Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXIX

Злива періщила цілий день і остаточно зупинила просування вогню; лише місцями, там, де накопичилося багато хмизу, вночі можна було бачити язики полум'я. Наступного дня ліс на відстані багатьох миль стояв чорний, деякі дерева ще курілися; чагарник і сухостій пішли вогнем, але сосни й гемлоки, як і досі, гордо височіли на горбах, і навіть менші дерева подавали кволі ознаки життя.

Оповідь про чудесний порятунок Елізабет переходила з уст в уста, обростаючи новими й новими подробицями. Подейкували ще, нібито могіканин загинув у вогні, і ця версія здалася всім ще переконливішою, коли до селища дійшла жахлива звістка: у ямі, яку він сам викопав, знайшли рудокопа Джотема Рідла, так дуже обгорілого, що надії на його порятунок майже не було.

Події останніх днів цілком заволоділи увагою мешканців селища, і фальшивомонетники, скориставшись із переполоху, в ніч після пожежі вирубали, за прикладом Натті, діру в стіні в'язниці і втекли. Коли ця новина разом з чутками про смерть Джотема й сильно перебільшеними та перекрученими описами подій на вершині гори облетіла селище, громада ухвалила, що всіх утікачів треба негайно переловити. Говорили, що існує печера, де звили кубло злочинці; а коли пішли чутки про якісь руди й дорогоцінні метали, це відразу пов'язали з підробкою грошей, і в поселенців склалося враження, нібито в краї орудує зграя злочинців, створюючи небезпеку для суспільства.

І ось у хвилину загального сум'яття хтось поширив чутку, буцім ліс підпалили Шкіряна Панчоха й Едвардс, і, отже, їх і треба притягти до відповідальності. Цю думку найревніше обстоювали саме ті, що їх необережність призвела до пожежі; і загал став вимагати, щоб винуватців було покарано. Річард, прислухавшись до голосу громади, до полудня вже сповнився рішучістю виконати те, чого вимагав закон.

Він вибрав кількох дужих юнаків і, відвівши їх убік — на очах у всіх поселенців, але на певній відстані, щоб не почули, — віддав їм якісь розпорядження. Свідомі свого обов'язку хлопці вирушили в гори так спішно, наче доля всього світу залежала від їхніх старань, і вигляд у них був такий таємничий, немов ішлося про надзвичайно важливу державну справу.

Точнісінько о дванадцятій годині барабан перед «Хоробрим драгуном» вибив великий збір, і на порозі з'явився Річард у супроводі капітана Голлістера, що з такої нагоди вбрався в уніформу командира «темплтонської піхоти»: шериф зажадав від капітана допомоги, щоб успішніше виконати свій обов'язок перед законом. За браком місця ми не будемо наводити тих промов, якими обмінялися ці добродії: для нащадків їх зберегла місцева газетка, яку ще можна знайти в архівах; скажемо тільки, що шериф висловлювався в суворій відповідності з юридичними правилами, а промова капітана була по-військовому стисла й точна. Про все було погоджено заздалегідь, і на барабанний дріб швидко зібралися двадцять п'ять ополченців і вишикувались у бойовий порядок.

Оскільки цей загін складався з самих добровольців і на чолі його стояла людина, що перші тридцять п'ять років свого життя провела у військових таборах та залогах, то він в в а ткався блискучим взірцем збройних сил країни, своєю поставою та військовим умінням, за глибоким переконанням тверезо мислячих темплтонців, не поступався перед будь-яким іншим військом у світі, а за фізичними даними то й узагалі не мав собі рівних! Це твердження заперечували тільки три голоси й одна думка. Думка належала Мармедюкові, який, однак, не вважав за потрібне доводити її до відома широкого загалу. А з голосів один, до того ж досить гучний, належав дружині самого капітана: вона часто дорікала чоловікові, що той докотився до командування таким строкатим набродом після почесної посади сержанта доблесної віргінської кавалерії в останній війні.

Другим скептиком був Бенджамін Помпа. Щоразу, коли йому траплялося бачити, як парадує загін, управитель зауважував поблажливим тоном уродженця острова наших предків, що опускається до похвали американським блудним синам:

— Може, вони й здатні зарядити рушницю та вистрелити, але щодо маневрування кораблем, то капрал з «Боадіцеї» зі своєю командою міг би оточити їх і взяти в полон за пів-вахти!

Оскільки ніхто не міг спростувати цього твердження, то моряки з «Боадіцеї» дістали в Темплтоні належну частку визнання.

Третім невірою був мосьє Лекуа, який нишком зауважив шерифові, мовляв, його військо — найкраще з тих, що йому доводилося бачити, і поступається хіба мушкетерам «доброго короля Людовіка».

А що місіс Голлістер клопоталася хатніми справами, Бенджаміна не було, а мосьє Лекуа був надто щасливий, щоб прискіпуватися до будь-кого, то загін уник критики та образливих порівнянь у той вікопомний день, коли йому особливо потрібна була впевненість у своїх силах. Мармедюк, як переказували, знов був зачинився в кабінеті з Ван дер Сколом, — отже, ніщо не стояло на заваді військовим операціям.

Точно о другій годині загін узяв рушниці на плече — всі я$с один, починаючи від правофлангового, поруч із яким стояв капітан Голлістер, до останнього в шерензі солдата.

Коли всі мушкети застигли там, де їм належало бути, пролунала команда:

— Ліве плече вперед, кроком руш!

Не можна сказати, що маневр цей виконано із звичайною Швидкістю, — адже цих новачків у військовій справі чекала скора зустріч із ворогом, — але коли музики заграли натхненної мелодії «Янкі Дудла», а Річард і Дулітл першими відважно рушили по вулиці, капітан Голлістер повів за ними загін. Ветеран ішов, задерши голову під кутом у сорок п'ять градусів; на маківці стирчав маленький трикутний капелюх; свій велетенський драгунський палаш він ніс напоготів, а довгі сталеві піхви тяглися за ним по п'ятах і торохтіли вельми войовниче. Чимало зусиль доклав він, щоб примусити всі взводи (а їх було шість) іти рівно; але коли вони наблизилися до моста, загін марширував досить пристойним строєм. Так вони почали підйом на вершину; диспозиція сил залишалася така сама, ото тільки шериф і мировий суддя, які скаржилися на задишку, поступово сповільнювали ходу, аж поки опинилися в хвості колони. Навряд чи доцільно наводити тут всі маневри загону. Ми скажемо лише, що було послано розвідку, і коли Бона повернулася, то доповіла, що втікачі не тільки не відступили, як на те всі сподівались, але, очевидно, довідавшись про небезпеку, укріплюють свої позиції, готують відчайдушний опір. Повідомлення це викликало суттєві зміни не лише в планах командирів, але й у настрої солдатів — вони обмінювалися багатозначними поглядами, а Річард і Гайрам відійшли вбік на військову нараду.

За цих обставин на дорозі з'явився Біллі Кербі з сокирою під пахвою, випередивши своїх волів так само, як капітан Голлістер випередив свою армію, коли піднімалися на гору. Лісоруб вельми здивувався, побачивши озброєний загін, а шериф зрадів такому могутньому підкріпленню й зажадав, щоб Кербі допоміг їм сповнити закон. Біллі надто поважав Джонса, щоб відмовитися, і врешті-решт вирішили, що лісоруб візьме на себе обов'язки парламентера й запропонує ворожому гарнізонові здатися, перш ніж загін удасться до рішучих дій.

Військо розділилося — половина на чолі з капітаном вирушила через вершину Гори Видива, щоб вийти до печери з лівого флангу, а решта під командуванням його помічника повинна була атакувати ворога справа. Джонс і доктор Тодд — бо й лікар брав участь у поході — вийшли на прискалок якраз над печерою: вони могли бачити супротивника, лишаючись непомітними для нього. А Гайрам вирішив, що не варто підходити так близько до обложених, і тому, пішовши спочатку за Кербі, незабаром зупинився і сховався за деревом на безпечній відстані від укріплення. Більшість вояків виявила дуже високу точність окоміру — кожен зайняв таку позицію, щоб між ним і ворогом був який-небудь предмет; таким чином, лише двоє обложників, а саме капітан Голлістер і лісоруб, ішли в обложених на видноті. Ветеран відважно зупинився попереду свого війська в рішучій позі, несхитно тримаючи палаш в тому самому положенні й не зводячи очей з супротивника, а могутня постать Біллі Кербі височіла поруч — лісоруб, склавши руки, з сокирою під пахвою, стояв із незворушним спокоєм, точнісінько як його воли, коли відпочивають стоячи.

Доти супротивні сторони не обмінялися жодним словом. Обложені спорудили перед печерою напівкруглий бастіон з обвуглених стовбурів і гілок, а за ним на правому й лівому флангах видніли постаті Натті й Бенджаміна; якщо взяти до уваги ще й крутий і ковзкий схил гори, іо штурм цього укріплення був завданням нелегким і небезпечним. Кербі отримав наказ наблизитися до ворога для переговорів і почав підійматися схилом з таким безтурботним виглядом, ніби йшов у своїх повсякденних справах. Коли він опинився на відстані ста кроків від укріплення, над колодами з'явилася довга рушниця Натті й пролунав його гучний голос:

— Іди звідси, Біллі Кербі, йди собі з богом! Я не зичу тобі лиха, та коли хто-небудь підійде на крок ближче, проллється кров. Хай простить бог того, хто перший на це наважиться, але так воно буде.

— Годі вже, старий, — почав Біллі добродушно, — не бурчи, ось ліпше послухай, що я тобі скажу. Мені-то воно байдуже, тільки я хочу, щоб усе було по справедливості. Мене не обходить, хто з вас кого подолає, але он там за молодим буком сховався містер Дулітл, — він передає тобі, що ти повинен скоритися законові, оце й усе.

— Я бачу того негідника! Я бачу краєчок його одягу! — гнівно вигукнув Натті. — Хай-но тільки спробує висунутися, і я вліплю в нього кулю! Йди, Біллі, благаю тебе; ти знаєш, як я стріляю, а з тобою мені сваритися нема чого.

— Надто ти високої думки про свою майстерність, — відповів лісоруб, сховавшись за стовбуром сосни, — якщо розраховуєш застрелити людину крізь дерево в три фути завтовшки. Я ж можу повалити його на тебе за десять хвилин, а то й швидше. Ото будь чемніший, — я передаю лише те, що мені сказано.

Обличчя Натті стало дуже серйозним; видно було, що настроєний він рішуче, але кров людську старому проливати не хотілося. Отже він спокійно відповів на хвастощі лісоруба:

— Я знаю, що ти можеш повалити дерево, куди хочеш, але якщо ти висунеш руку, то доведеться тобі зупиняти кров, а то й зрощувати кості. Якщо тобі вже так треба ввійти в печеру, почекай, коли до заходу сонця залишиться дві години, й тоді ласкаво просимо, — але зараз ні. Там уже лежить одне мертве тіло й ще одне, в якому ледь жевріє життя. Коли ж намагатимешся ввійти силоміць, то мертві тіла будуть і перед печерою.

Лісоруб сміливо вийшов із-за сосни й вигукнув:

— Це чесно, а що чесно, то й справедливо! Він просить зачекати до того часу, коли до заходу сонця лишиться дві години; як на мене, то тут нічого заперечити. Людина може визнати свою помилку, якщо не дуже тиснути на неї; коли ж весь час чіплятися, вона стає впертою, ну от як мої воли, приміром, — чим дужче їх лупцюєш, тим дужче вони опираються.

Ця заява і незалежний тон Біллі аж ніяк не узгоджувалися ні з напруженою ситуацією, ані з нетерпінням Джонса, якому страх як кортіло розгадати таємницю печери, й тому він урвав цей дружній діалог, вигукнувши:

— Ім'ям закону я наказую вам, Натаніелю Бампо, скласти зброю! А вам, джентльмени, наказую виконувати свій обов'язок! Бенджаміне Пенгіллан, я заарештовую вас і наказую йти слідом за мною до місцевої в'язниці!

— Я готовий іти слідом за вами, сквайре Дік, — відповів Бенджамін, вийнявши з рота люльку, яку смоктав упродовж усієї розмови, — так, я залюбки попливу під вашим прапором хоч на край світу, коли б існувало таке місце. Але його в природі немає, бо земля кругла. Ну, а вам, містере Голлі-стер, може, це й невідомо, оскільки ви все життя прожили на березі…

— Здавайтеся! — урвав його ветеран таким гучним голосом, що його військо аж позадкувало з переляку. — Здавайтеся, Бенджаміне Пенгіллан, а то не ждіть милосердя!

— Чхав я на ваше милосердя! — вигукнув Бенджамін, підводячись і зазираючи в жерло фальконета, який втікачі перетягли ніччю на гору для захисту своєї фортеці. — Слухайте, ви, як вас там, містере чи капітан, хоч, мабуть, ви не знаєте назви жодної мотузки, крім тої, на якій вас повісять, — чого це ви так горлаєте, мов до глухого матроса на брамстеньзі? Може, ви думаєте, що на вашому негодящому папірці написано моє справжнє ім'я? Дзуськи! Жоден справжній моряк британського флоту не дійде до того, щоб плавати в цих водах під своїм прапором. Якщо ви називаєте мене Пенгілланом, то це прізвище людини, на землі якої я народився і яка, бачте, була благородного походження, чого навіть найлютіший ворог не скаже про Бенджаміна Стаббса.

— Дайте мені ордер на арешт, — гукнув Гайрам із своєї схованки, — і я впишу «він же»!

— Впишіть туди «осел», містере Дулітл, і це буде якраз про вас! — крикнув Бенджамін, спокійнісінько розпалюючи свою маленьку залізну люльку.

— Даю вам хвилину на розмірковування! — крикнув Річард. — Бенджаміне, Бенджаміне! Не сподівався я від тебе такої подяки!

— Послухайте, Річарде Джонс, — мовив Натті, побоюючись, що його товариш піддасться впливу шерифа, — хоч порох, що принесла дівчина, згорів, та в печері досить пороху, щоб висадити скелю, на якій ви стоїте. І я це зроблю, коли ви не дасте нам спокою!

— Вважаю, що вести далі переговори з арештантами — нижче моєї гідності, — заявив шериф, звертаючись до лікаря, і обидва вони поспішили відступити, що капітан Голлістер хибно зрозумів як знак до атаки.

— Багнети навпереваги! — загорлав ветеран. — Вперед!

Хоч обложені й чекали цього сигналу, все ж він захопив їх трохи зненацька, і капітан Голлістер устиг наблизитися до укріплення з криком: «Сміливіше, мої хоробрі хлопці! Поки не здадуться, ніякого милосердя!» Він замахнувся палашем, — і розкраяв би надвоє Бенджаміна, якби не гарматка. Своїм палашем капітан підняв її дуло догори, і саме в цю мить старий моряк підносив свою люльку до запалу — тож півсотні рушничних куль злетіло в повітря майже вертикально. Наука стверджує, що свинець не може втриматися в повітрі, і тому два фунти цього металу, описавши еліпс, градом посипалися на крони дерев якраз над головами вояків, що відстали від свого командира. Успіх бойової операції нерегулярних військ великою мірою залежить від того, куди вони спершу рушать. В даному разі вони рушили назад, і менш ніж за хвилину після гарматного пострілу весь тягар атаки з лівого флангу зліг на єдину руку бравого ветерана. Від сильної віддачі своєї гарматки Бенджамін дістав добрячу контузію і якийсь час лежав непритомний. Капітан Голлістер, скориставшися з цієї нагоди, видерся на бастіон перед печерою і зайняв на ньому позицію. Опинившись отак у ворожому таборі, ветеран змахнув палашем і закричав, звертаючись до свого війська:

— Перемога! Вперед, мої сміливці! Фортеця наша!

Все це було зроблено геройськи, і саме такий приклад мусить подавати доблесний офіцер своїм підлеглим, але цей переможний клич спричинився до небажаного для нападників повороту подій. Натті, який пильно стежив за лісорубом, озирнувся й побачив свого товариша простертого на землі, а ветерана, який щось переможно вигукував, — на бастіоні! Цівка довгої рушниці мисливця негайно повернулася до капітана, і життя старого солдата повисло на волосині. Але мішень виявилася завеликою для Натті, а відстань — надто близькою, і він, замість вистрелити, вдарив ветерана прикладом під зад, і той скотився з укріплення значно швидше, ніж виліз на нього. Місце, де опустився капітан, було саме перед укріпленням, і ледве він торкнувся землі ногами, йому здалося, що вона провалюється під ним, — такий схил був крутий і ковзкий. Все відбулося так Швидко й несподівано, що старий вояк утратив будь-яку орієнтацію. Йому здавалося, ніби він мчить верхи на коні, пробиваючись крізь ворожі лави. Він рубав зустрічні дерева, наче піхотинців, і, нарешті поваливши напівзгоріле деревце, викотився на дорогу і впав, на свій превеликий подив, під ноги власній дружині. Місіс Голлістер, за якою слідом ішли принаймні два десятки цікавих хлопчаків, повільно піднімалася на гору, спираючись однією рукою на ціпок, що без нього ніколи не виходила з дому, а в другій тримаючи порожній лантух. Коли вона побачила подвиги свого чоловіка, то обурення взяло гору не тільки над її релігійними почуттями, але й над її філософською натурою.

— Що ж це таке, сержанте? Ти втікаєш? До чого я дожила — мій чоловік показав спину ворогові! Та ще якому ворогові! А я щойно розповідала хлопчакам, як тебе поранило під час облоги Нью-Йорка та як ти геройськи битимешся сьогодні. І що ж я бачу? Ти втікаєш після першого ж пострілу! Ох! Мабуть, доведеться кинути мішок. Якщо тут і будуть трофеї, то дружині такого сміливця, як ти, нічого не припаде. А кажуть, буцім у печері повно золота й срібла! Нехай мене простить бог, що я думаю про суєтні справи, але ж здобич по праву належить переможцеві, — про це і в біблії сказано!

— Втікаю?! — ошелешено перепитав ветеран — Де мій кінь? Його вбило піді мною, і я…

— Та чи ти сповна розуму, чоловіче? — урвала його мову дружина. — Який кінь? Звідки він у тебе взявся? Ти ж просто-напросто жалюгідний капітан добровольців! О, коли б тут був справжній капітан, ти б, любий чоловіче, біг не назад, а вперед!

Поки достойне подружжя таким чином обговорювало події, битва на горі розгорілася ще дужче. Коли Шкіряна Панчоха побачив, що ворог, як висловився б управитель, «змінив галс», він зосередив увагу на правому фланзі. Лісорубові з його силою неважко було б скористатися з цієї нагоди, щоб захопити укріплення й відпровадити обох його захисників услід за ветераном, але настрій у нього в цю хвилину, очевидно, був зовсім не ворожий, бо він закричав так, що його почув увесь лівий фланг, який відступав:

— Ура! Молодця каштан! Так їх, отак! Дивіться, як він трощить кущі! Та й молоді дерева йому за іграшки!

Такими вигуками Біллі Кербі підбадьорював капітана, який котився вниз, аж поки добродушного чолов'ягу посіли такі веселощі, що він гепнувся на землю і, брикаючи ногами від захоплення, дав волю своїм почуттям, зайшовшись нестримним реготом.

Натті весь час стояв у загрозливій позі, наставивши рушницю поверх укріплення, й уважно стежив за кожним порухом супротивника. І тут надмірна цікавість Гайрама, йому на лихо, спокусила його виткнутися з-за дерева, щоб подивитися, як іде бій. Зробив він це надзвичайно обачно, намагаючись не підставити ворогові фронт, але, як іноді трапляється і з вправнішими воєначальниками, підставив тил. За своєю фізичною будовою Дулітл належав до тієї різновидності людей, яким природа, створюючи їх, відмовила в округлостях. Постать його складалася лише з прямих і ламаних ліній. Але одяг йому шила жінка, котра, як полковий кравець, діяла відповідно до певних правил крою, за якими одна конфігурація мала служити для всіх існуючих людських постатей. Отож, коли Дулітл, нахилившись, виткнувся вперед, з другого боку дерева показалося все зайве, що було в його одязі, й Натті блискавично прицілився. Менш обізнаний стрілець цілив би в одяг, але Шкіряна Панчоха добре знав і свого супротивника, і його кравчиню; отже, коли пролунав постріл, Кербі, що, затамувавши подих, стежив за Натті, помітив, як від дерева відскочила тріска, а та частина штанів, що була трохи вище просторих складок, різко сіпнулася. Ще жоден ворог не викривав своєї присутності так поквапливо, як Гайрам, що прожогом вискочив із-за дерева. Ступивши з надзвичайною обережністю два чи три кроки й схопившись однією рукою за ушкоджену частину тіла, а другу простягши вперед, він з грізним виглядом рушив, люто вигукуючи:

— Щоб тебе чорти вхопили! Начувайся — тобі це так не минеться! Я тебе затягаю по судах!

Прокляття з боку такої пристойної людини, як сквайр Дулітл, та хоробрість, з якою він вискочив на відкрите місце, усвідомлюючи, певне, що Натті саме розрядив рушницю, так підбадьорили військо, що солдати дали випал по верхівках дерев туди ж, куди потрапив і заряд з гарматки. Наснажені гуркотом, які самі й зчинили, вояки пішли в атаку, а Біллі Кербі, вирішивши, що жарт, хоч і добрий сам по собі, зайшов надто далеко, збирався вже видертися на бастіон, коли з другого боку на ньому з'явився раптом суддя Темпл і вигукнув:

— Я вимагаю тиші й миру! Навіщо кровопролиття і вбивство? Невже, щоб вершити правосуддя, треба вдаватися до помочі всяких озброєних гультіпак! Адже немає ні заколоту, ні війни!

— Це загін ополченців! — крикнув шериф зі скелі віддалік. — Вони…

— Скажи краще: загін розбійників! Я наказую припинити все це.

— Стривайте! Не проливайте крові! — почувся голос з вершини Гори Видива. — Не стріляйте! Все владнається мирно — ви ввійдете в печеру!

Подив справив бажаний ефект. Натті, що встиг перезарядити рушницю, спокійно сів собі «на колоду, а «легка піхота» припинила воєнні дії і нетерпляче дожидала, що ж буде далі.

Не минуло й хвилини, як на схилі гори показався Едвардс у супроводі майора Гартмана, що на диво прудко, як на людину його віку, ішов слідом за юнаком. Вони швидко дісталися до прискалка й хутко ввійшли в печеру. Всі мовчали, вражено дивлячись їм услід.