Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXIII

Дні в липні довгі, а сонце сходить рано, отож усі зацікавлені встигли зібратися раніше, ніж дзвіночок в «академії» сповістив, що настав призначений час, коли невинні будуть виправдані, а винні — покарані. Від самого світанку по лісових дорогах і стежках, які, збігаючи по гірських схилах, сходились у Темплтоні, їхали верхи і йшли пішки всі ті, хто прагнув до храму правосуддя. На вгодованому огирі з пишним хвостом їхав чепурний фермер, задерши догори обличчя, на якому наче було написано: «Я заплатив за свою землю і нікого й нічого не боюсь». Груди його розпирало горде усвідомлення своєї значущості, бо ж він був одним із членів великого жюрі присяжних. Поруч їхав теж на коні його колега, який тримався так само незалежно, але був нижчий від нього і багатством, і становищем. Цей був дойда в судових позовах — його ім'я зустрічалося в кожному списку справ судової сесії, але прибутки, які він отримував від любителів судитися, йшли на годівлю судейських п'явок. Цей добродій намагався справити добре враження на члена великого жюрі, розводячись про важливість сьогоднішнього судового засідання. За цією парою ступав чоловік у мисливській куртці, насунувши на смагле чоло найкращий свій повстяний капелюх. Він покинув своє відлюдне лісове житло, вийшовши з пущі по стежці, і намагався триматися гурту, бо теж мав слухати і розбирати чвари сусідів, але як присяжний засідатель малого жюрі. Десь близько п'яти десятків таких маленьких купок прямувало цього ранку до Темплтона з тією самою метою.

О десятій годині ранку вулиці селища кишіли заклопотаним людом: хто розмовляв про свої приватні справи, хто обмінювався думками про політичні події, а хто видивлявся на відчинені вже крамниці, милуючись пишним убранням і прикрасами чи розглядаючи коси, сокири та інший крам. У натовпі були також, переважно з малими дітьми на руках, і жінки, а за ними неквапною ходою ішли їхні простакуваті чоловіки. Між ними можна було помітити й молоде подружжя, яке ще не втратило свіжості почуттів; молодята скромна йшли на певній відстані одне від одного, але чоловік, допомагаючи своїй боязкій дружині пробиратися крізь натовп, ґречно простяг їй свій великий палець.

При перших звуках дзвіночка з дверей «Хороброго драгуна» вийшов Річард, махнув шаблею, що Дяк він полюбляв розповідати, служила ще комусь із його предків, що здобув нею одну з перемог для Кромвеля, і владно вигукнув:

— Дорогу, судові!

Наказ виконали швидко, але без догідливості. Зустрічні доброзичливо кивали суддям, вітаючись… За шерифом ішли констеблі, з жезлами в руках, а за ними — Мармедюк і четверо кремезних фермерів — його помічники в суді. Ці молодші судді нічим особливим не відрізнялися від тих, хто стояв у натовпі, — нічим, окрім поважного вигляду, який вони прибрали з нагоди такої врочистої події. На одному, щоправда, було трохи незвичайне вбрання: старовинний військовий мундир з короткими полами й срібними еполетами, вдвічі меншими від сучасних аксельбантів. Цей добродій звався полковником міліції і був членом військового трибуналу, але знаходив вільну хвилину і для правосуддя цивільного; а втім, ця невідповідність нікого не турбувала. Троє чи четверо дбайливо виголених правників пленталися покірно, начебто вівці до різниці. Двоє з них намагалися надати собі вченого вигляду за допомогою окулярів. Процесію завершувала ще одна група констеблів, за ними прямували глядачі, і так усі ввійшли до приміщення суду.

Нижню частину будівлі було зроблено з тесаних колод, і в стінах де-не-де видніли маленькі заґратовані вікна, крізь які тепер дивилися на юрму провинні, пригнічені обличчя фальшивомонетників і чесне, просте лице Шкіряної Панчохи. Камера злочинців відрізнялася від камери боржників лише меншими розмірами вікон і міцнішими ґратами на них та ще тим, що шпичаки ґрат були ввігнані в колоди, щоб їх не використали як гостру зброю. Другий поверх був також з колод, але обшитий дошками; саме там відбувалися судові засідання, і приміщення було відповідно обладнане. В одному кінці стояв вузький поміст висотою з людину, передня частина якого була обгороджена невисоким поруччям. На помості стояла судейська лава; посередині було місце головного судді, відокремлене з двох боків, на кшталт крісла, дерев'яними підлокітниками. Перед помостом на підлозі був великий стіл, застелений зеленим сукном, навколо нього стояли лави, а по обидва боки амфітеатром тяглися місця для присяжних. Кожне з тих відділень відгороджувалося поруччям від іншого й від публіки, яка займала решту кімнати.

Коли судді та всі інші учасники суду посідали за столом, а гомін у залі стих, судове засідання оголосили відкритим. Присяжних привели до присяги, суддя нагадав їм про те, що вони покликані чесно й безсторонньо виконати свій обов'язок, і суд почав розгляд справ.

Ми не будемо стомлювати читача описом попередньої судової процедури, яка тривала дві години. Суддя у своєму зверненні до присяжних просив їх бути гуманними й думати насамперед про самих підсудних. Коли минув згаданий нами строк, почувся вигук судового чиновника: «Дорогу великому жюрі!» Після звичайних формальностей голова жюрі подав Мармедюкові дві постанови, де суддя відразу помітив ім'я Натаніеля Бампо. Суддя пошепки щось сказав шерифові, той дав наказ своїм підлеглим, і через кілька хвилин двоє констеблів ввели до приміщення суду Шкіряну Панчоху. Загальне пожвавлення, викликане його появою, незабаром ущухло, юрба, що розступилася пропустити новоприбулих, зімкнулася знов, і запанувала така тиша, що чути було навіть важке дихання арештованого.

Натті був у своєму звичайному одязі з оленячої шкіри, але без куртки; картата сорочка з грубого полотна була запнута на комірі оленячим сухожиллям, а червона шия і обвітрене обличчя були відкриті. Він уперше в житті переступив поріг зали судових засідань, і, мабуть, через те на його обличчі були не тільки суперечливі почуття, а й природна цікавість. Старий подивився на лаву суддів, тоді перевів погляд на присяжних, на публіку і повсюди зустрічав цікаві очі. Ніби шукаючи причину такої надзвичайної уваги до своєї особи, Натті пильно обдивився свій одяг, тоді ще раз оглянув усіх присутніх і раптом засміявся своїм дивним безгучним сміхом.

— Підсудний, скиньте головний убір, — мовив суддя Темпл.

Шкіряна Панчоха не почув або ж не зрозумів наказу.

— Натаніелю Бампо, скиньте ваш головний убір, — повторив суддя.

Натті, зачувши своє ім'я, здригнувся і, запитливо повернувшись до суддів, сказав:

— Щось не зрозумію.

Містер Ліппет підвівся із свого місця і прошепотів щось Натті на вухо; той кивнув і скинув оленячу шапку.

— Пане прокурор, — вів далі суддя, — підсудний тут. Ми чекаємо обвинувального акту.

Містер Дірк Ван дер Скол, що виконував обов'язки прокурора, начепив окуляри, підозріливо зиркнув на своїх братів по ремеслу, схилив голову, ще раз глянув поверх окулярів і зачитав обвинувальний акт у справі про образу «словом і дією». Акт цей був складений старосвітською мовою відповідно до всіх юридичних тонкощів і правил, і його автор постарався не пропустити в ньому жодного відомого законові виду зброї. Закінчивши читати, містер Ван дер Скол зняв окуляри, поклав їх у футляр і сунув до кишені, — ця процедура, мабуть, давала йому неабияку втіху, бо він одразу ж вийняв їх і знов начепив на ніс. Повторивши ту маніпуляцію ще раз чи два, він вельми ґречно вручив документ містерові Ліппету, ніби говорячи: «Ану спробуйте, підкопайтеся!»

Натті слухав з величезною увагою, він навіть схилився всім тулубом наперед, щоб почути кожне слово. По закінченні, читання він випростався і глибоко зітхнув. Всі присутні дивилися на Шкіряну Панчоху, марно чекаючи, що він заговорить.

— Ви чули обвинувальний акт, Натаніелю Бампо, — мовив суддя. — Що ви можете сказати відносно обвинувачення?

Старий похнюпився, ніби щось обмірковуючи, тоді підвів голову, засміявся і відповів:

— Не заперечую, що трохи нечемно повівся з тією людиною, це правда. Але у всьому іншому, що тут читав той чоловік, — він кивнув на прокурора, — немає і крихти істини. Куди мені до бійки, старий уже… А колись… був я колись у шотландському поселенні… мабуть, у перший рік ще тієї війни…

— Містере Ліппет, — втрутився суддя, — якщо ви є офіційний адвокат підсудного, поясніть йому, як він повинен відповідати. Якщо ж ні, то суд сам призначить йому адвоката.

Адвокат, що саме вивчав обвинувальний акт, підвівся, про щось пошепотівся з мисливцем і доповів судові, що той готовий відповідати.

— Визнаєте ви себе винним чи ні? — запитав суддя.

— З чистим сумлінням кажу — ні, — відповів Натті. — Яка ж провина в тому, що чиниш по правді? Та я б скорше вмер на порозі, аніж пустив би його до своєї оселі.

Почувши ці слова, Річард стрепенувся й значущо подивився на Гайрама Дулітла, а той тільки бровами повів.

— Пане прокурор, вам слово. Пане секретар, запишіть до протоколу, що підсудний не визнає себе винним.

Містер Ван дер Скол сказав коротке вступне слово, після чого суд викликав Гайрама. Свідчення його суттєво не відрізнялися від тексту обвинувачення, він тільки надав їм особливого забарвлення, пересипаючи виразами на кшталт: «не зичив ніякого лиха», «вважаючи своїм обов'язком урядовця», «з огляду на нерішучість констебля» тощо. Прокурор не мав до нього запитань, і тоді підвівся містер Ліппет.

— Ви констебль цієї округи, сер? — запитав він з виглядом неабиякої проникливості.

— Ні, сер, — відповів Гайрам, — я лише мировий суддя.

— Я питаю вас, містере Дулітл, перед лицем цього суду, я звертаюся до вашого сумління і знання законів, — чи мали ви право насильно входити в житло цієї особи?

— Гм! Я гадаю… — промимрив Гайрам, у душі якого точилася відчайдушна боротьба між бажанням помститись і прагненням зберегти репутацію знавця законів. — Я думаю… якщо брати до уваги… тобто, якщо йдеться про закон у власному розумінні цього слова… то, мабуть… я не мав законного права… але з огляду на обставини… Біллі так зволікав… Я подумав, що я повинен сам…

— Я питаю вас, сер, — вів далі адвокат, намагаючись закріпити свій успіх, — чи цей самотній беззахисний старий не попереджав вас кілька разів, щоб ви не входили в його дім?

— Та, мушу сказати, він чогось був сердитий на мене, і то зовсім даремно, бо що ж тут поганого, коли сусіда завітає до сусіди?

— О, значить, ви самі визнаєте, що це був дружній візит, без санкції закону. Запам'ятайте, панове, ці слова: «Коли сусіда завітає до сусіди…». Тепер я знов питаю вас, сер: чи не забороняв вам Натаніель Бампо, до того ж неодноразово, входити до його оселі?

— Ну, була така мова, — відповів Гайрам, — але я зачитав йому вголос ордер на обшук.

— Я повторюю запитання: він забороняв вам входити в його дім?

— Ми таки довго сперечалися… Але я маю при собі той ордер, — може, суд воліє ознайомитися з ним?

— Свідку, — мовив суддя Темпл, — відповідайте на запитання: забороняв чи не забороняв вам підсудний входити до його оселі?

— Я думаю…

— Відповідайте без вивертів, — суворо наказав суддя.

— Так, забороняв.

— Чи намагалися ви ввійти після заборони?

— Так, але я мав ордер…

— Містере Ліппет, продовжуйте допит.

Але адвокат, зрозумівши, що враження на суді складається на користь його клієнта, тільки махнув рукою, мовляв, присяжні й самі все зрозуміли, і відповів:

— Ні, ваша честь, більше я запитань не маю.

— Пане прокурор, — сказав суддя, — чи маєте ви щось сказати?

Ван дер Скол зняв окуляри, поклав їх у футляр, знову витяг і начепив на ніс, тоді зазирнув у другий обвинувальний акт, що лежав перед ним, і відповів, дивлячись понад окулярами:

— З дозволу суду, я вважаю це питання вичерпаним.

Суддя Темпл підвівся.

— Панове присяжні засідателі, ви вислухали свідка, і я не зловживатиму вашою увагою. Якщо службова особа зустрічає опір при виконанні своїх обов'язків, вона має право покликати на допомогу будь-якого громадянина, і дії такого помічника захищає закон. Я полишаю на» вас, панове, вирішити на основі свідчень, якою мірою вищесказане стосується містера Дулітла. Я дозволяю собі підійти до цієї справи не надто формально, бо у нас є ще одне, набагато тяжче обвинувачення проти нещасного підсудного.

Мармедюк промовляв лагідно й переконливо, і його видима безсторонність справила належне враження на присяжних. Статечні фермери, з яких складалося велике жюрі, навіть не виходили із зали засідань, а пошепталися кілька хвилин, і тоді голова підвівся й оголосив:

— Не винен.

— Натаніелю Бампо, суд знімає з вас обвинувачення, — мовив суддя.

— Не розумію, — сказав Натті.

— Суд виправдав вас, з вас знято обвинувачення в тому, що ви образили і вдарили містера Дулітла.

— Ні, ні, я не заперечую, я трохи труснув його за плечі, — простодушно зізнався Натті, — і я…

— Суд виправдав вас, — перепинив його суддя, — і ніякі роз'яснення в цій справі більш не потрібні.

Обличчя старого засвітилося радістю, коли він зрозумів нарешті, в чім річ. Він надяг шапку й щиро сказав, збираючись вийти із своєї тимчасової в'язниці:

— Ну, судде Темпл, мушу сказати, що суд повівся зі мною не так уже й суворо, як я сподівався. Хай благословить вас небо за вашу добрість.

Але констебль загородив йому вихід жезлом, а Ліппет щось прошепотів старому на вухо, і той повернувся на місце, знову зняв шапку й безпорадно провів рукою по сивому волоссю.

— Пане прокурор, — мовив суддя Темпл, удаючи, ніби переглядає якісь папери, — зачитайте наступне обвинувачення.

Ван дер Скол доклав усіх зусиль, щоб жодне слово обвинувачення не пропало для слухачів. Підсудного обвинувачували у збройному опорі офіційній особі, що прийшла до нього робити обшук, причому у двозначних виразах згадувалося про застосування зброї взагалі й рушниці зокрема. Ця провина була набагато серйознішою, ніж звичайна образа дією, і всі слухали дуже уважно. Знов запитали Натті, чи він визнає себе винним. Ліппет пошепки підказував старому, як відповідати, але Шкіряна Панчоха цього разу так обурився деякими виразами обвинувального акту, що забув про всяку обережність і вигукнув:

— Усе це безсовісна брехня! Я не хотів проливати нічиєї крові. Навіть негідники-ірокези можуть підтвердити, що я зроду не був кровожерним. Я бився, як солдат, що боїться бога й підкоряється наказам командирів, і стріляв тільки в озброєного ворога. Ніколи не вбивав я* беззбройного, хоч би то був і мінг. Мабуть, дехто думає, що ми тут у лісі зовсім безбожники і що совісті в нас немає!

— Відповідайте на обвинувачення, Бампо, — нагадав суддя. — Вас обвинувачують у застосуванні вогнепальної зброї проти представника влади. Чи визнаєте ви себе винним?

Гнів Натті трохи вщух. Старий мисливець сперся на поруччя, ніби замислившись, а тоді підвів голову, засміявся своїм безгучним сміхом і, вказуючи пальцем на лісоруба, вигукнув:

— А хіба стояв би тут Біллі Кербі, якби я «застосував» рушницю, як ви кажете?

— Значить, — підхопив Ліппет, — ви не визнаєте себе винним?

— Звісно, ні, — відповів Натті. — Біллі знає, що я не стріляв. Біллі, пам'ятаєш індичку? Непоганий був постріл, еге ж? Хоч я стріляю вже не так влучно, як колись…

— Запишіть, що підсудний не визнає себе винним, — мовив суддя, вражений простодушністю старого.

Гайрама знов привели до присяги, й він дав свідчення по другому обвинуваченню, Зрозумівши, якої помилки припустився під час першого допиту, він тепер діяв значно обережніше. Гайрам чітко і навіть небагатослівно розповів про свої підозри щодо Натаніеля Бампо, про те, як виписано ордер на обшук та як Біллі Кербі привели до присяги й доручили зробити обшук; усе це, стверджував свідок, було зроблено згідно з вимогами закону. Потім розповів, як Натті зустрів Біллі Кербі, і заявив, що мисливець наставив на констебля рушницю й недвозначно погрожував убити його, якщо він спробує виконати свій обов'язок. Це свідчення підтвердив Джотем Рідл. Ліппет виявив неабияку вправність у перехресному допиті, та лише змарнував час, і змушений був відмовитися від наміру витиснути з них щось на користь свого підзахисного.

Нарешті викликали лісоруба. Свідчення Біллі були дуже плутані, хоч він, очевидно, прагнув розповісти все якнайточніше, і Ван дер Скол вирішив прийти йому на допомогу.

— З тих даних, які має суд, випливає, що ви на законній підставі вимагали, щоб вас пропустили в хатину. Але, побачивши рушницю й почувши погрози, ви злякалися, так?

— Зовсім ні, чоловіче, — відповів Біллі, клацнувши пальцями. — Гріш мені ціна, якби я злякався старого Натті.

— Але, якщо я правильно зрозумів вас (я маю на увазі ті ваші слова, що були сказані тут, у суді, коли ви почали давати свідчення), ви думали, що він збирається вистрелити у вас?

— Певно, що подумав, і ви б, сквайре, так подумали, коли б на вас наставили рушницю, що ніколи не хибить. Ну, я й подумав, що справа кепська, й злість мене взяла, та коли Шкіряна Панчоха погодився віддати шкуру, то все воно й залагодилося.

— Так, Біллі, — мовив Натті, похитуючи головою, — хвалити бога, я здогадався це зробити, а то, мабуть, пролилася б кров. І якби душу віддав ти, я б гірко тебе оплакував до кінця днів своїх, хоч їх і лишилося небагато…

— Е, Шкіряна Панчохо, — відказав Кербі, звертаючись до підсудного так собі вільно й невимушено, наче це зовсім і не в суді, — коли вже на те пішло, то…

— Продовжуйте допит, пане прокурор.

Ван дер Скол, якому була зовсім не до вподоби така дружня балачка свідка й підсудного, заявив судові, що він не має більше запитань.

— Отже, ви не злякалися, містере Кербі? — запитав оборонець.

— Я! Звісно, ні, — відповів Біллі, самовдоволено оглядаючи свою могутню постать. — Не так мене й легко залякати.

— Так, ви, здається, мужня людина. А де ви народилися?

— У штаті Вермонт. Край гористий, і грунт там поганенький, але лісів багато, все буки та клени.

— Так, і мені доводилось чути таке, — лагідно підтвердив адвокат. — Там, у своїм краю, ви теж звикли мати справу з рушницею?

— Я другий стрілець у тутешній окрузі. Я поступаюся лише перед Натті — після того, як він убив голуба на льоту.

Шкіряна Панчоха підвів голову, засміявся, тоді простяг лісорубові зморшкувату руку й сказав:

— Ти ще молодий, Біллі, і не зустрічав таких удатних стрільців, яких знав я. Але ось моя рука — я не маю на тебе зла.

Ліппет розсудливо чекав, поки скінчиться цей вияв дружніх почуттів, але тут втрутився суддя.

— Тут не місце для таких розмов, — сказав він. — Продовжуйте допит, містере Ліппет, а то я викличу інших свідків.

Адвокат стрепенувся, удавши, ніби сам він у діях свідка й підсудного не добачив нічого недоречного, й незворушно вів далі:

— Отже, ви залагодили справу миром?

— Він віддав мені шкуру — то з якого дива мені сваритися із старим? Як правду сказати, я й сам не вважаю, що вбити оленя великий злочин.

— І ви розпрощалися друзями? Ви не збиралися позивати його до суду?

— Та ні ж бо. Він віддав шкуру, і я на нього не сердився. То тільки сквайр Дулітл так уже образився на старого.

— Я закінчив, сер, — мовив Ліппет і сів на місце з виглядом людини, впевненої у своєму успіхові.

Настала черга Ван дер Скола звернутися до присяжних, і він почав свою промову.

— Панове присяжні засідателі! Мені слід було б протестувати проти навідних запитань пана адвоката (під навідними я розумію такі питання, які підказують відповідь), але я певен, що наш закон справедливий і безсторонній і на нього не вплинуть ніякі адвокатські хитрощі (я маю на увазі законні хитрощі), якими пан адвокат хоче виправдати підсудного. Він намагався переконати вас, панове, всупереч вашому здоровому глуздові, що наставляти рушницю на констебля (обраного чи призначеного) — всього лиш безневинний жарт, який не загрожує безпеці суспільства (я маю на увазі державу, панове). Але дозвольте привернути вашу увагу до деяких особливостей цього дуже прикрого випадку.

І прокурор змалював події так плутано, що збив з пантелику своїх шановних слухачів. А закінчив він свою промову ось цими словами:

— Тепер, панове присяжні засідателі, пояснивши вам суть злочину, в якому винна ця нещасна людина (нещасна з огляду на своє невігластво і на свою провину), я звертаюся до вашої совісті, аніскільки не сумніваючись, що ви усвідомлюєте, як важливо (незважаючи на намагання адвоката, підбадьореного вашим першим вироком, переконати всіх у безперечності свого успіху), — наскільки важливо покарати злочинця і відстояти гідність закону.

Далі виступив суддя Темпл. Промова його була коротка; він викрив хитрощі адвоката й виклав факти ясно в їх незаперечній вірогідності.

— Ми живемо, панове, — закінчив він, — на самому краю цивілізованого суспільства і тому повинні якомога суворіше пильнувати законів. Якщо ви вірите свідченням проти підсудного, то вам доведеться ухвалити обвинувальний вирок; якщо ж ви думаєте, що ця стара людина не мала наміру заподіяти зло констеблеві, то судіть її, але будьте милосердні.

Присяжні, як і попереднього разу, не вийшли із зали й, трохи порадившись, ухвалили:

— Винен.

Це не викликало подиву: всі свідчення, більшу частину яких тут не наведено, доводили провину Шкіряної Панчохи. Судді теж, мабуть, не сумнівалися в такому рішенні, бо радилися одночасно з присяжними і невдовзі оголосили вирок.

— Натаніель Бампо… — почав суддя і зробив звичайну в таких випадках паузу.

Старий мисливець, який знов був задумався, схиливши голову на груди, схопився на рівні й вигукнув по-військовому:

— Тут!

Суддя підніс руку, закликаючи до тиші, й сказав:

— Ухвалюючи цей вирок, суд брав до уваги як ваше незнання законів, так і необхідність покарання за їх образу. З огляду на ваш похилий вік суд не присудив вас до биття канчуками, хоч це й передбачено законом. Однак, оскільки гідність закону вимагає публічної покари за таку провину, то суд ухвалює посадити вас на годину в колодки. Крім, того, суд присудив вас до штрафу в сумі ста доларів і до місячного ув'язнення в місцевій тюрмі. Якщо ж протягом вищезгаданого строку штраф не буде сплачено, термін перебування у в'язниці подовжується аж до повної виплати штрафу. Я вважаю за свій обов'язок, Натаніелю Бампо.

— А де ж я візьму такі гроші? — урвав його мову Шкіряна Панчоха. — Де мені їх узяти? Премію за пум ви відібрали, бо я вбив оленя. Де ж старому в лісах знайти стільки золота й срібла! Ні, ні, судде, обміркуйте все, що я сказав, і не примушуйте мене пробути в тюрмі дні, що мені лишилося ще прожити.

— Якщо ви маєте якісь заперечення проти рішення суду, суд готовий вислухати вас, — лагідно зауважив суддя.

— Ще б пак я не мав! — вигукнув Натті, конвульсивно стискаючи поруччя. — Звідки мені взяти таку купу грошей? Відпустіть мене в ліси, у гори, де я звик дихати чистим повітрям, і я, попри свої сімдесят років, ще до кінця сезону принесу вам гроші, якщо в цьому краю залишилася дичина. Так, так, ви розумна людина, пане суддя, ви розумієте, як жорстоко садовити за грати людину, яка все життя бачила над собою вільне небо!

— Я мушу дотримуватись закону…

— Не кажіть мені про закон, Мармедюку Темпл, — перепинив його старий. — Хіба дикий звір думав про закон, коли хотів роздерти вашу дитину? Ваша дочка навколішках благала бога про лавку більшу, ніж я зараз прошу у вас, і він її почув. То ви думаєте, бог не почує, коли ви відмовите мені у моєму благанні?

— Мої особисті почуття не повинні…

— Послухайте, Мармедюку Темпл, — знов урвав суддю Шкіряна Панчоха, і голос його звучав поважно й сумовито. — Послухайте, що я вам скажу. Я блукав по цих горах, коли ви ще були немовлям на руках у матері, і сподіваюсь, що маю право блукати по них до скону. Чи пам'ятаєте ви той час, коли ви вперше прийшли на берег цього озера, коли тут не було ще в'язниць? Хіба не дав я тоді вам притулку, не розстелив ведмежої шкури, щоб ви відпочили, не нагодував жирним оленячим м'ясом? Так, так, тоді ви не казали, що вбивати оленя — злочин. Я зробив для вас усе, що міг, хоч і не мав особливих причин любити вас, бо ви не зробили нічого, крім зла, тим, хто любив мене і дружив зі мною. А тепер на знак подяки ви хочете запроторити мене за грати. Сто доларів! Де ж я візьму стільки грошей? Ні, ні… Я знаю, люди різне плетуть про вас, але ви не така недобра людина, щоб гноїти в тюрмі старого, який лише захищав свої права… Дай-но мені пройти, друже, — звернувся він до констебля, — я надто довго був на людях, я хочу знову в ліси. Не бійтеся, судде, не бійтеся, кажу вам: ще не перевелися бобри в ручаях, ще за оленячі шкури платять по шилінгу, й ви отримаєте свій штраф, усе до останнього цента. Ну, мені й моїм собачкам буде чимало роботи, на наші літа це труд тяжкий, але я обіцяв — і додержу слова.

Дарма й казати, що констебль зупинив Шкіряну Панчоху; той хотів ще щось сказати, але в залі почувся гомін, і погляди всіх присутніх звернулися до виходу.

Крізь натовп продирався Бенджамін, і всі побачили його приземкувату постать: ставши однією ногою на підвіконня, а другою — на поруччя біля лави присяжних, він витяг з кишені гаманець і заявив:

— Якщо ваша честь відпустить цього сердегу в нове плавання серед диких звірів, то ось візьміть, це ніби завдаток. Тут тридцять п'ять іспанських дублонів, хоч я б від щирого серця бажав, щоб вони були справжніми британськими гінеями: це більше допомогло б старому… Але чим багаті, тим і раді, і якщо сквайр Річард ласкаво погодиться підрахувати, скільки я тут винен, і візьме скільки треба, то решту суддя може забрати собі й тримати, поки Шкіряна Панчоха повернеться з бобрами, а то хай і назавжди собі залишить!

По цій мові Бенджамін простягнув обидві руки: в одній він тримав дрючок із зарубками, що означали кількість випитих у «Хороброму драгуні» чарок, а в другій — гаман з грішми. В залі запанувала тиша, коли це шериф, ударивши своєю шаблею по столу, крикнув Бенджамінові:

— Мовчати!

— Так, пора все це припинити, — мовив суддя, намагаючись погамувати власне хвилювання. — Констеблю, відведіть засудженого до колодок. Пане секретар, яка там у нас наступна справа?

Натті, очевидно, скорився своїй долі. Похнюпившись, він мовчки пішов за констеблем. Юрба розступилася, пропускаючи засудженого, і коли його висока худорлява постать щезла за дверима, майже всі кинулися на майдан.