Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXII

Річард повернувся тільки пізно ввечері наступного дня. Одна з цілей його поїздки полягала в тому, щоб заарештувати зграю шахраїв, які звили собі кубло в лісах і карбували фальшиві гроші, розповсюджуючи їх по країні. Фальшивомонетників спіймали, і шериф серед ночі в'їхав у селище на чолі загону, який конвоював чотирьох зв'язаних злочинців. Біля воріт «палацу» судді Джонс зупинився: констеблям він наказав відвести заарештованих до в'язниці, а сам рушив посипаною гравієм доріжкою, вельми задоволений собою, як людина, що зробила нарешті важливу справу.

— Гей, Аггі! — гукнув він, під'їхавши до дверей. — Де ти, чортяко? Чи ти збираєшся протримати мене отут цілу ніч? Гей, Аггі! Воїне! Воїне! Куди ти подівся, Воїне? Отак, значить, ти вартуєш? Усі сплять, окрім мене! Гай-гай, лише мені, сіромі, доводиться пильнувати, щоб інші могли спати спокійно… Воїне, Воїне! Хоч той пес украй зледачів, та ще такого не бувало, щоб він дозволив кому-небудь увійти на подвір'я, не пересвідчившись, чесна то людина чи ні. У нього на таке нюх майже як у мене. Гей, Агамемноне! Де тебе чорти носять?! Ага, ось і собака…

Шериф уже скочив з коня і тепер дивився, як хтось виповзає із собачої буди. Але, на його превеликий подив, той, кого він прийняв за собаку, випростався, і він розрізнив при мерехтливому зоряному світлі кучеряву голову й чорне обличчя негра.

— Агов, якого дідька ти забрався до собачої буди, ти, чорний негіднику? — загорлав Річард. — Чи твоїй африканській крові замало тепла в домі, що ти вигнав бідного пса з буди й сам поклався на його соломі?

Негр остаточно розбуркався і, схлипуючи, безладно забелькотів:

— О, маса; Річарде! Маса Річарде! Тут таке! Таке скоїлося! І хто б міг подумати! Хто ж бо сподівався, що він так нагло сконає… О боже, боже! Ще й не поховали, — я чекав, коли повернеться маса Річард та накаже викопати могилу…

Тут негр, замість пояснити до пуття, в чому річ, почав гучно хмикати.

— Як? Що? Хто сконав? Кого не поховали? Кому могила?.. — тремтячим голосом допитувався Річард. — Що тут сталося? Чи не з Бенджаміном? У нього боліла печінка, але ж я дав йому…

— О ні, ще гірше! Куди гірше! — ридав негр. — О боже! Міс Ліззі й міс Грант… вони гуляли… в лісі… сердешний Воїн! Він убив… пуму… О господи! Натті Бампо… горлянка роздерта… ось подивіться, він тут…

Нічого не второпавши, Річард терпляче дочекався, поки Аггі приніс із кухні ліхтар, тоді пішов слідом за ним до собачої буди, де й справді побачив труп бідолашного Воїна, скривавлений і закляклий, але любовно прикритий курткою негра. Шериф хотів знов почати розпити, але нещасний негр, який добровільно стеріг свого загиблого друга, не міг нічого доладно пояснити, бо горе Аггі ожило тепер, коли він остаточно прокинувся. На щастя, цієї миті розчинилися двері й на порозі став Бенджамін, тримаючи високо над головою свічку, так що видно було грубі риси його обличчя. Річард кинув повід негрові й, наказавши йому доглянути коня, швидко ввійшов до зали.

— Що таке, чому пес сконав? — вигукнув він. — Де міс Темпл?

Показавши великим пальцем лівої руки через праве плече, Бенджамін відповів:

— Лягла спати.

— А суддя Темпл?

— У своїй каюті.

— Але ж чому Воїн мертвий? І чому так голосить Аггі?

— Тут усе записано, сквайре! — відповів Бенджамін, киваючи на грифельну дошку, що лежала на столі поруч із глеком грогу, люлькою, яка ще диміла, й молитовником.

Окрім усіх своїх справ Річард забавлявся ще тим, що вів облік поточних подій у щоденнику на зразок корабельного журналу. Там він занотовував не лише факти, що стосувалися його особисто, але й спостереження над погодою, всякі родинні новини, а часто й різні пригоди з життя селища. Відколи він посів місце шерифа і змушений був часто виїжджати, Річард доручив Бенджамінові фіксувати все, що траплялося під час його відсутності, на грифельній дошці, а потім переносив ті відомості в журнал, зазначаючи також години й усякі деталі та дати. Однак існувала певна істотна обставина, через яку не вийшло б літописця з Бенджаміна, коли б не Річардова винахідливість. Річ у тому, що достойний управитель не вмів читати нічого, крім свого молитовника, точніше, окремих місць у ньому, та й то по складах і калічачи важкі для вимови слова. Для когось іншого ця обставина стала б непереборною перешкодою, — але тільки не для Річарда. Він винайшов свого роду ієрогліфи для опису різних буденних подій: який вітер віяв, сонце було чи дощ, котра була година тощо. Що ж до незвичайних подій, то тут Річард, обмежившись кількома загальними вказівками, в усьому іншому покладався на кмітливість управителя. Читач, певно, вже здогадався, що саме на цей нотатник і показав Бенджамін замість прямої відповіді.

Джонс випив кухоль грогу, дістав із схованки свій журнал, сів за стіл і наготувався переписати відомості з грифельної дошки, а заразом і вгамувати власну цікавість. Бенджамін панібратськи сперся однією рукою на бильце крісла шерифа, а друга лишалася вільною, щоб можна було вказівним пальцем, скарлюченим, як і його ієрогліфи, водити по них, розтлумачуючи їхнє значення.

Перше, що привернуло увагу шерифа, було зображення компаса, яке він сам вирізав у кутку дошки. На шкалі були позначені румби, так що будь-хто, кому траплялося стояти за стерном, не міг би помилитися щодо їх значення.

— О, — мовив шериф, улаштовуючись зручніше, — у вас тут, я бачу, цілу ніч віяв південно-східний вітер. Я думав, що він нажене дощ.

— Ані краплини, сер, — відповів Бенджамін. — Здається, бачок там, нагорі, зовсім спорожнів; за три тижні опадів було стільки, що води не вистачило б утримати пірогу індіанця Джона, хоч осадка у тої посудини всього лиш один дюйм.

— А хіба вітер не змінився вранці? Там, де я був, він змінився.

— Аякже, змінився, сквайре; але ж я зазначив цю зміну.

— Щось я не бачу де, Бенджаміне.

— Не бачите? — сказав управитель трохи буркотливо. — А це що — риска проти норд-норд-осту, і тут я домалював схід сонця? Значить, то було під час ранкової вахти.

— Так, так, цілком зрозуміло. Але де ж позначено зміну вітру?

— Як де? Хіба ви не бачите чайник, а від нього йде пряма — вона, правда, вийшла трохи кривою — на зюйд-зюйд-вест! Оце і є зміна напрямку вітру. Он, бачите, голова борвію — ви ж самі дали мені цю позначку…

— Борвію? Ага, ти хочеш сказати — Борея! А чому ти провів від його рота чотири лінії на всі сторони світу?

— Це не моя провина, сквайре Дік, — це ваш клятий клімат. Вітер спочатку віяв у всіх цих напрямках…

— Так, так, Бенджаміне, я, здається, зрозумів, — мовив шериф, записуючи в журнал. — Але тут я бачу хмару над сонцем, — це що, вранці було хмарно?

— Так точно, сер, — відповів Бенджамін.

— Ага! Ось неділя — позначки тривалості проповіді: одна, дві, три, чотири… Що таке? Невже містер Грант проповідував аж сорок хвилин?

— Атож, десь так: півгодини за моїм піщаним годинником. Ще додайте той час, який я витратив, щоб перевернути годинник, та ще накиньте кілька хвилин, бо я не дуже вправно це зробив…

— Слухай, Бенджаміне, за твоїми розрахунками Щось дуже довга виходить проповідь, як у пресвітеріанців. Невже ти перевертав годинник десять хвилин?

— Бачите, сквайре, священик. говорив дуже врочисто, і я заплющив очі, аби краще обміркувати його слова, — ну, як, приміром, запинають ілюмінатор, щоб було затишніше, — а коли розплющив, дивлюся — люди вже розходяться. То я зміркував: десять хвилин я перевертав годинника, ну… а заплющив я очі всього на якусь хвильку.

— Еге, Бенджаміне, та ти ж просто заснув! Але я не збираюся потурати твоїй безвідповідальності й зводити наклеп на благочестивого священика. — Річард записав у журналі, що проповідь тривала двадцять дев'ять хвилин, і розпитував далі: — А що це ти поставив тут проти десятої години ранку? Місяць уповні! Хіба було видно місяць удень? Я чув про такі явища, проте… А це що, поруч із місяцем? Піщаний годинник?

— А це, — мовив Бенджамін, заглядаючи через плече шерифа й незворушно жуючи тютюн, — це так, дрібні приватні справи. То не місяць уповні, сквайре, а обличчя місіс Бетті Голлістер. Бачите, сер, довідавшись, що вона одержала нову партію ямайського рому, я завітав до «Хороброго драгуна» о десятій годині ранку, — коли йшов до церкви, і хильнув чарочку, а тут позначив, щоб не забути розплатитися, як належить порядній людині.

— Он воно що! — сказав містер Джонс, трохи незадоволений цим нововведенням. — Можна було б намалювати чарку трохи пристойніше, а то вона скидається на череп з піщаним годинником.

— Бачите, сер, річ у тім, що мені припало до душі те питво, тож, повертаючись додому, я ще перехилив чарочку, яку поставив на першу, ось воно й вийшло, ніби піщаний годинник. А що ввечері я випив ще одну чарочку й за все розрахувався сповна, то можете все це витерти губкою.

— Я куплю тобі окрему дошку для твоїх приватних потреб, Бенджаміне, — зауважив шериф. — Мені таких позначок не потрібно в журналі.

— Не треба, сквайре, не треба. Мені, очевидно, доведеться частенько заходити до Бетті Голлістер, поки те барильце не спорожніє, то я і домовився, що вона робитиме зарубки на одвірку, а я — ось на цьому, — Бенджамін показав шерифові дрючка з п'ятьма глибокими, рівненькими зарубками.

Шериф глянув скоса на цей новий вид обліку й вернувся до розпитів:

— А тут що? Субота, друга година пополудні, — та це ж справжня пиятика! Дві перекинені чарки!

— Це не чарки, а наші панночки — ось це міс Ліззі, а то — священикова дочка.

— Кузина Бесс і міс Грант! — здивовано вигукнув шериф. — А чого вони потрапили у мій журнал?

— Як же їм туди не потрапити, коли вони ледь не потрапили в пащу пумі, — незворушно відповів управитель. — Ось ця звіринка, сквайре, — трохи, правда, схожа на пацюка, — то вона і є та пума, а ось лежить догори лапами наш сердешний Воїн, він загинув геройськи, наче адмірал, що бився за короля й вітчизну. А це…

— Опудало?

— Може, він і вийшов трохи схожий на опудало, але, як на мене, кращого портрета я ще не малював. Це Натті Бампо, він застрелив пуму, яка загризла собаку й хотіла з'їсти обох панночок.

— Що це все, з біса, означає? — нетерпляче вигукнув Річард.

— Як «що означає»? Тут усе занотовано точно, як у судновому журналі «Боадіцеї».

Тут шериф перейшов до прямих запитань і зрештою таки більш-менш з'ясував, що саме сталося. Коли Річард надивувався і — що робить йому честь — перехвилювався, він знов глянув на дошку, де побачив ще кілька незрозумілих ієрогліфів.

— А це що таке? — вигукнув він. — Бійка? Значить, було порушення громадського порядку? Ну, звісно, — досить лише на хвилину залишити вас, як…

— Це суддя і молодий містер Едвардс, — досить безцеремонно перепинив його управитель.

— Дюк бився з Олівером? Який у вас усіх біс вселився? За ці півтори доби, що мене не було, сталося більше подій, ніж за останні півроку!

— Правда, сквайре, — погодився Бенджамін. — Я пригадую одну славну битву, після якої в судновий журнал було записано менше, ніж на мою дошку. Але до кулаків у них не дійшло, вони лише добряче посварилися.

— Та говори ж, говори! — гукнув Річард. — Вони, звісно, сварилися за ті копальні… Так, так, розумію: ось людина з кайлом на плечі. Отже, ти все чув, Бенджаміне?

— Так, вони стояли біля відчиненого вікна… Але то не кайло, а якір, і він означає, що молодик знявся з якоря й відчалив.

— Едвардс полишив дім?

— Так точно.

Після тривалих і прискіпливих розпитів Річардові стало відомо не тільки про сутичку судді з Олівером, але й про невдалу спробу провести обшук у хатині Шкіряної Панчохи та про поразку Гайрама. Вислухавши факти, які йому виклав Бенджамін, що не приховував свого співчуття до старого мисливця, шериф схопив капелюх і, наказавши управителеві замкнути двері й лягати спати, вийшов з дому.

Ще добрих п'ять хвилин після того, як Річард пішов, Бенджамін стояв, узявшись руками в боки і втупившись у двері. Нарешті він оговтався й пішов виконувати шерифові розпорядження.

Вище було сказано, що окружний суд, який очолював суддя Темпл, мав засідати наступного ранку. Констеблі, які привели заарештованих фальшивомонетників, повинні були ще й виконувати свої звичайні обов'язки під час судової сесії. Шериф, добре знавши звички своїх підлеглих, був певен, що більшість їх, коли не всі, сидять саме у наглядача в'язниці, обговорюючи якість його вин. Отож він не вагаючись попрямував тихими нічними вулицями до невисокої і ненадійної на вигляд будівлі, де сиділи боржники й місцеві злочинці і де правосуддя розглядало скарги тих необачних позивачів, які ладні були змарнувати два долари на судові витрати, або лише відсудити один долар у сусіди. Поява у Темплтоні чотирьох злочинців під охороною десятка констеблів була за тих часів неабиякою подією, тож коли шериф підійшов до в'язниці, він переконався, що його люди надумали гідно відсвяткувати цю подію.

Шериф дав їм знак, і до дверей підійшли Двоє його помічників, які, в свою чергу, покликали шістьох чи сімох констеблів. На чолі цього загону Річард пройшов через селище до берега озера в цілковитій тиші, яку порушили своїм дзявкотом хіба дві чи три шавки, стривожені розміреною ходою загону й голосами констеблів, що стиха розпитували шерифа про мету цього походу. Перейшовши складеним з нетесаних колод мостом через Саскуеханну, вони звернули з дороги на поле, де навесні було отримано славну перемогу над голубами. Далі під проводом шерифа вони заглибилися в хащі молодих сосонок і каштанів, що росли понад озером там, де великі дерева були зрубані, але землю так і не зорали, і, нарешті, ввійшли в справжній ліс. Тут Річард зупинився й зібрав навколо себе своє військо.

— Я звернувся до вас по допомогу, друзі мої, — почав він напівголоса, — щоб заарештувати Натаніеля Бампо, на прізвисько Шкіряна Панчоха. Він образив представника закону при виконанні ним службових обов'язків і не дозволив констеблеві провести обшук у себе в хатині, погрожуючи йому вогнепальною зброєю. Одне слово, друзі мої, він повстав проти закону, і тому він ніби поза законом. Він також підозрюється в інших злочинах — зокрема, в порушенні закону про недоторканність приватної власності. Отож я, будучи шерифом, маю намір сьогодні вночі заарештувати вищезгаданого Бампо й приставити його у місцеву в'язницю, щоб завтра він став перед судом і відповів за всі свої тяжкі злочини. А для того, щоб виконати цей обов'язок, мої друзі й співгромадяни, потрібні відвага та обачність. Відвага — щоб не відступити перед протизаконним опором, який ця людина може нам учинити, загрожуючи зброєю або нацькувавши на нас собак, а обачність, яка у даному випадку означає обережність і розсудливість, — щоб не дати йому втекти, й через інші причини, про які, думаю, немає потреби вам нагадувати. Ви оточите його хатину, і коли я гукну: «Вперед!», кидайтеся в атаку. Поки злочинець отямиться, треба ввірватися в оселю й заарештувати його. Тепер розійдіться, щоб оточити хатину з усіх боків, а я з одним із своїх помічників спущусь на берег і займу там позицію. Про все, що відбуватиметься, доповідати мені туди — я стоятиму на березі перед хатиною.

Ця промова, яку Річард підготував, поки йшов сюди, справила те враження, яке звичайно справляють такі промови, тобто навіяла кожному з учасників походу відповідне уявлення про небезпеки, що на нього чигають. Загін розділився — одні заглиблювалися далі в ліс, щоб непомітно вийти на бойові рубежі; інші рухалися вперед, намагаючись триматися вкупі, але кожен думав, як би йому відбитися від собак та не потрапити під кулю, — момент був напружений і хвилюючий.

Коли, на думку шерифа, минуло досить часу, щоб його люди оточили хатину, він голосно крикнув пароль, порушивши лісову тишу. Гучна луна прокотилася під склепіннями дерев, але коли згасли останні відлунки, у відповідь почувся не гавкіт собак, як сподівався Річард, а лише тріскіт сухих галузок під ногами констеблів. Однак незабаром і ці звуки стихли, ніби на мовчазну загальну угоду, і нетерпіння й цікавість шерифа зросли до такої міри, що здолали обачність, і він прожогом кинувся берегом нагору. Через якусь хвилю він стояв на галяві перед тим місцем, де так довго жив Натті. Але, на превеликий свій подив, він побачив перед собою лише димуче згарище.

«Поступово загін зібрався навколо купи золи й недотлілих колод. Полум'я ще знаходило собі поживу посередині; воно тремтіло від подуву вітерця й кидало навкруги тьмяний відблиск, вихоплюючи з мороку то одне здивоване обличчя, то друге, коли перше знов поглинала пітьма. Ніхто не сказав ані слова, ніхто вражено не вигукнув, — перехід від загального збудження до розчарування був такий раптовий, що навіть Річард утратив на мить дар мови, що з ним траплялося надзвичайно рідко.

Не встигли вони прийти до тями, як з пітьми в освіт згарища вийшла висока худорлява постать чоловіка, який ішов, ступаючи просто по золі й гарячих вуглинах. Коли він скинув шапку, всі побачили сиву голову та обвітрене обличчя Шкіряної Панчохи. Якусь мить він мовчки дивився на невиразні постаті людей, що оточили його, і погляд той був не так гнівний, як сумний.

— Що вам потрібно від старої беззахисної людини? — мовив Натті. — Ви вигнали божих створінь з пущі, де їм призначено було жити на радість їхньому творцеві; ви принесли з собою біди й диявольські хитрощі вашого закону туди, де людина ніколи не ображала своїх братів. Ви прогнали мене, хто прожив тут сорок довгих років, з моєї оселі й позбавили даху над головою тільки через те, що я не дозволив вам вдертися до мене з вашими брудними намірами. Ви змусили мене спалити ці стіни, в яких д півсотні літ їв, що мені досилало небо, й пив, що дарували прозорі ручаї; ви змусили мене плакати над попелом, що оце в мене під ногами, як батько плаче над своїми дітьми. Серце старого, який ніколи не заподіяв лиха вам чи вашим кревним, ви сповнили прикрими почуттями в той час, коли йому треба думати про спасіння своєї душі. Ви змусили його пошкодувати, що його ріднею були люди, а не лісові звірі, які ніколи не ображають своїх родичів. І тепер, коли старий прийшов увостаннє подивитися на рідне згарище, ви цькуєте його серед ночі, переслідуєте, наче зграя голодних собак змученого, загнаного оленя. Чого вам іще треба? Я один, а вас багато. Я прийшов сюди попрощатися із своїм домом, а не битися з вами. Робіть зі мною що хочете, коли на те воля божа.

Старий замовк. На його ріденькій сивині тремтіли відблиски вогню, а він стояв і дивився прямим і чесним поглядом на констеблів, що мимоволі відступили в пітьму від згарища, на якому ще диміли колоди й перебігало полум'я, тим самим звільнивши старому прохід у пушу, де його в темряві наздогнати було б неможливо. Але Натті ніби не помічав цього. Він не зрушив з місця, тільки заглядав по черзі кожному в обличчя, ніби намагаючись здогадатися, хто перший накинеться на нього. Так минуло кілька хвилин, і Річард, до якого вернулось самовладання, ступив до старого і, пояснивши свої дії велінням обов'язку, оголосив мисливцеві, що той заарештований. Загін оточив Натті, і всі, на чолі з шерифом, рушили до селища.

По дорозі бранця запитували, чому він спалив хатину й де подівся могіканин, але старий вперто мовчав. Нарешті шериф і його підлеглі, натомлені клопотами минулого дня і подіями цієї ночі, прибули в селище й розійшлися по домівках відпочивати, не забувши замкнути у в'язниці старого і, мабуть, самітного Шкіряну Панчоху.