Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXV

Наступного ранку Джонс прокинувся разом з півнями й, наказавши сідлати коней для себе й Мармедюка, з дуже поважним виглядом попрямував до кімнати судді. Двері не були замкнені, й Річард увійшов без будь-яких церемоній, не постукавши, що характеризувало не тільки його стосунки з суддею, але й манери взагалі.

— На коней, Дюку! — вигукнув шериф. — І я розповім тобі про ту справу, на яку натякав учора. Давид у своїх псалмах говорить, — ні, здається, не Давид, а Соломон, — але то байдуже, вони ж з однієї родини, — так-от, Соломон говорить у псалмах, що на все свій час, і я так розумію, що риболовля — не зовсім слушна пора й місце для розмов на важливі теми… Ет! Що з тобою коїться, Мармедюку? Ти здоровий? Дай-но помацаю твій пульс: мій дід, як тобі відомо…

— Я здоровий тілом, — урвав його суддя і навіть злегка відштовхнув кузена, коли той хотів уже виконати обов'язки, що по праву належали докторові Тодду, — але душа в мене болить. Учора ввечері, повернувшися з озера, я одержав вечірню пошту, і там був оцей лист…

Шериф узяв листа і, не читаючи, з подивом глянув на суддю. Тоді перевів очі на стіл, захаращений паперами, газетами й листами, окинув поглядом кімнату. Ліжко було зім'яте, але не розстелене, — видно було, що мешканець цієї кімнати провів безсонну ніч. Свічки догоріли й погасли, очевидно, самі. Мармедюк уже відсунув завіски, відчинив обидві віконниці й стулки вікна, впустивши в кімнату життєдайне повітря весняного ранку. Але його бліде обличчя, тремтячі вуста й запалі очі настільки не відповідали звичайному виглядові судді, спокійному, бадьорому й мужньому, що шериф розгубився. Нарешті він глянув на лист, який усе ще бгав у руці.

— Як! Лист з Англії! — вигукнув він здивовано. — То це, певно, важливі новини!

— Читай, — відповів суддя, збуджено ходячи по кімнаті.

Річард звик думати вголос і тому, читаючи лист, час від часу цитував деякі його частини. Саме ці уривки з листа, разом із коментарями шерифа, ми й пропонуємо увазі читача.

— «Лондон, 12 лютого 1793 року…» — Довгий же збіса був рейс! Бо й справді, шість тижнів віяв північно-західний вітер, оце тільки півмісяця, як улігся. — «Сер, я мав честь одержати ваші листи від 10 серпня, 23 вересня і 1 грудня; на перший з них я відповів з тим самим судном. Одержавши вашого останнього листа, я…» — тут шериф цілу хвилину щось бурмотів собі під ніс, що й нічого не можна було розчути. — «На жаль, мушу повідомити…» — Гм, гм, це, звісно, не дуже добре… — «… але сподіваюся, милосердне провидіння…» — Гм, гм, він, здається, благочестива людина й належить до єпископальної церкви… — «Судно відійшло з Фалмута приблизно першого вересня минулого року…» — Гм, гм… — «Коли матиму якісь додаткові відомості в цій прикрій справі, то неодмінно…» — Гм, гм, справді, доброзичлива людина, як на юриста… — «Але тепер не можу нічого додати до вже сказаного…» — Гм, гм… — «Національний конвент…» — Гм, гм… — «Нещасний Людовік…» — Гм, гм… — «Приклад вашого Вашінгтона…» — дуже тямуща людина, мушу сказати, не те що твої демократи… «Наш відважний флот…» — Гм, гм… — «… за наказом нашого славного короля…» — Еге ж, король Георг — непогана людина, тільки радники в нього нікчемні, гм, гм… — «Прийміть мої запевнення в моїй глибокій пошані…» — Гм, гм… — «Ендрю Голт». — Дуже тямуща й чула людина той Ендрю Голт, але новини погані. То що ти тепер думаєш робити, Мармедюку?

— Що ж я можу, Річарде? Хіба що чекати… Ось ще один лист, з Коннектікуту, зміст його майже такий самий. Лише одне розраджує — він одержав мого листа ще до відплиття корабля.

— Кепська справа, Дюку, кепська! І всі мої плани прибудови флігеля летять шкереберть… Слухай, Дюку, я наказав засідлати коней, бо збирався показати тобі щось дуже важливе. Ти все сушиш голову копальнями…

— Не час тепер говорити про копальні, — урвав його суддя. — Я мушу виконати свій священний обов'язок. Мені доведеться весь день писати, — і я хочу просити тебе, Річарде, щоб ти допоміг, бо я не можу скористатися з послуг Олівера в такій делікатній і важливій справі.

— Звичайно, Дюку! — вигукнув шериф, тиснучи руку судді. — Я завжди до твоїх послуг! Ми ж діти двох сестер, а кров, зрештою, — найкращий цемент, що скріплює дружбу. Так, так, срібні копальні нікуди не дінуться… Ми відкладемо це до іншого разу. Мабуть, треба покликати Діркі Вана?

Мармедюк згідно кивнув, і шериф, облишивши всякі думки про поїздку, негайно пішов до їдальні й послав челядника по Дірка Ван дер Скола.

У Темплтоні на той час було лише два правники. З одним ми вже познайомили наших читачів у пивниці «Хороброго драгуна», а другий був тим самим добродієм, якого Річард панібратськи називав Діркі Ваном, а поселенці — сквайром Ван дер Сколом чи просто «голландцем» і навіть «чесним законником», і то недарма: людина добродушна й непогано обізнана у своєму ремеслі, Ван дер Скол бував, за певних обставин, досить сумлінним. Не бажаючи вводити в оману читачів стосовно характерів наших дійових осіб, мусимо додати, що, говорячи про чесність сквайра Ван дер Скола, слід пам'ятати: все ж на світі відносне, і людські чесноти теж, — і тому просимо не забувати, коли йдеться про якусь рису котрогось із героїв, що та риса — зовсім не абсолютна.

Решту дня суддя пробув, замкнувшись у своєму кабінеті з кузеном Річардом та юристом Ван дер Сколом і не впускаючи нікого, крім Елізабет. Пригніченість батькова, очевидно, передалася й дочці, — обличчя її спохмурніло, настрій помітно погіршав. Едвардс, якого здивувала ця раптова зміна, одного разу навіть помітив сльозу, що скотилася по щоці дівчини, затуманивши її ясні очі не дуже їм властивою лагідністю.

— Які-небудь лихі вісті, міс Темпл? — запитав він, і сказано це було з таким співчуттям, що Луїза Грант, яка вишивала тут-таки в кімнаті, підвела голову й почервоніла. — Якщо, може, вашому батькові треба послати свого представника кудись, то я пропоную свої послуги. Може, це вас трохи розрадить.

— Ми справді одержали лихі вісті, — відповіла Елізабет, — і цілком можливо, що батькові доведеться на якийсь час поїхати. Але я спробую переконати його, щоб цю справу доручив Річардові, якщо селище може обійтися день-два без шерифа.

Юнак помовчав, а тоді мовив, зашарівшись:

— Якщо цю справу можна довірити мені…

— Цю справу можна довірити лише тому, кого ми знаємо, — комусь із нашої рідні.

— Але хіба ви не знаєте мене, міс Темпл? — вигукнув юнак із палкістю, яка, хоч і рідко, але проявлялася під час його відвертих, дружніх розмов із дівчиною. — Невже, проживши п'ять місяців під одним дахом з вами, я лишився для вас чужим?

Елізабет теж вишивала; вона схилила голову, немов щоб розправити тканину, але рука їй затремтіла, а в смутних очах мимоволі блиснула цікавість, коли вона, спаленівши, запитала:

— А чи багато ми знаємо про вас, містере Едвардс?

— Чи багато? — повторив юнак, переводячи погляд на лагідне обличчя Луїзи, яка теж слухала з явним зацікавленням. — Чи багато ви знаєте? Я стільки часу прожив у вашому домі, й ви не знаєте мене?

Елізабет повільно підвела голову — ніяковість і цікавість на її обличчі поступилися місцем посмішці.

— Ми справді знаємо вас, сер: ви містер Олівер Едвардс. А ще ви, здається, казали моїй подрузі міс Грант, що ви родом з цих країв, і…

— Елізабет! — вигукнула Луїза, почервонівши по самі вуха й тремтячи, мов осиковий листок. — Ви не так зрозуміли мене, люба міс Темпл… Я… то було тільки припущення. А втім, хай навіть в містера Едвардса є родичі Серед тубільців, то хіба можна йому за це дорікати? Чим ми кращі від нього? Принаймні я, дочка бідного блукальця-священика?

Елізабет похитала головою, ніби сумніваючись, і навіть засміялась, але нічого не відповіла. Однак, побачивши смуток в очах подруги, яка, певно, думала про бідність і нелегку долю свого батька, промовила:

— Ні, Луїзо, ви занадто скромна. Вище дочки служителя церкви не може стояти ніхто, — ні я, ні містер Едвардс не можемо зріснятися з вами, якщо він, звичайно, не королівський син під чужим ім'ям.

— Так, міс Темпл, — відповіла Луїза, — вірний слуга царя над царями не нижчий будь-кого на землі, але його цноти належать тільки йому. А я лише дочка бідної самотньої людини та й годі. Чом же тоді я маю відчувати зверхність щодо містера Едвардса лише тому… тому, що він, може, далекий, дуже далекий родич Джона Могіканина?

Елізабет і юнак обмінялися виразними поглядами, коли Луїза, захищаючи Едвардса, так простодушно виказала своє ставлення до його гаданої спорідненості із старим воїном, але ніхто з них не посміхнувся, слухаючи щиру мову дівчини.

— Так, мушу визнати, моє становище тут трохи двозначне, — зауважив Едвардс, — але я, можна сказати, здобув його ціною своєї крові.

— До того ж, крові нащадка тубільних володарів цієї країни! — весело вигукнула Елізабет, яка, певно, не. дуже вірила в індіанське походження Едвардса.

— Невже моє обличчя так виразно промовляє про моє індіанське походження? Шкіра в мене, правда, смаглява, але ж не червона, принаймні, не червоніша, ніж у всіх.

— Ні, в цю мить таки червоніша.

— Ах, міс Темпл, — вигукнула Луїза, — мабуть, ви не розгледіли містера Едвардса як слід! Очі в нього зовсім не такі чорні, як у могіканина чи й у вас, і волосся не дуже темне.

— Тоді, може, і я маю підстави претендувати на індіанське походження. І я була б дуже рада, якби це виявилося правдою, бо кожного разу, коли я бачу старого могіканина, як він бродить самотньо й понуро, наче привид котрогось із давніх володарів краю, мені стає сумно, і я відчуваю, як мало в мене прав володіти цими землями.

— Справді? — вигукнув юнак так схвильовано, що це вразило дівчат.

— Авжеж, — відповіла Елізабет, трохи отямившись від подиву. — Але що я можу вдіяти? Що може зробити мій батько? Якщо ми запропонуємо старому притулок і харчі, він не погодиться через свою звичку до вільного життя. І ми не можемо, навіть якби були такі божевільні, що того захотіли б, перетворити ці поруби й ферми знов на дикі пущі, втіху мисливця, як того бажає Шкіряна Панчоха.

— Ви кажете правду, міс Темпл, — погодився Едвардс. — Справді, що ви можете вдіяти! Але є одна річ, яку ви можете зробити і, сподіваюсь, зробите, коли станете повноправною господинею цих чудових долин: користуйтесь вашими багатствами, але не забувайте бідних і нужденних. А більше ви й справді нічого не зможете зробити.

— І це буде дуже багато! — мовила Луїза, усміхаючись. — Але, безперечно, знайдеться хтось такий, що забере з рук Елізабет управління цими багатствами.

— Я не стану зрікатись подружнього життя, як на словах роблять дурні дівчата, що насправді тільки про те й мріють. Але тут я мов черниця, хоч і не давала обітниці не виходити заміж, бо де я знайду чоловіка в цих лісах?

— Так, тут вам немає пари, міс Темпл, — швидко відповів Едвардс. — Тут немає нікого, хто смів би навіть сподіватися назвати вас своєю дружиною. І я певен, що ви чекатимете, поки з'явиться той, хто буде вам рівня, або ж помрете, як живете тепер, — оточена шаною і любов'ю всіх, хто вас знає.

Вирішивши, очевидно, що сказав усе, чого вимагає добре виховання, юнак підвівся, взяв капелюх і поквапом вийшов з кімнати. А Луїза, мабуть, подумала, що сказав він навіть більше, ніж того вимагала звичайна люб'язність, бо вона ледь чутно зітхнула й знов схилилася над вишиванням. Можливо також, що міс Темпл бажала почути більше, ніж було сказано, — принаймні якусь хвилину її погляд був прикутий до дверей, за якими зник Едвардс, а тоді вона крадькома позирнула на подругу. Довга мовчанка красномовно засвідчила, якої гостроти може надати розмові двох вісімнадцятирічних дівчат присутність двадцятирічного юнака.

Коли Едвардс вийшов, чи, точніше, вибіг з будинку судді, першою людиною, що зустрілася йому, був юрист — широкоплечий коротун із грубезною пакою паперів під пахвою. На носі в нього красувалися зелені окуляри, так ніби їхній власник хотів ними підсилити свою здатність викривати всі можливі прояви шахрайства.

Містер Ван дер Скол був людиною освіченою, але міркував повільно, був обережний у мові та вчинках, бо не раз терпів від спритніших і здібніших братів по професії, що починали свою кар'єру в Східних штатах і всмоктали хитрість з материнським молоком. Обачність цього добродія виявлялась у надзвичайній методичності й пунктуальності. Мова його була багата на вставні слова й речення, які утруднювали розуміння того, що він казав.

— Доброго ранку, містере Ван дер Скол, — привітався Едвардс. — Здається, сьогодні в домі судді має бути клопітний день.

— Доброго ранку, містере Едвардс, якщо це ваше справжнє ім'я, бо, оскільки ви не тутешній, ми не маємо інших доказів цього, крім вашого власного свідчення, про що я чув від судді Темпла, — доброго ранку, сер. Справді, сьогодні тут, мабуть, буде чимало роботи, хоч про це можна було б і не згадувати, ви й самі це помітили, як людина спостережлива, — правда, зовнішність буває оманлива. Так, сьогодні тут буде чимало роботи.

— Може, у вас є важливі папери, які треба переписати?

— Так, у мене є важливі папери, як ви, безперечно, помітили й самі, — бо у вас очі молоді, — і ці папери треба переписати.

— Тоді я зайду до вас у контору, візьму найтерміновіші з них і перепишу до вечора.

— Завжди буду радий бачити вас у своїй конторі, сер, чи в будь-якому іншому місці, бо цього вимагають — звичайно, якщо не йдеться про те, щоб приймати когось у своєму домі проти власного бажання, бо мій дім — моя фортеця, — цього вимагають правила ввічливості, але ці папери цілком конфіденціальні, отже, їх ніхто не має права читати, крім тих (суворий наказ судді), для кого це прямий обов'язок, тобто службовий обов'язок.

— Ну що ж, сер, коли мої послуги не потрібні, то дозвольте розпрощатися. Але прошу пам'ятати, що я зараз маю вільний час і — можете переказати судді Темплові — що я згоден поїхати з будь-яким дорученням у будь-який край світу… аби лиш не дуже далеко від Темплтона.

— Я неодмінно перекажу йому, сер, усе так, як ви сказали. До побачення, сер. А втім, стривайте, містере Едвардс, — принаймні всі вас так називають. Чи мушу я охарактеризувати судді вашу пропозицію як послугу, що входить у ваші безпосередні обов'язки, а отже, як таку, що не потребує спеціальної винагороди, крім тої, що обумовлена контрактом, чи як пропозицію додаткової послуги, за яку вам належить (відповідно до угоди, що ви її маєте укласти) додаткова винагорода після того, як будуть виконані умови угоди?

— Та як вам завгодно, — відповів Едвардс. — Я тільки бачу, що в судді якийсь клопіт, і хотів би хоч чимсь допомогти йому.

— Благородний намір, сер, наскільки можна судити з того першого враження, яке часто бува» хибним, і він додає вам честі. Я перекажу ваші слова, молодий джентльмене, — принаймні зараз ви здаєтесь мені джентльменом, — і неодмінно сповіщу вас про результати переговорів сьогодні, о п'ятій годині після полудня, як буде на те божа воля та якщо ви даєте мені таку нагоду.

Двозначне становище Едвардса і його характер викликали деякі підозри в законника, а юнак, у свою чергу, звик до неясних і обачних висловлювань юриста й не образився на нього. Він одразу ж зрозумів, що містер Ван дер Скол хоче втаїти суть справи навіть від особистого секретаря судді, і не дуже брався його розпитувати, тим більше, що юриста важко було зрозуміти навіть і тоді, коли він намагався виразно висловлювати свої думки. Вони розпрощалися біля воріт, і містер Ван дер Скол з поважним і заклопотаним виглядом пішов до своєї контори, стискаючи під пахвою паку паперів.

Мабуть, читачі вже зрозуміли, що юнак мав дивне й непереборне упередження проти судді, але тепер зовсім інші почуття спонукали його перейнятися клопотами господаря й зацікавитися, що ж то за причини викликали в нього ту незбагненну тривогу.

Едвардс дивився услід юристові, аж поки той із своїми таємничими паперами щез за дверима, тоді повернувся в дім і взявся за справи, намагаючись роботою притлумити цікавість.

Коли суддя знову з'явився в родинному колі, тінь смутку захмарювала його мужнє обличчя, і так було ще кілька днів. Але переможний наступ весни помалу вивів його з цього стану, й на початок літа суддя був веселий і бадьорий, як завжди.

Теплі дні й часті дощі сприяли бурхливому ростові рослинності, який припізніла весна так довго стримувала. Тепер ліси ряхтіли всіма відтінками зелені, якими тільки може похвалитись американська флора. Буйні поля пшениці, які брижилися й мінилися барвами, наче оксамит, від подуву легкого літнього вітру, приховали під собою чорні пеньки.

Шериф, розуміючи пригнічений настрій судді, не зважувався нагадувати йому про ту справу, яка з кожним днем усе більше цікавила його самого і, судячи з його частих розмов з одним добродієм, що вже зустрічався в нашій оповіді під ім'ям Джотема в пивниці «Хороброго драгуна», мала в його очах надзвичайно важливе значення. Нарешті він набрався духу й знов натякнув судді про «важливу справу», і якогось вечора на початку липня Мармедюк погодився наступного ж ранку здійснити обіцяну Річардові поїздку.