Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXVIII

Розлучившись із міс Темпл, Луїза Грант цілу годину з гарячковим нетерпінням чекала повернення подруги. Але час минав, а Елізабет усе не поверталася; тривога Луїзи Переросла в жах — в її уяві малювалися різні лісові небезпеки, — всі, крім тієї, що насправді загрожувала життю Елізабет. Небо темнішало, величезні хмари диму нависли над долиною, але Луїза, думаючи про лісових звірів, не помічала тих зловісних ознак. Вона стояла на узліссі, трохи вище від того місця, де Дорога звертала до гори, й могла бачити не тільки селище, але й путівець. Нечисленні перехожі про щось тривожно гомоніли й раз у раз поглядали на вершину гори; нарешті Луїза помітила, що й у селищі люди виходять з домів і позирають у тому ж напрямку.

Стурбована Луїза не знала, що робити, коли раптом почула чиюсь швидку, але обережну ходу. Вона хотіла була втекти, але з кущів вийшов Натті. Старий засміявся й лагідно взяв за руку перелякану дівчину.

— Я радий, що ти тут, — мовив він, — бо на тому боці гори пожежа. Там один дурник, приятель того негідника, що завдав мені стільки лиха, длубається в землі, шукає руду. Я йому сказав, що ті мудрагелі, які хотіли зловити старого мисливця в лісі вночі, покидали свої смолоскипи, від них загорівся ліс, і порадив йому тікати звідти якнайшвидше. Але він не послухав мене, і тепер урятувати його може лиш чудо. Коли він не спечеться живцем у своїй ямі, то, значить, він з породи саламандр. А чого це ти так перелякалася, дівчино? Наче знов пум побачила! Хотів би я з ними зустрітися — вони б допомогли мені розрахуватися скоріше, ніж бобри. Але де ж це добра дочка лихого батька? Чи вона забула, що обіцяла старому?

— Вона там, на горі! — розпачливо вигукнула Луїза. — Шукає вас, щоб віддати порох!

Вражений цією новиною, Натті аж відступив на кілька кроків.

— Господи, вона на Горі Видива, а там усе в огні! Послухай, дитинко, якщо ти любиш її, біжи мерщій у селище й бий на сполох! Поселенці вміють давати раду вогневі, тож, може, її ще врятують. Біжи! Благаю тебе, біжи щодуху!

Ледве сказавши ці слова, Шкіряна Панчоха кинувся в чагарі. Коли Луїза побачила його востаннє, він так швидко брався під гору, як спроможний лише той, хто звик ходити в горах.

— Невже я все-таки тебе знайшов?! — вигукнув старий мисливець, виринувши з диму перед Елізабет і Едвардсом. — Тепер швидко ходімо, для розмов немає часу.

— Яв надто легкій сукні, — відповіла Елізабет. — Я не можу в ній наблизитися до вогню!

— Я подумав про твою тоненьку одіж, — сказав Шкіряна Панчоха і розгорнув щось схоже на ковдру з оленячої шкури; старий вкутав нею дівчину з голови до ніг. — А тепер ідіть слідом за мною, і то швидко, бо йдеться про життя чи смерть усіх нас.

— А Джон! Що станеться з Джоном? — крикнув Едвардс. — Невже ми покинемо старого воїна на погибель?

Натті подивився туди, куди показував Олівер, і побачив індіанця, що сидів непорушно, хоч сама земля вже горіла у нього під ногами. Мисливець швидко підійшов до Джона й сказав по-делаварському:

— Вставай і ходімо звідси, Чингачгуку! Чи ти хочеш згоріти, як мінг, приречений на спалення? А я думав, моравські брати тебе чогось навчили. Леле, та ж порох вибухнув у нього під самими ногами, і спина вся обпечена! Іди ж за мною, чуєш? Ходімо!

— А навіщо могіканинові йти звідси? — похмуро відповів індіанець. — Колись він був орлом, а тепер його очі потьмяніли. Він дивиться на долини, він дивиться на води, він дивиться на мисливські угіддя, — але ніде не бачить делаварів. Повсюди лише білі. З далекої країни кличуть мене предки; кажуть: іди до нас! Жінки, молоді воїни, все моє плем'я — всі кличуть: іди. Великий Дух кличе: йди! Дай могіканинові померти.

— Але ти забуваєш про свого друга! — вигукнув Едвардс.

— Марно умовляти індіанця, коли він вирішив померти, — урвав його Натті, схопив мотузку, яку змайстрував Олівер із стяжок ковдри, напрочуд вправно прив'язав собі до спини байдужого до всього індіанця і попрямував туди, звідки щойно прийшов, наче за марницю йому були і власний похилий вік, і важка ноша. Ледве всі встигли перебігти терасу, як одне з усохлих дерев, що хиталося вже кілька хвилин, упало, сповнивши повітря попелом та іскрами, і саме на те місце, де вони тільки-но стояли.

— Йдіть по м'якому грунту! — крикнув мисливець, коли дим оповив їх і нічого не стало видно. — Тримайтеся білого диму! Гей, хлопче, пильнуй її, прикривай оленячою шкурою, — то скарб, а не дівчина, іншої такої не знайдеш!

Скоряючить наказові Шкіряної Панчохи, Елізабет і Едвардс ішли за ним уздовж в'юнкого струмочка, і хоч прохід вів серед пойнятих вогнем стовбурів і згори падало палюче гілля, їм пощастило вийти на безпечне місце. Лише людина, що прожила все життя в лісі, могла знайти прохід в густому диму, де дихати було важко і не можна було нічого розгледіти. Завдяки досвідченості Натті втікачі незабаром опустилися на іншу терасу, якої вогонь ще не досяг.

Почуття Едвардса й Елізабет, коли вони вирвалися із смертельної небезпеки, легко можна уявити, але важко описати. Та найдужче радів сам старий мисливець; він засміявся своїм дивним сміхом і, не спускаючи зі спини могіканина, мовив:

— Я так і знав, що це французів порох, дівчино! Наш, зернистіший, горів би цілу хвилину, а цей одразу ж спалахнув.

Ірокези не мали такого доброго пороху, коли ми під рукою сера Вільяма ходили на канадські племена. Чи розповідав я тобі, хлопче, про одну сутичку, коли…

— Благаю тебе, Натті, не розповідай нічого, поки ми не будемо в цілковитій безпеці. Куди нам тепер іти?

— Звісно, на прискалок над печерою; там безпечно, ну, а в разі потреби заховаєтеся в самій печері, — коли схочете, звичайно.

Юнак здригнувся — ця пропозиція, здавалося, його занепокоїла; але, стривожено оглянувшись, він швидко запитав:

— А чи будемо ми в безпеці на скелі? Може, пожежа підійде й туди?

— Та нізащо! — відказав Натті з упевненістю людини, якій не вперше мати діло з такою небезпекою. — От якби ви ще десять хвилин простояли на тому місці,де я вас знайшов, від вас лишився б тепер тільки попіл. А там можете стояти хоч усе життя, й нічого вам огонь не зробить, — хіба що камінь загориться, як дерево!

Заспокоєні цими словами, вони пішли до тієї місцини, що про неї казав Натті. Там він посадив індіанця, прихиливши його спиною до скелі. Елізабет теж опустилася на землю й затулила обличчя руками, а серце її, здавалося, ось-ось вискочить із грудей від тих почуттів, що сповнювали його.

— Ви повинні чимось підкріпитись, міс Темпл, — шанобливо мовив Едвардс, — а то ви зомлієте.

— Ні, не треба, облиште мене, — відповіла Елізабет, глянувши на юнака сяйливими очима. — Я надто схвильована, щоб говорити. Я така вдячна, Олівере, богові й вам за цей чудесний порятунок!

Едвардс наблизився до краю скелі й гукнув:

— Бенджаміне! Де ти, Бенджаміне? Хрипкий голос відповів, наче з-під землі:

— Тут, містере Олівер, сиджу в цій ямі. А парко, як у кухаря в казані. Мені набрид цей кубрик, і коли Шкіряна Панчоха не вирушить невдовзі у плавання по боброві шкури, то я повернуся в док, відбуду свій карантин, помирюсь із законом і протринькаю свої останні грошенята.

— Принеси із струмка склянку води, — вів далі Едвардс, — і влий туди трохи вина. Тільки не барись, прошу тебе.

— Я таких слабеньких напоїв не визнаю, містере Олівер, — відповів управитель, вибираючись із печери. — Рештки ямайського рому пішли на пригощення Біллі, коли він узяв мене на буксир учора вночі, — ото коли ви пішли не тим курсом.

Але осьо є якась червоненька юшка, що тільки на слабкий шлунок. У човні з містера Кербі мало пожитку, та поміж пеньків він маневрував так хвацько, як той лондонський лоцман між вугільних суден.

Так промовляючи, Бенджамін піднявся на прискалок і подав Елізабет склянку. Дівчина подякувала й порухом руки попросила залишити її на самоті.

Юнак підійшов до Натті, що порався біля могіканина. Їхні очі зустрілися, й Натті сумно сказав:

— Його час настав, хлопче: я бачу це по очах. Коли індіанець дивиться отак перед собою, це означає, що він думає про смерть, а коли індіанцеві щось уже втелющиться в голову, то воно справдиться, будь певен.

Юнак не встиг відповісти, бо почулася чиясь поспішна хода, й усі, на свій подив, побачили, що до них, чіпляючись за скелі, пробирається містер Грант. Олівер кинувся йому на допомогу, і незабаром достойний служитель церкви стояв серед них.

— Як ви потрапили сюди? — вигукнув Олівер. — Невже хтось може гуляти на горі в таку годину?

Священик квапливо, але побожно прочитав подячну молитву й лиш після цього, зібравшись на силі, відповів:

— Мені сказали, що мою дочку бачили коло гори, тож коли на вершині з'явилося полум'я, я кинувся її шукати. Я піднявся по дорозі й там зустрів Луїзу. Вона не тямилася від страху за долю міс Темпл, і я, шукаючи дочку судді, потрапив у це небезпечне місце, і коли б не милосердя бога, який послав мені собак Натті, я згорів би сам…

— Авжеж, собаки завжди знайдуть прохід, якщо він є, — підтвердив мисливець. — Нюх для них — що для людини розум.

— Отож я пішов за собаками, й вони привели мене сюди. Хвала богові, що всі цілі й неушкоджені!

— Ні, ні, — сумно відповів мисливець. — Що цілі, то воно так, але от чи неушкоджені… Про Джона навряд чи можна так сказати: приспіла його остання година.

Священик наблизився до індіанця, уважно подивився на нього й сказав:

— На жаль, це правда, — надто часто мені доводилося напучувати вмирущих, щоб не бачити, що немилосердна смерть занесла руку над старим воїном. О, як добре, що він прилучився до благодаті божої, коли ще був дужий, молодий і його оточували мирські спокуси! Воістину він, нащадок поган, «був вихоплений, як гілка з полум'я»[64].

— Ні, ні, він, не від опіків страждає, — сказав Натті, не зовсім зрозумівши слова священика; тільки вони двоє стояли біля вмирущого воїна. — Хоч він, зневажаючи небезпеку як справжній індіанець, сидів трохи не на самому багатті. Ні, його спалили тяжкі думи, що краяли йому серце без чогось там вісімдесят років. Ну, а тепер природа здається, надто довгою була боротьба… Ляж, Гекторе! Кажу тобі, ляж!.. Плоть наша не з заліза, й людина не може жити вічно. А Джон бачив, як усі його кревні пішли, одне за одним, в інший світ, а він залишився наодинці із своїм горем.

Священик лагідно звернувся до могіканина:

— Джоне, ти чуєш мене? В цей час випробувань треба прочитати молитву, призначену святою церквою…

Індіанець повільно повернув своє мертвотно-бліде нерухоме обличчя до священика, вп'явся в нього чорними очима, очевидно, не впізнаючи, і тоді, повернувшись до долини, заспівав по-делаварському низьким гортанним голосом, дедалі гучніше, і вже можна було розрізнити слова:

— Я йду! Я йду! До Країни Справедливих іду я! Я вбивав ворогів! І Великий Дух кличе свого сина! Я йду! Я йду! До Країни Справедливих іду я!

— Що він каже, Шкіряна Панчохо? — запитав добрий священик. — Співає хвалу богові?

— Ні, ні, він оспівує свої подвиги, — відповів Натті, сумно відвернувшись від друга, що помирав, — і має на це право: я знаю, що кожне слово, вимовлене ним, — правда.

— Хай небо допоможе йому позбавитися суєтної погорди! В такі хвилини слід змиритися й каятися! Хіба можна співати про земні справи, коли треба віддатися богові душею і тілом?! Джоне! Ти зазнав утіхи від радощів істинної релігії, тебе визволили із сонмища грішників і поган для розумного і благочестивого життя. Чи усвідомлюєш ти, що це означає — бути виправданим смертю нашого спасителя й відкинути всі марнославні сподівання на подвиги й діла людини, що випливають із незмірної гордині й суєтності нашої натури?

Індіанець навіть не поглянув на нього; підвівши чоло, він виразно мовив:

— Хто може сказати, що вороги бачили спину могіканина? Хто з ворогів, здавшись на його ласку, не доживав до ранку? Хто з мінгів, що зустрічалися з ним у бою, співав пісню перемоги? Хіба могіканин коли-небудь брехав? Ні, правда живе в ньому, й він казав лише правду. За юних літ він був воїном, у старості він був мудрий, і до слів його прислухалися біля Вогнища Ради.

— А, він уже не співає своєї поганської пісні! — вигукнув священик. — Що ж він каже тепер? Чи розуміє, що життя покидає його?

— Ще б пак! — відповів Натті. — Він це розуміє незгірш, ніж ми з вами, але вбачає в цьому не втрату, а надбання: могіканин старий і немічний, а дичини тепер, після приходу переселенців, так мало, що навіть вправніші стрільці, бува, нічого не вполюють. А він вірить, що піде в країну, де багато звірів, де живуть лише чесні й справедливі індіанці, де він зустрінеться із своїми одноплеменцями. Хіба це втрата для людини, руки якої створені не на те, щоб плести кошики? Коли тут і є втрата, то хіба для мене… та як він піде, я, мабуть, теж незабаром піду за ним.

— Його приклад і скін, які, сподіваюсь, ще можуть стати славними, повинні відвернути і твої, Натаніелю, думки від справ земних і спрямувати їх до іншого життя. Але мій обов'язок — полегшити йому путь до бога. Настала мить, Джоне, коли надія на ласку божу врятує твою душу. Не покладайся на свої колишні подвиги, склади до ніг спасителя нашого тягар своїх гріхів, і кін не відвернеться від тебе.

— Хоч слова ці правильні, та й у святому письмі те саме сказано, — відповів Натті, — але марна надія втовкмачувати це індіанцеві. Він не бачив моравських братів від часів тієї давньої війни, а індіанцеві дуже тяжко завадити повернутися до звичаїв предків, коли він уже так вирішив. Я думаю, ліпше дати йому спокій. Він тепер щасливий — бачу по його очах, — а він же не знав, що таке щастя, відтоді як делавари пішли звідси на захід. Так, давно то було!.. І скільки лихих днів пережили ми від того часу!

— Соколине Око! — мовив індіанець. Здавалося, в ньому спалахнула остання іскра життя. — Соколине Око, послухай слово свого брата.

— Так, Джоне, — по-англійському відповів мисливець, схвильований цим зверненням, і підійшов ближче до індіанця. — Ми були братами і навіть більше, чого не можна висловити твоєю мовою. Що ти хочеш мені сказати, Чингачгуку?

— Соколине Око! Мої предки кличуть мене в край щасливого полювання. Очі могіканина знов стали молодими — я добре бачу стежину, на якій немає білих, а лише справедливі й хоробрі індіанці. Прощавай, Соколине Око! Ти з Пожирачем Вогню й Молодим Орлом підеш на небо білих людей, а я йду до своїх предків. Поклади в могилу могіканина лук, і томагавк, і люльку, і його вампум[65], бо коли серед ночі він прокинеться, як воїн, готовий ступити на стежку війни, то не матиме часу, щоб шукати свої речі.

— Що він каже, Натаніелю? — стурбовано запитав священик. — Чи згадує святі обітниці? Чи покладає надію на вічно сутнього?

Хоч Шкіряна Панчоха був не дуже твердий у вірі, одначе за довгі роки життя в глушині не все встиг забути, чого його вчили в дитинстві. Він вірив у єдиного бога і єдине небо, і коли хвилювання, викликане прощальними словами давнього товариша, трохи вщухло й обвітрене обличчя Натті, на якому відбивалися всі його почуття, набуло звичайного виразу, старий мисливець відповів:

— Ні, ні, він покладає надії лиш на Великого Духа дикунів і на свої добрі вчинки. Він вірить, як і всі його одноплеменці, що знов буде молодим і вічно полюватиме у щасливій країні. Та й усі кольори шкіри, по суті, хіба вірять не в те саме? От я і в голову собі ніколи не покладав на тому світі знов побачити своїх собак і рушницю, хоч і тяжко старому думати, що доведеться назавжди розлучитися з ними; тим-то, може, я так міцно й чіпляюсь за життя, хоч мені пішов уже восьмий десяток.

— Бог не дозволить, щоб людина, яка була осінена хрестом, померла смертю язичника! — вигукнув ревний священик. — Джоне!..

Та голос стихії не дав йому договорити. Поки тривала ця розмова, на крайнебі згустилися чорні хмари; запанувала зловісна тиша, що звичайно передує різким змінам погоди. Полум'я, яке все ще лютувало на схилах гори, тепер уже не завихрювалось, а, рівне й пряме, високо здіймалося в небо. Гнів нищівної стихії ніби вщух; дим, що висів над долиною, почав розсіюватися; блискавиці ламаними лініями пронизували хмари над західними горами. Одна з них, особливо яскрава, осяяла тремтливим світлом морок над обрієм, оглушливо прокотився грім, ніби розколюючи небо навпіл, і, здавалося, струсонув землю. Могіканин трохи підвівся, ніби скоряючись закликові, і простяг на захід схудлу руку. Темне обличчя освітилося радістю, яка стала помалу згасати; м'язи обличчя ніби застигли, навколо вуст перебігла легка судома, рука повільно опустилася, — і тіло старого могіканина безживно прихилилося до скелі, а осклянілі очі, широко розплющені, все ще дивилися на віддалені горби, наче осиротіла земна оболочка стежила за польотом душі до її нового житла.

Містер Грант спостерігав усе це, мовби занімівши. Коли ж завмерли останні відлуння грому, він склепив руки в пориві побожності й промовив голосом, в якому звучала тверда, непохитна віра:

— «Невідомі шляхи твої, господи, але вірю в тебе, вічно сущого, і хоч плоть моя перетвориться на порох, очі мої побачать тебе, господи!»

Цими словами завершився спалах благочестя, і священик замовк, похиливши чоло; вся його постать була живим втіленням покори й смиренності.

Коли містер Грант відійшов від тіла індіанця, старий мисливець наблизився до свого друга, взяв його застиглу руку, кілька хвилин мовчки вдивлявся у неживе обличчя, а тоді проказав з глибоким сумом:

— Червона шкіра чи біла — тепер воно байдуже! Його судитиме великий суддя, але не за тими законами, які придумано для нових часів і нових звичаїв. Так-так, ще одна смерть, і я зостався сам із своїми собачками. Охо-хо, людина повинна терпляче ждати своєї смертної години, а я вже стомлююся життям. Мало залишилося дерев, які росли, коли я був молодий, і рідко стрічаю обличчя, яке знав колись.

На скелю впали перші важкі краплини — швидко й невідворотно наближалася гроза. Тіло індіанця перенесли до печери; собаки йшли за ним, жалібно скімлячи, — видно, вже сумували за лагідним поглядом старого вождя.

Едвардс квапливо й плутано вибачився перед Елізабет, що не запрошує її до печери, вхід до якої був завалений колодами й корою, — мовляв, дівчині буде не дуже приємно в пітьмі та ще в товаристві небіжчика. Проте Елізабет надійно сховалася від потоків дощу під виступом скелі. Але ще задовго до того, як дощ перестав падати, з лісу почулися голоси людей, які гукали Елізабет, і незабаром з'явилися мешканці селища: вони на ходу затоптували чагарник, який ще тлів, і помалу наближалися до печери.

Вибравши мить, коли дощ на якусь хвилю стишився, Олівер вивів дівчину на дорогу й, прощаючись, сказав з почуттям, якого вже їй не треба було пояснювати:

— Час таємниць минув, міс Темпл. Завтра, о цій порі, я скину запону, за якою так довго, через свою слабкість, ховався сам і ховав свої діла. Але я мав романтичні бажання й примхи, — та й хто їх немає в молодості, коли нас роздирають суперечливі пристрасті?.. Однак я чую голос вашого батька: він уже близько, а мені не хотілося б, щоб мене заарештували тепер. Слава богу, ви в безпеці, і з моєї душі звалився важкий тягар…

Він не став чекати відповіді й прожогом кинувся до лісу. Елізабет, хоч і чула голос батька, що безперестанку вигукував її ім'я, дивилася вслід юнакові, аж поки той щез серед димучих дерев. Тільки тоді вона обернулась і кинулася в обійми до батька, що мало не збожеволів з горя.

Міс Темпл сіла в екіпаж, який незабаром під'їхав. Між людей швидко поширилася звістка, що Елізабет знайшли, і всі, мокрі й брудні, але раді, що дочку судді врятовано від страшної смерті, повернулися до селища[66].