Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Р0ЗДІЛ XX

Наближалася весна, й величезні кучугури снігу, який від чергування відлиг, морозів і бур став такий твердий, що, здавалось, ніколи не розтане, почали піддаватися теплим вітрам і сонячному промінню. Часом ніби навстіж розчинялися небесні ворота, лагідне повітря огортало землю, пробуджувалось усе живе й неживе, і протягом кількох годин весна радісно усміхалася в кожному створінні й зелі. Але налітав пронизливий північний вітер, картина раптово мінялася, й важкі чорні хмари, що затуляли сонце, здавалися ще холоднішими і понурішими, ніж узимку. Ця боротьба між весною та зимою з кожним днем робилася жорстокіша, і земля, повільно втрачаючи біле зимове вбрання, ще не мала яскравих барв весни.

Так минуло кілька тижнів. Мешканці селища потроху переходили від дозвільного зимового життя до напруженої, клопіткої весняної діяльності. Гостей у селищі, вже не було видно: торгівля, така жвава взимку, занепала; дороги, втративши міцне покриття з утоптаного снігу, розкисли, і по них не мчали в санях веселі й галасливі мандрівники, — одне слово, все свідчило про важливу зміну не тільки в житті природи, але й у житті тих, для кого вона була годувальницею.

Молодь «палацу», де Луїза Грант уже була своєю людиною, не лишалася байдужою до всіх тих нестійких і повільних змін.

Поки ще на дорогах тримався сніг, тривали зимові розваги: їздили на санях на прогулянки в гори й долини, влаштовували розмаїті забави на замерзлому озері. Наввипередки з вітром каталися на Річардових санях, запряжених четвериком, що летіли по гладенькій поверхні озера, скутій морозом, як звичайно після відлиги; крутилися на небезпечних, відчайдушних «каруселях на льоду»; влаштовували перегони на маленьких однокінних санях або ж на санчатах, які тягнув кавалер на ковзанах, — одне слово, всіляко намагалися скрасити нудьгу довгих зимових днів. Елізабет навіть зізналася батькові, що зима завдяки тим розвагам і його бібліотеці виявилась куди веселішою, ніж вона сподівалася.

Перебування на свіжому повітрі стало звичкою для мешканців «палацу», тож коли дороги, небезпечні й за гарної години, перетворилися на суцільне болото, молодь почала робити прогулянки верхи.

На маленьких, добре виїжджених кониках дівчата пробиралися вузькими стежками в гори, забивались у найвіддаленіші ущелини, але й там можна було натрапити на житло якого-небудь заповзятливого поселенця. Під час тих мандрівок їх супроводжував хтось із чоловіків або ж і всі, якщо мали змогу. Молодий Едвардс усе більше призвичаювався до свого становища й часто на таких прогулянках робився веселий і безтурботний, неначе забуваючи свої важкі думки. Звичка і життєрадісність молодості, очевидно, брали гору над таємними причинами його неспокою, хоч іноді, коли він розмовляв з Мармедюком, обличчя юнака захмарювала та сама відраза, що була така помітна в перші дні їхнього знайомства.

Наприкінці березня шериф умовив суддю разом з дочкою та її подругою поїхати до навислого над озером пагорба, звідки нібито відкривався надзвичайно мальовничий краєвид.

— А крім того, кузино Бесс, — переконував невгамовний Річард, — завітаємо дорогою до «цукрового гаю» Біллі Кербі: він на східному краю ділянки Ренсома варить для нього цукор. Ніхто в усій околиці не вміє так варити цукор, як Біллі! Пам'ятаєш, Дюку, першого сезону він працював у нас під моїм керівництвом, тож воно й не дивно, що він дечого навчився.

— Добрий з нього лісоруб, з цього Біллі, — озвався Бенджамін, притримуючи за вудила коня шерифа. — Орудує сокирою, я: к парусний майстер голкою або кравець праскою. Подейкують, буцім він самотужки знімає з вогню казан з поташем, хоч, не буду брехати, сам я того не бачив. Зате я бачив цукор його виробу; він, правда, не такий білий, як старий брамсель, але моя приятелька міс Бійсябога каже, що цукор той має присмак справжньої патоки; а вам, певно, відомо, сквайре Дік, в міс Ремаркабль губа не з лопуцька!

Викликаний цим дотепом регіт Річарда, що йому вторував не надто мелодійний сміх Бенджаміна, дуже добре показав, яка в них тепла дружба. Однак решта їхньої розмови не чула, бо дівчата саме сідали на коней, а Мармедюк з Едвардсом допомагали їм. Коли всі нарешті були готові, то рушили селищем, зупинившись на хвильку перед домом Лекуа, який невдовзі приєднався до товариства, і тоді кавалькада, проминувши купу невеликих будівель, виїхала на одну з доріг, що звідусіль збігалися до селища. Ночами землю ще сковував мороз, але вдень від тепла дорога розкисала, тож вершникам доводилося їхати вервечкою по узбіччю, де по дерну легше було ступати коням. Трави майже не було видно, і від вигляду мокрої безрадісної землі ставало ніби холодніше. На більшості порубів, що видніли на далеких горбах, лежав сніг, але де-не-де вже зеленіли яскраві озимі, вселяючи надію в серце хлібороба. Важко було уявити разючіший контраст між землею і небом: над похмурою пусткою, яку ми щойно змалювали, світило життєдайне сонце з чистої синяви, де пливли тільки дві маленькі хмарини.

Річард і цього разу, як завжди, коли не вимагалося особливих здібностей чи вміння, вів перед і намагався розважати товариство повчальними розмовами.

— Оце справжня цукрова погода, Дюку! — вигукнув він. — Морозяна ніч і сонячний день! Присягаюся, що такого теплого ранку сік з кленів тече потоком. Шкода, судде, що ти не запроваджуєш нових, наукових способів вироблення цукру. А для того, щоб це зробити, зовсім не обов'язково бути таким ученим, як Франклін, — отже, річ це можлива, судде Темпл.

— Друже Джоне, — відповів Мармедюк, — моя головна турбота — зберегти це джерело багатства й добробуту від хижацького знищення. Коли я доможуся цього, можна буде подумати й про вдосконалення виробництва. Але ти знаєш, Річарде, я вже пробував очищати кленовий цукор, і грудки виходять білі, як онде сніг на полях, і якість його бездоганна.

— Якість, такість чи ще якась там «ість» — то все дурниці, бо твої грудки — це всього лишень кілька грудочок завбільшки зі сливу, — заперечив шериф, — А я от вважаю, що дослід липі тоді має сенс, коли він знаходить практичне застосування. Коли б я мав сотню або, скажімо, дві сотні тисяч акрів землі, як-от ти, то збудував би в селищі цукроварню. Запросив би тямущих людей, щоб дослідили все як слід, — а таких людей, які вміють поєднувати теорію з практикою, неважко знайти; потім вибрав би молоді, гарні дерева й став би виробляти грудки не такі, як льодяники, а завбільшки з копицю сіна, он що!

— І ви закупили б вантаж одного з тих кораблів, що приходять з Китаю, — в тон йому відгукнулась Елізабет, — замість чашок узяли б казани, замість блюдець — човни з озера, спекли б кекс на отій печі для випалювання вапна й запросили б усю округу на чай! Справді, проекти генія величні! Одначе, сер, люди тримаються такої думки, що спроби судді Темпла дали досить добрі наслідки, хоч ті цукрові грудки й не мали таких велетенських розмірів, які б задовольни вашу пристрасть до всього грандіозного.

— Можеш кепкувати, кузино Бесс, — будь ласка, панночко смійся, — відказав Річард, повертаючись у сідлі, — але я звертаюсь до здорового глузду, нормального смаку, чи, правильніше, до чуття смаку, і питаю: хіба велика брила цукру не краще свідчить про наслідки досліду, ніж ті жалюгідні грудочки, які голландки кладуть собі під язик, сідаючи пити чай? Є два способи робити всяку справу: правильний і неправильний. Ви варите цукор, не заперечую, може, у вас навіть виходять грудочки, але питання полягає в тому, чи спроможні ви зробити цукор найвищої якості й найкращої форми?

— Правду кажеш, Річарде, ще й яку правду, — зауважив Мармедюк серйозним тоном, що свідчив, як глибоко він цікавиться цим питанням. — Оскільки ми виробляємо цукор, корисно було б дослідити, скільки його треба варити і як саме. Я сподіваюсь дожити до того дня, коли виробництвом цукру займуться по-справжньому, коли існуватимуть для цього спеціальні ферми й плантації. Нам ще дуже мало відомо про цукровий клен, — джерело цього багатства, — може, спушуючи землю чи ще якось, удалося б поліпшити його корисні властивості?

— Спушуючи землю! — закричав шериф. — Ти що, наставив би людей спушувати землю круг отакенного стовбурища? — Він тицьнув пальцем у напрямку одного з могутніх кленів край дороги. — Спушувати землю під деревами! Та ти збожеволів, Дюку! То ти розводився про пошуки вугілля, а тепер ще й це! Отакої! Схаменися, любий братику, покладись у цій справі на мене. Ось мосьє Лекуа, він був у Вест-Індії, бачив там, як виробляють цукор. Нехай він розкаже, й ви зрозумієте суть справи. Послухайте, мосьє, як там варять цукор? Так, як суддя Темпл, чи, може, інакше?

Мосьє Лекуа їхав на маленькій спокійній конячці, й він так підтягнув стремена, що тепер, коли вся кавалькада почала братися нагору лісистим схилом, коліна його небезпечно наблизилися до підборіддя. Тож, затуляючи однією рукою обличчя від гілок, що нависали над стежкою, а другою вчепившись у вуздечку, він відповів:

— Sucre![56] Його виробляють на Мартініці, mais… mais се n'est pas[57] дерево, а… як це по-вашому… je voudrais que ces chemins fussent au diable[58] — як це по-вашому, — тростинка для promenade[59].

— Цукрова тростина! — підказала Елізабет, сміючись з прокльонів француза, який вважав, що його ніхто не розуміє.

— Так, мадемуазель, — цукрова тростина.

— Саме так! — вигукнув Річард. — Цукрова тростина — це по-простому, а правильна назва її — саккарум оффіцікарум. Те, що ми називаємо цукровим або твердим кленом, — це ацер саккарум. Це наукові назви, мосьє, і ви їх, звичайно, розумієте.

— Це по-латинськи чи по-грецькому, містере Едвардс? — тихенько запитала Елізабет юнака, який відводив гілки кущів перед нею та її супутниками. — Чи, може, це якоюсь такою вченою мовою, що тільки ви й зумієте нам перекласти?

Едвардс кинув на неї сердитий погляд, але вже за мить вираз його темних очей змінився.

— Я згадаю про ваше запитання, міс Темпл, коли буду в мого старого друга могіканина, і спитаю його чи Шкіряну Панчоху. Думаю, хтось із них зможе відповісти вам.

— Невже ви зовсім не знаєте їхньої мови?

— Трохи знаю, але глибоковчена мова містера Джонса чи навіть вельми вишукані вислови мосьє Лекуа мені знайомі більше.

— То ви розмовляєте по-французькому? — жваво запитала дівчина.

— Ця мова добре відома ірокезам і поширена по всій Канад[60]і, — з посмішкою відповів юнак.

— Але ж то мінги, ваші вороги!

— Хотів би я, щоб у мене не було ворогів гірших, — відказав Едвардс і, пришпоривши коня, поклав край цій непевній розмові.

Річард тим часом не давав згаснути загальній розмові, аж поки мандрівники піднялися на вершину гори, де сосон і гемлоків уже не було, зате розкинулися цілі гаї кленів із стрункими стовбурами й пишними кронами. Весь підлісок тут був вирубаний, і гай нагадував урочистий храм, де клени правили за колони, крони їхні були ніби капітелями, а небосхил — склепінням. На кожному стовбурі, ближче до окоренка, видніли недбало зроблені глибокі зарубки; до них були прилаштовані жолобки з кори вільхи чи сумаху, по яких сік стікав у коритця, видовбані з липових колод; такі коритця лежали під кожним деревом, проте більша частина соку пропадала марно, не потрапляючи в ці примітивні пристрої.

Кавалькада зупинилась на галяві, щоб дати коням спочинок та подивитись, як добувається кленовий сік. Коли це тишу сколихнув могутній голос — хтось на все горло співав безглузду пісню з такою кількістю куплетів, що, якби з усіх тих рядків зробити один, то він простягся б від річки Коннектікут до берегів Онтаріо. Співали її на той знаменитий мотив, що дорогий кожному американцеві, відколи його веселі ноти вперше пролунали у вирішальну годину.

Прислухаючись до того лункого співу, Річард вихитувався всім тілом, відбиваючи такт батогом по холці свого коня. Після першого куплета він підхопив приспів, спочатку напівголосно, з особливою втіхою наголошуючи слова «солодкий сік», а останні рядки співав уже на все горло, хоч і на шкоду гармонії.

— Оце здорово! — загорлав шериф, доспівавши. — Чудова пісня, Біллі Кербі! А як ми її заспівали! Звідки ти взяв її? Це» все, чи є ще й продовження? Чи не даси мені слів?

Цукровар, заклопотаний своїм ділом, байдуже оглянувся, коли вершники під'їхали ближче, але поздоровався з кожним дуже чемно й доброзичливо і водночас як рівний з рівним, бо навіть вітаючи дам, тільки ледь доторкнувся жалюгідної подоби капелюха в себе на голові.

— То що новенького, шерифе? — озвався лісоруб. — Що там доброго в селищі?

— Та нічого, Біллі, — відповів Річард, — Але що я бачу?! Де твої чотири казани, залізні корита й форми для охолодження цукру? А я мав тебе чи не за найкращого цукровара в окрузі!

— І не помилялися, сквайре Джонс, — не полишаючи свого діла, відказав Кербі, — Я не поступлюся ні перед ким у горах Отсего, чи то треба рубати ліс, чи варити кленовий сік, чі випалювати цеглу, чи робити поташ, чи заготовляти тес, чи підгортати кукурудзу. Але найбільш мені до душі рубати ліс, бо я ніби вродився для сокири.

— Ну, то вам ціни немає, містере Білл, — зауважив мосьє Лекуа.

— Як ви кажете? — відгукнувся Біллі, глянувши на нього так простодушно, що його велетенська постать і мужнє обличчя стали трохи кумедні. — Якщо ви про товар, мусью, то можу запропонувати цукор, — кращого не знайдете! Легше знайти пень на Німецьких рівнинах, аніж у ньому хоч єдину пляминку! До того ж, справдешній кленовий присмак! У Нью-Йорку його можна продавати замість цукерок!

Француз під'їхав до навісу з березової кори, де Кербі зберігав готовий цукор, і оглянув товар оком знавця. Тим часом Мармедюк зліз з коня, щоб зблизька подивитися на роботу Біллі Кербі.

— Ти маєш неабиякий досвід, Кербі, — мовив він. — Але я бачу лише два казани. Як же ти виробляєш цукор?

— Два казани чи дві тисячі — то байдуже, судде, бо ж я не з тих учених цукроварів, що виробляють цукор для великих цабе. Але якщо вам до смаку справжній солодкий кленовий цукор, я до ваших послуг. А роблю я його так: передусім вибираю дерево, тоді роблю зарубки, скажімо, десь наприкінці лютого або, коли це в горах, — то в другій половині березня, — принаймні, коли сік починає підніматися…

— Але як ти вибираєш дерево? — перепинив його суддя. — За якими зовнішніми ознаками?

— На всякій справі треба знатися, — мовив Кербі, швидкими рухами розмішуючи в казані рідину. — От хоч би й на тому, коли і як помішати в казані. Цього слід навчитися. Рим збудовано не за один день, та й Темплтон теж, хоч він швидко росте. Я, приміром, ніколи не стану робити зарубки на хирлявій деревині, а тільки на такій, в якої кора добра. Бо ж дерева так само хворіють, як і люди, а точити сік із хворого дерева — все одно що запрягати кульгавого коня в поштовий диліжанс чи намореного вола примушувати перевозити колоди.

— Все це слушно, але які ж ознаки хвороби? Як ти відрізняєш хворе дерево від здорового?

— А як лікар визначає, у кого лихоманка, а в кого — нежить? — втрутився Річард. — Дивиться, чи нема висипки і мацає пульс.

— Авжеж, — підтвердив Біллі, — сквайр правду сказав. Звичайно, дивлюсь на дерева — і бачу. Отож, коли натече соку, я розпалюю багаття й підвішую над ним казани. Кип'ячу спочатку на великому вогні, а коли сік загусне, як у цьому казані, треба вогонь зменшити, а то цукор підгорить, а підгорілий цукор поганий на смак, хоч би й дуже солодкий. Тоді треба переливати його з одного казана в другий, аж поки ще дужче загусне й почне тягнутися, як нитка, коли виймеш копистку, — отут уже треба бути насторожі. Є спосіб підсушувати його глиною, коли він твердне, але кому цей спосіб подобається, а кому й ні… То що, берете товар, мусью?

— Даю десять су за фунт, містере Білл.

— Е ні, я свого цукру не міняю, беру тільки готівкою, — підказав Біллі, не зрозумівши француза. Але потім поступливо усміхнувся: — Хіба що вже ради вас, мусью, я візьму галон рому й матерії на дві сорочки, коли ви заберете й патоку, — вона дуже добра. Не стану обдурювати ні вас, ні будь-кого іншого: на мій смак, це найкраща патока, яку будь-коли виробляли з цукрового клена.

— Мосьє запропонував вам десять пенсів за фунт, — пояснив Едвардс.

Лісоруб зміряв його очима, але нічого не відповів.

— Так, — підтвердив француз. — Десять пенсів. Je vous remercie, monsieur: ha! Mon Anglais! je l'oublie toujours![61]

Лісоруб позирнув на одного, тоді на другого і, певно, вирішив, що його беруть на глузи. Тоді він ухопив величезний ківш, що стирчав з казана, й заходився розмішувати киплячу рідину. Потім вийняв повний ківш, високо підніс і злив трохи густого сиропу в казан. Помахав ковшем у повітрі, ніби щоб остудити рештки, і простяг його французові, сказавши:

— Покуштуйте, й ви самі накинете ціну. Патока й та дорожче коштує!

Ввічливий француз після кількох боязких спроб наблизити вуста до ковша все ж наважився і зробив добрячий ковток. А тоді схопився руками за груди, жалібно глянув на дівчат і, як розповідав опісля Біллі, «вибив ногами такий дріб — куди всім барабанщикам до нього, — почав плюватись і лаятися по-французькому — аж-аж-аж! Ну, це йому наука, хай знає, як глузувати з лісоруба».

Кербі знов заходився розмішувати вміст казана, і то з цілком невинним виглядом, і глядачі, може, й не здогадалися б, що він добре знав, яких мук зазнає мосьє Лекуа, коли б він не підморгнув їм та не кинув погляду, сповненого надто вже щирої простодушності. Незабаром француз прийшов до тями й згадав про свої манери; він вибачився перед дамами за нестриманість у виразах, сів на свою конячку й від'їхав трохи вбік, де й лишався до кінця бесіди: після лихої витівки Кербі не могло бути й мови ні про яку оборудку. А Мармедюк тим часом прогулювався гаєм, оглядав свої улюблені дерева та обурювався, що виробництво цукру ведеться з такими втратами.

— Безтурботність наших поселенців крає мені серце, — сказав суддя. — Заради марниці вони, мов завойовники, нищать багатства, якими могли б користуватися довіку. І ти, Кербі, не виняток. Нащо робити на деревах такі страшні рани, коли досить невеличкого надрізу? Благаю тебе, не забувай: для того, щоб виріс цей ліс, потрібні були сотні років, а коли ми його вигубимо, то вже не поновимо ніколи.

— Ну, я не знаю, судде, — відказав лісоруб, — як на мене, то тих дерев у цьому гористому краю хоч греблю гати. А якщо рубати ліс — гріх, то я великий грішник, бо вирубав добрі півтисячі акрів оцими руками в обох штатах — і у Вермонті, і в Нью-Йорку. Сподіваюсь вирубати і всю тисячу, коли буду живий. Мені подобається рубати ліс, і ніякої іншої роботи я собі й не хочу. Але Джерід Рейсом каже, ніби цього року буде великий попит на цукор, бо в селищі багато новосельців, тож я й підрядився на одну весну поробити в цьому лісі. А що чути, судде, про попіл? Вигідно ще поташ робити? Я собі думаю: поки за океаном воюватимуть, ціни на поташ не впадуть.

— Ти правильно міркуєш, Кербі, — мовив Мармедюк. — Доки Старий Світ роздиратимуть війни, доти Америка житиме в добробуті.

— Значить, лихо не без добра, судде. Звісно, країна заможніє, і мені невтямки, чого ви так непокоїтеся за долю тих дерев, ніби вони ваші рідні діти? А я от дивитися на той незайманий ліс не можу, так і кортить узяти в руки сокиру. Переселенці із старих країн кажуть, нібито тамтешні багатії бережуть старі дуби й в'язи, — а кожний з них міг би дати барило поташу! — і залишають їх біля своїх домів просто задля втіхи. А на мою гадку, країна, покрита пущею, не придатна для житла. Пеньки — то інша річ, вони не застують сонця, а ще з них виходять чудові загорожі — свиня ще пролізе, а корова — нізащо.

— В різних країнах на це дивляться по-різному, — сказав Мармедюк, — але я хочу зберегти ліс не для краси, а тому, що він надзвичайно корисний. Ми знищуємо ліс безрозсудно, ніби за рік він знов виросте. Але надходить час, коли закон візьме під охорону не лише ліси, а й дичину, що в них водиться.

Утішившись цією думкою, Мармедюк сів на коня, і вершники рушили далі. А лісоруб, лишившись на самоті з диким лісом, знов заходився коло своєї роботи. Елізабет обернулася, коли вони досягли протилежного схилу, й подумала, що вогні під казанами, навіс із березової кори, велетенська постать лісоруба, який старанно розмішує сироп, переходячи від казана до казана, — все це на тлі могутніх дерев нагадує про те, як жила людина на зорі цивілізації. Романтичності сцени не псував навіть грубий голос Кербі, який затяг нову пісню, навряд чи доладнішу за попередню. Елізабет могла розчути тільки перші куплети: