[53], я віддав сьогодні французові за порох, отже, коли в тебе нічого немає, то ми зможемо купити лише один постріл. Я знаю, що Біллі Кербі теж зазіхає на ту індичку. У Джона непомильне око на перший постріл, а я, коли справа важлива, хвилююсь, і рука мені тремтить так, що можу й схибити. Правда, цеї осені я вбив ведмедицю одним пострілом, але то зовсім інше, містере Олівер.

— Оце всі мої скарби! — вигукнув юнак, ніби думка про його бідність давала йому якусь гірку втіху, і високо підняв шилінг. — Тепер я став справжнім мисливцем і житиму з самої дичини. Що ж, Натті, давай поставимо наші останні гроші на цю птицю. Ти вправний стрілець і не схибиш.

— І все ж таки я гадаю, хлопче, ліпше стріляти Джонові. Я дуже нервуюся, бо знаю, як багато важить це для тебе. А індіанці завжди спокійні й стріляють однаково добре за будь-яких умов. Чуєш, Джоне, ось шилінг; візьми мою рушницю й спробуй поцілити індичку, яку оце прив'язали до пенька. Містерові Оліверу вона вкрай потрібна, а я ні на що не здатний, коли серце неспокійне.

Індіанець похмуро підвів голову, мовчки подивився на своїх товаришів і сказав:

— Коли Джон був молодий, куля його летіла прямо, як погляд. Жінки мінгів кричали з переляку, зачувши тріскіт його рушниці. Воїни-мінги робились як жінки. Ніколи йому не доводилося стріляти двічі! Орел ховався за хмари, пролітаючи над вігвамом Чингачгука, і все одно його пір'я діставалося жінкам. Але подивіться, — мовив він схвильованим голосом (а почав сумним пошептом) і простяг до них обидві руки. — Вони тремтять, наче олень, що зачув вовче виття. Може, Джон постарів? Та коли це сімдесят зим перетворювали могіканина на слабосилу жінку? Ні! Білі принесли йому старість. Ром — ось їхній томагавк!

— Нащо ж ти його п'єш, старий? — вигукнув молодий мисливець. — Нащо благородний вождь тішить диявола, перетворюючи себе на тварину?

— На тварину? То Джон — тварина? — повільно повторив індіанець. — Так, ти не збрехав, сину Пожирача Вогню! Джон — тварина. Колись на цих горбах зовсім мало димувало багать. Олень лизав руку білій людині, а птахи сідали їй на плечі. Вони ще не знали її. Мої батьки прийшли сюди з берегів Солоної Води. Вони втікали від рому. Вони жили мирно й підносили томагавки лише для того, щоб розтрощити голову якогось мінга. — Вони збиралися круг вогнища ради, і, як вони ухвалювали, так і робилось. Тоді Джон був людиною. Але слідом за ними сюди прийшли чужі воїни й торговці з ясними очима. Воїни принесли довгі ножі, а торговці — ром. Їх було більше, ніж сосон на горбах, і вони розігнали ради вождів і захопили наші землі. В їхніх пляшках сидів злий дух, і вони випустили його на волю. Так, так, ти кажеш правду, Молодий Орле: Джон став християнською твариною.

— Пробач мені, старий воїне! — вигукнув юнак, схопивши індіанця за руку. — Я зовсім не хотів тебе образити. Хай прокляття тяжіє над зажерливістю, що згубила такий благородний рід! Пам'ятай, Джоне, я — з твого роду й дуже пишаюся цим.

Обличчя могіканина трохи проясніло, й він сказав уже не так суворо:

— Ти делавар, сину мій, твої слова не були сказані. Але Джон не може стріляти.

— Я так і думав, що в ньому тече індіанська кров, — прошепотів Річард, — бо ж він зовсім не вміє поводитися з кіньми. Бачиш, кузино Бесс, індіанці ніколи не вживають збруї. Але бідолаха матиме два постріли — я дам йому шилінг, хоч, певно, краще було б, якби я сам вистрелив замість нього. Я все зрозумів: там, за сосонками, — чуєш сміх і голоси? — влаштовують різдвяні змагання. Мабуть, цей хлопець дуже полюбляє індичатину, — та й смачна вона, як правду сказати.

— Заждіть, кузене Річард, — Елізабет схопила його за руку. — А чи зручно це — пропонувати гроші джентльменові?

— От, знову ти називаєш його джентльменом! Невже ти думаєш, що цей метис відмовиться від грошей? Ні, ні, він радо візьме мій шилінг, та й від рому не відмовиться, хоч і базікає про шкідливість хмільного. Але я дам хлопчині додатковий шанс виграти індичку, тільки Біллі Кербі — один з найвправніших стрільців у краю; цебто, за винятком… одного справжнього джентльмена.

— Тоді, — мовила Елізабет, відчуваючи, що не зможе втримати його, — я сама поговорю з ними.

Вона рішуче ступила наперед і вийшла з-за кущів на галяву. Побачивши дівчину, молодий мисливець ніби злякався й зробив був рух, щоб піти геть, але тут-таки отямився, підняв трохи шапку й знову сперся на рушницю. Ні Натті, ні могіканин навіть оком не змигнули, хоч поява Елізабет була й для них цілковитою несподіванкою.

— Я бачу, — мовила вона, — давній звичай влаштовувати на різдво стрілецькі змагання ще не забуто. То ж і я хотіла б випробувати своє щастя. Чи не зголоситься хто з вас вистрелити за мене, сплативши цю монету?

— А хіба це личить молодій леді? — вигукнув юнак так палко й швидко, ніби керувався почуттям, а не здоровим глуздом.

— Чом би й ні, сер? Якщо ця забава жорстока, то вона жорстока для чоловіків так само, як і для жінок. І я можу мати свої примхи. До речі, я прошу допомоги не у вас, — мовила вона й повернулась до Натті, тицьнувши йому в руку долар, — а в цього ветерана лісів; гадаю, він не буде настільки нечемний, щоб відмовити дамі.

Шкіряна Панчоха поклав долар у торбину, поправив кремінь рушниці, а тоді засміявся своїм дивним сміхом і сказав, завдавши рушницю на плече:

— Якщо Біллі Кербі не здобуде птиці раніше від мене, а порох француза не відволог, то за кілька хвилин ви матимете індичку, найкращу з тих, що бували коли-небудь на столі судді. Голландки на Могоку залюбки беруть участь у таких розвагах, тож, хлопче, нічого було тобі ганити панночку. А тепер ходімо, бо коли будемо зволікати, то не мати нам призу.

— Але я маю право стріляти раніш за тебе, Натті, — заперечив юнак. — Пробачте, міс Темпл, у мене є поважні причини домагатись цієї птиці, і хай це видасться вам нечемністю, я наполягаю на своєму праві.

— Авжеж, сер, захищайте всі свої законні права, — відказала дівчина. — Ми з вами обоє шукаємо пригод, а це — мій лицар. Я покладаюсь на його руку й око. Тож ведіть нас, лицарю Шкіряної Панчохи, а ми підемо за вами.

Старому мисливцеві, здавалось, припала до душі простота манер молодої вродливиці, яка звернулася до нього з таким незвичайним проханням, і він, безгучно засміявшись у відповідь на її ясну посмішку, рушив по заметах до того місця, звідки долинали веселі голоси й регіт. Його товариші мовчки попростували за ним, причому юнак кілька разів тривожно оглянувся на Елізабет, яку саме затримав Річард.

— Гадаю, міс Темпл, — мовив він, лишившися з нею на самоті, — навіть якщо тобі й справді закортіло виграти індичку, то не слід було доручати це сторонній людині, а надто Шкіряній Панчосі. Проте мені не віриться, що все це серйозно, адже в пташнику твого батька добрих півсотні індичок, і всі вгодовані, — вибирай собі, яка до душі. Шість із них я для експерименту вигодовував товченою цеглою з…

— Годі, кузене Дік, — перепинила його Елізабет. — Мені справді хочеться виграти птицю, і саме тому, що мені так хочеться, я доручила це зробити Шкіряній Панчосі.

— А чи ти коли-небудь чула про той мій славнозвісний постріл у вовка, котрий поцупив вівцю з отари твого батька? — невдоволено запитав Річард. — Він завдав овечку собі на спину, і якби те бідне створіння не затуляло від мене голову вовка, я б убив його, а так…

— … ви вбили вівцю. Я знаю цю історію, любий кузене. Але хіба головному шерифові личить брати участь у таких змаганнях?

— Невже ти справді подумала, що я збираюся стріляти сам? — запитав містер Джонс. — Гаразд, ходімо й подивимось. Жінці нема чого боятися в цім новім краї, особливо дочці твого батька, та ще в моїй присутності.

— Дочка мого батька не боїться нічого, особливо коли її супроводжує найвища виконавча влада округи.

Вона взяла містера Джонса під руку, й він повів її через молоду соснину до місця змагань, де зібралася майже вся молодь селища й куди вже давно прийшов Натті з товаришами.