Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXIV

Поки рибалки ділили здобич, Елізабет з подругою повільно гуляли берегом озера. Обернувшись, вони побачили мальовничу сцену: люди жваво клопоталися біля риби, освітлені яскравим полум'ям багаття, від якого морок здавався ще густішим.

— Ось тема, варта пензля митця! — вигукнула Елізабет. — Гляньте на обличчя лісоруба — як він захоплено показує оту здоровенну рибину шерифові! А мій батько — зверніть увагу, Луїзо, яка гідність, яка поважність у всій його постаті! Як сумно він дивиться на все оце спустошення, ніби передбачає день відплати за цю годину марнотратства. Хіба не мальовнича картина, Луїзо?

— Ви ж знаєте, я мало тямлю в мистецтві, міс Темпл.

— Називайте мене просто на ім'я, — перепинила її Елізабет. — Тут не час і не місце для таких церемоній.

— Ну, тоді, коли так, — несміливо почала Луїза, — то сцена, справді, мальовнича. Самовдоволеність Кербі, що порається біля риби, становила б різкий контраст із виразом обличчя містера… містера Едвардса. Я не знаю, як назвати цей вираз… але він… ну, як це сказати… Та ви мене розумієте, Елізабет.

— Ви надто високої думки про мене, міс Грант, — відповіла Елізабет. — Я не вмію ні читати чужих думок, ані вгадувати виразів.

У тоні Елізабет не було ні різкості, ні навіть холодності, але розмова урвалась, і далі дівчата прогулювались уже мовчки, хоч і так само попідруч. Елізабет перша порушила мовчанку, очевидно, усвідомивши, що її слова прозвучали трохи різкувато, а може, й через те, що увагу її привернуло щось нове.

— Погляньте, Луїзо, — вигукнула вона. — Ми тут не самі — по той бік озера якісь рибалки розклали багаття, саме навпроти. Це, мабуть, перед хатиною Шкіряної Панчохи.

Крізь темряву, що сповивала підніжжя гори на сході, пробивався кволий непевний вогник, часом пригасаючи в пітьмі, ніби йому несила було вибороти життя. Дівчата помітили, що той вогник рухається вниз, до води; там на коротку хвильку він спалахнув яскравіше і врешті перетворився на вогнисту кулю завбільшки з людську голову.

З'явившись, немов хто його вичарував, під кручею в такому віддаленому й відлюдному місці, вогонь цей здавався особливо цікавим і привабливим. Він був зовсім не схожий на їхнє велике рибальське багаття, — там, під горою, вогонь горів виразніше та ясніше, і ні розмір, ні форма його не мінялись.

Бувають такі хвилини, коли й найтверезіший ум піддається дитячим страхам. Елізабет усміхнулася, коли на думку їй спливли різні дурні байки, що мешканці селища розповідали про Шкіряну Панчоху. Мабуть, те саме подумала й Луїза, бо, пригорнувшись до подруги, вона боязко глянула на прибережні дерева та кущі й прошепотіла:

— Ви чули, які дивні історії розповідають про Шкіряну Панчоху? Ще нібито замолоду він був індіанським воїном, або — а це одне й те саме — союзником дикунів і брав участь у їхніх наскоках на поселення білих.

— Можливо, — відповіла Елізабет. — Не він один такий.

— Ні, звичайно. Але хіба не дивно, що він так пильно стереже свою хатину? Виходячи, завжди старанно замикає двері, а коли кілька разів діти чи чоловіки з селища хотіли перечекати негоду в його оселі, він брутально, з погрозами проганяв їх! Це зовсім незвичне для наших країв.

— Авжеж, не дуже гостинно, але не треба забувати про його відразу до цивілізації. Пам'ятаєте, кілька днів тому мій батько розповідав, як привітно зустрів його колись Шкіряна Панчоха?

Хвилинку помовчавши, Елізабет лукаво всміхнулася, чого Луїза в темряві не помітила, й додала:

— До того ж, у нього часто буває містер Едвардс, а його, як ми обидві переконалися, дикуном не назвеш.

Луїза нічого не відповіла на ті слова й мовчки дивилася на вогняну кулю потойбіч озера. Тепер до того вогню додався ще один, такий самий розміром і формою, але блідіший, розташований на кілька футів нижче і клинцюватий донизу. Між обома вогнями був ніби якийсь промінь, і це скидалось на перевернутий знак оклику. Скоро стало зрозуміло, що другий вогонь — то тільки відбиття у воді першого, який рухався понад поверхнею озера і був на одному рівні з дівчатами. Наближаючись, полум'я помалу втрачало правильну круглу форму, перетворюючись на тремтливе пасмо.

— Це справді щось надприродне! — прошепотіла Луїза, поквапливо відступаючи назад, до багаття.

— Але воно чудове! — вигукнула Елізабет.

Тепер було виразно видно яскраве, хоч і нестійке полум'я, що плавно ковзало над водою, кидаючи на неї червонясті відблиски. Темрява була така густа, що, здавалось, її можна було відчути на дотик, а полум'я було ніби вставлене в оправу з чорного дерева. Але ось промінь від вогню простерся вперед, освітивши все перед себе, а позаду лишився той самий непроглядний морок.

— Гей, це ти, Натті? — почувся голос шерифа. — Греби сюди, друже, я дам тобі риби, якою хіба лиш губернаторові ласувати!

Вогонь на озері змінив напрямок, з темряви виплив довгий вузький човен, і червоні відблиски впали на обвітрене обличчя Шкіряної Панчохи. Він, випроставшись на весь зріст, стояв у легкій пірозі й вправно орудував довгим остенем, тримаючи його посередині й занурюючи у воду то один, то другий кінець. Човен, здавалось, летів над водою. На кормі невиразно видніла постать іншої людини, яка стернувала із впевненістю досвідченого човняра. Шкіряна Панчоха поворушив остенем у багатті, розкладеному на решітці з старих обручів, і соснове суччя спалахнуло яскравіше, освітивши на мить смагляве обличчя й чорні блискучі очі могіканина.

— Сюди, могіканине, — гукнув Мармедюк. — Сюди, Шкіряна Панчохо! Завантажуйте ваш човен окунями. Соромно їх бити остенем, коли риби тут стільки, що все селище неспроможне буде її з'їсти.

— Ні, ні, судде! — відповів Натті. — Я б'ю остенем вугра або форель, коли мені захочеться поїсти рибки, але ніколи не братиму участі в такій недобрій справі, навіть за найкращу рушницю з далеких країн. Коли б то риба мала хутро, як-от бобри, або коли б можна було з неї здирати шкуру, як з оленя, то ще б знайшлося хоч сяке-таке виправдання цьому розбоєві, але ж риба створена тільки на харч людині і ні на що інше. Тож це гріх і неподобство — ловити риби більше, ніж можеш з'їсти.

— Я думаю так само, друже, — хоч тут ми з тобою згодні, — і я всім серцем бажаю, щоб нам пощастило умовити шерифа. Невід, удвічі менший за цей, одним заходом міг би на тиждень забезпечити селище рибою.

Старого мисливця, очевидно, не дуже втішила ця підтримка, бо він, із сумнівом похитавши головою, відповів:

— Ні, ми не однодумці, судде, бо інакше ви б ніколи не обернули чудові мисливські угіддя на поруби. Та й не додержуєтесь ви ніяких правил полювання й риболовлі. Мені ж м'ясо смакує куди більше, коли дичина має змогу врятуватися, тим-то я й стріляю завжди кулею, навіть у птаха чи білку. Якщо людина вміє стріляти, то однієї кулі вистачить на всякого звіра, окрім хіба дуже живучого.

Шериф, стримуючи обурення, давно прислухався до цієї розмови. Він довго вагався, в котру з чотирьох куп покласти останню велику форель, щоб поділ був справедливий, і, прилаштувавши її нарешті, дав волю своєму роздратуванню:

— Гарненька спілка, далебі! Суддя Темпл, власник земель і всього селища, і Натаніель Бампо, приблуда й браконьєр, розпатякують про збереження дичини! Ні, Дюку, коли я рибалю, то вже рибалю, тож, хлопці, закидаємо невід ще раз, а на ранок пришлемо сюди фургони й візки по здобич.

Мармедюк, мабуть, переконався, що сперечатися із шерифом — марна справа, й відійшов від багаття до піроги мисливців, де вже стояли дівчата з Едвардсом, Якщо дівчат спонукала до цього цікавість, то юнака вабило щось інше. Елізабет захоплено розглядала легке суденце, зроблене з тонких ясенових дощечок, обшитих корою, і дивувалася відвазі людини, яка довіряє своє життя такій шкаралупці. Але юнак розповів їй про плавучі властивості піроги та її цілковиту надійність, а потім з таким запалом почав розказувати, як полюють риб з остенем, що Елізабет заманулося спробувати самій. Вона навіть звернулася з цим проханням до батька і, сміючись із свого бажання, зізналася, що то лише жіноча примха.

— Ні, Бесс, не примха, — відповів суддя. — І я хотів би, щоб ти не мала ніяких дурних дівочих страхів. Колись я переплив у такому човні Онеїду і мушу сказати, що це — найзручніший і найбезпечніший засіб пересування по воді в руках того, хто вміє ним користуватися.

— А я перепливав Онтаріо, — втрутився Шкіряна Панчоха. — До того ж, у пірозі сиділи жінки. Щоправда, делаварки веслують добре й уміють поводитися з пірогою. Якщо панночка бажає подивитися, як старий Натті добуватиме собі на сніданок рибу за допомогою остеня, ласкаво прошу. І Джон не заперечуватиме. Цю пірогу змайстрував він сам і вчора вперше спустив на воду. А я не вмію ні мітел в'язати, ні кошиків плести, — нічого з тих індіанських реместв.

Могіканин, невимушено наблизившись до Елізабет, узяв її ніжну білу ручку в свою смагляву зморшкувату руку й проказав:

— Джон дуже радий. Сідай в човен, онучко Міквона. Довірся індіанцеві: голова у нього мудра, хоч рука вже не така тверда. До того ж, з нами буде Молодий Орел, і він подбає про твою безпеку.

— Містере Едвардс, — зашарівшись, звернулася до юнака Елізабет, — ви чули, що сказав ваш друг могіканин? Чи ви ручаєтесь за мою безпеку?

— Головою, міс Темпл! — палко вигукнув Едвардс. — На вигляд човник не дуже надійний, але насправді він цілком безпечний. В усякому разі, я їду з вами і з міс Грант, аби ви не хвилювалися.

— Зі мною! — стурбувалася Луїза. — Ні, тільки не зі мною! Та й ви… невже ви й справді довіритеся цьому хисткому суденцеві?

— А я довірюсь, бо вже нічого не боюся, — мовила Елізабет. Вона ступила в пірогу й сіла там, де вказав індіанець. — А ви, містере Едвардс, можете лишитися на березі. Навряд чи ця шкаралупка витримає більше трьох.

— Витримає й четвертого! — вигукнув юнак і так поривисто скочив у човен, що ледве не пробив тоненької обшивки. — Пробачте, міс Темпл, але я не дозволю цим шановним Харонам переправити вас у країну тіней саму, без вашого духа.

— А він добрий чи злий, цей дух? — спитала Елізабет.

— Для вас — добрий.

— І для моїх рідних, — напівзадоволено, напівображено додала за нього дівчина.

Але тут пірога рушила, і це дало змогу юнакові перевести розмову на іншу тему.

Елізабет здавалося, ніби човен рухається за допомогою якихось чарівних сил — так вправно й невимушено вів його могіканин. Шкіряна Панчоха легкими порухами остеня показував, куди плисти. В пірозі всі мовчали, щоб не наполохати рибу. В цій частині озера дно постійно міліло, й тут було зовсім не так глибоко, як біля гористого берега, де гори подекуди обривалися просто в воду. Там міг би стояти найбільший корабель, а тут шепотіли очерети, коливаючись від подиху вітру й роблячи брижі на воді. Лише тут, на мілині, водилися окуні, й тільки в цьому місці їх можна було взяти неводом.

Елізабет бачила незліченні зграї риб, що сновигали в мілкій і теплій воді при березі, — яскраве світло багаття на човні розкривало всі таємниці озера. Дівчина все чекала, що ось-ось грізний остень Шкіряної Панчохи встромиться в одну з тих риб, бо промахнутися, здавалось, було неможливо, а здобич, як казав її батько, припала б до смаку будь-якому гурманові. Але Натті мав свої чудні звички та смаки. Високий зріст дозволяв йому бачити те, що не могли бачити ті, хто сидів у пірозі; напружуючи зір, мисливець повертав голову навсібіч, часом схиляючись над водою й уважно вдивляючись у темну глибінь, куди не сягало світло. Нарешті він знайшов те, що шукав, і, махнувши остенем, тихо сказав:

— Відпливай далі від окунів, Джоне. Я бачу рибину — вона — відбилася від табуна. Такі рідко трапляються на мілині, де їх легко можна дістати остенем.

Могіканин рукою дав знак, що розуміє, і за хвилину човен уже гнався за фореллю туди, де було завглибшки майже з двадцять футів. У вогонь підкинули ще хмизу, світло пронизало воду до самого дна, й Елізабет побачила велетенську рибину, що повільно пливла між корчами. Помітити її на такій відстані можна було лише по коливанню плавців і хвоста. Певно, надзвичайні події на озері привабили не тільки багату спадкоємицю, а й володарку тутешніх вод, бо величезна лякс-форель на якусь мить задерла голову догори, але одразу ж знову прибрала горизонтальне положення.

— Тс! — прошепотів Натті, зачувши легкий шурхіт, коли Елізабет, сповнена цікавості, перехилилася через борт. — Це надзвичайно боязка риба, вона ще далеко, щоб влучити в неї остенем. У мене ратище усього чотирнадцять футів завдовшки, а до рибини — вісімнадцять з гаком, але я спробую, надто вже гарна рибина, — фунтів десять у ній, не менше.

Шкіряна Панчоха підніс остеня й прицілився. Елізабет побачила, як блискучі сталеві зубці повільно й нечутно занурились у воду. Здавалось, рибина відчула небезпеку, бо енергійніше заворушила хвостом і плавцями. Натті низько схилився над бортом, ратище зникло в озері, видно було лише довгу темну смугу в товщі води й маленькі бульбашки від швидкого руху остеня. Але тільки коли остеня рикошетом викинуло з води і власник його, спіймавши на льоту свою зброю, підняв її зубцями догори, тільки тоді Елізабет побачила, що Натті не промахнувся. На зубцях остеня звивалась величезна рибина, і Натті зараз же струснув її з остеня на дно човна.

— Вистачить, Джоне, — мовив Натті, піднімаючи однією рукою рибину й розглядаючи її при світлі багаття.

— Гаразд, — коротко відповів індіанець.

Елізабет, уражена незвичайним видовищем озерного дна й полюванням з остенем на рибу, прийшла до тями аж коли зачула хрипкий голос Бенджаміна й сплески весел. До піроги наближалися рибалки у своєму важкому човні, закидаючи невід.

— Міняй галс, містере Бампо, — кричав Бенджамін, — бо твій топовий вогонь лякає рибу: вона бачить невід і тікає. Риба така ж тямуща, як і кінь, ба навіть розумніша, — як і всі ті, хто виріс на воді. Міняй галс, кажу тобі, звільни місце для невода.

Могіканин скерував пірогу вбік, звідки можна було спостерігати дії рибалок, не заважаючи їм, а тоді зупинив її, — здавалось, то чарівний човен пливе в повітрі. На рибальському човні, очевидно, не було згоди, бо звідти знай лунали сердиті окрики Бенджаміна.

— Налягай на ліве весло, містере Кербі! — кричав старий моряк. — Дужче на лівий борт! Сам адмірал Британського флоту не зміг би тут закинути як слід невід, коли судно крутиться, мов штопор! А тепер налягай на правий борт. Чи ти чуєш? Старайся!

— Слухай, містере Помпо, — люто озвався Кербі, кидаючи весла, — я звик до чемних манер і ввічливої мови, як це заведено у пристойних людей. Якщо треба повернути, так і кажи, а не горлай на мене, наче я тупа худобина.

— Хто це худобина? — вигукнув Бенджамін, повернувшись до лісоруба. Вогонь з піроги освітив його скривлене гнівом обличчя. — Якщо тобі закортіло стати на мостик і командувати судном, то прошу, чорт тебе побери! Але далеко ти не запливеш, запевняю тебе! Лишилося тільки викинути кінець невода, і все буде гаразд. Роби, що тобі кажуть, і хай мене все життя називають корабельним ослом, якщо я ще хоч раз візьму в свій екіпаж таку морську корову, як ти!

Лісоруб, підбадьорений, певно, тим, що скоро його праці кінець, так наліг на весла, що за борт полетів не тільки невід, а й колишній стюард. Бенджамін саме стояв на кормі, викидаючи сіть, і, коли човен рвонувся вперед, утратив рівновагу.

Пролунав вибух реготу, що в нього чималу частку внесли могутні легені Біллі Кербі. Бенджамін, як і слід було сподіватися, повільно занурився в воду, однак це нікого не стурбувало, і тільки коли вода зійшлася над ним, зовсім інші почуття охопили присутніх.

— Як ти там, Бенджаміне? — почувся крик Річарда з берега.

— Та цей телепень не вміє і ярда проплисти! — вигукнув Кербі, схопившись на ноги й скидаючи одяг.

— Веслуй, могіканине! До нього! — кричав Едвардс. — Може, при світлі багаття ми побачимо, де він лежить, і я спробую його витягти.

— О, врятуйте його, бога ради, врятуйте! — благала пойнята жахом Елізабет, схилившись на борт піроги.

Керована сильною і вправною рукою могіканина, пірога швидко досягла того місця, де впав Бенджамін, і Шкіряна Панчоха оголосив, що бачить тіло.

— Притримайте човен, я пірну! — вигукнув Едвардс.

— Спокійно, хлопче, спокійно, — мовив Натті, — я виловлю його остенем, це буде швидше й безпечніше.

Бенджамін, учепившись обіруч за очеретини, застряг на півдорозі до дна. Елізабет заціпеніла, побачивши людську постать, розпростерту під товщею води. Від тіла розходилися кола — очевидно, воно ворушилося. Але тої ж миті дівчина побачила, як блискучі зубці остеня наблизилися до голови управителя, мисливець швидко і вправно накрутив на них косу й комір Бенджаміна. Незабаром над водою з'явилася голова старого моряка. Він зразу втягнув повітря й почав пирхати, наче тюлень; тоді повільно розплющив очі й здивовано глянув навколо себе, гадаючи, певно, що потрапив у якийсь інший, невідомий йому світ.

Всі діяли дружно, і на те, щоб утягти Бенджаміна в човен і причалити до берега, пішло значно менше часу, ніж на опис цих подій. Кербі з допомогою Річарда, який кинувся рятувати свого улюбленого помічника, переніс непритомного Бенні Помпу на берег і поклав його біля багаття. Шериф відразу ж подбав про заходи, до яких у ті часи вдавалися, рятуючи потопельника.

— Мерщій, Біллі, до селища! — командував він. — Принеси барило з оцтом, воно під моїми дверми; забіжи до мосьє Лекуа, купи тютюну й півдюжини люльок; у Ремаркабль візьми нюхальної солі й фланелеву спідницю; ще заскоч до містера Тодда, нехай дасть свій ланцет і прийде сам, і ще… Гей, Дюку! Що ти робиш? Людина переповнена водою, а ти ще вливаєш у неї ром! Ти що, хочеш, щоб він зовсім захлинувся? Ану, допоможи мені розціпити його кулаки, я розітру йому долоні.

Бенджамін тим часом сидів нерухомо, стискаючи в пальцях очеретини, — він ухопився за них, коли відчув, що тоне, і це заважало йому виплисти на поверхню. Однак очі він розплющив і дивився очманіло на людей біля вогнища, а легені його працювали, мов ковальські міхи, ніби винагороджуючи себе за хвилинну бездіяльність. Оскільки він уперто не бажав розтуляти вуста, повітря виходило крізь ніздрі, й він скорше хрипів, ніж дихав, і то з такою енергією, що лише надмірне хвилювання шерифа могло виправдати його нагальні розпорядження.

Пляшка, яку Мармедюк підніс до стулених уст Бенджаміна, вплинула на нього магічно. Рот його мимохіть розкрився, руки випустили очеретини і вхопили пляшку. Він втопив очі в небо й весь віддався блаженному відчуттю. Але після кількох ковтків дихання стало так само потрібне, як і після занурення в воду, і Бенджамін мусив нарешті відірватися від пляшки.

— Ну, Бенджаміне! — вигукнув шериф. — Ти мене дивуєш! Як може такий досвідчений моряк діяти так необережно! Щойно ти був повний води, а тепер…

— … повний грогу, — урвав його управитель, обличчя якого навдивовижу швидко набуло свого звичайного виразу. — Бачте, сквайре, я щільно задраїв люки, і в мої трюми потрапило зовсім мало води. Послухай, містере Кербі! Більшу частину свого життя я плавав по солоній воді, та випадало проводити навігацію й на прісній, і я мушу сказати, що ти — най-незграбніший тюхтій, котрий коли-небудь сідав у шлюпку. Хай той, кому подобається такий весляр, плаває з тобою, коли його ласка, — щастя йому, — але хай мене чортяка вхопить, якщо я з тобою навіть на берег озера поткнуся! Як це вам подобається: скинув мене в воду, наче я риба, й не подав навіть каната, а поблизу — жодного буя! Натті Бампо, твою руку! Кажуть, ніби ти індіанець і скальпував людей, але мені ти дуже став у пригоді, й відтепер я твій друг. Хоч, звичайно, більш по-моряцькому було б кинути мені мотузку, а не тягти старого моряка за косу. А втім, ти, мабуть, звик хапати людей за волосся, хоч це тільки на добре вийшло, а більш мені й не треба нічого.

Тут втрутився Мармедюк, так що Натті не встиг відповісти. Суддя розпорядився так упевнено й поважно, що Річард не посмів заперечувати. Бенджаміна суходолом приставили в селище, а невід витягли цього разу так, що вся риба втекла безкарно.

Вилов ділили як звичайно: одного з рибалок ставили спиною по черзі до кожної купи риби, й він казав, кому вона належатиме. Біллі Кербі простягнувся на траві біля багаття — стерегти до ранку невід і рибу, — решта людей сіли в човен і попливли додому.

Останнє, що вони бачили, коли багаття вже почало зникати з очей, був лісоруб, який смажив собі вечерю. Вогонь на пірозі могіканина знову горів і рухався до східного берега. Раптом він завмер, тоді в повітря злетіли іскри, — і все потонуло в пітьмі, створеній спілкою ночі, лісу й гір.

Думки Елізабет блукали від Едвардса, який допоміг їй і Луїзі вкутатися в шалі, до старого мисливця й індіанця; вона відчула непереборне бажання відвідати хатину, де так дружно уживалися люди з такими різними звичками й характерами.