Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XIV

При появі нових гостей виникла невеличка метушня, і адвокат, скориставшися з неї, непомітно зник. Чоловіки підходили до Мармедюка, віталися, тиснули йому руку й висловлювала сподівання, що «суддя у доброму здоров'ї». Майор Гартман тим часом, скинувши капелюх і перуку, одягнув вовняний нічний ковпак, спокійно влаштувався на канапі й витяг із кишені табакерку. Господар подав йому люльку, майор закурив і, випустивши клубок диму, мовив до господині:

— Петті, тайте пунш.

Суддя, привітавшись з усіма, сів поруч із майором, а Річард зайняв найзручніше крісло в кімнаті. Останнім сів мосьє Лекуа, що ніяк не наважувався цього зробити, аж поки переконався, що нікому не затулить каміна. Могіканин знайшов собі місце скраєчку на лаві біля прилавка. Коли всі заспокоїлися, суддя весело зауважив:

— Ну, Бетті, я бачу, популярність вашу не можуть похитнути ні погода, ні конкуренти, ні релігійні суперечки. До речі, як вам сподобалася проповідь?

— Проповідь? — відгукнулася хазяйка. — Та нічого собі, от тільки відправа була надто неспокійна. Не так-то й легко то вставати, то падати навколішки, коли тобі п'ятдесят дев'ять років. А втім, містер Грант, здається, людина благочестива, а його дочка — дівчина скромна й0 побожна… Гей, Джоне, ось тобі кухоль сидру з віскі! Індіанець ніколи не відмовиться від сидру, — звернулась вона до решти гостей, — питиме, хоча б і не відчував спраги.

— Мушу сказати, — розсудливо зауважив Гайрам, — що проповідь була проречиста і сподобалася багато кому. Правда, дещо можна було б викинути, а дещо додати, — але ж усе було написано заздалегідь, а змінити щось на ходу не так легко.

— Ага, ось тут і причина, судде! — підхопила господиня. — Як же можна казати проповідь, коли вона записана на папері й чоловік прив'язаний до неї, як мародер-драгун до кілочків?[46]

— Ну, гаразд, гаразд, — махнув рукою Мармедюк, просячи її замовкнути, — досить про це. Містер Грант напучував нас, що погляди на це можуть бути різні, і я з ним цілком згоден… То що, Джотеме, я чув, ніби ти продав свою ділянку приїжджому, а сам переїхав до селища й відкрив школу? Одержав готівку чи взяв вексель?

Той, до якого звернувся суддя, сидів позаду нього, і тільки такий спостережливий чоловік, як суддя, міг його помітити. Був він миршавий, незграбний, з кислим обличчям вічного невдахи.

Покрутивши головою і посовавшись на лаві, Джотем відповів:

— Частину одержав готівкою і товарами, а на решту взяв вексель. Я продав ділянку чоловікові з Памфрета. Домовились, що він дасть мені по десять доларів за акр розчищеної землі, а за ліс — на долар більше, ніж я сам заплатив, ну, і щоб дім оцінили сусіди. Я поговорив з Ейсою Монтегю, а той — з Ебсаломом Біментом, ну, а вони — із старим Наптелі Гріном. Ото вони зібралися й склали ціну дому — вісімдесят доларів. Я мав дванадцять акрів порубів — це по десять доларів-за акр, та вісімдесят вісім акрів лісу — по долару; отже, коли я з усіма розрахувався, вийшло всього двісті вісімдесят шість доларів з половиною…

— Гм! — сказав Мармедюк. — А скільки ти сам заплатив за ділянку?

— Крім того, що належить судді, я дав моєму братові Тіму сто доларів за ділянку, ну й будинок мені коштував шістдесят, ще й Мозесу заплатив сто доларів за те, що він порубав і розпиляв ліс, — значить, усе обійшлося в двісті шістдесят доларів. Зате врожай був добрий, та й двадцять шість доларів з половиною я заробив на продажу ділянки, отож, виходить, що продав її вигідно.

— Але ж ти забуваєш, що врожай так чи так твій, а ти за двадцять доларів з половиною залишився на вулиці.

— Е, ні, судде! — відповів Джотем, усім своїм виглядом Показуючи, що він усе обміркував заздалегідь. — Він дав мені запряжку — доларів сто п'ятдесят коштує, не менше, з новеньким фургоном; п'ятдесят доларів готівкою, вексель ще на вісімдесят і сідло, ціна якому сім доларів з половиною. Залишилося ще дванадцять шилінгів. Я хотів узяти збрую, а він хай би брав корову й діжі для кленового соку, але він — ніяк. Та я відразу зметикував, що й до чого: він думав, я куплю збрую, бо які ж без неї запряжка й фургон! Але й мене голими руками не візьмеш — навіщо йому збруя, коли немає коней? То я запропонував йому, щоб він забрав свою запряжку за сто п'ятдесят п'ять доларів, а тут моя стара сказала, що хоче збивати масло, ну, я і взяв маслоробку в рахунок тих грошей, що він мені був винен…

— А що ти думаєш робити взимку? Не забувай, що час — це гроші.

— Та вчитель поїхав на схід до своєї матусі — кажуть, вона помирає, — от я й погодився заступити його до весни. А там, якщо все буде гаразд, то, може, відкрию торгівлю чи поїду в Генессі — там, подейкують, можна швидко збагатіти. А ні, так стану шевцювати, — адже я швець.

Очевидно, Джотем не був особливо корисним членом громади, бо Мармедюк не став умовляти його залишитися і, відвернувшись, замислився. За якусь хвильку Гайрам зважився порушити мовчанку.

— Що нового в конгресі, судде? Здається, цій сесії було не до законів, чи, може, французи вже не воюють?

— Французи, відколи відтяли голову своєму королю, тільки й знають, що воюють, — відповів суддя. — Так наче вкрай змінився характер нації. Під час війни я зустрічав багатьох французів, і всі вони здавалися гуманними й добросердними людьми. А ці якобінці кровожерні, мов бульдоги.

— Був з нами такий собі Рошамбо під Йорктауном, — перепинила суддю господиня. — Ото був красень! Ну, і кінь його був незгірш. Саме там англійські гармаші поранили мого сержанта в ногу, нехай їм усячина!

— Ah, mon pauvre roi![47]— прошепотів мосьє Лекуа.

— А конгрес ухвалив закони, — вів далі суддя, — що дуже потрібні країні. Серед інших є там і закон, що забороняє вилов риби неводом у деяких річках та озерах у певні пори року. Є ще один закон, за яким не дозволяється полювати оленів, коли в них малі. Розсудливі люди давно вимагали таких законів, і я сподіваюсь, що незабаром буде ухвалено ще один — про відповідальність за хижацьке вирубування лісу.

Мисливець дуже уважно вислухав ці новини, а тоді глузливо засміявся.

— Ухвалюйте закони собі на здоров'ячко, судде! — крикнув він. — Але скажіть мені, хто візьметься стерегти вам гори довгими літніми Днями чи озера ночами? Дичина є дичина, і хто її знайшов, той і заполює. Я живу тут сорок років і не знаю іншого закону. Як на мене, старий закон вартий двох нових. Тільки зелений новачок уб'є оленицю з оленям. А досвідчений мисливець зробить таке лише тоді, коли йому вкрай потрібна шкіра на нові мокасини чи штани, бо знає, що м'ясо олениці в цей період пісне й жорстке. Та й постріл у горах відлунює в п'ятдесятьох місцях, — спробуй довідайся, хто і де стріляв.

— Озброєний силою закону, містере Бампо, — серйозно відказав суддя, — пильний мировий суддя може запобігти багатьом зловживанням, через які стало менше дичини. І я сподіваюсь дожити до того дня, коли права людини на дичину будуть поважатися так само, як купча на його ферму.

— Ваші права і ферми — все це нові вигадки, а закон повинен бути однаковий для всіх. Тижнів зо два тому, в середу, я підстрелив оленя, й він утік від мене: перескочив через одну з цих нових загород — живопліт, я — за ним, і зачепився замком рушниці за гілля. А олень і втік. Тепер я хочу вас запитати — хто мені заплатить за оленя? Якби там не було живоплоту, я б устиг ще раз вистрілити і мав би здобич, бо ще такого не було, щоб мені доводилося стріляти тричі в таку дичину, що не літає. Ні, ні, судде, в тому, що дичини стало менше, винні фермери, а не мисливці.

— Оленів тепер менше, ніш за часів тої тавньої війни, Пампо, — докинув майор Гартман, що уважно слухав суперечку, сповитий хмарами тютюнового диму. — Але земля створена не тля оленів, а тля лютей.

— Вас, майоре, я маю за людину справедливу й чесну, дарма що ви вчащаєте до палацу. Але хіба не важко жити людині, коли закони забороняють їй заробляти на хліб, — людині, яка, коли б усе було по совісті, полювала б і ловила рибу де завгодно й коли завгодно?

— Я розумію тепе, Шкіряна Панчохо, — відповів майор, багатозначно глянувши на мисливця. — Але ти ніколи раніш так не клопотафся майпутнім.

— Бо, може, й не було такої потреби, — похмуро буркнув мисливець і поринув у роздуми.

— Суддя почав щось розповідати про французів, — зауважив Гайрам по досить тривалій паузі.

— Так, сер, — сказав Мармедюк. — Французькі якобінці, здається, коять одне беззаконня за одним. Ви чули, що вони до всіх своїх злочинів додали ще один — стратили королеву?

— Les monstres![48] — знову прошепотів мосьє Лекуа, здригнувшись.

— Республіканські війська провінцію Вандею перетворили на пустелю, і сотні її жителів розстріляно за їхню відданість монархії — це край на південному заході Франції і досі вірний Бурбонам. Але мосьє Лекуа, безперечно, міг би докладніше нам про це розповісти.

— Non, non, non, mon cher ami![49] — здушеним голосом заперечив француз, дуже швидко вимовляючи слова і благально простягнувши праву руку, а лівою затуливши очі.

— Останнім часом там було багато боїв, — вів далі суддя, — і ті шалені республіканці надто вже часто перемагають. Одначе, признаюсь, я нітрохи не шкодую, що вони забрали Тулон в англійців, бо місто по праву належить французам.

— О! — вигукнув мосьє Лекуа, підскочивши з місця й вимахуючи руками. — Les anglais![50]

Потім він схвильовано забігав по кімнаті, щось бурмочучи собі під ніс, і, нарешті, охоплений суперечливими почуттями, прожогом вискочив на вулицю. Втеча француза нікого особливо не здивувала, бо мешканці селища вже звикли до його витівок. Тільки майор Гартман уперше за вечір засміявся і, піднімаючи кухоль з пивом, вигукнув:

— Француз спошеволів! Йому не мошна пити, він п'яний віт ратості.

— Французи — добрі солдати, — мовив капітан Голлістер. — Вони он як допомогли нам під Йорктауном, і хоч я не дуже тямлю у великій стратегії, але гадаю, що без їхньої підтримки наш головнокомандувач навряд чи розбив би Корнуолліса[51].

— Правду кажеш, сержанте, — втрутилася його дружина. — Дай боже, щоб ти й завжди казав лише правду… Французи — хлопці хоч куди. Одного разу, коли ти з полком пішов уперед, я зупинила свій візок, а тут іде рота французів, і вони розібрали весь крам! Чи заплатили мені? Ще б пак! Дзвінкими кронами, бо цих клятих американських папірців, на які й купити нічого не можна було, у них не водилося, прости мене господи на лихім слові! Отож французи сплатили мені чистим сріблом, та й взагалі торгувати з ними дуже вигідно, бо вони ніколи не допивають до дна, — прибуток неабиякий, коли зважити, що вино коштувало дорого.

— Авжеж, торгівля прибуткова, місіс Голлістер, — відповів Мармедюк. — Але де це Річард? Він скочив, не посидівши й хвилини, десь щез, і я потерпаю, чи не замерз він часом…

— Не бійся, братику Дюк! — пролунав раптом голос Річарда. — Коли людина працює, їй гаряче навіть у найморозянішу ніч, яка тільки буває в наших горах. Бетті, коли ми поверталися з церкви, твій чоловік сказав мені, що на ваших свиней напала короста. То я пішов глянути на них і пересвідчився, що так воно і є. Тоді я збігав до вашого помічника, лікарю, він зважив мені фунт різних солей, і я підмішав їх у пійло. Отже, ставлю оленячу сідловину проти сірої білки, що за тиждень з ними буде все гаразд. Ну, а тепер, місім Голлістер, я не відмовлюсь від кухля фліпу.

— О, я була певна, що ви зажадаєте тільки фліпу! — вигукнула господиня. — Він уже змішаний, треба тільки підігріти. Сержанте, подай-но залізний прут… Та ні, цей ще не гарячий — он той, що на більшому вогні… Так, так, оцей, — бачиш, червоний, як вишенька! Ось, містере Річард, — тільки не попечіться.

Прут опущено в кухоль, і Річард відсьорбнув з виглядом людини, яка взагалі любить випити, а тепер ще й відчуває, що заслужила цю втіху добрим вчинком.

— Знаєш, Бетті, твої руки наче створені для того, щоб готувати фліп! — вигукнув Річард, зупинившись, щоб звести дух. — Навіть прут має свій особливий смак. Гей, Джоне! Пий, старий, пий. Ми з тобою та доктором Тоддом зробили сьогодні непогану операцію. Дюку, я склав пісеньку, поки тебе не було… Ось послухайте, я проспіваю пару куплетів, хоча ще й не підібрав доброї мелодії.

Що скажеш, Дюку? Є ще один куплет, тільки бракує останнього рядка, — я ще не знайшов рими. Ну що, старий Джоне, чи сподобалася тобі моя пісня? Не гірша, ніж ваші вояцькі пісні, га?

— Добра пісня, — відповів могіканин, випивши все, що подала йому господиня, він віддавав належне кухлям, що їх пускали по кругу майор і Мармедюк.

— Право, право, Ріхарте! — закричав майор, чорні очиці якого вже зволожніли. — Правіссімо! Славна пісня! Але Натті Пампо знає ше ліпшу. Шкіряна Панчохо, заспівай! Заспівай, друше, лісову пісню.

— Ні, ні, майоре, — відмовився мисливець, сумно хитаючи головою. — Не гадав я, що побачу таке в цих горах… Не до співів мені тепер. Коли той, хто по праву тут повний хазяїн, змушений гамувати спрагу талим снігом, не личить тим, хто жив його щедрістю, веселитися, ніби надворі красне літо й сонце сяє.

По цій мові Шкіряна Панчоха знову похнюпився й затулив руками суворе зморшкувате обличчя. Тепло в кімнаті й енергія, з якою Річард зрошував собі горлянку, швидко зрівняли його з рештою відвідувачів, і він, узявши двійко кухлів, подав один мисливцеві й вигукнув:

— Веселіше! З різдвом тебе, друже! Красне літо й сонце сяє? Та чи не осліп ти, Шкіряна Панчохо? Надворі зима й світить місяць. Почепи-но оці окуляри й протри очі!

Послухайте, старий Джон заспівав… Ну й нудота ці індіанські пісні, га, майоре? Мабуть, вони не знають, що таке мелодія!

Поки Річард співав і базікав, могіканин затяг одноманітний журливий мотив, похитуючи в такт головою й погойдуючись усім тілом. Слів у тій пісні було небагато, а співав він делаварською мовою, тож ніхто, крім Натті, не розумів, про що він співає.

Товариство тим часом розділилося на два гурти. В одному — жваво обговорювали різні важливі речі, здебільшого лікування корости у свиней і проповідь містера Гранта; в другому — увагу слухачів привернув доктор Тодд, який силкувався вченими словами пояснити Мармедюкові особливості рани молодого мисливця. А могіканин далі собі співав, обличчя його під шапкою чорного густого волосся стало суворим і навіть жорстоким; голос лунав усе гучніше й гучніше і нарешті досяг такої сили, що присутні змушені були припинити розмови, бо не чули один одного. Мисливець знову підвів голову й лагідно звернувся до старого воїна мовою делаварів. Для зручності читачів ми перекладемо їхню розмову.

— Чи варто, Чингачгуку, співати про давні бойовиська і про ворогів, яких ти переміг, коли біля тебе — найзапекліший ворог, що відібрав у Молодого Орла його права? Я бився незгірш будь-якого воїна з твого плем’я, проте не хизуюся своїми подвигами в такий час…

— Соколице Око, — мовив індіанець, непевно зводячись на ноги, — я — Великий Змій делаварів. Я вмію вистежувати мінгів, як вуж вистежує яйця дрімлюги, і вбивати їх одним ударом, немов гримуча змія. Біла людина дала Чингачгукові томагавк — ясний, наче води Отсего у світлі призахідного сонця, але він ще червоний від крові мінгів.

— А навіщо ти вбивав мінгів? Чи не заради того, щоб зберегти ці води й землі для дітей твого батька? І хіба вони не були віддані, за урочистою угодою, Пожирачеві Вогню? Хіба не тече кров воїна в жилах молодого вождя, який має право говорити голосно тут, де голос його тепер ледь чути?

Слова мисливця, здавалось, привели індіанця до тями. Він повернувся до присутніх і пильно подивився на суддю, тоді, стріпнувши головою, відкинув з чола чорне волосся, і його очі запалали гнівом. Він ніби втратив самовладання, — рука мимохіть потяглась до томагавка, що стирчав за поясом, та раптом очі його погасли. Широко й дурнувато посміхнувшись, він обома руками схопив кухоль, який цієї хвилини поставив перед ним Річард, плюхнувся на лаву й одним духом вихилив напій. Він був уже такий п'яний, що насилу поставив кухоль на стіл.

— Не проливай крові! — вигукнув мисливець тієї миті, коли індіанець був схопився за томагавк. А тоді промурмотів: — А втім, він п'яний і не заподіє нікому шкоди… Так завжди з індіанцями: дай їм хмільного — і вони про все на світі забувають. Ну, та настане все-таки час, коли справедливість переможе. Треба тільки набратися терпіння.

Натті все це говорив делаварською мовою, і його, звісно, ніхто не зрозумів. Але тільки-но він скінчив, як Річард закричав:

— Еге, старий Джон зараз звалиться з ніг! Капітане, влаштуй його на ніч десь у клуні, — я заплачу. Я сьогодні багатий, удесятеро багатший, ніж Дюк з усіма його землями й цінними паперами!

Пий, Гайраме, пий, містере Долить-л, — пий, тобі кажу! Сьогодні ж бо різдвяна ніч, а таке буває лише раз на рік!

— Хе-хе-хе!.. Сквайр сьогодні щось розспівався, — захихотів Гайрам, обличчя якого вже блаженно розпливалося. — Ми таки побудуємо церкву, га, сквайре?

— Та що там церкву, Дулітле! Собор! Ми вибудуємо справжній собор — з єпископами, священиками, дияконами, церковними старостами, ризницею і хором; і з органом, і з органістом, і з міхами! Хай мене чортяка вхопить, як полюбляє казати Бенджамін, ми спорудимо ще одну дзвіницю з другого боку й матимемо дві церкви! Ну що, Дюку, потрусиш гаманцем? Ха-ха… То потрусиш гаманцем, братику суддя?

— Ти наробив стільки галасу, Діку, — відказав Мармедюк, — що я не розчув слів доктора Тодда… Здається, ви сказали, сер, що рана може загноїтися в таку холодну погоду і стати небезпечною?

— Це виключено, абсолютно виключено, — мовив Елнатан, марно силкуючись плюнути в камін. — Не може навіть такого бути, — щоб рана, так добре перев'язана, загноїлася, та ще коли куля у мене в кишені! Здається, ви казали, сер, що молодик житиме у вашому домі, тож найкраще буде, мабуть, коли я включу все в один рахунок?

— Так, одного вистачить, — відповів Мармедюк з лукавою посмішкою, яка часто з'являлась у нього на обличчі, причому неможливо було здогадатись, чи то він задоволений розмовою, чи то глузує тайкома із співрозмовника.

Тим часом господареві пощастило завести індіанця в хлів і покласти його там на соломі; вкритий власною ковдрою, Джон проспав на соломі до самого ранку.

Майор Гартман теж незабаром розвеселився і почав щось вигукувати. Склянка за склянкою, кухоль за кухлем, — отак бенкет затягся до світанку, поки нарешті старий німець висловив бажання повернутися до «палацу». На той час майже всі гості вже розійшлися, але Мармедюк надто добре знав звички своїх друзів і не пробував забрати їх раніше. Проте, як тільки майор сказав, що хоче спати, суддя поспішив цим скористатися, і всі троє полишили пивницю. Місіс Голлістер сама провела їх до дверей, напучуючи, як їм краще вийти з її закладу.

— Обіпріться на містера Джонса, майоре, — заклопотано радила вона, — він молодий і буде вам підтримкою. Дуже, дуже рада була вас бачити у «Хоробрім драгуні»! І що ж тут лихого, коли ми зустріли різдво з веселим серцем? Адже ж ніхто не знає, коли до нас завітає печаль. Ну, на добраніч, судде, і бажаю вам усім щасливого різдва.

Всі троє, як могли, відповіли на її побажання й рушили різною, добре второваною дорогою, тримаючись середини. Все було гаразд аж до самих воріт «палацу», але тут почалися труднощі. Не будемо їх описувати, скажемо тільки, що вранці на снігу видно було кілька стежок, які розходилися в різні боки, і що майже біля самих дверей свого будинку Мармедюк загубив товаришів і змушений був повернутися. Пішовши однією з тих стежок, він знайшов своїх супутників у заметі, звідки стирчали самі їхні голови, причому Річард співав на всю горлянку: