Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XIX

Вечір різдва 1793 року був бурхливий, але досить теплий. Коли темрява огорнула селище і в небі над темними верхівками сосон погасли останні відблиски вечірньої заграви, Елізабет нарешті відійшла од вікна — ті лісові пейзажі, які вона встигла побачити за дня, лише розбуркали, а не задовольнили її цікавість.

Взявши Луїзу Грант під руку, молода господиня почала прогулюватися по залі, пригадуючи дитинство і часом замислюючись мимовільно над тими дивними обставинами, що привели до них у дім незнайомця, манери якого були такі невідповідні його зовнішньому виглядові й становищу. В залі було ще дуже тепло (потрібно не менше доби, щоб таке велике приміщення вистигло після того, як його добре натопили), й щічки Елізабет розчервонілися; лагідне, сумовите личко Луїзи теж порожевіло, але цей ніжний, ніби викликаний пропасницею, рум'янець робив її вроду трохи меланхолійною.

Гості судді, віддаючи належне його чудовим винам, дедалі частіше позирали на дві мовчазні дівочі постаті. Річард багато сміявся й голосно розмовляв, але майор Гартман не настільки звеселився, а Мармедюк з поваги до священика стримував навіть прояви свого м'якого гумору.

Ще з півгодини після того, як зачинено віконниці, а свічки замінили денне світло, товариство бавило час у той самий спосіб. Але ось з'явився Бенджамін, зігнувшись під величезною в'язкою дров.

— Що це ти надумав, добродію? — заволав новоспечений шериф. — Хіба чудова Дюкова мадера не досить зігріває в таку відлигу? Пам'ятай, суддя страх як потерпає за свої буки та клени — боїться, що зникнуть такі високоцінні породи! Ха-ха! Дюку, ти чоловік добрий і зичливий, але в тебе є свої дивацтва, ніде правди діти… «Тож пий до дна, тож пий до дна!..»

Слова пісні помалу перейшли в якесь мугикання, і тоді управитель скинув свою ношу на підлогу, повернувся до шерифа й поважно промовив:

— Бачте, сквайре, ваш стіл, може, й справді зараз у теплих широтах, але те, що на ньому стоїть, мене б не зігріло; для цієї мети найкраще підходить ямайський ром, добрі дрова та ще англійське вугілля. Тільки ж коли я хоч трохи тямлю в погоді, то саме зараз пора зручно влаштуватися, підкинути дровець у каміни й задраїти всі ілюмінатори. Недарма ж я двадцять сім років плавав та ще сім літ прожив у цій пущі!

— Але чому ти гадаєш, Бенджаміне, що погода зміниться? — поцікавився господар дому.

— Вітер міняється, ваша честь, а це значить, що слід сподіватись і зміни погоди. Я от, скажімо, служив на одному з кораблів Роднея, коли ми побили де Грасса, земляка, значить, мусью Лекви. Дув тоді південно-східний вітер, і я готував грог для капітана морської піхоти, якого мій капітан запросив до себе на обід. Отож зробив я грог на свій смак і покуштував кілька разів, — і поніс до капітанської каюти, аж тут вітер змінився, і фок лясь по грот-щоглі! Судно закрутилося на місці, мов дзига, потім нахилилося й зачерпнуло бортом стільки води, що і я напився на все життя!

— Просто диво, Бенджаміне, що ти не помер від водянки! — зауважив Мармедюк.

— І то правда, судде, — відповів старий моряк, широко осміхнувшись. — Тільки ж я мав напохваті ліки — капітанський грог! Я подумав, що він навряд чи сподобається гостеві мого капітана, бо туди потрапило чимало солоної води, ну, а наступна хвиля, думаю, чого доброго зіпсує його так, що й мені вже не смакуватиме, — отож я тут-таки вихилив кухоль. А тут команда: «До помп!» — і ми всі почали помпувати…

— Гаразд, а до чого ж тут погода? — урвав його Мармедюк. — Цебто, до чого тут наша погода?

— А ось до чого: вітер весь день був південний, а тепер він вщухає, ніби міхи спорожніли; на півночі, над горами, просвіт був щойно не більший за долоню, а тепер від нього мчать хмари, та так швидко, наче під грот-парусом, і зорі блимають, як сигнальні вогні. А це означає, коли я хоч трохи тямлю в погоді, що нам треба запастися дровами й розвести добрий вогонь, бо ще до ранкової вахти, будьте певні, всі пляшки з портером ї вином у вашому буфеті потріскаються від морозу.

Ти завбачливий дозорець, — мовив суддя, — можеш робити з моїм лісом, що тобі завгодно, — принаймні сьогодні.

Бенджамін охоче виконав цей наказ, і не минуло й двох годин, як справдилися його віщування. Південний вітер справді вщух, і настало затишшя, яке звичайно передує різкій зміні погоди. Задовго до того, як мешканці дому полягали спати, вдарив сильний мороз, і коли мосьє Лекуа зібрався йти додому, він змушений був попросити ковдру, дарма що завбачливо понапинав на себе купу одежі. Священик з дочкою лишилися на ніч в будинку судді. Добряче-таки стомлені вчорашнім бенкетом, чоловіки досить рано розійшлися по своїх кімнатах.

Елізабет та її подруга тільки-тільки встигли задрімати, як між будівлями завив північно-західний вітер, принісши з собою те приємне почуття затишку, що завжди виникає в таку погоду, коли ще горить веселий вогонь у каміні, завіски й віконниці не пропускають холоду, а пухова перина м'яка й тепла. І раптом Елізабет, прокинувшись на мить, вчула в реві бурі протяжне жалібне виття, надто дике, щоб його міг видавати собака, хоч щось у нім нагадувало голос цього вірного друга людей, коли ніч пробуджує його пильність і надає урочистої гідності тривожному валуванню. Луїза Грант інстинктивно пригорнулась до Елізабет, а та, зрозумівши, що подруга не спить, сказала стиха:

— Це далеке виття таке жалібне, але в ньому є щось навіть гарне… Мабуть, то собаки біля хатини Шкіряної Панчохи?

— То вовки — вони прийшли з гір до озера, — прошепотіла Луїза, — й лише вогні відлякують їх від селища… Одної ночі, — коли ми вже оселилися тут, — голод пригнав їх до самих дверей нашого дому. То була жахлива ніч! Але у вашому домі можна нічого не боятись — багатство судді Темпла дозволяє йому надійно відгородитись від усіх небезпек.

— Заповзятість судді Темпла підкоряє навіть ліси! — вигукнула Елізабет, підвівшись у ліжку. — Як швидко цивілізація приборкує природу! — вела вона далі, прислухаючись до далекого виття на озері. Помітивши, однак, що її боязкій подрузі ті тужливі звуки неприємні, Елізабет знов лягла і, поринувши в глибокий сон, забула про зміни в долині і в своїй власній долі.

Уранці дівчат розбудила поява служниці, яка прийшла розпалити камін. Вони швидко впоралися із своїм туалетом, бо морозець таки пробрався до кімнати крізь віконниці й завіски. Одягнувшись, Елізабет підійшла до вікна, відсунула завіску й відчинила віконниці, щоб подивитися на селище й озеро. Але мороз на шибках не давав що-небудь розгледіти. Тоді вона відчинила й вікно, і перед її зачудованими очима відкрилася неповторна картина.

Озеро скинуло свою білу габу, і темний лід блищав, наче дзеркало, в промінні вранішнього сонця. Будівлі вбралися в крижані шати, що сяяли, мов криця, а величезні бурульки, звисаючи з дахів, спалахували на сонці, розсипали навсібіч золотаві іскри, і грали, й мінилися, наче кришталеві підвіски на сонячній люстрі. Але найдужче вразив Елізабет вигляд безмежних лісів на горбах, що вдалині височіли один над одним. Могутні віти сосон і гемлоків згиналися під вагою льоду, а верхівки здіймалися над кучерявими кронами дубів, буків і кленів, наче срібні шпилі над банями з чистого срібла. Крайнебо окреслювала сліпуча хвиляста смуга, ніби там, усупереч законам природи, сходили тисячі сонць. На передньому плані, ближче до озера, кожне дерево, здавалося, було всіяне діамантами, і навіть схили гір, куди ще не сягало сонячне проміння, були вдягнені в коштовне вбрання, що мінилося відблисками розмаїтих відтінків від ясно-рожевого перших променів до темно-зеленого соснової глиці.

— Гляньте! — скрикнула Елізабет. — Гляньте, Луїзо! Йдіть швидше сюди й помилуйтеся цією чарівною зміною!

Луїза підійшла, мовчки вихилилася з вікна, а тоді стиха мовила, ніби не довіряючи власному голосові:

— Справді, зміна разюча… Дивуюсь, як це він зумів так швидко?

Елізабет здивовано подивилася на неї, бо ніяк не могла сподіватися від дочки священика такого сумніву у всемогутності творця, але здивувалася ще дужче, раптом помітивши, що лагідні блакитні очі Луїзи замість милуватися величним краєвидом, звернені на постать гарно вдягненого юнака, який розмовляв із суддею біля порога. Їй довелось подивитися вдруге, перш ні#с вона впізнала молодого мисливця в скромному, але пристойному вбранні.

— Здається, все в цій чарівній країні на грані дивовижного, — зауважила Елізабет. — І ця зміна така сама чудесна, як і всі інші. Лицедії тут настільки ж неповторні, як і декорації.

Міс Грант зашарілась і відступила від вікна.

— Я проста сільська дівчина, міс Темпл, тож яке з мене товариство для вас… Я… я не завжди розумію те, що ви кажете. Але я й справді подумала, що ви мали на увазі зміну в зовнішності містера Едвардса. Хіба вона не дивовижна, якщо згадати його походження? Кажуть, у ньому є індіанська кров…

— Тоді він благородний дикун. Але ходімо приготуємо чай для цього сахема[54], бо ж він, мабуть, нащадок Короля Філіпа, а може, навіть онук Покахонтас[55].

У залі дівчат зустрів суддя Темпл. Він відвів дочку вбік і повідомив про зміну в зовнішності нового пожильця, яку вона сама вже встигла завважити.

— Йому, очевидно, не хочеться говорити про своє минуле, — сказав Мармедюк, — але, наскільки я збагнув з його слів, він, певно, знав кращі дні. Я вже схиляюся до думки Річарда щодо його походження: часто білі агенти, що жили серед індіанців, давали добру освіту своїм дітям і…

— Гаразд, любий тату, — урвала його Елізабет, усміхнувшись і опустивши очі, — але хай там що, а йому доведеться розмовляти по-англійському, бо я не знаю жодного слова з мови могоків. Що ж до його поведінки, то ви, сподіваюся, самі простежите за ним.

— Звісно! Але, Весе, — мовив суддя, лагідно втримуючи її за руку, — не треба нагадувати йому про минуле. Він просив мене… Мабуть, ще гнівається на мене за поранене плече, та коли рана загоїться, з ним, сподіваюся, буде легше розмовляти.

— О, мене зовсім не пече та спрага, яка зветься цікавістю. Про мене, хай він буде син Маїсового Стебла, чи Маїсового Торговця, чи якого іншого славного вождя, — хоч би й самого Великого Змія! Я ставитимусь до нього з належною повагою, — аж поки він поголить свою шляхетну голову, поцупить у мене з півдесятка сережок, завдасть на плече рушницю й щезне так само несподівано, як і з'явився. Отже, любий тату, ходімо й не будемо нехтувати законами гостинності, поки той юнак у нашому домі.

Суддя Темпл усміхнувся доччиним жартам, узяв її під руку, й вони пройшли до вітальні, де вже сидів молодий мисливець, усім своїм виглядом ніби промовляючи, що він твердо вирішив зробити якнайнепомітнішою свою появу в цьому домі.

Такі були події, що привели в дім судді Темпла цього нового пожильця. Тепер ми на деякий час полишимо його там, поки він ревно і вправно виконує різні доручення, які дає йому Мармедюк.

Майор Гартман, погостювавши в судді, рушив додому, щоб потім знов, як звичайно, прибути через три місяці. Містер Грант більшу частину часу пробував у віддалених кутках краю, а його донька чи не щодня бувала в домі судді. Річард з притаманним йому запалом узявся за виконання нових обов'язків, а суддя Темпл усе листувався з охочими придбати в нього ферму, і зима минула швидко. Головним місцем розваг молоді було озеро, й дівчата часто каталися там на однокінних санях, якими правив Річард, а коли лід очищався від снігу, їх супроводжував на ковзанах Едвардс. Так вони проводили цілі години, дихаючи гірським чистим повітрям. Стриманість і мовчазність юнака поступово минали, хоч, бувало, його охоплювало раптом якесь прикре і незрозуміле почуття.

Протягом цих трьох місяців Елізабет бачила, як на схилах горбів з'являлися розчищені галяви, де нові поселенці «ставили намети», а валки саней, що проїжджали селищем, навантажені лантухами з зерном і барилами з поташем, свідчили, що праця та не була марна. Одне слово, вся округа, здавалось, процвітала. По дорогах сновигали сани зі скромним збіжжям переселенців, над яким видніли веселі обличчя дітлахів і жінок, що раділи новим місцям. А назустріч їм їхали інші сани, поспішаючи на ринок в Олбані з товарами місцевого виробництва й спокушаючи емігрантів податися шукати щастя й достатку в дикі гори цієї невідомої країни.

Селище вирувало життям. Добробут ремісників зростав у міру того, як заможнішав увесь край. Своїми звичаями і новаціями Темплтон дедалі більше нагадував справжнє місто. Чоловік, який возив пошту, не раз натякав уже на те, що, мовляв, давно приспів час купити поштову карету. Цієї зими він кілька разів підвозив своїми саньми пасажира до Могоку, де двічі на тиждень із швидкістю блискавки мчав диліжанс, яким правив хвацький кучер «з узбережжя». Напровесні, поки ще не станув сніг, із «старих штатів» почали вертатися сім'ї, що їздили до родичів, і часто з ними їхали й сусіди тих родичів, — зваблені розповідями гостей, вони залишили свої ферми в Коннектікуті чи Массачусетсі, щоб пошукати щастя в лісах.

Протягом усього цього часу Олівер Едвардс, раптове підвищення якого не дуже подивувало звичайний до несподіванок край, за дня ревно виконував свої службові обов'язки, а вечори здебільшого пробував у хатині Шкіряної Панчохи. Стосунки між трьома мисливцями, як і раніш, лишалися дружніми, хоч було щось таємниче в тій їхній дружбі. Могіканин рідко ходив до судді, а Натті взагалі там не бував, тож Едвардс намагався при кожній найменшій нагод: відвідати свій колишній притулок, звідки повертався вже глупої ночі або ж, коли глибокий сніг затримував його в дорозі, то й над ранок. Відвідини ті дуже цікавили всіх, хто про них знав, але ніхто нічого не казав, окрім Річарда, який інколи бурмотів: — Воно й не диво: метис ніколи не полишить дикунських звичаїв, а цей хлопець і так цивілізувався більше, ніж можна було сподіватися від людини його походження.