Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XVII

Старовинна розвага — стрільба в різдвяну індичку — була однією з тих небагатьох забав, від яких поселенці відмовлялися дуже рідко. І не було в цьому нічого дивного, адже всім їм не раз доводилося відкладати сокиру чи косу, щоб підстрелити оленя, який зненацька вибіжить на поруб, або ведмедя, що забреде на поле глянути хитрими оченятами на працю незбагненних пришельців.

Того дня стрільбу влаштували трохи раніше, ніж звичайно, щоб устигнути на відправу нового священика, яка цікавила молодь не менш самого змаганця. Власником птахів був вільний негр, який відгодував для цієї нагоди таку колекцію індичок, що могла розпалити апетит навіть найвибагливішого любителя попоїсти й задовольнити вимоги стрільців усіх уподобань і всякого віку. Стрільцям молодшим і не дуже досвідченим метикуватий негр дав змогу випробувати свої сили на гірших птахах і вже мав з цього неабиякий зиск. Порядок змагання був дуже простий і всім відомий. Птаха прив'язували мотузочком до соснового пенька; відстань між лінією стрільби й ціллю була до ста ярдів. Негр сам призначав ціну за постріл, і всі охочі могли взяти участь у змаганні.

Натовп складався переважно з молодиків, озброєних рушницями, і всіх підлітків селища. Малеча, закутана в простий, але теплий одяг, крутилася біля кращих стрільців, жадібно слухаючи мисливські байки і в глибині душі сподіваючись коли-небудь перевершити ті дивовижні подвиги.

Головним промовцем був чолов'яга на ймення Біллі Кербі — високий кремезний лісоруб. Був він веселий, галасливий і непогамовний, грубуватий і задерикуватий, але вираз його очей свідчив про добродушну вдачу. Тижнями він снував по місцевих шинках, бив байдики або виконував принагідну роботу за харчі й питво і завзято торгувався з замовниками, аби не втратити незалежності за якийсь там зайвий цент. Але уклавши угоду, Біллі Кербі брав на плече сокиру й рушницю й вирушав у ліс. Передусім він обходив ділянку і робив сокирою зарубки на деревах; тоді ставав у центрі своїх володінь, скидав верхній одяг і досвідченим оком вибирав дві-три сосни, ш; о сягали верхівками під самісінькі хмари. Відтак, безтурботно насвистуючи, підходив до тієї деревини, яку обрав, щоб випробувати свою силу, змахував сокирою, наче фехтувальник, і злегенька вдаряв по стовбуру, визначаючи відстань, потрібну для замаху. Потім западала тиша — зловісна ознака, що зараз погине ліс, який простояв тут віки. Лунали часті могутні удари, тоді чувся страшний тріскіт, дерево, падаючи, ламало сусідні верхівки і, нарешті, гупало об землю з гуркотом, що нагадував невеличкий землетрус. Від цієї миті удари сокири лунали безперестанку, гупання повалених дерев було мов віддалена канонада, а крізь вирубані просвіти в похмуру глибину лісу проривалося денне світло.

Багато днів, тижнів, місяців поспіль Біллі Кербі працював з притаманним йому завзяттям, і наслідки його діяльності були приголомшливі. Та ось сокира замовкала, Біллі на всю силу своєї горлянки починав підганяти терплячих волів, і крики ці гриміли в горах, наче хто дзвонив на сполох. В тихі літні вечори їх було чути за цілу милю, на протилежному схилі темплтонської долини, а там їх підхоплювала луна, й останні відлунки губилися поміж далеких скель, що нависали над озером. Склавши колоди на купи швидко і вправно, мов який Геркулес, Біллі збирав інструмент, підпалював звалений ліс і йшов собі у відблисках полум'я, наче переможець, що, захопивши вороже місто, спалює його, щоб завершити свій тріумф. Потім знову тривалий час лісоруб тинявся по шинках, розважаючись перегонами, півнячими боями й такими змаганнями, як те, що про нього мова.

Між ним і Шкіряною Панчохою здавен точилася суперечка за славу першого стрільця. Натті мав більший досвід, але міцні нерви й точне око лісоруба урівнювали шанси. Досі, однак, суперництво те зводилося лише до похвалянь мисливськими успіхами, а тепер обидва вперше зустрічалися в одному змаганні.

Коли Натті з товаришами з'явився на стрільбищі, Біллі Кербі усе ще торгувався з негром за його найкращу індичку. Нарешті зійшлися на шилінгу за постріл. Птицю вже прив'язали до пенька; майже все її тіло було сховане в снігу, видніла тільки довга шия та червона голівка. Домовленість була така: якщо куля потрапить в тулуб, прихований снігом, індичка лишається її власникові; якщо ж куля зачепить бодай одну пір'їнку на шиї чи голові, трофей належатиме щасливому стрільцеві.

Коли Елізабет з Річардом наблизились до галасливого гурту, негр, що сидів на снігу неподалік од своєї улюбленої індички, саме кінчив оголошувати умови.

Веселі вигуки й сміх стихли з появою несподіваних гостей, але щира цікавість і привітна усмішка дівчини швидко розвіяли ніяковість, хоч надалі молодь уже стереглася лаятись чи надто гарячкувати.

— З дороги, хлопці! — гукнув лісоруб, лаштуючися стріляти. — Тікайте, шибеники, а то застрелю! Гей, Браме, забирайся від своєї індички!

— Зачекайте! — вигукнув молодий мисливець. — Я теж хочу взяти участь у змаганні. Браме, ось шилінг за постріл.

— Можете хотіти скільки вам завгодно, — насмішкувато відповів Кербі, — але якщо моя куля зачепить хоч пір'їнку, пропав ваш постріл! Чи, може, ваша кишеня так натоптана грішми, що ви можете платити за постріл, якого й не буде?

— Чого це ви лічите гроші в чужій кишені? — обурився юнак. — Бери шилінг, Браме, я стрілятиму.

— Даремно дратуєшся, хлопче, — зауважив лісоруб, спокійно приладжуючи кремінь. — Кажуть, у тебе плече продірявлене, то Брам міг би по справедливості взяти з тебе півціни. Не всяк поцілить у цю пташку, якщо я навіть і схиблю, а робити цього я не збираюсь.

— Не похваляйся, Біллі Кербі, — мовив Натті, встромляючи рушницю прикладом у сніг і спираючись на неї. — Ти маєш право на один постріл, і якщо цей юнак не поцілить, — у чому не буде нічого дивного, бо він поранений, — то знайдеться ще одна добра рушниця й досвідчене око.

— А, це й ти тут, Шкіряна Панчохо? — вигукнув його невгамовний суперник. — Ну що ж, позмагаємося — чесна гра дорожча золота. Але перший постріл мій, старий! Ану, побачимо, зароблю я собі обід чи зостанусь без питва!

На обличчі господаря птиці відбилась не тільки жадібність, але й такий самий азарт, що охопив усіх глядачів, хоч і викликаний зовсім іншими сподіваннями.

— Тільки чесно, Біллі Кербі, — закричав негр, щойно лісоруб почав цілитись. — Відступи-но трохи. Хлопці, хай він стане там, де треба, не зобижайте бідного негра! Тримайся, індиченько! Крути голівкою, дурненька, — бачиш, він цілиться!

Однак ці вигуки, якими Брам розраховував відвернути увагу лісоруба, не справили на нього ніякісінького враження. Нерви у Біллі Кербі були міцні, й він спокійнісінько собі прицілився. Запала тиша, і пролунав постріл. Індичка сіпнулася» забила крильми, а тоді опустилась на сніг, злякано крутячи головою. Всі затамували подих, не чулося ні звуку. Потім тишу порушив сміх негра, що нестямно перекидався на снігу:

— Молодчага, пташенько! — вигукував він, підстрибуючи й намагаючись обняти індичку. — Я ж казав тобі — крути головою, і ось бачиш, ми їх пошили в дурні! Жени ще шилінга, Біллі, та й стріляй ще.

— Е ні, тепер моя черга, — мовив молодий мисливець. — Я вже заплатив. Відійди від мішені, я спробую щастя.

— Ех, змарновані гроші! — зітхнув Шкіряна Панчоха. — Голова і шия індички — надто мала ціль для пораненої руки. Дай-но я ліпше стрельну, а щодо птиці, то ми, сподіваюся, домовимося з панночкою.

— Черга моя, — наполягав юнак. — Прошу всіх відступити й не заважати.

Суперечки, викликані пострілом Кербі, вщухли — всі погодились на тому, що, якби індичка не сіпнула головою, то була б тепер, безперечно, мертва. Приготування молодого мисливця майже нікого не цікавили. Він уже збирався спустити курок, коли Натті зупинив його.

— У тебе тремтить рука, вона ослабла від рани. До того ж, ти хвилюєшся, то й не вистрелиш так добре, як стріляєш звичайно. Коли хочеш поцілити, стріляй швидше, поки цівка не здригнулась.

— Тільки чесно! — заволав негр. — Не зобижайте бідного негра! Нічого, Натчи Бампо, підказувати йому! Хай стріляє — дайте йому місце!

Юнак звів рушницю й вистрелив, але індичка і не зворухнулась. Коли обстежили «мішень», виявилося, що куля і в пеньок не влучила.

Побачивши, як юнак змінився лицем, Елізабет здивувалася: невже людина, яка так відрізняється від своїх товаришів, може переживати через таку марницю?

Але тепер на лінію стрільби вийшов Натті.

Ледве він узяв рушницю, як де й поділось радісне збудження Брама, викликане невдачею молодого мисливця. Його обличчя, що нагадувало відполіроване чорне дерево, вкрилося бурими плямами, товсті губи стулилися, закривши два ряди білих блискучих зубів, які щойно сяяли в посмішці, наче перлини в гагатовій оправі. Широкі ніздрі ще більше роздулися, зовсім затуляючи щоки, а коричневі кістляві руки судомно вчепилися в сніг — хвилювання притлумило в ньому навіть природний страх перед холодом.

А винуватець усього цього тримався так спокійно та невимушено, ніби й не спостерігали за ним десятки очей.

— Колись мені довелося побувати в голландському поселенні на Могоку, — мовив Натті, знімаючи шкіряний капшучок із замка рушниці, — якраз перед минулою війною. Місцеві хлопці влаштували змагання з стрільби, і я взяв у них участь. Побачили б ви, як ті голландці витріщили на мене баньки, коли я виграв порохівницю, три шматки свинцю й фунт найкращого пороху! Як вони лаялися своєю мовою! Подейкували, ніби один п'яничка похвалявся прикінчити мене, але якби він підняв на мене руку, бог покарав би його за лихий намір, а коли не бог, то хтось такий, що вміє стріляти.

Так промовляючи, старий мисливець відставив праву ногу далеко назад і, підтримуючи лівою рукою довгу цівку, прицілився в птаха. Очі всіх присутніх звернулися до жертви, але замість пострілу тільки клацнув курок.

— Осічка, осічка! — заверещав негр, витанцьовуючи, мов божевільний, перед індичкою. — Осічка вважається за постріл — рушниця Натті Бампо дала осічку, значить, він не поцілив у птаха!

— Натті Бампо поцілить і в тебе, — вигукнув обурений мисливець, — якщо ти не заберешся звідти, Браме! Де ж це чувано, щоб осічка вважалася за постріл? Адже при осічці не буває нічого, тільки клацне, а постріл убиває живе створіння! Тож відійди, хлопче, і я покажу зараз Біллі Кербі, як треба стріляти!

— Не кривдьте бідного негра! — загорлав Брам, мужньо не полишаючи свого поста й просячи в глядачів справедливості, в якій так часто відмовляли його гнобленим одноплеменцям. — Кожен знає, що осічка — те саме, що й постріл! Хай он скаже маса Джонс! Хай скаже панночка.

— Еге ж, — підтвердив Біллі Кербі, — такий закон стрільби в тутешніх краях, Шкіряна Панчохо. Якщо хочеш іще стріляти, плати другий шилінг. Я й сам спробую щастя ще раз, — ось гроші, Браме, наступний постріл мій.

Авжеж, ти краще знаєш лісові закони, ніж я, Біллі Кербі, — відказав Натті. — Ти прийшов сюди з переселенцями, поганяючи волів, а я прийшов у мокасинах, з рушницею через плече ще до тієї війни. Тож кому краще знати закони? От я й кажу, що осічка ніколи не вважалася за постріл.

— Хай розсудить нас маса Джонс! — стривожено залопотів негр. — Він усе на світі знає!

Посилання на авторитет Річарда надто лестило його честолюбству, щоб він не відгукнувся. Містер Джонс тут-таки ступив наперед і висловив свою думку з поважністю, якої вимагали предмет суперечки і його нова посада.

— Отже, — прорік він, — виникло певне розходження думок з приводу того, чи має право Натаніель Бампо стріляти в індичку Абрагама, вільнонародженого негра, не сплативши додаткового шилінга.

Ніхто не заперечував проти цього очевидного факту й, почекавши трохи, поки публіка перетравить його вступ, Річард повів далі:

— Гадаю, що тільки я спроможний вирішити це спірне питання, адже на мене покладено обов'язок стежити за порядком в окрузі й не можна дозволяти людям із смертоносною зброєю в руках самим залагоджувати свої суперечки. Очевидно, не існує ніякої усної чи письмової ухвали стосовно спірного питання, отже, нам залишається вирішити його, виходячи з аналогії, цебто, порівнюючи одну річ з іншою. Так-от, на дуелі, коли люди стріляють одне в одного, заведено осічку вважати за постріл; якщо це правило стосується до дуелі, де супротивник має право на постріл-відповідь, то я не бачу причини, чому б цей закон не застосувати і в даній ситуації, бо хіба ж можна дозволити людині цілий день робити осічки по беззахисній індичці? З огляду на це я вважаю, що Натаніель Бампо втратив своє право на постріл і повинен заплатити ще шилінг, коли хоче це право поновити.

Це міркування, висловлене такою поважною особою, та ще й так переконливо, поклало край суперечці, — бо глядачі вже були розділилися на два супротивні гурти, — але Шкіряна Панчоха наполягав на своєму.

— Мабуть, не завадить спитати думку міс Елізабет, — мовив він. — Бувало, коли індіанці не могли вирішити якесь складне питання, то питали своїх скво, і ті давали дуже слушні поради. Хай вона скаже, що я програв, — і тоді я поступлюся.

— Коли так, то я вважаю, що ви програли, — оголосила міс Темп л. — Але ось вам шилінг, заплатіть і стріляйте ще раз. А може, Брам продасть мені птицю? Я охоче б заплатила, аби врятувати від загибелі це бідолашне створіння.

Ця пропозиція нікому не сподобалась, навіть негрові, який відчув загрозу своїм комерційним планам. Тим часом Біллі Кербі лаштувався до повторного пострілу, а Натті, поступившись йому місцем, невдоволено бурчав:

— Як перестали приходити індіанські торговці, то в селищі не купиш доброго кременю; коли ж підеш його шукати на берегах ручаїв — так уся земля вже переорана! Охо-хо! Чим менше дичини, тим кращі повинні бути кремінь і порох, а вони, здається, що не рік гіршають. Але я таки заміню кремінець — Біллі Кербі не поцілить, де йому!

Лісоруб розумів, що вся його репутація вправного стрільця поставлена тепер на карту. Кілька разів він підносив рушницю і знов опускав, не зважуючись вистрелити. Запала мовчанка, навіть Брам не галасував. Нарешті Біллі Кербі спустив курок — і знову не вцілив. Тепер негр уже не стримувався — вигуки його залунали в лісі, мов бойовий клич цілого індіанського племені; він реготав і крутив головою до повного знесилля, і танцював, і стрибав, поки ноги йому почали підгинатись, — одне слово, тішився, як тільки можуть тішитися простодушні негри.

Лісоруб зробив усе, що міг, і тепер був страшенно розчарований невдачею. Підійшовши до індички, він пильно оглянув її і спробував довести, нібито куля зачепила пір'я, але глядачі послухали жалібних закликів «не кривдити бідного негра» й не підтримали його домагань.

Впевнившись, що індички йому не мати, Кербі люто гукнув до негра:

— Заткай пащеку, ти, каркало! Де ти бачив такого, хто б поцілив з такої відстані в голову індички? Дурень я, що встряв у цю справу… Годі тобі вже, і так наробив тріскоту, мов сосна, коли падає! Покажи мені такого, хто б міг це зробити!

— А поглянь сюди, Біллі Кербі! — вигукнув Шкіряна Панчоха. — Хай всі відійдуть од індички, — і ти побачиш людину, що колись і краще вміла ціляти!

— Але ж тепер не наша черга, Шкіряна Панчохо, — мовила міс Темп л. — Може, інший ваш суперник хоче скористатися своїм правом?

-. Якщо ви натякаєте на мене, — сказав молодий мисливець, — то я відмовляюся від повторного пострілу. Моя рука таки справді ще надто слабка.

Елізабет помітила, що юнак зашарівся, ніби стидаючись свого убозтва, і не наполягала більше. На лінію стрільби вийшов Натті Бампо. У свій час він сотні разів непомильно разив і ворога й дичину за ще трудніших умов, а проте до жодного з тих пострілів він не готувався так старанно. Тричі він зводив і опускав рушницю — вперше, щоб визначити висоту мішені, потім — щоб розрахувати відстань, і, нарешті, коли вже він хотів вистрелити, індичка, занепокоєна раптовою тишею, швидко повернула голову до людей. Та ось Натті вчетверте підвів рушницю і вистрелив. Оглушені гуркотом і розгублені з несподіванки глядачі не зразу втямили, поцілив він чи ні, та ще й дим від пострілу заважав бачити. Але Елізабет, помітивши, як старий мисливець опустив рушницю прикладом на сніг, засміявся своїм безгучним сміхом і почав спокійнісінько ладнати новий набій, зрозуміла, що він переміг. Хлопчаки кинулися до пенька й високо підняли індичку з відстреленою головою.

— Давайте її сюди, — гукнув Шкіряна Панчоха, — і покладіть до ніг панночці. Птиця належить їй, а я був, так би мовити, її помічником.

— І вельми вправним помічником, — докинула Елізабет. — Таким вправним, кузене Річард, що, по-моєму, він заслужив на вашу увагу.

Вона замовкла, і веселе обличчя її споважніло. Зашарівшись, дівчина мовила до молодого мисливця:

— Мені, власне кажучи, кортіло побачити на власні очі славнозвісне мистецтво Шкіряної Панчохи… Тільки заради цього я й узяла участь у змаганнях. Отож чи не візьмете ви, шановний сер, цю птицю собі як скромну винагороду за рану, що завадила вам самому здобути приз?

Нелегко сказати, який вираз був на обличчі юнака. Здавалося, він не міг опиратися проханню дівчини, хоч подарунок був йому неприємний. Однак він уклонився й підняв індичку, що лежала біля її ніг, не промовивши й слова.

Елізабет дала негрові срібну монету, щоб відшкодувати йому збитки (після чого той знов заусміхався), і, повернувшись до свого супутника, сказала, що час уже йти додому.

— Зажди хвилинку, кузино Бесс! — мовив Річард. — У правилах цих змагань є деякі суперечливі пункти, що потребують роз'яснень. Панове, якщо ви оберете комітет, і він почекає на мене, то я зараз складу точні правила… — Тут він обурено замовк, бо на його плече, плече головного шерифа округи, по-панібратськи лягла чиясь рука.

— Щасливого різдва, кузене Дік, — мовив суддя Темпл, що непомітно підійшов до гурту. — Я бачу, мені доведеться невсипуще стежити за дочкою, коли ти часто придумуватимеш для неї такі розваги. Я просто в захваті від твого смаку, — ти достеменно знаєш, які видовища можна запропонувати справжній леді!

— Це вона сама, Дюку! — захищався шериф, засмучений, що не він перший поздоровив суддю з різдвом. — Я повів Елізабет, щоб показати їй нововведення, але при першому ж пострілі вона кинулася по снігу сюди, наче виховувалась у казармі, а не в першорозрядному пансіоні. Я вважаю, судде Темпл, що такі небезпечні розваги треба заборонити. А втім, я не певен, чи вони вже не заборонені існуючими законами…

— Що ж, сер, оскільки ви тепер шериф округи, то ваш безпосередній обов'язок — засувати, так це чи ні, — усміхнувшись, відповів Мармедюк. — Я бачу, Бесс уже виконала моє доручення, і сподіваюся, ця новина була вам приємна.

Річард поглянув на пакет, який досі тримав у руці, і від розчарування його не лишилося й сліду.

— Дюку, любий мій братику, — сказав він, — відійдім-но вбік, мені треба тобі щось сказати.

Мармедюк слухняно відійшов з шерифом трохи вбік, і той повів далі:

— По-перше, Дюку, дозволь подякувати тобі за твоє дружнє клопотання перед парламентом штату й губернатором, без чого, я певен, навіть найвидатніші мої заслуги лишилися б непоміченими. Але ж ми діти двох сестер, ми двоюрідні брати, і я для тебе зроблю все. Все, що хочеш! І все ж своїм недолугим розумом я думаю, за тим молодим товаришем Шкіряної Панчохи не завадило б трохи постежити. Щось він надто вже любить індичатину.

— Це вже мій клопіт, Діку, — відповів суддя. — Сподіваюсь, що відучу його від цієї любові, задовольнивши його апетит. Мені хочеться з цим порозмовляти. Ходім до гурту.