Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXII

Від того дня до кінця квітня погода була мінлива. Часом у долину закрадався подих весняного повітря, вкупі з життєдайним сонячним теплом намагаючись пробудити поснулі соки. Але наступного дня над озером пролітав пронизливий північний вітер і знищував на своєму шляху все те, чого зуміли досягти його ніжні суперники. Кінець кінцем сніг, однак, розтанув і зазеленіли вруна пшениці на полях, поцяткованих чорними пнями — рештками могутніх колись лісових велетнів. Де було можна застосувати плуг, люди розорювали нові ділянки, й над кленовими гаями більш не в'юнилися димки від багать цукроварів. Озеро вже не блищало гладенькою крижаною поверхнею, але темний ніздрюватий лід ще вкривав його води. Величезні зграї диких гусей тяглися з півдня, кружляли над озером, шукаючи, де б спочити на чистій воді, й, не знайшовши, летіли далі на північ, сповнюючи повітря тужними безладними криками, ніби нарікали, що природа така забарна.

Протягом тижня озером Отсего неподільно володіла пара орлів. Вони влаштувалися посередині крижаного поля й пильно охороняли свої володіння. Зграї перелітних птахів не наважувалися летіти над озером і звертали до горбів, під захист лісу, а орли зневажливо дивилися на них, підвівши білі лисі голови. Але зрештою і ці повелителі пташиного світу були позбавлені своїх володінь. Там, де в озеро впадав потічок, утворилась велика ополонка, і південні теплі вітри, що тепер вільно гуляли по долині, зробили свою справу: край крижаного поля відколовся від берега, воно повільно рушило на північ і після тривалої боротьби з хвилями й вітром тріснуло, розсипавшись на окремі крижини, що попливли за течією. Коли останній шмат льоду щез удалині, орли піднялись до хмар, а на воді затанцювали веселі білі баранці, ніби святкуючи визволення з полону, який тривав довгі п'ять місяців.

Наступного ранку Елізабет прокинулася від веселого щебетання ластівок, які сварилися навколо годівниць, припасованих над її вікном, і ч вигуків Річарда, бадьорих і життєрадісних, як голоси весни:

— Вставайте, вставайте, прекрасна моя леді! Над озером кружляють чайки, а в небі — сила-силенна голубів: вони не лишили навіть шпарини, крізь яку могло б проглянути сонце! Прокидайтеся, прокидайтеся, ледарки! Бенджамін уже приготував зброю, і ми чекаємо лише вас, от поснідаємо і — в гори, полювати голубів!

Як було не скоритися тому натхненному закликові? Через кілька хвилин міс Темпл з подругою спустилися до вітальні, де Бенджамін узимку так ревно підтримував тепло. Чоловіки, одягнені в мисливські костюми, з нетерпінням очікували сніданку. Джонс раз у раз підбігав до південних дверей і завзято кричав:

— Дивись, кузино Бесс! Дивись, Дюку, — з півдня летять голуби! їх щомить більше й більше! Така хмара, що й краю не видно! Та тут вистачило б харчів для Ксерксового війська на цілий місяць, а пуху — на перини для всієї округи! Ксеркс, містере Едвардс, це грецький цар, який… Ні, він, здається, був чи то турок, чи то перс і хотів спустошити Грецію достоту, як це ненажерливе птаство нищитиме нашу пшеницю, коли повертатиметься восени. Швидше, швидше! Бесс, — мені аж кортить всипати їм бобу!

Очевидно, таке саме бажання охопило й Мармедюка та Едвардса, бо й справді, видовище для мисливця було надто звабливе. Отож, похапцем поснідавши, чоловіки поспішили з дому.

Якщо небо кишіло голубами, то селище кишіло чоловіками, жінками й дітлахами. Кожен тяг, що тільки мав з вогнепальної зброї: від французької рушниці для полювання на качок з довжелезною, у шість футів, цівкою до звичайного кавалерійського пістоля. А дітлашня озброїлася луками, зробленими з молодого горіхового дерева, й самострілами, виготовленими на кшталт старовинних арбалетів.

Рух і галас у селищі, очевидно, сполохали птахів; вони збочили до гір і тепер хмарою летіли кудись понад схилами, дивуючи людей незвичайною швидкістю польоту й своєю неймовірною кількістю.

Ми вже казали, що схилом гори аж до берегів Саскуеханни тяглася дорога, обабіч якої були поруби, — тут працювали ще перші поселенці. На тих порубах, а також на вузькій стежині, що в'юнилася по східному схилові, розташувалися стрільці, й через кілька хвилин почалося полювання.

Серед мисливців вирізнялася довга худа постать Шкіряної Панчохи з рушницею на плечі, а біля старого мисливця крутилися його собаки, обнюхували поранених та вбитих птахів і тулилися до ніг господаря, немов разом з ним обурюючись цим хижацьким, негідним побоїщем.

Надлітали нові й нові зграї голубів, відкидаючи на поле тінь, наче хмари, і постріли лунали один за одним. Перелякане птаство, марно намагаючись утекти від небезпеки, здіймалося високо в небо, але й туди досягали кулі мисливців, що стояли на горі. Зграї летіли так низько, птахів було так багато, що в них пускали стріли, кидали каміння, а дехто просто збивав їх довгими жердинами.

А Джонс тим часом, нехтуючи такими примітивними способами нищення, з допомогою Бенджаміна готувався до набагато серйознішої атаки. Після війни на території штату Нью-Йорк лишилося чимало всякої зброї. Ще на початку заселення Темплтона тут знайшли старовинний фальконет — невеличку гарматку. Мабуть, її полишили білі після одного з своїх наскоків на поселення індіанців. Гарматку очистили від іржі й поставили на колеса. Користувалися нею для відзначення різних урочистих подій. Четвертого липня[62] в горах відлунювали її постріли, і навіть капітан Голлістер, цей загальновизнаний авторитет у військовій справі, вважав, що гарматка, хоч і мала й древня, а для салютів цілком годиться. Правда, вона стала трохи не та після своєї тривалої служби, але тепер Річард покладав на неї великі надії. З допомогою коняки гарматку притягли на галяву, яка, на думку шерифа, найкраще підходила для установки батареї, і містер Помпа взявся її заряджати: забив у жерло кілька фунтів пороху та качиного дробу й оголосив, що батарея до бою готова.

Поява фальконета привабила численних глядачів, здебільшого дітлашню, що сповнила повітря захопленими вигуками. Жерло гарматки спрямували в небо, Річард узяв обценьками жарину й сів на пеньок, наготувавшись терпляче ждати, аж поки з'явиться зграя, варта його уваги.

Голубів було так багато, що стрілянина відігнала лише невеликі зграйки від тих нескінченних хмар птахів, що, як і досі, летіли над долиною. Здавалося, тут зібралось усе пташине плем'я. Ніхто не підбирав голубів, безліч їх валялось на галявах, і можна було подумати, що всю землю вкрили тріпотливі жертви.

Шкіряна Панчоха мовчки, але засмучено дивився на все це. Він ніяк не виявляв своїх почуттів, аж поки вздрів, що для полювання котять гарматку.

— Ось що виходить, коли вільний край заселяють люди! — озвався він. — Сорок років дивився я, як тут пролітають голуби, і ніхто їх не чіпав, не кривдив, поки не з'явилися ви з цими вашими порубами. Я любив дивитись, як птахи прилітають у ліс, їхнє товариство таке любе людині: вони ж такі сумирні, як і вужі. А тепер мені аж серце крається, коли чую посвист їхніх крил, бо знаю, що на той звук збіжаться всі шибеники селища й почнуть стріляти. Але бог не дозволить, щоб живі створіння гинули марно; незабаром вороги голубів і всяких інших тварин зазнають за це кари… Еге, і містер О лівер тут! Видно, він не кращий від інших — палить у безневинних птахів, немов перед ним воїни-мінги.

Серед мисливців був і Біллі Кербі: озброєний старим мушкетом, він знай заряджав його, стріляв, не цілячись, угору і радісно кричав, коли голуб падав йому до ніг чи просто на нього самого. Зачувши слова Натті, лісоруб розохотився відповісти йому.

— А, це знов Шкіряна Панчоха! — вигукнув він. — Що ти рюмсаєш через якихось там кількох птахів? Якби тобі доводилося, як от мені, двічі або й тричі пересівати пшеницю через тих клятих голубів, то ти не став би над ними плакати! Ура, хлопці! Бий їх, щоб аж пір'я сипалося! Це, старий, веселіше, ніж стріляти в голову індички.

— Для тебе, може, й веселіше, Біллі Кербі! — обурено вигукнув старий мисливець. — Для тебе і для всіх тих, хто не вміє ні зарядити рушницю, ні прицілитись як слід. Ганьба стріляти в зграю голубів: справжній мисливець ніколи такого не робитиме! Либонь, ніхто з вас не зможе вибрати собі одну птицю і збити її. Звісно, немає нічого поганого в тому, що людині забаглося голуб'ятини, — але вбивати двадцять, щоб з'їсти одного! Ні, коли мені потрібен голуб, я йду в ліс, виберу, який мені до вподоби, й підстрелю, не зачепивши і пір'їнки на іншій птасі, хоч би на тому дереві їх сто сиділо. А тобі такого не зробити, Біллі Кербі, і не пробуй навіть!

— Що ти там мелеш, старий недогризку! Ах ти, порохнявий пень! — вилаявся лісоруб. — Щось ти розбазікався, відколи влучив у ту індичку! Але ось летить голуб, — дивись, як я його зіб'ю!

Від зграї справді відбився один птах — сполоханий безперервною стріляниною, він летів просто туди, де стояли суперники, із свистом розтинаючи повітря. Лісоруб спустив курок, але схибив — голуб пролетів над самісінькою його головою. А Натті, не поспішаючи, вибрав мить, коли зляканий голуб почав спускатися до озера, тоді швидко підвів рушницю й вистрелив. Чи то випадок йому допоміг, чи то його високе стрілецьке мистецтво, але голуб перекинувся в повітрі і впав з перебитим крилом у воду. Собаки Натті кинулися в озеро, й через кілька хвилин подруга Гектора принесла в зубах птицю, ще живу.

Чутка про цей дивовижний постріл швидко обійшла всіх мисливців, і вони скупчилися навколо Шкіряної Панчохи.

— Це правда? — запитав Едвардс. — Ти з першого пострілу влучив у голуба на льоту?

— Хіба я не влучав у гагар, що пірнають із швидкістю блискавки? — відповів мисливець. — Куди краще вбити одного птаха, котрий тобі потрібен, ніж отак безсоромно па-дити в зграю, витрачаючи порох і свинець! Але я прийшов сюди по одного голуба, — ви знаєте, містере О лівер, нащо мені дрібна дичина, — а тепер здобув його і йду звідси, бо не можу дивитися на це побоїще. Адже й найменші істоти створені на користь людині, а не для безглуздого нищення.

— Ти добре сказав, Шкіряна Панчохо, — підтримав його Мармедюк, — і я починаю думати, що час уже покласти край цій жорстокій забаві.

— Покладіть край вашим порубам, судде. Хіба птиця лісова, та й самі ліси — не божі створіння? Користуйтеся лісами, але не винищуйте їх. Хіба ліси створені не для того, щоб давати притулок звірові й птиці і щоб людина, якій потрібне м'ясо, шкури, пір'я, усе це могла там знайти? Я йду додому із своєю здобиччю і не хочу торкатися до тих бідолашних створінь, що валяються тут на землі. Вони дивляться на мене так, ніби хочуть щось сказати, от тільки розмовляти не вміють.

Сказавши це, Шкіряна Панчоха завдав на плече рушницю і, обережно минаючи поранених птахів, подався через рівнину, Собаки побігли за ним. Незабаром він щез у чагарнику на березі озера.

Коли напучення Натті справили якесь враження на суддю, то Річард мовби нічого й не чув. Він скористався з того, що майже всі мисливці зібралися докупи, і виклав свій план спільної атаки на птахів. Тоді вишикував стрільців у бойовий порядок і наказав чекати сигналу.

— Стійте, хлопці, й чекайте! — мовив Бенджамін, який виконував обов'язки ад'ютанта при головнокомандувачеві. — А коли сквайр Джонс дасть сигнал стріляти, паліть усім бортом. Цільтесь нижче, і ви пустите на дно всю зграю.

— Аякже, цілитись нижче! — загорлав Біллі Кербі. — Не слухайте того старого бовдура! Якщо візьмемо нижче, то влучимо хіба що в пеньки, а не в голубів.

— Що ти в цьому тямиш, телепню! — вигукнув Бенджамін роздратовано, що аж ніяк не личило офіцерові перед вирішальною битвою. — Що ти розумієш, чудовисько лісове? Хіба я не плавав на борту «Боадіцеї» п'ять років? Хіба не чув, як капітан наказував ціляти нижче, щоб пробити корпус ворожого судна? Не стріляйте, хлопці, ждіть сигналу!

Тут почувся начальницький голос Річарда, який закликав мисливців до уваги, і галас та сміх ураз припинився.

Над Темплтонською долиною того ранку пролетіло, певно, вже з кілька мільйонів голубів, але тепер наближалася найбільша зграя. Суцільна сиза хмара покрила все небо у міжгір'ї, і годі було побачити бодай край її над південними горбами. Авангард цієї живої колони утворював майже пряму лінію — так рівно летіли передні птахи. Навіть Мармедюк забув про слова Шкіряної Панчохи й теж прицілився, як і всі.

— Вогонь! — заволав шериф і підніс жарину до запалу гарматки.

Оскільки половина заряду випала з пошкодженої казенної частини, то рушничний залп пролунав раніше, ніж гарматний постріл.

Зграя розсипалася, птахи у відчаї кидалися на всі боки, але ось кілька вожаків звернули до селища, й сотні тисяч полетіли за ними, лишивши ворогам східну частину долини.

— Перемога! — вигукнув Річард. — Перемога! Вороги втекли з поля битви!

— Не зовсім так, — спинив його Мармедюк, — поле вкрите їхніми тілами, і я, так само як Шкіряна Панчоха, бачу очі цих невинних створінь. Половина їх ще жива, вони повертають до мене голови й дивляться… Гадаю, Діку, пора вже кінчати полювання, якщо це можна назвати полюванням.

— Авжеж, полювання! — вигукнув шериф. — Королівське полювання! На землі кілька тисяч сизарів, і будь-яка бабуся в селищі може спекти пиріг з голуб'ятиною, хай тільки не полінується нагнутись.

— Ми налякали птахів, вони відлетіли звідси, — мовив Мармедюк, — і цю різанину треба припинити. Гей, хлопчаки! Плачу по шість пенсів за сотню голуб'ячих голів — самих голів, розумієте? Тож до роботи, а тоді несіть голубів у селище.

Хитрість судді вдалася — хлопчаки кинулися на поле й заходилися скручувати голови пораненим птахам, а суддя Темпл пішов з важким почуттям провини, що купив собі втіху ціною страждання інших. Убитих птахів повантажили на вози. Тепер, коли мисливський азарт охолов, до кінця весни ніхто вже не полював на голубів, хіба який нероба. Зате Річард ще багато років вихвалявся своїм пострілом із фальконета, а Бенджамін поважно підтверджував, що того дня вони вбили майже стільки голубів, скільки полягло французів під час славнозвісної битви, яка принесла перемогу адміралові Роднею.