Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXI

Дороги Отсего за тієї пори — окрім головних торгових шляхів — мало чим різнилися від звичайних лісових стежин. Височезні дерева, що росли обабіч такої дороги, дозволяли сонцеві заглянути сюди хіба що в полудень; товстий, у кілька дюймів шар перегною, що вкривав землю, і сирий грунт, волога з якого випаровувалась повільно, були подорожньому не дуже надійною опорою. А нерівна місцевість, величезні корені, що виступали над землею, та пеньки робили дорогу не тільки важкою, але й небезпечною. А втім, труднощі ті могли злякати кого завгодно, тільки не місцевих жителів, — вони цілком покладалися на своїх коней, що насилу долали численні перешкоди. В багатьох місцях шлях можна було визначити лише по зарубках на деревах та по низеньких, майже непомітних пеньках, з-під яких на всі боки футів на двадцять розповзалося коріння.

Саме на одну з таких доріг вивів своїх супутників невтомний шериф. З кленового гаю вони спустилися стежиною і проїхали по хисткому дерев'яному мосту, де між дошками, покладеними на слизькі круглі колоди, зяяли широчезні щілини. Кінь Річарда, обнюхуючи дошки, обережно, наче людина, переступав через дірки, але чистокровній кобилі Елізабет така боязка хода була не до вподоби. Вона зробила кілька кроків, а тоді, підкоряючись волі й нагаю своєї відважної господині, з легкістю білки перескочила через найнебезпечнішу провалину.

— Помалу, помалу, дитя моє, — вигукнув Мармедюк, пробираючись так само статечно, як і Річард. — У цім краю небезпечно гарцювати — нашими дорогами слід їздити дуже обережно. Показуй свою вправність у верховій їзді на рівнинах Нью-Джерсі, але в горах Отсего ти цю забаву на час відклади.

— Значить, мені нема чого сідати на коня, — відповіла дочка. — Бо якщо я чекатиму, поки тут прокладуть добрі дороги, то й постарію.

— Не кажи так, дитя моє, — відказав батько. — Коли ти ризикуватимеш, як ото зараз, то навряд чи доживеш до старості, а твоєму батькові доведеться оплакувати свою любу Елізабет. Аби ти бачила цю місцевість такою, якою бачив її я, і була свідком змін, що відбулися тут, відколи сюди прийшли люди, то приборкала б трохи своє нетерпіння і свою конячку.

— Пригадую, ти розповідав, як опинився тут, але спогади про те надто непевні, вони злилися з туманними образами дитячих мрій. Мабуть, край цей був у тисячу разів похмуріший і дикіший, ніж тепер. Розкажи, любий тату, як ти наважився приїхати сюди і що ти тоді почував?

Едвардс, зачувши ці слова, під'їхав ближче й пильно подивився на суддю, ніби намагаючись прочитати його думки.

— Ти була зовсім маленька, доню, коли я залишив вас із мамою і приїхав у ці незалюднені гори. Але тобі, мабуть, не зрозуміти тих таємних причин, що спонукують людину йти на всякі жертви заради жаданої мети. Мої мотиви були не дріб'язкові, а зусилля — не марні. І нехай я знав голод, холод і нещастя, коли з іншими боровся за цей край, але страждав я, принаймні, недарма.

— Голод? — повторила Елізабет. — А я думала, що це край достатку! То ви й справді голодували?

— Так, дитя моє, — відповів суддя. — Хто тепер бачить тут повсюди достаток, той навряд чи повірить, що ще п'ять років тому мешканці краю, аби сяк-так підтримати життя своїх голодних сімей, змушені були живитися лісовими плодами й полювати диких звірів, хоч мисливці з них були тоді нікудишні.

— Еге ж! — вигукнув Річард, випадково почувши кінець фрази між двома куплетами гучної лісорубової пісні. — Тоді був голод, кузино Бесс. Я став худий, мов ласиця, і був блідий, наче після нападу пропасниці. А мосьє Лекуа зморщився, як плюсклий гарбуз, — і мені здається, мосьє, що ви й досі зовсім не очуняли. Та найгірше доводилося Бенджамінові. Наш Бен Помпа лаявся і божився, що так не голодав навіть тоді, коли сидів на половинній пайці на кораблі, а він одразу починає лаятись, як тільки його хоч трохи поморити голодом. Я хотів уже чкурнути в Пенсільванію, але, хай йому чорт, Дюку, ми ж діти двох сестер, і я залишився, — як помирати, то разом.

— Я не забув твоєї добрості, — відповів Мармедюк, — і добре пам'ятаю, що ми родичі.

— Але, тату, — здивовано запитала Елізабет, — чого ж ви голодували? А чудові родючі долини Могоку — хіба не можна було там закупити всі потрібні харчі?

— Того року був недорід; ціни на хліб у Європі страшенно підскочили, й перекупники прибрали зерно до своїх рук. Емігранти, рухаючися зі Сходу на Захід, проходили через долину Могоку й знищували, мов сарана, все, що можна було з'їсти. На рівнинах людям велося не краще. Вони самі бідували, але ділилися тим, без чого могли обійтися, і не пригноблювали бідних. Слівце «спекулянт» їм було невідоме. Не раз мені доводилося бачити, як чоловік, зігнувшись під вагою лантуха з борошном, ніс його з млинів Могоку своїм голодним дітям у гори. Не забудь, Бесс, усе це коїлося на самому початку заселення краю. У нас не було ні млинів, ні зерна, ні доріг, ні порубів — нічого, крім голодних ротів, яких ставало дедалі більше, бо навіть у ті тяжкі часи потік емігрантів не меншав, а, навпаки, збільшувався.

— І що ти зробив, щоб допомогти нещасним? — спитала Елізабет, мимохіть перейнявшись хвилюванням батька. — Хай навіть сам ти не страждав, але ж на тобі лежала велика відповідальність за інших.

— Так, Елізабет, — відповів суддя і на хвилину замовк, немов перебираючи у пам'яті минулі події. — У ті жахливі часи щодня сотні людей благально дивилися на мене, сподіваючись хліба. Страждання рідних, безнадійність становища паралізували волю й енергію переселенців; голод гнав їх у ліси на пошуки харчу, але поверталися вони додому ні з чим і падали на постіль у відчаї, знаючи, що їх чекає безсонна ніч. Бездіяльність означала смерть, отож я закупив партію зерна в Пенсільванії, його повантажили у човни в Олбані й переправили вгору по Могоку, а звідти привезли кіньми й роздали поселенцям. Потім зробили неводи й почали ловити рибу в озерах і річках. І тут нам допомогло те, що можна назвати чудом: величезні табуни оселедців піднялися на п'ятсот миль бурхливою Саскуеханною, і наше озеро кишіло рибою. Ми її виловили й роздали людям разом із сіллю, і це поклало край нашому бідуванню.

— Авжеж! — вигукнув Річард. — Тож я і розподіляв рибу й сіль! Коли бідолахи прийшли по свої пайки, Бенджамінові — а він тоді був моїм помічником — довелося відгородити мене від них мотузками: люди тоді харчувалися лише диким часником і так ним пропахли, що я збивався з рахунку. Ти була тоді ще дитиною, Бесс, і нічого про це не знала, бо ми намагалися зробити все, щоб уберегти тебе й твою матір від страждань. Того року і я зазнав збитків — були з'їдені всі мої свині й індички.

— Так, Бесс, — мовив суддя трохи веселішим тоном, не звертаючи уваги на Річардові слова, — той, хто тільки чув про освоєння краю, навіть не уявляє собі, яких страждань і виснажливої праці це коштувало. Коли навіть тепер цей край здається тобі невпорядкованим і диким, то можеш собі уявити, яким побачив його я, вперше прийшовши на ці горби. Я залишив товаришів у Вишневій долині, а сам оленячою стежкою проїхав верхи на вершину гори, яку з тої пори називаю Горою Видива, бо те, що я побачив звідти, здалося мені маною. Вершина була гола, майже всю рослинність на ній знищила лісова пожежа, отже добре було видно навколишню місцевість. Листя з дерер уже облетіло. Я виліз на високий бук, сів на гілляку й майже годину просидів там, роздивляючись безмовні дикі нетрі. В безмежному лісі не видно було жодної галявини, тільки озеро блищало, наче дзеркало. На воді плавала сила-силенна перелітних птахів; я помітив ведмедицю з ведмежатами, що йшла на водопій; лід час подорожі мені зустрічалися олені, але ніде не траплялося слідів людини — ні найубогішої хижі, ні сякої-такої дороги чи порубу — нічого, крім гір, за ними знов гори і внизу долина, поросла незайманим лісом. Деякі дерева ще стояли в убранні жовтого листя. Навіть Саскуеханни не було видно — така непролазна пуща була навкруги.

— І ти був сам? — схвильовано запитала Елізабет. — І ніч пробув на самоті?

— Не зовсім так, дитя моє. Цілу годину сидів я на гілляці й роздивлявся місцевість, відчуваючи і втіху, і розпач водночас. Тоді я зліз із дерева й спустився з гори. Я залишив коня біля озера пастись і дослідив береги й те місце, де тепер стоїть Темплтон. Там, де наш дім, росла величезна сосна; від неї до озера тяглася ніби просіка, яку утворила буря. Я присів під деревом попоїсти, а потім раптом побачив димок, що в'юнився під горою на східному березі озера, — перша ознака того, що десь неподалік людина. З превеликими труднощами я продерся крізь нетрі й побачив хатину з нетесаних колод, але в ній нікого не було…

— То була хатина Шкіряної Панчохи? — швидко мовив Едвардс.

— Так, хоч я спершу подумав, що то притулок якогось індіанця. Але поки я снував довкола, з'явився Натті, згинаючись під вагою щойно впольованого оленя. Оце тоді я й познайомився з ним — доти я навіть не чував, що в моїх лісах живе мисливець. Він спустив на воду свою пірогу, переправив мене через озеро до мого коня і показав місце, де можна було лишити його на попас до ранку. Сам я вернувся назад і переночував у хатині мисливця. © http://kompas.co.ua

Міс Темпл так вразила увага, з якою Едвардс прислухався до розповіді її батька, що вона перестала його розпитувати. Натомість юнак сам поцікавився:

— То й як же зустрів вас Шкіряна Панчоха?

— Просто, але гостинно. Тільки пізно ввечері, дізнавшись, хто я і чого сюди прибув, він раптом охолов. Здається, він уважав, що поява переселенців обмежить його права, і не приховував свого невдоволення, тільки говорив так, як він звичайно висловлюється, — плутано, незрозуміло. Я навіть не збагнув до пуття його доказів, але зробив висновок: він невдоволений тим, що ми заважатимемо йому полювати.

— Ви тоді вже придбали ці землі чи тільки оглядали їх, щоб згодом купити? — різкувато запитав Едвардс.

— Землі вже кілька років належали мені. Я приїхав розвідати, чи можна буде тут поселити людей. Так, Натті прийняв мене гостинно, але настрій його зіпсувався, коли він довідався про мій намір. Проте він віддав мені свою постіль — ведмежу шкуру, і я переночував у нього, а вранці повернувся до своїх товаришів.

— А він нічого не казав вам, сер, про права індіанців на цю територію? Адже Шкіряна Панчоха вельми сумнівається в тому, що білі законно захопили ці землі.

— Так, щось подібне він казав, але я добре не втямив, а може, й забув уже… Права індіанців утратили чинність ще від кінця тієї давньої війни. Та хай там що, а землі ці належать мені згідно з урядовим патентом, підтвердженим владою нашого штату, і жоден суд у країні не піддасть сумніву мої права.

— Безперечно, сер, ваші права законні й обгрунтовані, — холодно відповів юнак і, рвучко натягнувши повід, притримав коня. Більше він, поки не перемінилася тема, участі в розмові не брав.

Джонс рідко дозволяв, щоб будь-яка розмова обійшлася без нього. Певно, він теж був тоді з Мармедюком, бо почав згадувати про свої пригоди. Але оскільки його розповідь не становить такого інтересу, як розповідь судді, ми на ній зупинятися не будемо.

Невдовзі подорожні досягли того місця, де їм обіцяно гарний краєвид. Справді, цей краєвид був одним з наймальовничіших у горах Отсего, але, щоб натішитися ним по-справжньому, потрібні були лагідні барви літа. Тому довго не затримувалися й, побіжно оглянувши місцевість, вирушили додому, сподіваючись повернутися за кращої погоди.

— Весна — похмура пора року в Америці, — мовив суддя, — а надто в цих горах. Зима відступає в гори, наче у фортецю, звідки її можна вигнати лише після тривалої облоги, під час якої боротьба точиться з перемінним успіхом.

— Дуже влучне порівняння, судде, — зауважив шериф. — Так, залога Діда Мороза часто робить відчайдушні вилазки, — сподіваюсь, ви розумієте, мосьє Лекуа, що таке «вилазки», — і часом примушує генерала Весну та його військо відступати далеко на низовину.

— Так, сер, — відповів француз, уважно стежачи за своїм коником, який обережно намацував дорогу між коренів, ям, грубих мостів і драговин. — Так, я все зрозумів — долина замерзає на півроку.

Шериф навіть не звернув уваги на помилку Лекуа. Всі раптом відчули, яка мінлива пора року весна, і що нескоро буде справжнє тепло. Веселі й жваві розмови змінились мовчанкою і задумою, коли всі побачили, що на небі почали громадитися хмари — вони мчали ніби зусібіч, хоч ніякого вітру не було.

Суддя помітив ці ознаки близької бурі й показав на них дочці. Незабаром гори, що обрамляли озеро з півночі, сховала завіса снігу, й усі відчули крижаний подих північно-західного вітру.

Тепер подорожні думали тільки про те, щоб якнайскорше дістатися до селища, хоч через погану дорогу доводилося стримувати нетерплячих коней, які поривалися пуститись учвал там, де можна було йти лише ступою.

Позад Річарда, що так само очолював кавалькаду, їхав Лекуа, за ним — Елізабет. Вона, здавалось, перейнялася тією холодністю, з якою тримався Едвардс, коли розмовляв з її батьком. Мармедюк їхав за дочкою і раз у раз лагідно Підказував їй, як правити конем. Луїза Грант, очевидно, цілком покладалася на Едвардса, й тому юнак був поруч із нею, поки вони пробиралися похмурим лісом, куди так рідко проникали сонячні промені і де навіть удень було темно від дерев, що височіли довкола стіною. Там, де вони їхали, вітру не було, але зловісне затишшя, що звичайно передує бурі, здавалося ще страшнішим, ніж будь-який ураган.

Раптом почувся крик Едвардса, такий відчайдушний, що у всіх кров захолола в жилах:

— Дерево! Дерево! Рятуйтеся, женіть коней!

— Дерево! Дерево! — луною повторив Річард і хльоснув коня з такою силою, що перелякана тварина зробила стрибок трохи не на двадцять футів, і з-під її копит бризнули на всі боки багнюка й вода.

— Дерево! Дерево! — закричав француз.

Він припав до шиї свого скакуна, заплющив очі й так почав бити його каблуками по ребрах, що той умить наздогнав коня шерифа.

Елізабет притримала свою кобилу й подивилася вгору, все ще нічого не розуміючи. Раптом жахливий тріскіт порушив лісову тишу, й тієї ж миті батько дівчини схопив вуздечку її кобили.

— Господи, помилуй мою дитину! — вигукнув суддя, й Елізабет відчула, як її конячка, підкоряючись сильній руці, рвонулася вперед. Усі мимохіть зіщулилися, коли після тріскоту почувся дивний звук, ніби вітер засвистів у гіллі, а тоді пролунав страшний гуркіт, і земля здригнулася від удару велетенського дерева, що впало поперек стежки.

Суддя Темпл з одного погляду переконався, що його дочка, Річард і француз у безпеці; тоді він занепокоєно озирнувся, щоб дізнатись про долю решти супутників. Едвардс лишився по той бік дерева: якомога далі відхилившись назад у сідлі, він лівою рукою щосили натягнув повід свого коня, а правою вхопив за повід коня Луїзи Грант, пригнувши йому голову мало не під живіт. Обидві тварини тремтіли всім тілом і хропли з переляку. Луїза впустила вуздечку й затулила обличчя руками, схилившись у сідлі з виглядом відчаю і покори.

— Ви не поранені? — гукнув суддя, перший порушуючи моторошну тишу.

— Ні, дякувати богу, — відповів юнак. — Але якби дерево мало довге гілля, ми б загинули.

Враз він замовк і хутко підхопив Луїзу Грант — зомлівши від жаху, дівчина повільно сповзала з сідла. Але скоро вона прийшла до тями й сіла в сідло. З двох боків її підтримували суддя з Едвардсом, і так помалу вони їхали додому.

— Найбільша небезпека у лісі, — сказав суддя, — це раптове падіння дерева, бо передбачити таке неможливо — дерево може впасти за тихої погоди і взагалі без видимої причини.

— Причина падіння дерев абсолютно очевидна, — заперечив шериф. — Вони старіють, гниють і слабшають від морозів, і коли лінія, проведена через центр ваги дерева, відхиляється від його основи, воно неминуче впаде — це можна довести за допомогою математичних розрахунків. Я вивчав матема…

— Саме так, — урвав його Мармедюк, — міркування твої дуже слушні. Якщо мене не зраджує пам'ять, я ж тобі й пояснив це якось. Але як уберегтися від цього? Адже не будемо ми, гуляючи в лісі, вимірювати прикорні й обчислювати центр ваги кожного дерева! Якщо ти даси корисну пораду, друже Джоне, то зробиш країні величезну послугу.

— Дати пораду, друже Темпл? Та освічена людина дасть тобі пораду з будь-якого питання! Адже падають лише підгнилі дерева, — отже, не підходь до такого дерева, і все буде гаразд!

— Тоді б зовсім довелося відмовитись від прогулянок у лісі, — зауважив Мармедюк. — На щастя, дужі вітри звичайно звалюють такі небезпечні дерева. А такі випадки, як оцей, бувають вельми рідко.

Луїза тим часом зовсім збадьорилась, і вершники могли їхати швидше, але все-таки сніговиця наздогнала їх. Коли ж вони нарешті досягли селища й позлазили з коней біля «палацу», одяг їхній був весь у снігу, а чорні пір'їни на капелюшку міс Темпл під вагою сирого снігу зовсім похилились.

Коли Едвардс допомагав Луїзі злізти з коня, дівчина палко стисла його руку й прошепотіла:

— Тепер, містере Едвардс, ми обоє, і батько й дочка, завдячуємо вам своє життя.

А сніговиця розходилась не на жарт, і до заходу сонця всі ознаки весни зникли. Озеро, гори, селище й поля знов лежали під сліпучо-білою сніговою габою.