Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XV

Суддя, перш ніж податися з друзями до «Хороброго драгуна», одвіз Елізабет додому, де нова господиня «палацу» могла перебути вечір, як їй хотілося: розважаючись чи клопочучись хазяйством. У чотирьох масивних бронзових свічниках, що стояли на буфеті, горіли великі свічки, надаючи кімнаті затишного вигляду, особливо приємного після похмурої атмосфери «академії».

Ремаркабль також слухала містера Гранта, й молитовний настрій трохи зм'якшив образу, якої завдав їй суддя за обідом. Вона згадала, що Елізабет ще дуже молода, отже, економці буде неважко під машкарою покірливості зберегти в своїх руках ту владу, яку раніше вона мала відкрито. Думка про те, що їй наказуватимуть, що доведеться слухняно виконувати чиїсь розпорядження, була їй нестерпна, і Ремаркабль уже не раз поривалася почати розмову, щоб з'ясувати делікатне питання про своє становище в домі. Але щоразу, стрівшись із гордим поглядом темних очей дівчини, яка ходила по кімнаті, розмірковуючи про своє дитинство, про ті зміни, що відбулися в її житті, та про події дня, економка відчувала якийсь шанобливий страх. Це дивне почуття позбавляло її рішучості й примушувало тримати язика на припоні. Нарешті вона зважилася почати розмову з теми, близької всім людям, теми, яка дозволяла Ремаркабль показати себе з найкращого боку.

— Довгу проповідь сказав нам оце превелебний Грант, — мовила вона. — Церковники взагалі добре проповідують, тільки ж вони записують свої думки, а це дуже зручно. А чи такі вони красномовні з природи? Де там! Ніхто з них не прочитає проповіді без підготовки, як-от, приміром, роблять священики стоячих вір.

— А які віри ви називаєте стоячими? — трохи здивовано запитала міс Темпл.

— Ну, пресвітеріан, баптистів — усіх, хто молиться, не стаючи на коліна.

— Отже, по-вашому, одновірці мого батька сповідують сидячу віру? — поцікавилась Елізабет.

— Та ні, я не чула, щоб їх називали інакше, як квакерами, — трохи знітившись, відповіла Ремаркабль. — І я їх називаю тільки так, бо ніколи в житті не дозволю собі мовити щось образливе про суддю чи його родину, Я завжди жила у згоді з квакерами — вони такі приємні, розсудливі люди. І мене дуже дивує, як ваш тато міг одружитися з дівчиною з церковної сім'ї. Бо ж як моляться вони і як моляться квакери? Квакери сидять тихо, сумирно, здебільшого мовчки, а церковники весь час метушаться, — ну справжній тобі театр та й годі; я знаю, що кажу, бо мені траплялося бувати на їхній службі.

— Ви відкрили в церковній службі таку якість, якої досі я не помічала. А тепер, прошу, подивіться, чи затопили в моїй кімнаті — я зморилася й хочу відпочити.

Ремаркабль кортіло відповісти, що, мовляв, неважко й самій панночці відчинити двері та подивитись, але розсудливість узяла гору над роздратуванням, і, трохи загаявшись, аби зберегти гідність, вона пішла виконувати розпорядження. Почувши, що камін у кімнаті затопили, Елізабет, побажавши доброї ночі економці й Бенджамінові, що підкладав дрова у піч, пішла до себе.

Як тільки вона причинила за собою двері, Ремаркабль розпочала з Бенджаміном загадкову, двозначну розмову, ніби не лаючи й не хвалячи молодої господині, а проте в її натяках дедалі виразніше відчувалося невдоволення. Управитель, одначе, не відповідав ні слова, тільки ревно підгодовував піч. Потім глянув на термометр, підійшов до буфета й дістав звідти запас напоїв, які зігріли б його й без допомоги вогню, що він розпалив. Швидко були підсунуті до печі два крісла й маленький столик, на якому вмить з'явилися пляшки й чарки. Тоді Бенджамін, ніби тільки-но помітивши економку, вигукнув:

— А ходіть-но сюди, міс Ремаркабль, киньте якір у цьому кріслі! Надворі морозище, але що він мені? Шторм чи штиль — Бенові байдуже. Негри влаштувалися в трюмі й такий розкочегарили вогонь, що можна засмажити бика. На термометрі — тільки тринадцять градусів, але якщо ці кленові дрова чогось варті, то не вип'ємо ще й по склянці, як він покаже градусів на десять більше; отже, сквайрові, коли він повернеться з пивниці Бетті Голлістер, буде гаряче, ніби матросу після того, як він мав, справу з просмоленим такелажем. Прошу, добродійко, сідайте ось тут і розкажіть, як вам сподобалась хазяйська донька.

— Ну, як на мене, містере Пенгіллан…

— Помпа, Помпа, — урвав її Бенджамін. — Сьогодні свято, і ви ліпше називайте мене Помпою, По-перше, так коротше, а по-друге, я маю намір випомпувати цю карафку досуха, — отже, я і єсть Помпа.

— Та ну вас! — вигукнула Ремаркабль, сміючись так, що її суглоби, здавалось, ось-ось розсиплються. — Ох, і жартун ви, Бенджаміне, коли в гуморі. А скажу я вам, що в цьому домі скоро все буде не так.

— Не так! — вигукнув управитель, позираючи на карафку, яка напрочуд швидко порожніла. — Все це дрібниці, не варті уваги, доки ключі від провіантського складу у мене в кишені.

— У цьому домі, — вела далі економка, — вистачить їжі й питва для кого завгодно… ще трохи цукру в цю чарку, Бенджаміне… бо сквайр Джонс, дбайливий постачальник. Але ж… нові господарі — нові закони. І я не здивуюся, коли наше з вами становище раптом стане непевним.

— Життя непевне, як вітер, — повчально зауважив Бенджамін, — а в світі немає нічого непевнішого за вітер, міс Ремаркабль. Ото хіба пощастить потрапити в смугу ходових пасатів, — тоді можеш іти цілий місяць на всіх парусах і з юнгою за штурвалом.

— Я знаю, що в житті немає нічого певного, — відповіла Ремаркабль, підладжуючись до настрою співрозмовника, — але я маю на увазі, що зміняться наші права у домі. От поставлять над вами якого-небудь молодика, — як і мною дехто вже командує, — чи сподобається вам це після стількох років служби?

— Підвищують того, хто довше служить, — мовив управитель, — і коли хто націляється на моє місце, я подам у відставку швидше, ніж ви встигнете підняти шлюпку на талі. Хоч сквайр Дік і милий джентльмен і плавати під його рукою чиста втіха, але я скажу сквайрові по-простому, поморському, що, коли він має намір поставити наді мною новобранця, то я йду у відставку. Я плавав простим матросом — такелажником на люгері, міс Петтібоун. Потім ходив на судні з косими вітрилами, а це все одно, що плавати потемки. Працював біля брамселя, був марсовим, — а тоді вже мене приставили до капітана виконувати різні доручення й готувати йому грог. Саме там я удосконалив свій смак, і він у мене, як ви, певно, помітили, тепер чудовий. Ну, за ваше здоров'ячко.

Ремаркабль кивнула, відсьорбнувши із чарки. Вона взагалі була не від того, щоб вихилити чарочку, — тільки щоб вино було добре підсолоджене. Після цього шановна пара повела розмову далі.

— Так, вам довелося дещо побачити в житті, Бенджаміне. Недарма ж і в біблії сказано: «Той, хто вирушає в море на кораблі, бачить діяння божі».

— Ха! Не тільки божі діяння побачиш, але й диявольські, коли попливеш на бригові чи на шхуні. Але море справді розвиває розум людини, бо той, хто плаває, бачить різні краї й народи. От хоч би я — людина не вельми вчена порівняно з іншими мореходами, — а спитайте мене про будь-який острів чи півострів од мису Аг до Фіністера, і я знайду про що розповісти… Ось іще ром і цукор, добродійко… Так-от я й кажу, що знаю всі узбережжя незгірш, ніж шлях звідси до «Хороброго драгуна». А Біскайська затока — це ж чортів казан! Почули б ви, як там виє вітрюган, часом двоє в одного не можуть утримати волосся на голові. Іти під вітром цією затокою — все одно, що подорожувати по тутешньому краю: з гори та на гору.

— Та невже? — вигукнула Ремаркабль. — Невже бувають хвилі такі високі, як гори, Бенджаміне?

— Ще б пак! Але давайте-но покуштуємо грогу. Гм!.. Добряча штука! В цій країні є з чого готувати грог — недарма ж тут близенько Вест-Індія. Ат, хай йому чортяка! Коли б Гернсі лежав ближче до Ямайки, ром був би ще дешевший! А щодо хвиль, то в Біскайській затоці вони високі, та біжать рівно, доки не подме зюйд-вест, — ну, а тоді вже море стає дибки. Але якщо ви хочете дізнатись, що таке справжні хвилі, то спробуйте проплисти повз Гебріди при західному вітрі, коли суходіл з лівого борту, а судно прямує на південь, — от тоді ви побачите хвилі-гори. Я проходив там на «Боадіцеї», добродійко, і небо здавалося мені завбільшки з грот-парус, а під кормою розверзалися такі провалля, що туди міг би запасти весь британський флот.

— Та як же це ви не боялися, Бенджаміне, і як звідти вибрались?

— Боявся? Та якого дідька боятися, — що трохи покропить тебе солоною водичкою? А вибралися дуже просто: коли нам усе те остобісіло й палуби відмили дочиста, пролунала команда «всіх нагору!» — бо ж вільна вахта спала внизу в гамаках, наче ви ото на перинах, — повернули за вітром, згорнули фок, взяли інший галс — і наш фрегат пішов! Ще й як пішов, міс Петтібоун! Я не люблю брехати, шановна, і скажу вам чесно — він стрибав з однієї хвилі на другу, як тутешні білки з дерева на дерево!

— Як! Просто летів над водою? — вигукнула Ремаркабль, вражено сплескуючи кістлявими руками.

— От не можу вам сказати — над водою чи по воді, бо й сам чорт не добрав би, де вода, де хмари, — стільки летіло на нас бризок і піни. Але ми мчали вперед! На містку стояв сам капітан, четверо стернових біля штурвала, а штурман з шістьма матросами повертав румпель. Але ж і славно йшов корабель! Ох, і добре! Той фрегат був надійніший, ніж будь-який дім на суходолі. Якби я був королем Англії, то наказав би пришвартувати його до Лондонського моста й зробив своїм палацом. А чом би й ні? Кому ж і розкошувати, як не його величності?

— Ну, а далі що, Бенджаміне? — вигукнула економка, приголомшена розповіддю колишнього капітанського стюарда. — Що ж ви тоді робили?

— Що робили? Звісно, що — виконували свій обов'язок, як і належить справжнім морякам. Якби там були співвітчизники мусью Лекви, то посадили б корабель на рифи біля якого-небудь нікчемного острівця. А ми йшли і йшли, доки не опинилися з підвітряного боку від гір Піко, — і хай мене чортяка входить, коли я розумію, як це трапилося, — чи то ми перескочили через острів, чи обігнули його, — тільки ми були там і дрейфували, і міняли галси, і робили різні штуки, доки вітер не вщух зовсім.

— Просто диво! — вигукнула Ремаркабль, яка хоч і мало що втямила з цієї пересипаної морськими термінами оповіді, але бодай дістала сяке-таке уявлення про бурю на морі. — Мабуть, бути на морі — то просто страхіття! Нема нічого дивного, коли вас обурює саме припущення, що вам доведеться піти з такого затишного дому. Звісно, не тільки й світу, що в вікні.. От коли суддя умовляв мене поселитися тут, я зовсім не збиралася цього робити. Я просто приїхала подивитися, як їм ведеться, — саме через тиждень після смерті місіс Темпл, — думала, що того ж вечора й виїду. Але вони були в такому горі, що я не могла кинути їх напризволяще, гадала, що стану їм у пригоді. Служба мені сподобалася, та й незаміжня я, а поміч їм була дуже потрібна, то я і залишилась.

— Авжеж, і ви міцно стали тут на якір. Очевидно, корабель припав вам до смаку.

— Ах, та ну вас, Бенджаміне! Жодному вашому слову не можна вірити! Ну, мушу сказати, що суддя і сквайр Джонс досі були добрі до мене, але тепер, мабуть, усе переміниться. Я знала, що суддя поїхав по дочку й що він привезе її сюди, але не думала, що все так обернеться. От побачите, Бенджаміне, це гидке дівчисько ще покаже себе.

— Гидке? — повторив Бенджамін, здивовано витріщивши очі, що почали були злипатися. — Хай мене чортяка вхопить, шановна, але так ви ще назвете «Боадіцею» нікчемною посудиною. Та якого біса вам треба? Хіба очі дівчини не сяють, як ранішня й вечірня зорі вкупі? Хіба чорне волосся не блищить, як щойно просмолений такелаж? А хода її хіба не така плавна, як у лінійного корабля, коли він іде по тихій воді? Ні, добродійко, навіть фігурі, що була на носі нашої «Боадіцеї», далеко до неї, хоч капітан не раз казав, що та фігура зображає велику королеву. А королеви, звісно, справжні красуні, бо нащо тоді бути королем, коли не можеш вибрати собі дружину-красуню? Що за радість цілувати якусь нечупару?

— Не говоріть непристойностей, Бенджаміне, — зауважила економка, — а то я зараз же піду. Що ж, з лиця вона гарненька, але поведінка… Дівчина так задирає носа, що й балакати з людьми не бажає. А я слухала розповіді сквайра Джонса і тішилася думкою, що ми з нею подружимося… Ні, тепер я бачу, що Луїза Грант набагато миліша за Бетсі Темпл. Вона навіть не схотіла розмовляти зі мною, коли я запитала, як їй подобається в рідній домівці й чи тужить вона за своєю матусею.

— А може, вона просто не зрозуміла вас, шановна, адже мова у вас не дуже добірна, а міс Ліззі навчалася бездоганної англійської мови у справжньої лондонської леді. Отже, вона володіє мовою майже так само добре, як-от я чи будь-який уродженець Англії. Ви вже забули все, чого вас учили в школі, а молода господиня осягла всі науки.

— «Господиня!» — скрикнула Ремаркабль. — Що я, негритянка-невільниця, абощо, Бенджаміне? Ніяка вона мені не господиня й ніколи не буде! А щодо мови — то я розмовляю по-англійському незгірш за будь-кого в Новій Англії. Я народилася й виросла в графстві Ессекс, а Бухтовий Штат[52] славиться гарною вимовою.

— Чув я про той ваш Бухтоштат, — пробурмотів Бенджамін, — але ніколи там не плавав і навіть не знаю, де воно. Може, й справді то непогана бухта, але проти Біскайської затоки вона все одно, що шлюпка проти фрегата. А коли хочете почути справжню англійську вимову, то їдьте до матроського кварталу Лондона й послухайте, як там говорять. А втім, ніяк не второпаю, чим вас зобидила міс Ліззі; тож краще випийте ще чарочку і все забудьте й простіть, я» к і належить благочестивій душі.

— Ні вже, дзуськи! Я на це не згодна, Бенджаміне. Не звикла я до такого обходження й не маю наміру терпіти його. Я заощадила сто п'ятдесят доларів, у мене є, хвалити бога, ліжко й два десятки овець, і я не хочу лишатися в домі, де дівчину не можна називати на ім'я. А я все-таки буду називати її Бетсі, скільки мені заманеться, — ми живемо у вільній країні, й ніхто мені цього не заборонить. Навіть не чекатиму літа, а скажу завтра, що їду та й говоритиму те, що мені подобається.

— Так, так, міс Ремаркабль, — мовив Бенджамін, — ніхто з вами й не подумає сперечатися, бо легше зупинити шторм носовичком, ніж ваш язик, коли він знявся з якоря. До речі, а багато мавп водиться на берегах вашого Бухтоштату?

— Самі ви мавпа, містере Пенгіллан! — вибухнула розлючена економка. — А краще сказати — ведмідь! Чорний потворний ведмідь, з яким порядній жінці не можна мати справу. І ніколи більше не буду у вашій компанії, хай мені доведеться прожити в судді ще тридцять років! Такі розмови годяться для кухні, а не для вітальні багатого дому.

— Послухайте, міс Петті… Пітті… Бійся бога, може, я й схожий на ведмедя, — але, щоб мене чортяка вхопив, я зовсім не мавпа, яка торохтить невідь-що, й не папуга, що безтямно белькоче будь-якою мовою, байдуже, чи то мова бухтоштатська, чи грецька, чи німецька! Та тільки ж чи розуміє він те, що белькоче? Можете ви мені на це відповісти, добродійко? Мічман може переказати капітанову команду, але хай-но спробує вести корабель самотужки! Щоб я похлинувся цим грогом, якщо його не візьмуть на кпини всі юнги!

— Бодай ви й справді похлинулися своїм грогом! — прорекла Ремаркабль у превеликому гніві, підводячись і хапаючи свічку. — Ви вже нацмулилися, Бенджаміне, і я краще полишу вас, а то ще й не те почую!

І економка пішла, марно намагаючись триматися з такою самою гідністю, що й молода господиня, й грюкнула дверима, бурмочучи собі щось таке, як «п'яничка» і «свиня».

— Хто це п'яничка? — люто закричав Бенджамін, теж підводячись, ніби щоб кинутися за нею. — Теж мені, хоче змагатися з нашою леді! Та ж ти на те тільки й здатна, що бурчати й прискіпуватися! Де це тебе виховували й таких слів навчили? Либонь, у твоєму клятому Бухтоштаті, га?

Сказавши це, він знов гепнувся в крісло, і незабаром почулися звуки, які й справді нагадували бурчання ведмедя. Однако, перш ніж остаточно поринути в «обійми Морфея», як висловлюються деякі любителі високого стилю, Бенджамін ще встиг кинути кілька промовистих епітетів, таких-от, як «мавпа», «папуга», «харч», «стара мазниця» та «бухтоштатська».

Ми не намагатимемось ані пояснювати, що управитель мав на увазі, ані зв'язувати докупи його безладні слова; скажемо лише, що промовляв він їх з тією глибочезною зневагою, яку тільки може почувати людина до мавпи.

Минуло близько двох годин, перш ніж управителя розбудив галасливий прихід Річарда, майора Гартмана й господаря дому. Бенджамін уже настільки оговтався, що зміг провести Джонса й німця до їхніх кімнат, а тоді зник і сам, полишивши замикати дім тому, хто був найбільш зацікавлений у його безпеці. В ті часи не начіплювали замків і засувів на двері, тож Мармедюк, пересвідчившись, що вогонь у камінах і печах добрячий, теж пішов спочивати. Цим мудрим вчинком і закінчується перший вечір нашої оповіді.