Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXVII

— Як було б жахливо, коли б ти помер такою смертю, мій старий друже! — вигукнув Олівер, ледве зводячи дух. — Вставай мерщій, треба тікати! А може, вже й пізно… Вогонь оточив скелю внизу, і якщо ми не пройдемо тут, нам залишиться тільки стежка над прірвою. Хутчіш, хутчіш! Та отямся, Джоне! Не можна втрачати ні хвилини.

Могіканин показав на Елізабет, яка, зачувши голос Едвардса й забувши про небезпеку, відсахнулась і притулилась до найближчого прискалка.

— Її рятуй. А Джона залиш помирати, — сказав він, ніби струснувши байдужість.

— Її? Про кого ти говориш? — нетерпляче закричав юнак і поглянув туди, куди показував індіанець. Побачивши Елізабет, він сторопів, на мить утративши дар мови. На обличчі дівчини був жах і збентеження від того, що їм довелося зустрітися в такому місці.

— Міс Темпл? Ви тут? — вигукнув він, отямившись. — Невже вам судилося померти такою смертю?..

— Ні, ні, — сподіваюсь, жоден з нас не помре, містере Едвардс, — відповіла Елізабет, намагаючись говорити спокійно. — Диму, справді, багато, але ж вогню не видно! Спробуємо врятуватися.

— Давайте вашу руку, — сказав Едвардс. — Може, нам пощастить знайти вихід, і ви спуститеся вниз. Чи вистачить у вас сили бігти?

— Звичайно. Мені здається, ви перебільшуєте небезпеку, містере Едвардс. Ведіть мене тією дорогою, якою прийшли сюди.

— Авжеж, авжеж! — закричав юнак в якійсь нестямі. — Небезпеки немає, я тільки даремно налякав вас.

— А як же старий індіанець? Невже ми залишимо його тут помирати, як він просить?

Обличчя Едвардса спотворив відчай. Юнак зупинився, глянув на могіканина, а тоді, схопивши дівчину за руку, потяг її за собою до проходу, крізь який сподівався вибратися з вогняного кільця.

— Не потерпайте за нього, — відповів Олівер майже спокійно, хоч у голосі його бриніла розпука. — Старий звик до лісів і бував у бувальцях: він утече на гору, а може, й тут буде Б цілковитій безпеці.

— Хвилину тому ви говорили інакше. Не полишайте його на таку люту смерть! — вигукнула Елізабет і глянула на юнака так, ніби сумнівалася, чи він ще сповна розуму.

— Хто коли чув, щоб індіанець згорів у лісовій пожежі? Це просто смішно! Швидше, швидше, міс Темпл, а то ви задихнетеся від диму!

— Едвардсе! Ваше обличчя, ваші очі лякають мене: це небезпечніше, ніж я думала? Кажіть, я готова до всього.

— Якщо ми досягнемо он тієї скелі раніше, ніж полум'я, тоді ми врятовані! — вигукнув юнак, нездатний більше стримуватись. — Біжіть — ідеться про життя чи смерть!

Площинка, де міс Темпл зустрілася з індіанцем, нагадувала терасу — такі площинки-тераси часто трапляються в місцевих горах… Схили її, як уже сказано вище, були майже прямовисні. Вона мала форму дуги, що кінцями упиралася в гору там, де схили були не такі круті. З одного з тих проходів і з'явився Едвардс, і саме туди він поспішав тепер, щосили тягнучи за собою Елізабет.

Величезні клуби білого диму, що оповили вершину гори, приховували справжні розміри катастрофи й нищівну силу стихії. Але Елізабет уже чула гуготіння пожежі; часом крізь дим проривалося полум'я, що то здіймалося вгору, то спадало долу й лизало землю, всіяну сухими гілками та листям. Видовище те подвоїло сили втікачів, та, на лихо, дорогу їм загородили купи хмизу, і тієї миті, коли обоє вже вважали себе врятованими, порив гарячого вітру заніс роздвоєний язик полум'я на той хмиз, і він зразу спалахнув. Миттю поперек стежки постала вогняна стіна, з якої, наче з велетенського горна, бухало полум'я. Розпечене повітря дихнуло втікачам в обличчя; вони відсахнулись і, заціпенівши, дивилися на вогонь, що блискавично охопив увесь схил гори. На Елізабет була легенька сукня, в якій небезпечно було навіть близько підходити до вогню; і цей одяг, що, розвіваючись, робив її постать такою невагомою і граціозною, міг спричинитися до загибелі дівчини.

Мешканці селища ходили в гори по дрова та будівельний матеріал, але брали тільки стовбури дерев, полишаючи верхівки і гілля. Отож схили гори були геть усіяні цим займистим паливом, яке під палючим промінням жаркого сонця висохло так, що спалахувало, мов порох, ще до того, як вогонь наближався: полум'я, здавалося, перестрибувало з купи на купу.

Видовище було жахливе і водночас захопливе. Едвардс і Елізабет не зводили очей з вогню, пойняті жахом і цікавістю. Юнак, одначе, скоро отямився, й вони побігли вздовж тераси. Едвардс раз у раз занурювався в густі клуби диму, сподіваючись знайти рятівний вихід, але всі його зусилля були марні. Так вони описали півколо й досягли протилежного кінця тераси, зупинилися на самому краї прірви й тут збагнули, що вогонь оточив їх з усіх боків. Поки вони шукали прохід, ще була якась надія врятуватися, але тепер, коли вони все випробували й відступати було нікуди, Елізабет раптом осягла весь жах їхнього становища.

— Цій горі судилося стати фатальною для мене! — прошепотіла дівчина. — Тут ми знайдемо свою смерть.

— Не кажіть так, міс Темпл, ще є надія, — намагався розрадити її Едвардс, хоч вираз його обличчя суперечив цим словам. — Ходімо назад, на скелю, — там є… там має бути місце, де можна спуститися…

— Ведіть мене! — вигукнула Елізабет. — Зробимо все, що можна…

Вона повернулась і побігла до краю провалля, час від часу повторюючи крізь сльози:

— Мій тато! Мій бідний, нещасний тато!

Тієї ж миті Едвардс опинився поруч із нею; зболілими очима він вдивлявся в кожну щілину на скелях, сподіваючись знайти місце, придатне для спуску. Але на рівній, гладенькій поверхні не було видно навіть найменшого виступу, на який можна було б поставити ногу; отже, годі було й думати про те, щоб урятуватися цим шляхом. Едвардс гарячково намагався придумати якийсь новий спосіб.

— Вихід лише один, міс Темпл, — спустити вас униз, — сказав він. — Якби тут був Натті або індіанець, то їхній досвід і винахідливість допомогли б придумати щось, а я проти них — як те немовля. Що ми маємо? Моя куртка, але цього мало… Так, ковдра могіканина. Ми повинні спробувати… так, повинні. Принаймні, краще це, аніж бачити, як ви вмираєте такою лютою смертю!

— А що станеться з вами? — стурбовано запитала Елізабет. — Я не хочу, щоб через мене загинули і Джон, і ви!

Але юнак, не зважаючи на її слова, кинувся до могіканина, який мовчки віддав ковдру й далі сидів на тому самому місці з властивою індіанцям гідністю, хоч становище його було ще небезпечніше, ніж їхнє. Едвардс миттю розрізав ковдру на смуги, зв'язав їх, тоді скріпив з курткою та легким муслиновим шарфом Елізабет і спустив зі скелі цю імпровізовану мотузку, але її не вистачило навіть до половини урвища.

— Нічого не вийде! — розпачливо вигукнула Елізабет. — Усьому кінець! Вогонь наближається повільно, але невпинно. Дивіться, навіть земля горить!

Якби вогонь ширився тут так само швидко, як на горі, наша оповідь уже б давно скінчилась, бо пожежа поглинула б молодих людей; але певні обставини відстрочили їхню загибель і надали їм змогу спробувати врятуватися способом, який ми щойно описали.

На скелі майже не було рослинності, за винятком убогої трави й миршавих дерев, які вкоренилися у розпадинах на тонкому шарі грунту і здебільшого загинули від посухи. На тих деревах, що зберігали ознаки життя, висіло по кілька зів'ялих листочків, а решта являла собою жалюгідні залишки колишніх сосон, дубів і кленів. Все це було б доброю поживою для вогню, якби він зміг дійти сюди; але тут не було кущів, як на горі, й це заважало нищівному просуванню пожежі. Крім того, трохи вище, на схилі гори, пробивалося джерело, що їх так багато в цьому краю; струмок повільно звивався по рівній поверхні площинки, просочуючи вологою мох, який вкривав скелі, потім обходив підніжжя невеликого конуса, що утворював вершину гори, а тоді зникав десь на самому краї площинки, за димовою завісою, прокладаючи собі путь до озера по підземних тріщинах, а не стрибаючи зі скелі на скелю. В сезон дощів він з'являвся то тут, то там на поверхні, але в засушливу пору його можна було помітити лише по мочарах і мохові, які свідчили, що десь недалеко є вода. Саме ця перепона й перетяла шлях вогню, який зупинився, ніби чекаючи, коли гаряче повітря висушить вологий мох — так військо чекає, поки авангард прокладе йому путь для подальшого спустошливого просування.

Здавалося, ця вирішальна хвилина вже настала: вже майже не було видно пари, що досі з сичанням підіймалася над річищем, мох почав скручуватися від жари; кора, що клаптями звисала з мертвих дерев, відділялася від стовбурів і падала на землю. Повітря наче тремтіло від подиху полум'я, яке танцювало серед обвуглених стовбурів. Інколи чорні хмари диму оповивали всю площинку, і тоді очі втрачали здатність бачити, але інші органи чуттів, замінюючи зір, давали повне уявлення про жахливі події, що відбувалися навкруги. В такі миті гуготіння полум'я, тріскіт гілок, а іноді й громове падіння дерев ще додавали страху жертвам вогняної стихії.

Із них трьох найбільше хвилювався Едвардс. Елізабет, утративши будь-яку надію на порятунок, здавалося, скорилась долі; могіканин, що був у найгіршому становищі, сидів, зберігаючи непорушний спокій індіанського воїна. Час від часу він з жалем поглядав на молодих людей, яким судилося вмерти так рано, потім знов спрямовував зір уперед, ніби бачив перед собою щось, відоме лише йому, і гортанним голосом безперервно співав по-делаварському якусь ніби погребну пісню.

— В таку хвилину, містере Едвардс, зникають усі земні відміни, — прошепотіла Елізабет. — Скажіть Джонові, нехай підійде. Умремо всі разом.

— Ні, він не зрушить з місця, — відказав юнак таким самим моторошним шепотом. — Він вважає цю хвилину найщасливішою в своєму житті. Йому вже за сімдесят, останнім часом він дуже підупав на силі, та ще й трохи покалічився під час того нещасливого полювання на оленя. О, міс Темпл! То було справді нещасливе полювання! Якби не воно, не було б і цього нашого жахливого становища!

— Не будемо говорити про такі марниці тепер, — лагідно усміхнулась Елізабет, — коли мусимо вмерти…

— Коли мене щось і може примирити з такою смертю, то це лиш думка, що я помру поруч з вами, — прошепотів юнак.

— Ні, Едвардсе, не кажіть так, — урвала його міс Темпл. — Я негідна таких слів, і ви несправедливі до Себе… Так, ми маємо вмерти, така воля божа, що ж, підкорімся цьому…

— Вмерти? — скрикнув юнак. — Ні, ні, — повинна ще бути якась надія! Принаймні ви не повинні вмерти! Ви не загинете!

— Як же нам урятуватися? — спокійно запитала Елізабет, показуючи на вогонь. — Дивіться! Полум'я переходить через струмок — воно невблаганно наближається! Дивіться, дерево! Дерево вже спалахнуло!

Справді, вогонь нарешті подолав опір струмочка й повільно переповз через мох; язик полум'я лизнув кору висохлої сосни, змією обвився навколо стовбура — й за мить дерево перетворилося на вогняний стовп. Вогонь перебігав од дерева до дерева — наближалася розв'язка. Зайнявся дальший кінець колоди, на якій сидів індіанець, і полум'я оточило його зусібіч. Певно, муки могіканина були нестерпні, але він сидів непорушно. Ніщо не могло подолати мужності старого воїна: голос його ще чувся крізь гуготіння пожежі. Елізабет, неспроможна дивитися на цю жахливу сцену, відвернулася. Цієї миті порив вітру, викликаного пожежею, розсіяв хмари диму, що заступали долину, й очам Елізабет відкрилося мирне селище внизу.

— Мій тато! О, мій тато! — закричала дівчина. — Невже мені судилося ще й таке перенести? Але треба скоритися всьому…

Селище було не так далеко, щоб не роздивитися постаті судді Темпла, який стояв біля свого будинку й, очевидно, спостерігав охоплену пожежею гору, не маючи й гадки про ту небезпеку, що загрожувала його дочці. Видовище було таке тяжке, що Елізабет, не витримавши, повернулася обличчям до смертельної загрози.

— Усе це — через мою непогамовну запальність! — вигукнув у відчаї Едвардс. — Якби я мав хоч половину вашого спокою, все було б гаразд!

— Не згадуйте про це! Не треба! — мовила Елізабет. — Ми приречені на смерть… Але ні… Ви ще можете врятуватися… Ваш одяг не загориться так швидко, як моя сукня, — тікайте! Киньте мене… Може, вам пощастить знайти вихід. Тікайте! Покиньте мене… Але ні, стривайте! Ви побачите мого батька, мого бідного осиротілого батька… Скажіть йому, Олівере, щоб розрадити його горе, — скажіть, що я померла спокійно, що я пішла до своєї любої матусі, що мить цього життя — ніщо у порівнянні з вічністю, що ми ще зустрінемося, і що, — прошепотіла вона, — я дуже, дуже любила його — мов бога…

Юнак вислухав ці зворушливі слова, але мовчав і не зрушав з місця. Нарешті він відповів:

— І ви наказуєте мені покинути вас! Покинути на краї могили! О, міс Темпл, як погано ви мене знаєте! — Він став на коліна й охопив руками її розмаяну одіж, ніби намагаючись захистити дівчину від вогню. — Відчай погнав мене в ліси, але у вашому товаристві я став не таким диким. Якщо я забув своє ім'я і родину, то тільки через те, що ваш образ витіснив їх з моєї пам'яті. Якщо я забув свої образи, то лиш тому, що ви навчили мене милосердя. Ні, ні, Елізабет, хай краще я помру разом з вами, але покинути вас я не можу!

Елізабет не поворухнулась і нічого не сказала. Її думки вже були далеко від землі. Релігійні почуття пом'якшили той біль, який вона пережила, згадавши батька й подумавши про неминучу розлуку з ним, і на порозі вічності дівчина ніби втрачала слабкість, властиву її статі. Але, слухаючи слова Едвардса, вона знов ставала жінкою. Вона боролася з цим почуттям і усміхнулася від думки, що скидає з себе й жіноче марнославство — це останнє земне почуття, яке ще не хотіло її полишати, коли це життя з усіма його спокусами знов увірвалося в її серце разом з людським голосом, що гучно кричав:

— Де ти, дівчино? Відгукнися, заспокой старого, коли ти ще жива!

— Чуєте? — вигукнула Елізабет. — Це Шкіряна Панчоха, він шукає мене!

— Так, це Натті! — закричав Едвардс. — Ми ще можемо врятуватись!

Цієї ж миті в очі їм блиснуло сліпуче полум'я, яскравіше за вогонь пожежі, і пролунав оглушливий вибух.

— Порох! Бляшанка з порохом! — вигукнув той самий голос, явно наближаючись до них. — Сердешна дитина загинула!

Через хвилину постать Натті майнула у випарах, що стелилися над річищем струмочка, і він з'явився на терасі — без шапки, з обпаленим волоссям, почорніла від диму картата сорочка була вся в дірках, а завжди червоне обвітрене обличчя старого зробилось аж темно-червоне від жару.