Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXXVI

Рано-вранці наступного дня Елізабет і Луїза, пам'ятаючи доручення Шкіряної Панчохи, зустрілися, як було домовлено, і вирушили до мосьє Лекуа. Хоч мешканці селища вже прокинулися, в крамниці людей було небагато — сам ґречний господар, Біллі Кербі, якась покупниця і хлопець-помічник.

Мосьє Лекуа з очевидною втіхою читав якогось листа, а лісоруб стояв із сокирою під пахвою, засунувши одну руку за пазуху, а другу — в кишеню куртки, і добродушно дивився на француза, немовби поділяючи його радість. У нових поселеннях панувала свобода манер, незалежно від суспільного становища людей, їхньої освіти й виховання. Коли дівчата ввійшли до крамниці, господар, не помітивши їх, саме звертався до Біллі:

— Ах, мосьє Біль! Цей лист зробив мене найщасливішою людиною! Ah, ma chиre France![63] Я знов побачу тебе!

— Я рада чути, мосьє, що ви отримали приємну звістку, — мовила Елізабет. — Але, сподіваюся, ви не назавжди полишаєте нас?

Галантний крамар заговорив тепер французькою мовою і сповістив Елізабет, що має надію незабаром повернутися на батьківщину. Однак хвилювання не заважало йому, за звичкою, обслуговувати покупців, і він, розповідаючи прегарній гості про зміну в житті своїх співвітчизників, устиг відпустити лісорубові порцію тютюну.

В листі йшлося про те, що мосьє Лекуа, який, не мавши за собою провини, втік від страху перед революційним урядом, міг повернутися до Вест-Індії, а француз сподівався посісти колишнє почесне місце в суспільстві, хоч як звик до теперішнього свого становища й вів торгівлю з великою вправністю.

Ми не будемо повторювати всі ті милі речі, якими обмінялися обидві сторони, а також безконечні запевнення француза, нібито йому дуже шкода буде втратити товариство міс Темпл. Під час цього обміну милими речами Елізабет вибрала хвильку й непомітно купила порох у хлопця-помічника, якого звали Джонатаном.

Дівчата вже зібралися йти, але мосьє Лекуа, вирішивши, мабуть, що не все сказав, з дуже поважним виглядом попросив у спадкоємиці згоди поговорити з нею віч-на-віч, посилаючись на якусь вельми серйозну причину. Елізабет погодилася, призначила час візиту, й дівчата нарешті вибралися з крамниці, куди вже почали сходитися покупці і де їх зустрічали так само ґречно, як і завжди.

Елізабет і Луїза мовчки дійшли до моста, й тут міс Грант зупинилася, бажаючи, але, видимо, не наважаючись щось сказати.

— Що з вами, Луїзо? Ви, часом, не захворіли? — стурбовано запитала Елізабет. — Може, повернемося додому, а із старим зустрінемося іншим разом?

— Ні, я здорова, тільки мені лячно… О, я не можу знов іти на ту гору! Ні, мені несила зробити це!

Це зізнання було цілковитою несподіванкою для Елізабет, яка, хоч і не мала забобонного страху перед небезпекою, що її вже не існувало, проте вважала, що дівчині не зовсім годиться самій блукати в лісі. Вона трохи помовчала, вагаючись; потім, розуміючи, що треба діяти, а не розмірковувати, твердо сказала:

— Тоді я мушу йти сама. Я не можу довіритися нікому, крім вас, у такій справі, бо можна наразити Натті на небезпеку. Почекайте мене на узліссі, аби ніхто не побачив, що я гуляю в горах сама. Мені б не хотілося, щоб пішли недоречні плітки, коли… коли… Почекаєте мене, люба моя?

— Та хоч цілий рік, коли б тільки недалеко від людей, — відповіла схвильовано Луїза. — Але не просіть мене йти на ту гору!

Переконавшись, що подруга справді не може йти, Елізабет залишила її неподалік від дороги в такому місці, де її не було видно випадковим перехожим, а сама вона могла бачити всю долину, і рушила далі вже сама. Йшла вона легкою, але твердою ходою, по тій дорозі, яка так часто згадувалась у нашій оповіді, побоюючись, що може запізнитися, бо затрималась у крамниці Лекуа, а путь до вершини гори була неблизька. Коли дівчині траплялася невеличка галява серед густого чагарника, вона зупинялася перепочити й тоді, забувши?: а хвильку про мету своєї подорожі, зачаровано дивилася на долину, що простиралась під її ногами. Через тривалу посуху зелень узялася буро-жовтими плямами, й краєвид, дарма що той самий, втратив уже свіжість і веселість, якими пишав на початку літа. Навіть небо, здавалося, страждало від спеки так само, як і земля: сонце сховалося за імлою, що повисла в повітрі, мов тонкий серпанок з диму. Лише де: не-де крізь цю завісу проглядала бліда синява, а на крайнебі темною масою ворушилися хмари, ніби природа збиралась на силі, щоб послати нарешті живлющі потоки людям на благо. Повітря було сухе й гаряче, дихати було важко, але Елізабет поспішала нагору, незважаючи ні на що, бо добре уявляла собі, як засмутиться і в якому безпорадному становищі опиниться старий мисливець, коли не отримає від неї допомоги.

На вершині гори, що її суддя у свій час нарік Горою Видива, була невеличка галява, розчищена для того, щоб краще бачити звідти селище й долину. Тут Елізабет повинна була зустрітися з Натті, і саме сюди вона йшла так швидко, як могла, попри крутизну й численні уламки скель, повалені стовбури та сухі гілки. Але всі ці перешкоди відступили перед рішучістю дівчини, й за кілька хвилин до призначеного часу вона стояла на галяві. Трохи відпочивши на колоді, Елізабет озирнулася, шукаючи свого старого друга, але його ніде не було видно. Вона подумала, чи з обережності він не ховається десь поблизу серед дерев, але й там нікого не було. Стомившись і не знаючи, що вже й думати, Елізабет вирішила покликати мисливця.

— Агов, Натті! Шкіряна Панчохо! — гукнула вона кілька разів, повертаючись то в один, то в другий бік, але у відповідь лише луна озвалась у пересохлому лісі.

Елізабет наблизилася до краю галявини й раптом почула якісь дивні звуки, ніби хтось ударяв рукою себе по губах, із силою видихаючи повітря. Не сумніваючись, що то сигнал Шкіряної Панчохи, вона пішла на звуки й незабаром, спустившись на кілька десятків футів, опинилася на терасі, наякій місцями з розколин у скелях, там, де нашарувався грунт, росли дерева. Елізабет підійшла до краю тераси, що майже прямовисно обривалася вниз, і зазирнула в провалля. Тієї ж миті позад неї почувся шерех сухого листу, і дівчина обернулася. Те, що вона побачила, спочатку злякало її, але наша героїня швидко отямилась і рішуче, навіть з якоюсь цікавістю, повернулася на те місце, звідки прийшла.

На стовбурі поваленого бурею дуба сидів могіканин, повернувши до Елізабет обличчя, й палючими очима дивився на неї так дивно, що налякав би до смерті полохливішу жінку. З його плечей спадала ковдра, а груди й руки були відкриті. На грудях висіла медаль із зображенням Вашінгтона — відзнака, яку індіанець надягав лише у важливих, урочистих випадках. Чорне довге волосся, заплетене в коси, звисало обабіч голови, відкриваючи високе чоло й пронизливі очі. На мочки вух були почеплені сережки, зроблені із срібла, намистин і голок дикобраза; така сама прикраса була простромлена крізь носовий хрящ і звисала до самого підборіддя. Червоні смуги перетинали зморшкувате чоло й щоки; тіло було розмальоване тією самою фарбою, — таким малюванням прикрашає себе індіанський воїн, що приготувався до якоїсь надзвичайно важливої події.

— Джоне! Як ся маєш, достойний Джоне? — сказала Елізабет, наближаючись до нього. — Тебе так давно не було видно в селищі! Ти мені обіцяв сплести з лози кошик, а в мене вже давно є для тебе сорочка з ситцю.

Індіанець пильно подивився на неї, тоді, похитавши головою, відповів низьким гортанним голосом:

— Джонові руки вже не можуть робити кошиків. Йому більш не потрібні сорочки.

— Але якщо сорочка все-таки тобі знадобиться, ти знаєш, де її знайти, — відповіла Елізабет. — Справді, Джоне, в мене таке почуття, ніби ти маєш законне право вимагати від нас усе, що забажаєш.

— Слухай, дочко, — мовив індіанець. — Шість разів по десять спечних літ минуло відтоді, коли Джон був молодий, високий, як сосна, прудкий, як дика кішка. Він був могутній воїн, такий, як Молодий Орел. Коли його плем'я по кілька днів переслідувало ворогів, очі Чингачгука знаходили сліди їхніх мокасинів. Коли плем'я раділо перемозі, найбільше скальпів висіло на жердині Чингачгука. Коли скво плакали, бо не було чим годувати дітей, він перший приносив дичину. Його куля щоразу наздоганяла оленя. Тоді, дочко, Чингачгук не плів кошиків.

— Ті часи давно минули, старий воїне, — відповіла Елізабет, — твоє плем'я щезло, а ти, замість переслідувати ворогів, привчився жити в страху божому і в мирі з людьми.

— Поглянь-но, дочко, на це озеро, на цю долину, на вігвами твого батька. Джон був молодий, коли його плем'я, зібравшись на раду, вирішило віддати всі ці землі — ген від тої гори, що синіє вдалині, до того місця, де Саскуеханна ховається в лісі. Всі ці угіддя й усе, що живе й росте на них, ми віддали Пожирачеві Вогню, бо любили його. Він був сильний, а наше плем'я було слабке, і він допомагав моєму народові. Відтоді жоден делавар не вбив ні оленя, ні птаха в цих лісах, бо вони належали Пожирачеві Вогню. Чи жив тоді Джон у мирі? Ні, Джон був зовсім молодий, а бачив, як білі люди з Фронтенака пішли війною на своїх братів з Олбані. Чи жили вони в страху божому? Джон бачив, як англійські й американські воїни трощили одне одному голови томагавками через це озеро й землю. Чи жили вони в страху божому і в мирі між собою? Джон бачив, як відібрали ці землі в Пожирача Вогню, і в його сина, і в сина його сипа, й новий вождь став ними володіти. Чи жили вони в мирі, ті, хто так вчинив? Чи знали страх божий?

— Такий звичай у білих, Джоне. Адже й делавари воюють і міняють свої землі на порох, ковдри й інші товари?

Індіанець перевів погляд своїх чорних очей на співрозмовницю й так пильно подивився на неї, аж вона зніяковіла.

— Де ж ті ковдри й інші товари, за які куплено право Пожирача Вогню? — гнівно запитав він. — Хіба вони у його вігвамі? Хіба йому сказали: брате, продай нам свою землю й візьми за неї золото й срібло, ці ковдри, цю зброю чи навіть цей ром? Ні, його позбавили всього, як ворога позбавляють скальпа, й навіть не озирнулися, щоб подивитися, живий він чи сконав. Чи живуть такі люди в мирі й страху божому!

— Ти не знаєш усіх обставин, — відповіла Елізабет, збентежена більше, ніж сама собі хотіла б признатись. — Коли б ти краще знав наші закони й звичаї, то інакше б оцінював наші вчинки. Не думай погано про мого батька — він добрий і справедливий.

— Брат Міквона добрий, і він учинить по правді. Я казав це Соколиному Оку й Молодому Орлу.

— Кого ти називаєш Молодим Орлом? — запитала Елізабет, відвертаючись від пильного погляду індіанця. — Звідки він родом і які має права?

— Ти прожила під одним дахом з ним так довго й нічого не знаєш про нього? — обережно спитав індіанець. — Старість заморожує кров, наче зима води великого озера, але молодість розігріває її, мов сонце навесні. Молодий Орел мав очі, — невже в нього немає язика?

Краса, на яку натякав старий воїн, анітрохи не потьмяніла від його алегоричних слів; навпаки, рум'янець на щоках дівчини запалав так яскраво, що, здавалось, ще яскравіше заблищали її чорні очі. Але дівчина, переборовши збентеження, засміялась, удаючи, ніби не сприймає його слова серйозно, й відповіла жартівливо:

— Якщо в нього і є язик, то, певно, не для того, щоб зробити мене повірницею. У ньому надто багато від делавара, щоб він став довіряти свої тайни жінці.

— Дочко, Великий Дух дав твоєму батькові білу шкіру, а мені червону, але кров у нас одного кольору. Молоді люди прудкі й палкі, старі — повільні й холодні. Хіба є різниця під шкірою? Ні. Колись Джон мав дружину. Вона подарувала йому ось стільки синів, — він підняв руку з трьома розчепіреними пальцями, — ще й дочок, які зробили б щасливими кількох молодих делаварів. Вона була добра, дочко, й робила все, що я велів. У нас і в білих різні звичаї, але хіба Джон не кохав своєї дружини, подруги його молодості, матері його дітей?

— Що ж сталося з твоєю родиною, Джоне, з дружиною і дітьми? — мовила Елізабет, розчулена оповіддю індіанця.

— Де лід, який укривав озеро? Розтав і змішався з водою. Джон дожив до тих часів, коли весь його рід пішов у Країну Духів. Тепер і його час наспів, і Джон готовий.

Могіканин схилив голову й замовк. Елізабет не знала, що сказати. Їй хотілося розрадити старого, відвернути його думки від сумних спогадів, але в скорботі його було стільки гідності, що дівчина не наважувалася заговорити. Нарешті після тривалої мовчанки вона запитала:

— Де Шкіряна Панчоха, Джоне? Я принесла порох, але не можу знайти Натті. То, може, ти візьмеш порох і передаси його своєму другові?

Індіанець повільно підвів голову й серйозно подивився на бляшанку, яку Елізабет тримала в руках.

— Ось найлютіший ворог мого народу. Без його допомоги білі ніколи б не подолали делаварів. Великий Дух навчив ваших батьків виробляти порох і рушниці, щоб вони звели з світу індіанців. Невдовзі в цій країні не залишиться жодного червоношкірого. Коли помре Джон, останній могіканин залишить ці горби, й разом з ним щезне і його рід.

Упершись ліктем в коліно, старий воїн нахилився вперед, ніби востаннє вдивлявся в долину, яка видніла крізь імлу, що кожної миті дедалі густішала. Елізабет раптом стало важко дихати. Погляд могіканина, помалу втрачаючи печаль, ставав якимсь несамовито-натхненним — так дивляться, певно, пророки.

— Але він піде в ту країну, — вів далі могіканин, — де зустрінеться із своїми батьками. Там багато дичини й риби. Жінки там не скаржаться на нестачу м'яса, й мінгів там немає. Полювання там — забава для дітей, і всі чесні червоношкірі живуть, як брати.

— Джоне, це не християнський рай! — вигукнула міс Темпл. — Ти знов повертаєшся до поганських забобонів твоїх предків!

— Батьки, сини, — раптом твердо мовив могіканин, — нікого більш немає! У мене тільки один син — Молодий Орел, та й у ньому тече кров білого.

— Джоне, — сказала Елізабет, намагаючись відвернути його думки від цієї теми й водночас сподіваючись задовольнити свою цікавість до всього, що стосувалося Едвардса. — Скажи мені, будь ласка, хто цей містер Едвардс? Чому ти так любиш його? Звідки він родом?

Індіанець стенувся, зачувши ці слова, які, очевидно, повернули йоґо думки до земного життя. Взявши Елізабет за руку, він посадив її поруч із собою і мовив, показуючи на долину, що простерлася в них під ногами:

— Дивись, дочко, всі ці землі, все, що бачать твої молоді очі, належало йому…

Поки він говорив, величезні клуби диму оповили їх і, завихрившись, утворили завісу перед їхніми очима. Перелякана дівчина схопилася на рівні й, глянувши на вершину гори, побачила, що її також огорнув дим, а з лісу доносився гул, що нагадував шум вітру.

— Що це, Джоне? — вигукнула Елізабет. — Нас оточує дим, а з лісу пашить жаром, ніби з печі!

Перш ніж могіканин устиг відповісти, до них долинув крик:

— Джоне! Могіканине! Де ти? Рятуйся! Ліс горить!

Вождь приклав руку до вуст, і знов пролунали звуки, які раніше привернули увагу Елізабет. Почулися швидкі кроки, хрускіт сухих гілок під чиїмись ногами, й на терасу вибіг Едвардс із спотвореним від жаху обличчям.