Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXIII

Як повільно й неохоче наближалася весна, так швидко тепер вона вступала в свої права. Дні стояли теплі, а ночі, хоч і прохолодні, були без приморозків. На березі озера сумно посвистувала дрімлюга, а луки й ставки сповнювались піснями їхніх незліченних мешканців. На американській тополі тріпотіло молоде листячко, схили горбів утратили бурий відтінок, і до темної глиці сосон та гемлоків додавали ясної зелені листяні дерева. Навіть бруньки пізнього бука набубнявіли, звістуючи наближення літа. На полях клопоталися веселі метушливі синиці, товариські вільшанки й працьовиті волові очка, а над водами Отсего ширяли, підстерігаючи здобич, ненажерливі чайки.

Озеро було дуже багате на всяку рибу, і ще не скресла крига, а рибалки вже поспускали на воду свої човники й, закидаючи вудки де найглибше, приманювали ту рибу най-хитромудрішими принадами, які тільки здатна придумати винахідливість людини. Тільки ж ловити рибу з вудкою — діло повільне, хоч і певне, — здавалося нетерплячим поселенцям надто марудним. Вони хотіли вдатися до рішучіших засобів. Тож, коли минув установлений суддею Темплом термін заборони ловити рибу неводом, шериф оголосив, що першої ж темної ночі сам вибереться по рибу.

— І ти теж підеш з нами, кузино Бесс, — додав він. — І міс Грант, і містер Едвардс. Я покажу вам, що таке справжня риболовля, — не те, що оті дурнички, якими бавиться Дюк: цілісінький день смажиться на сонці з вудкою чи мерзне зимою над ополонкою, а в нагороду за всі страждання не зловить жодної рибки. Ні, дайте мені добрячий невід — завдовжки футів триста п'ятдесят — та веселих рибалок, та Бенджаміна за стернового, і ми витягнемо за один раз кілька тисяч рибин. Оце риболовля!

— Е, Діку, — відповів Мармедюк, — якби ти знав, що то за втіха посидіти з вудкою, то не був би такий марнотратний. Я сам не раз бачив, як після твоїх нічних виправ на березі лишається стільки риби, що вистачило б нагодувати добрий десяток голодних сімей.

— Не хочу сперечатися, судде, тільки сьогодні вночі я йду на рибальство і запрошую всіх охочих, — хай вони побачать і скажуть, хто з нас двох правий.

Решту дня Річард готувався до цього важливого заходу. Коли згасли останні промені сонця й місяць-молодик кинув на землю своє тремтливе світло, рибалки вирушили в човні до призначеного місця на західному березі озера, за півмилі від селища. Мармедюк з дочкою, Луїзою та Едвардсом вирішив пройти туди пішки, бо грунт уже просох і йти було легко й приємно. Вони дивилися вслід човну, що плавно рухався по озерній гладіні, аж поки зник у тіні західних гір. Дорога в обхід була вдвічі довша, і суддя зауважив:

— Треба нам наддати ходи, а то місяць зайде, перш ніж ми дійдемо до місця, і Дік без нас почне свою чарівну ловитву.

Вечір був теплий і приємний після довгої суворої зими. Молоді люди тішилися краєвидами і наперед смакували забаву, весело йдучи за суддею, який вів їх по берегу Отсего околицями селища.

— Дивіться! — сказав Едвардс. — Вони вже розкладають багаття. Бачите, вогонь то з'явиться, то щезне, наче світлячок.

— Ось він спалахнув! — вигукнула Елізабет. — Бачите постаті навколо вогню? Ставлю всі свої коштовності проти золотого намиста Ремаркабль, що мій нетерплячий кузен Дік приклав до цього руку. А ось вогонь знов померх, як більшість блискучих Дікових планів.

— Ти вгадала, Бесс, — відповів суддя, — Річард кинув у. вогонь сухого хмизу, а він бухнув полум'ям і відразу погас. Але це допомогло їм знайти краще паливо — багаття вже горить рівніше. Ніби справжній рибальський маяк, — дивіться, як гарно відбилося світло у воді!

Товариство прискорило ходу, бо дівчатам кортіло подивитись, як закидатимуть невід. Незабаром вони опинилися на невисокій кручі, під якою розташувалися рибалки. Місяць сховався за верхівками сосон, зірок майже не було видно за хмарами, і в темряві світилося лише багаття. Мармедюк запропонував своїм супутникам трохи постояти, подивитися на рибалок, послухати їхні розмови, а тоді вже спуститися на берег.

Рибалки сиділи колом біля вогню — всі, крім Річарда і Бенджаміна. Шериф умостився на прикорні гнилого стовбура, який притягли сюди на паливо, а управитель стояв, руки в боки, близько до вогню, і дим часом застилав його поважне обличчя.

— Бачте, сквайре, — розводився Бенджамін, — вам озерна рибина вагою в двадцять чи тридцять фунтів видається хто-зна-якою дивиною, але для того, хто виловлював акул, це чиста марниця.

— Ну, Бенджаміне, — заперечив шериф, — тисяча окунів, це кажучи вже про щук, щупачків, лососів і всяку іншу рибу, — по-моєму, непоганий вилов. Спіймати акулу, воно-то, звичайно, цікаво, але що з нею робити? А будь-яку з тих риб, що я назвав, не соромно подати хоч би й до королівського столу.

— Ні, сквайре, треба дійти до суті справи. Хіба тут, у цій калюжі, можуть жити такі риби, як в океані? Хто хоч раз у житті плавав по морях, той знає, які там водяться кити й дельфіни, — завдовжки з будь-яку сосну на отій горі!

— Легше, легше, Бенджаміне, — примирливо сказав шериф, бажаючи, певно, підтримати престиж свого улюбленця. — Адже деякі з тих сосон заввишки футів двісті, а то й більш.

— Дві сотні чи дві тисячі — то байдуже! — вигукнув Бенджамін з виглядом людини, яку не так легко збити з пантелику. — Я сам був там і на власні очі бачив те, про що розповідаю. Що сказав, на тім і буду стояти!

Суперечка ця, очевидно, точилася вже давно. Біллі Кербі, розлігшись на всю свою довжину по той бік вогнища, длубав скіпкою в зубах і похитував головою, явно не вірячи Бенджаміновим твердженням.

— А я думаю, — мовив лісоруб, — що в цьому озері вистачить води для найбільшого в світі кита. Що ж до сосон, то тут, запевняю вас, я трохи тямлю. Доводилося мені рубати такі сосни, які вам і не снилися. Бачиш, Бенні, оту стару сосну, що росте в розколині на Горі Видива? Он місяць якраз над її верхівкою. Так-от, якби ту сосну опустити на дно в найглибшій частині озера, то найбільший корабель пройшов би над нею| не зачепивши навіть жодної гілочки.

— А чи ти бачив коли-небудь справжній корабель, друже Кербі? — зареготав колишній стюард. — Бачив? Чи що-небудь узагалі, крім тих жалюгідних шкаралупок на озері?

— Авжеж! — твердо відповів лісоруб. — Я бачив і не брешу.

— А бачив ти коли-небудь, містере Кербі, справжній британський корабель? Лінійний корабель? Де ж це тобі, дозволь запитати, доводилося бачити справжній корабель, з ахтерштевнем і форштевнем, шкафутом і люками, трапами, ватервейсами, ютом і баком? Скажи мені, чоловіче, якщо можеш, де тобі доводилося бачити правильно побудований корабель з повним оснащенням?

Товариство було приголомшене цією зливою запитань, а Річард пізніше любив повторювати: «Шкода, що Бенджамін неписьменний, а то б з нього вийшов блискучий офіцер британського флоту. Не дивно, що англійці легко перемогли на морі французів, коли навіть простий матрос знає все про побудову судна».

Але Біллі Кербі був чоловік хоробрий, та й не міг він дозволити, щоб чужинець узяв гору. Отож він зірвався йа рівні, коли управитель замовк, і як стій врубав йому:

— Де я бачив? Та хоч би на Північній річці чи на озері Шамплен. Там, друже, ходять такі шлюпи, що можуть позмагатися з будь-яким кораблем короля Георга. Щогли в них дев'яносто футів заввишки, з доброї корабельної сосни, яку я сам рубав у штаті Вермонт. От якби я був капітаном на нашому річковому шлюпі, а ти — капітаном на своїй хваленій «Бовдурцеї», ми б іще подивилися, в кого шкура міцніша — у янкі чи в англійця.

Бенджамін так зареготав, що аж від горбів, які були від місця риболовлі принаймні на відстані півмилі, вернулася назад гучна луна, — можна було подумати, що там, у гірських лісах, оселилася юрба глузливих демонів.

— Спустімося на берег, — прошепотів Мармедюк, — бо вони, чого доброго, ще й поб'ються. Бенджамін — страшенний хвалько і ні перед ким не поступиться, а Біллі Кербі, хоч і добродушної вдачі, як справжній син лісів гадає, що один американець вартий шістьох англійців. Як це Дік мовчить — тут така чудова нагода поговорити про все велике!

Поява судді та обох дівчат якщо й не примирила супротивні сторони, то, принаймні, поклала край воєнним діям. За вказівками Джонса рибалки наготувалися спустити на воду човен, у якому на кормі лежав великий невід. Річард почав був дорікати новоприбулим за спізнення, але зрештою пристрасті вщухли й запанував мир, лагідний і ясний, ніби тиша, що оповивала ці чудові води, у яких рибалки мали намір викрасти найцінніший їхній скарб.

Стало так темно, що там, де не сягало світло багаття, вже нічого не можна було розгледіти. Вода видніла лиш при самому березі; вона блищала, коли по ній починали танцювати химерними червоними рисками відблиски полум'я. Між хмарами світилися дві-три зірки, а вогники селища ледь-ледь миготіли, наче були далеко-далеко звідси. Часом, коли розгорявся вогонь або світлішав обрій, можна було розрізнити обриси гір на протилежному боці озера, але їхня широка тінь лягала на воду, і темрява тут здавалася ще густішою.

Бенджамін Помпа звичайно виконував обов'язки стернового і закидав невід, якщо за це діло не брався сам шериф. Веслували Біллі Кербі та якийсь хлопець, набагато слабший за нього, а решта повинна була тримати мотузки невода. Коли все було готове, Річард наказав «відчалювати».

Елізабет стежила, як човен швидко віддаляється від берега, і незабаром лише по сплесках весел можна було здогадатися, що він ще рухається. Рибалки зберігали повну тишу, щоб, як пояснив Річард, «не злякати рибу: вона зараз на невеликій глибині й підійде на світло, коли її не сполохати криками».

Чувся тільки хрипкий голос Бенджаміна, який командував: «правий борт», «лівий борт» або «разом, хлопці». Тривало це довгенько. Бенджамін пишався своїм умінням закидати невід, і треба сказати, що від цього справді залежав успіх усього діла. Нарешті гучний сплеск дерев'яної дошки, яка правила за поплавець, і вигук Бенджаміна «готово!» сповістили, що човен повертається до берега. Річард схопив головешку й побіг до того місця, куди мав причалити човен.

— Веслуйте на сквайра, хлопці, — мовив управитель, — і ми подивимось, що водиться в цій калюжі.

Тепер чулися часті удари весел і шурхотіння мотузки, яку попускали з човна. Невдовзі човен потрапив у коло світла, а через хвилину й причалив. Кілька нетерплячих рук ухопилося за мотузку, й рибалки почали повільно витягати сіть. Річард стояв у центрі й керував роботою. Суддя разом з молоддю милувався видовищем.

Тепер почався жвавий обмін думками: хто запевняв, що невід легкий, мов пір'їнка, а хто, навпаки, твердив, що він важкий, ніби в нього повно накидали колод. Шериф вирішиз перевірити сам і потяг спочатку за один кінець, потім за другий.

— Слухай, Бенджаміне! — вигукнув він після першої спроби. — Ти погано закинув сіть. Я міг би витягти її одним мізинцем — мотузка зовсім не натягнута.

— Мабуть, вам кортить спіймати кита, сквайре? — відказав управитель. — Якщо невід порожній, значить, у цьому озері водяться чорти, а не риба, бо я зробив усе як слід.

Річард переконався у своїй помилці, коли побачив, як Біллі Кербі, відхилившись назад усім своїм велетенським тілом і напруживши могутні м'язи, щосили тягне сіть. Шериф замовк і прожогом кинувся до другого кінця мотузки.

— Бачу поплавці! — вигукнув він. — Тягніть, хлопці, до берега, до берега!

Зачувши цей підбадьорливий крик, Елізабет напружила зір і побачила дві дошки, що виринули з пітьми. Тим часом рибалки зблизилися, й невід перетворився ніби на великий довгий мішок. Річард безугавно підохочував рибалок:

— Тепер пора, хлопці! Витягайте на берег, і все, що є у неводі, — наше! Витягайте!

— Витягай! — луною відгукнувся Бенджамін. — Ура! Гей, раз, узяли, ще раз, гей!

— Витягай! — горлав Кербі, працюючи так завзято, що заднім лишалося тільки підхоплювати з його рук мотузку.

— Тягни поплавець! — гукнув управитель.

— Тягни поплавець! — відгукнувся Кербі з другого боку. Тут над водою з'явився напівкруглий обід із маленьких кульок — він утримував сіть у вертикальному положенні. Півколо поступово звужувалося, вже видно було мішок-невід, у якому билась риба.

— Тягніть, хлопці! — горлав Річард. — Там повно здоровенної риби! Тягніть, хлопці, дивіться, яка вам буде винагорода за труди!

Тепер уже видніла риба — якої тільки там не було! Вода під берегом аж кипіла, так борсались у неводі стривожені полонянки. Сріблясті їхні тіла, виблискуючи у світлі багаття, виринали на поверхню, а тоді, злякана галасом, риба знов кидалася на дно, марно намагаючись звільнитися з неволі.

— Ура! — кричав Річард. — Ще трохи, хлоп'ята, — і край!

— Веселіше, хлопці, веселіше! — погукував Бенджамін. — Я бачу здоровенного лосося — якраз для тушкування!

— Геть звідси, шалапуте, — сказав Біллі Кербі, зневажливо викидаючи у воду бичка. — Тягніть, хлопці, тягніть: тут повно всякого добра, і хай мене все життя кличуть брехуном, коли ми не візьмемо тисячу окунів!

Розпалившись, Біллі забув, що ще рання весна, кинувся в холодну воду й почав підштовхувати невід, повний риби.

— Давай, давай! — кричав Мармедюк, який, піддавшись загальному збудженню, теж ухопився за край невода. А Едвардс прийшов на поміч рибалкам ще раніше, зваблений неповторним видовищем сріблястої маси, що тріпотіла на піщаній мілині.

З великою обачністю невід витягли і після неабияких зусиль усю рибу вивернули у видолинок на березі.

Навіть Елізабет і Луїза були в захваті, але коли перша радість минула, Мармедюк підняв окуня вагою зо два фунти і, задумливо подивившись на нього, мовив:

— Яке жахливе марнування щедрих дарів природи! Оця гора риби, що лежить перед тобою, Бесс, і від якої завтра ввечері вже відмовлятимуться в найбіднішій хатині Темплтона, така ніжна і смачна, що могла б прикрасити стіл найвибагливішого гурмана в інших країнах. Немає на світі смачнішої риби, ніж окунь озера Отсего: м'ясо його жирне, як в оселедця-пузанка, і пругке, як у лосося.

— Але, любий тату, — вигукнула Елізабет, — така риба — це ж благословення для краю і велика допомога біднякам!

— Бідняки не дуже запасливі там, де є достаток, і вони рідко думають про завтрашній день. А втім, говорячи про небезпеку хижацького винищення риби, саме для окуня можна зробити виняток. Зимою його захищає від нашого нападу лід, бо окунь не йде на гачок, а влітку він десь зникає — кажуть, іде на глибінь, де вода холодніша, і тільки навесні й восени його можна ловити неводом, та й то лише кілька днів. Однак і окунів, як і інших багатств нашої незайманої природи, через людське хижацтво лишається дедалі менше.

— Менше, менше! — передражнив його шериф. — Якщо для тебе оця гора риби «менше», то я вже й не знаю, що називається «більше». Ось перед тобою добра тисяча окунів і ще стільки ж іншої риби. А ти завжди співаєш своєї: то лісу в тебе меншає, то оленів, то цукрового клена, а тепер уже й риби — і так без кінця! Сьогодні ти хочеш прокопати канали в країні, де повно озер і річок, тільки тому, що вода тече не туди, куди тобі потрібно, а завтра ти збираєшся шукати кам'яне вугілля, хоч кожний, хто має добрий, зір, — я кажу, добрий зір, — може бачити тут лісу більше, ніж треба, щоб опалювати Лондон цілих півсотні років з гаком. Чи не так, Бенджаміне?

— А як на те пішло, сквайре, — почав управитель, — то Лондон — чимале містечко. Якби його витягти в одну лінію, як оте селище над річкою, то він покрив би все це озеро. Хоч, мушу сказати, цей ліс був би лондонцям у великій знадобі, адже вони там палять здебільшого кам'яне вугілля.

— До речі, стосовно кам'яного вугілля, судде Темпл, — урвав Бенджаміна шериф. — Я маю повідомити тебе про одну надзвичайно важливу річ, але відкладемо це назавтра. Я знаю, що ти збирався їхати на схід округи; я поїду з тобою й покажу одну місцинку, де можна здійснити деякі з твоїх проектів. Більше ні слова про це — нас можуть почути. Але сьогодні мені стала відома таємниця, яка може збагатити тебе більше, ніж усі твої володіння.

Мармедюк засміявся, бо вже звик до таких таємничих і надзвичайно важливих повідомлень свого родича, а той поважно подивився на нього, ніби жалкуючи, що суддя такий невіра, і повернувся до своєї справи. Розділивши рибалок на два гурти, він доручив одним перебирати рибу, а решта під проводом Бенджаміна почала готувати невід для другого заходу.