Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XVIII

Вернувшись на галявину, суддя Темпл узяв дочку під руку й підійшов до молодого мисливця, що стояв, спираючись на рушницю й задумливо дивлячись на індичку біля своїх ніг. Присутність дівчини мала неабиякий вплив на хід наступної розмови. Поява судді не завадила змаганням, і перед початком чергового туру засперечались про умови стрільби в нову птицю, набагато, до речі, гіршу за попередню. Тільки Шкіряна Панчоха й могіканин відійшли від натовпу й стали поруч із своїм товаришем.

— Я завдав вам великої шкоди, містере Едвардс, — почав суддя і замовк, бо, почувши ці слова, юнак ніби злякано здригнувся; проте не сказав нічого, погляд йому помалу знов став спокійний, і суддя повів далі:

— На щастя, я спроможний певною мірою відшкодувати вам те зло, що заподіяв. Мій родич, Річард Джонс, дістав призначення, яке позбавляє мене в майбутньому змоги користуватися допомогою його пера. Ваші манери, попри ваш скромний одяг, дають підстави думати, що ви людина освічена, а твоя рана заважатиме тобі ще якийсь час добувати хліб полюванням (Мармедюк почав хвилюватись і мимохіть став звертатись до юнака на «ти», як це заведено було у квакерів). — Двері мого дому відчинені для тебе, мій юний друже, — в цій молодій країні люди не мають звички підозрювати одне одного, та й надто мало тут такого, що б могло спокусити людей нечесних. Тож погодься стати хоч на час моїм помічником і одержувати за свої послуги належну платню.

У словах судді, здавалось, не було нічого, що могло б викликати ту відразу, навіть ненависть, з якими вислухав їх молодий мисливець. Але, зробивши над собою неабияке зусилля, він відповів:

— Я радо послужив би вам, сер, як і будь-кому іншому, щоб чесно заробити на життя, бо, щиро кажучи, становище моє скрутне, гірше навіть, ніж це може видатися на перший погляд. Але, боюсь, виконання цих нових обов'язків заважатиме іншій, важливішій для мене справі. Отож я мушу відмовитись від вашої пропозиції й покластися на свою рушницю, що допоможе мені, як і досі, заробляти на прожиття.

Тут Річард не втерпів і прошепотів до Елізабет, яка відійшла трохи вбік:

— Це, кузино Бесс, природне небажання метиса відмовлятися від дикунських звичок. Їхній потяг до кочового життя непереборний, — я певен цього.

— Той спосіб життя, який ти ведеш, — зауважив суддя, не почувши слів шерифа, — дуже непевний і може принести тобі куди більше лиха, ніж ти зазнав досі. Повір мені, мій юний друже, я досвідченіший за тебе й кажу тобі: мандрівне мисливське життя дуже погано забезпечує фізичні потреби людини й позбавляє її змоги задовольнити потреби духовні.

— Ні, ні, судде, — заперечив Шкіряна Панчоха. — Беріть його до себе в дім, коли вже вам так забажалося, але кажіть правду. Сорок довгих років я прожив у лісах, п'ять з них — у справжніх нетрях, а спробуйте-но знайти такого, хто б у шістдесят вісім років так легко добував свій хліб, як я, попри всі ваші нововведення й закони про оленів. Що ж до чесності чи справедливості, то я навряд чи поступлюся найкрасномовнішому проповідникові у всьому вашому «патенті».

— Ну, ти виняток, Шкіряна Панчохо, — заперечив суддя, добродушно кивнувши старому. — Ти не зловживаєш хмільним, що в людей твого заняття рідко буває, та й здоров'я в тебе нівроку, як на твій вік. А цей юнак має здібності, які можуть змарнуватися в лісі. Прошу тебе, хлопче, поживи з нами, хоча б той час, поки загоїться рана. Дочка моя, господиня дому, підтвердить, що ти в нім — бажаний гість.

— Звичайно, — мовила Елізабет, силкуючись за зовнішньою стриманістю приховати свою палкість. — Двері нашого дому відчинені для кожного, а надто для того, хто через нас постраждав.

— Саме так, — докинув Річард, — а якщо вам до смаку індички, то їх чимало в нашому пташнику, і всі одна в одну, запевняю вас.

Діставши таку вдалу підтримку, Мармедюк став ще дужче наполягати. Він пояснив докладно, що входить в обов'язки його помічника, принагідно назвав суму винагороди і згадав усі ті пункти, яким надають значення ділові люди. Юнак слухав, виразно збентежений. В душі його, очевидно, точилася боротьба, — ось він нібито вже й ладен погодитися, коли це нараз обличчя йому скривила гримаса відрази.

Індіанець, який і досі стояв похнюплений, дедалі уважніше прислухався до слів судді. Він помалу підійшов ближче до гурту і, коли його зіркий погляд завважив нерішучість в очах молодого мисливця, він гордо випростав зігнуті соромом плечі й, з гідністю індіанського воїна ступивши наперед, мовив:

— Послухай свого батька — слова його мудрі. Хай Молодий Орел і Великий Володар Землі їдять біля одного вогнища, хай вони без страху сплять під одним дахом. Діти Міквона не люблять крові, вони справедливі й чинять по правді. Сонце зійде і зайде не один раз, перш ніж люди стануть однією сім'єю, на це потрібен не один день, а багато зим. Мінги й делавари — вороги одвіку, їхня кров ніколи не змішається в одній людині, вона ніколи не потече однією струминою на полі битви. Але чому повинні ворогувати брат Міквона й Молодий Орел? Вони одного плем'я, у них одні предки. Навчися чекати, сину мій: ти делавар, а індіанський воїн уміє бути терплячим.

Ця образна промова, очевидно, справила на юнака велике враження, і, піддаючись на умовляння Мармедюка, він кінець кінцем пристав на його пропозицію. Але поставив одну умову: коли котрась із сторін захоче розірвати угоду, то вона може зробити це негайно. Дивне й погано приховане небажання юнака прийняти місце, про яке людина в його становищі за звичайних обставин могла б тільки мріяти, дуже здивувало тих, хто не знав його близько, і в них склалося про нього не зовсім приємне враження. Коли співрозмовники розійшлися, вони, звісна річ, почали обговорювати недавню розмову, і ми наведемо спочатку ту бесіду, що відбулася між суддею, його дочкою та Річардом, які повільно верталися додому.

— Розмовляючи з цим дивним юнаком, я намагався пам'ятати святе напучення нашого спасителя: «Люби тих, хто ненавидить тебе», — мовив Мармедюк. — Ніяк не доберу, що його так лякає в нашому домі. Хіба ти, Весе?

— Ні, ні, — простодушно заперечив Річард, — річ не в кузині Бесс. Де ти бачив метиса, якому подобалася б цивілізація? Вони щодо цього гірші від справжніх дикунів. Ти звернула увагу, Елізабет, як він вивертає ноги всередину носками і який у нього дикий погляд?

— Я звернула увагу тільки на те, що йому бракує скромності. Справді, любий тату, він випробував вашу християнську терплячість. А мені його зарозумілість не сподобалася ще задовго до того, як він зволив погодитися. Ще б пак, висока честь для нас! Яку кімнату велите надати йому, сер? Якими вишуканими наїдками пригощати його і за яким столом?

— Їсти він буде з Бенджаміном і Ремаркабль, — втрутився Джонс. — Не посадите ж ви його за один стіл з неграми?! В ньому тече кров делаварів, а індіанці зневажають негрів. Ні, ні, він радше помре, ніж поділиться куснем хліба з чорношкірим.

— Я сподіваюсь, Діку, що він погодиться їсти з нами за одним столом, — заперечив Мармедюк, — і навіть чути не хочу про таке неподобство, яке ти пропонуєш.

— Отже, сер, — мовила Елізабет, удаючи, ніби скоряється батьковому бажанню проти своєї волі, — ви бажаєте, щоб до нього ставились, як до людини шляхетного походження?

— Авжеж! На це дає йому право сама його посада. Будемо ставитися до нього так, поки він доведе, що недостойний того.

— Ну-ну, Дюку, — вигукнув шериф, — нелегко тобі буде зробити з нього джентльмена! Є таке давнє прислів'я: «Треба трьох поколінь, щоб вийшов джентльмен». От мого батька знали всі, дід мій був доктором медицини, а його батько — доктором богослів'я, а вже його батько приїхав з Англії; щоправда, мені не вдалося встановити його родовід, але, здається, він був чи то багатим купцем, чи то видатним юристом, чи то меншим сином єпископа.

— Оце справжній американський родовід, — засміявся Мармедюк. — Ти певний, Діку, що твій предок був важливою особою, хоч би що він там робив?

— Атож, — відказав Річард. — Моя стара тітка часто про це згадувала. Ми доброго роду, судде Темпл, і завжди посідали почесне становище в суспільстві.

— Я дивуюся з твоєї скромності, Діку. Більшість американців ведуть свій родовід од трьох братів, — як у дитячих казках. Один з них неодмінно має ім'я якогось славетного героя. Але тут усі люди рівні, якщо вони тільки вміють пристойно поводитись, тож Олівер Едвардс у моїм домі буде рівний головному шерифові й судді.

— Це вже якась демократичність, Дюку, — ти говориш так, наче ти не республіканець. Проте не заперечую. Лиш хай він поважає закони, а ні, то я покажу йому, що навіть у цій вільній країні свобода обмежується розумними рамками.

— Сподіваюся, Діку, ти не стратиш його раніше, ніж я ухвалю вирок? Але що скаже Бесс про нового члена нашої сім'ї? В таких питаннях ми повинні рахуватися з думкою дам.

— О, сер, — мовила Елізабет, — в цьому я, здається, схожа на одного суддю на ймення Темпл, — і мене не так уже й легко примусити змінити свою думку. Але, якщо говорити серйозно, то, хоч на мій погляд, прийняти напівдикуна в сім'ю — справа досить ризикована, ви можете бути певні, що будь-хто, кого ви приведете в наш дім, буде прийнятий з належною повагою.

Суддя ніжно стис її руку й усміхнувся, а Річард, увійшовши перший через хвіртку на маленький задвірок, і далі просторікував на свій манір, усе на щось натякаючи та від чогось застерігаючи.

Тим часом троє лісовиків, — бо ж, зважаючи на всі відмінності між ними, всіх їх можна назвати цим спільним іменням, — мовчки йшли околицями селища. Досягши озера, вони рушили по льоду до хатини, що стояла біля підніжжя гори, і тоді юнак раптом вигукнув:

— Хто б міг таке передбачити ще місяць тому! «Я погодився служити в Мармедюка Темпла, поселитися в домі найлютішого ворога мого роду! Але що ж мені лишалося робити? Служба моя не буде довгою: як тільки не стане причини, що примусила мене так учинити, я струшу її, наче порох з ніг.

— Хіба він мінг, що ти називаєш його своїм ворогом? — запитав могіканин. — Воїн делаварів повинен бути спокійний і чекати волі Великого Духа. Він не жінка й не дитя, щоб отак плакати.

— А я не вірю їм, Джоне, — сказав Шкіряна Панчоха, обличчя якого протягом усієї розмови судді з молодим мисливцем зберігало недовірливий і тривожний вигляд. — Подейкують, ніби тут запроваджують нові закони, значить, зміняться і звичаї в горах. І тепер уже не впізнати озер і річок — так усе змінилось. Я не довіряю цим красномовним базікам, бо знаю, які солодкі речі казали білі, коли націлялись на землі індіанців. Я це скажу будь-кому, хоч і сам білий і народився під Йорком у чесній сім'ї.

— Я скоряюся, — мовив юнак. — Я забуду, хто я такий. Не нагадуй мені, старий могіканине, що я нащадок вождя делаварів, колишнього владаря цих благородних гір, прегарних долин і чистих вод. Так, так, я стану його служником — його рабом! Хіба це не почесне рабство, старий?

— «Старий»! — похмуро повторив індіанець і зупинився, як робив завжди, коли хвилювався. — Так, Джон старий. Сину мого брата, якби могіканин був молодий, хіба мовчала б його рушниця? Хіба міг би втекти від нього олень? Але Джон старий, рука його слабка, наче рука скво: томагавк його став простою сокирою, і вороги його — комиш і лоза для кошиків і мітел. Голод і старість нерозлучні. Ось глянь на Соколине Око! Замолоду він цілі дні ходив надголодь, а тепер, як не підкладе в багаття хмизу, полум'я згасне. Не відкидай руки, яку син Міквона простягає тобі!

— Твоя правда, Чингачгуку, я вже не той, що був колись, — відказав Шкіряна Панчоха. — Але й тепер, як треба, я можу обійтися без їжі. Коли ми переслідували ірокезів у Букових лісах, вони порозлякали всю дичину, і я рисочки в роті не мав з ранку в понеділок і до вечора в середу, а тоді нарешті підстрелив на кордоні Пенсільванії такого жирного оленя, якого й світ не бачив. Любо дивитись було, як делавари заходилися їсти — я тоді ходив разом з ними на розвідку. То індіанці лежали собі й чекали, поки провидіння пошле їм дичину, а я нишпорив навкруги, аж поки вистежив оленя й поклав його — не встиг він зробити й десяти стрибків! Я був такий голодний, що не міг дочекатися печені й напився теплої крові, а індіанці їли м'ясо просто сирим. Джон теж був там, він знає цю історію. Але тепер так голодувати було б мені не до снаги, хоч я ніколи не їв багато.

— Досить, друзі мої! — вигукнув юнак. — Я бачу, обставини вимагають від мене самопожертви; що ж, нехай так і буде. Але годі про це говорити, бо мені вже несила.

Його товариші замовкли, і незабаром вони дісталися до хатини й увійшли в неї, знявши з дверей хитромудрі запори, — недоречні, здавалося б, у такому місці, де навряд чи могло бути щось цінне. З одного боку хатину підпирали величезні кучугури снігу, а з другого — купа хмизу й гілляк, обламаних вітром з дерев. З димаря, зробленого з гілочок, обмазаних глиною, піднімалася вгору струминка диму.

Решта дня минула так, як минають звичайно дні в нових поселеннях. Темплтонці знов зібралися в «академії» послухати містера Гранта. Був серед них і індіанець, але, хоч священик і глянув на нього багатозначно, до вівтаря він не підійшов, бо досі ще карався через учорашню свою ганьбу.

Коли люди почали розходитися, небо облягли важкі чорні хмари, що збиралися від самого ранку, і не встигли фермери ще дістатися до своїх хатин, розкиданих по горбах і видолинках, як почалася злива. З-під снігу стали проступати чорні верхівки пеньків; паркани й тини, які донедавна здавалися білими хвилями, що бігли по долинах і піднімалися на горби, визирнули з-під свого покривала, а обвуглені дерева ураз зачорніли, звільняючись від підталого снігу й льоду.

Елізабет стояла разом з Луїзою Грант біля вікна в теплій і затишній залі батьківського дому і милувалась краєвидом, що мінявся просто на очах. Селище, вранці ще вкрите білосніжною габою, тепер неохоче скидало її, показуючи темні дахи й закіптюжені димарі. Сосни струшували з себе сніг, і кожна річ швидко, мов у казці, набувала свого природного кольору.