Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XII

Коли люди почали розходитись, містер Грант підійшов до судді й Елізабет і відрекомендував їм дівчину, що про неї ми згадували в попередньому розділі; це була його дочка. Привітали її з приязню й щирістю, притаманними місцевому населенню взагалі; та й добре товариство тут теж цінували. Обидві дівчини одразу відчули взаємну симпатію. Суддя, який теж не чув про священикову дочку, дуже втішився, що тепер Елізабет матиме подругу, десь такого самого віку й виховання, і з подругою легше призвичаїться до тихого Темплтона після гамірного міського життя. Елізабет, на яку мила й благородна дівчина справила найкраще враження, доклала всіх зусиль, щоб ніяковість несміливої незнайомки якнайшвидше минула. Дівчата швидко знайшли спільну мову і за ті десять хвилин, поки виходили парафіяни, не тільки встигли домовитися на наступний день, але й, мабуть, склали б плани на півзими, якби не втрутився священик, мовивши такі слова:

— Обережно, обережно, люба міс Темпл, а то моя дівчинка привчиться марнувати час. Не забувайте, вона — господиня мого дому, і він занепаде, якщо Луїза прийме хоча б половину ваших люб'язних пропозицій.

— А чому б вам не відмовитися від того дому зовсім, сер? — запитала Елізабет. — Адже вас лише двоє, і я певна, що мій батько був би щасливий, якби ви згодилися оселитись під нашим дахом. Товариство у такому закутні — це велике благо, від якого не слід відмовлятися через якісь там світські церемонії. Мій батько часто каже, що в нових краях цінується не гостинність, а ласка, яку гість робить господареві.

— І треба сказати, що гостинність судді цілком підтверджує його слова; але ми не повинні зловживати його добротою. Безперечно, ви часто будете бачитися з нами, особливо з моєю дочкою, бо мені доведеться роз'їжджати по околиці. Але щоб завоювати авторитет у таких людей, — додав містер Грант, глянувши на кількох чоловік, що не встигли вийти й зацікавлено приглядалися до співрозмовників, — священик не повинен викликати до себе заздрість чи недовіру, шукаючи прихистку під таким розкішним дахом, як у судді Темпла.

— То вам подобається наш дах, містере Грант? — вигукнув Річард, який, доглянувши, щоб загасили свічки й вогонь у камінах, підійшов саме вчасно, аби почути останні слова священика. — Я радий, що нарешті знайшлася хоч одна людина з художнім смаком. Бо от Дюк лає цей дах послідущими словами. А втім, хоч суддя він і добрий, тесля з нього — нікудишній, ніде правди діти. Ну що ж, містере Грант, мушу сказати без хвастощів, що сьогодні ми відслужили відправу так, як належить; правда, бракувало органа. Зате вчитель чудово співав псалми. Я й сам колись вів, але тепер здебільшого співаю басом, а щоб виконувати басову партію, потрібна неабияка майстерність, тут можна показати силу голосу. Бенджамін теж добре співає басом, але часто забуває слова. Ви чули коли-небудь, як він співає «Біскайську затоку»?

— Мені здається, сьогодні він нам трохи продемонстрував своє вміння, — сміючись, зауважив Мармедюк. — Містер Пенгіллан, мабуть, належить до тих людей, які знають лише одну мелодію, але зате знають її добре. Як він ревів, як самозабутньо виводив, — точнісінько північний вітер над озером! Гаразд, панове, шлях вільний, і нас чекають сани. На добраніч, містере Грант, на добраніч, міс, — не забудьте, що завтра ви обідаєте під нашим корінфським дахом.

Розпрощавшись, вони пішли. Річард, обравши собі за супутника мосьє Лекуа, прочитав йому цілу лекцію про мистецтво співу псалмів, закінчивши її палкою похвалою пісні «Біскайська затока» у виконанні свого друга Бенджаміна.

А могіканин і далі сидів собі в залі, загорнувшись у ковдру, так само байдужий до всього навкруги, як і парафіяни — до присутності старого вождя. Натті також сидів на своїй колоді, підперши голову однією рукою, а другою підтримуючи рушницю, яку недбало поклав собі на коліна. Обличчя його було стурбоване, і під час відправи він часто роззирався — певно, старого щось непокоїло. Але він сидів з поваги до старого вождя, якого, попри всю свою грубуватість, дуже шанував.

Молодий супутник цих двох старих лісовиків стояв біля погаслого каміна, чекаючи на своїх товаришів. У залі вже не лишилося нікого, крім них та священика з його дочкою. Коли пішли мешканці «палацу», Джон підвівся, вивільнив з-під ковдри голову, відкинув назад довге чорне волосся, що звисало на обличчя, і, наблизившись до містера Гранта, простяг руку й урочисто мовив:

— Дякую, отче. Слова, що ти сказав, піднялись у небеса, і Великий Дух радіє. Твої діти запам'ятають ті слова й будуть добрими. — Він замовк, а тоді, випроставшись із гідністю індіанського вождя, додав: — Якщо Чингачгук коли-небудь наздожене свій народ, що пішов за призахідним сонцем, якщо Великий Дух перенесе його через озера й гори і збереже в ньому подих життя, то він перекаже своєму племені ті добрі слова, і плем'я повірить йому, — бо хто може сказати, що могіканин коли-небудь брехав?

— Покладися на милосердя боже, — відповів містер Грант, якому горда мова індіанця здалася трохи блюзнірською, — і він тебе ніколи не покине. Коли серце сповнене любові до бога, в ньому немає місця для гріха. А вам, юначе, — звернувся він до молодого мисливця, — я вдячний не тільки за порятунок у дорозі, але й за дуже вчасну та благочестиву підтримку в скрутну мить під час відправи. Я буду щасливий бачити вас у своїй оселі; може, розмова зі мною скріпить ваш дух на тому нелегкому шляху, який ви обрали. Зустріти тут, у лісах, людину вашого віку й зовнішності, обізнану з обрядами нашого богослужіння, — це, повірте, приємна несподіванка. У мене таке відчуття, ніби відстань між нами щезла, й ми вже не чужі. Мені здається, ви добре знаєте службу — я не помітив у вас навіть молитовника, хоч містер Джонс порозкладав їх на лавах.

— Було б дивно, якби я не знав богослужіння нашої церкви, — стримано відповів юнак. — Адже мене в ній хрестили, і я ніколи не відвідував іншої служби. Будь-які інші форми богослужіння здалися б мені такими ж дивними, як тутешнім людям здається дивною наша відправа.

— Як приємно це чути, дорогий сер! — вигукнув священик, схопивши юнака за руку й гаряче стискаючи її. — Ви підете зі мною, зараз же, — справді, ви повинні піти зі мною, — моя дитина ще мусить подякувати вам за врятування батька… Ніяких відмов! А цей достойний індіанець і ваш друг підуть з нами.

— Ні, ні, — заперечив Шкіряна Панчоха, — мені час повертатися до нашого вігвама, бо маю нагальну справу, якою не можна нехтувати ради ваших молитов і забав. Нехай уже цей молодик іде з вами — він звик водитися з проповідниками й розмовляти про такі речі, та й Джон теж, — його хрестили моравські брати[39] ще за тієї війни. А я собі невчений простак, що замолоду служив своєму королю і своїй країні в боротьбі проти французів і дикунів; зроду-віку я не зазирав до книжок і не вчився читати. Я вже он і полисів трохи, а й досі не бачу, який пожиток з того сидіння по школах. Адже я й так убивав по двісті бобрів за сезон, не рахуючи всякої іншої дичини… Коли ви мені не вірите, спитайте у Чингачгука, бо полював я тоді в країні делаварів, і старий може підтвердити кожне моє слово.

— Не сумніваюсь, друже мій, що ти був хоробрим солдатом і вправним мисливцем, — мовив священик. — Але цього замало, щоб приготуватися до неминучого кінця. Певно, ти чув приказку: «Молодий може померти, а старий — мусить».

— Я ніколи не був таким дурнем, щоб сподіватися жити вічно, — відповів Натті, засміявшись своїм нечутним сміхом, — та й хіба це потрібно людині, яка живе з дикунами в лісах, а в спечні місяці — на озерних протоках? Хоч, скажу вам, у мене міцне здоров'я, бо, сидячи в засідці на оленів біля солончаків над берегами Онондаги, не раз пив з неї воду, а в ній насіння пропасниці було не менше, ніж гримучих змій на Крамгорні. І я пив, бо й тоді не сподівався жити вічно. Правда, і тепер ще живі люди, які бачили дрімучі ліси на Німецьких рівнинах — до того ж, люди вчені й такі, що знаються на релігії. А зараз там хоч тиждень блукай, однаково не знайдеш жодного пенька. А пні, треба сказати, стоять у землі й не гниють сто років після того, як згнило дерево.

— Це все скороминуще, мій любий друже, — вів своєї містер Грант, пройнятий бажанням урятувати душу свого нового знайомця, — а я хотів би підготувати тебе до вічності. Тобі треба ходити на божу службу, і я радий, що ти прийшов сьогодні. Хіба ти пішов би на полювання, лишивши вдома шомпол і кремінь?

— Ну, тільки новачок у лісах не зможе вирізати шомпола з молодого ясеня чи знайти кремінь у горах, — знову засміявся Натті. — Ні, ні, я ніколи не сподівався жити вічно. Але часи міняються, і тепер у цих горах усе зовсім не таке, як, скажімо, було тридцять чи навіть десять років тому. Сила дає право, і закон сильніший за стару людину, байдуже, вчена вона чи така, як я, — от мені легше тепер підстрелити дичину із засідки, ніж переслідувати її з гончаками, як було колись… Охо-хо-хо! Але завжди так буває: коли в селищі з'являється проповідник, то дичини меншає, і порох дорожчає, а це вже не така дрібничка, як шомпол чи кремінь.

Священик, збагнувши, що його невдале порівняння обернулося проти нього самого, розсудливо припинив суперечку, хоча твердо вирішив поновити її при першій нагоді. Він знову запросив у гості молодого мисливця, і той разом з індіанцем зрештою погодився провести священика з дочкою до будинку, що його турботливий Джонс приділив йому як тимчасове житло. Шкіряна Панчоха затявся на своєму, тож вони й розпрощалися.

Пройшовши трохи вулицею, містер Грант, який ішов попереду, звернув у поле. Й ступив на стежку, таку вузьку, що навіть двоє не могли б на ній розминутися.

Місяць піднявся вже так високо, що його проміння майже прямовисно падало на долину, й чіткі людські тіні безгучно ковзали по сріблястій сніговій поверхні, наче якісь духи, що поспішали на потаємну зустріч. Мороз не слабшав, хоча ніч була безвітряна. Стежка була добре вторована, й дівчині йти було неважко, але скутий морозом сніг рипів навіть під її легкими кроками.

На чолі цієї дивної процесії йшов священик, одягнений у чорне; час від часу він повертав до супутників своє лагідне обличчя, на якому знову можна було помітити вираз прихованої печалі. Слідом за священиком ішов індіанець, закутаний в ковдру; голова його була непокрита, і довге чорне волосся спадало на плечі. Коли місячне сяйво освітлювало збоку його смагляве обличчя з різкими застиглими рисами, воно здавалося втіленням покірної старості, яка пережила бурі майже цілого століття; але коли він повертав голову так, що місяць осявав йому чоло, в полум'яних чорних очах можна було прочитати неприборкані пристрасті й думки, вільні наче вітер.

Тендітна постать міс Грант, одягненої надто легко для такої суворої пори року, становила різкий контраст із незвичним убранням і похмурим обличчям вождя делаварів, і молодий мисливець, який ішов позаду, розмірковував про несхожість людей щоразу, коли суворе обличчя індіанця й ніжне личко дівчини з очима, що могли посперечатися з блакиттю неба, поверталися, щоб помилуватися прегарним нічним світилом.

Дорогу вони коротали розмовою, яка то стихала, то знов пожвавлювалась.

Перший заговорив священик.

— Справді, — мовив він, — це така дивна річ — зустріти юнака, котрий навіть з простої цікавості не заглянув ніколи до якоїсь іншої церкви, окрім тої, в лоні якої він був вихований. Мені страшенно кортить розпитати вас про ваше життя. Ваші манери и мова свідчать, що ви дістали чудову освіту. З якого штату ви родом, містере Едвардс? Адже, здається, саме так ви назвали себе судді?

— Я з цього штату.

— З цього? Нізащо б не подумав, бо у вашій вимові зовсім не чути якихось місцевих особливостей. Мабуть, ви довго мешкали в містах, бо тільки там можна тішитись чудовими обрядами нашої церкви.

На відповідь юнак тільки посміхнувся, — певно, якісь вагомі причини, пов'язані з його теперішнім становищем, примушували його мовчати.

— Я дуже радий, мій юний друже, що познайомився з вами, бо такий освічений розум, як ваш, безперечно, доведе всім переваги нашої доктрини й благочестя нашої служби. Ви, певно, помітили, що V сьогодні я мусив де в чому поступитися настроям слухачів. Ласкавий містер Джонс наполягав, щоб я дав причастя й заразом відслужив утреню, але, на щастя, канони нашої церкви цього не вимагають. Це могло б відлякати мою нову паству, але завтра я таки дам причастя. Ви причащаєтеся, мій юний друже?

— Мабуть, ні, — відповів юнак непевним голосом і зніяковів ще дужче, коли міс Грант мимохіть сповільнила ходу і здивовано глянула на нього. — Я ще не готовий. Я ще ні разу не причащався і не хочу робити цього, поки в моєму серці стільки мирських турбот…

— Що ж, кожний сам собі суддя, — мовив священик, — але мені здається, що молода людина, якої не звели на манівці різні хибні доктрини і яка стільки років була вірна нашій істинній вірі, може сміливо причащатися. Однак, ваша правда, — на причастя кожен мусить іти з чистою душею. Я помітив сьогодні, що ви відчуваєте якусь образу на суддю Темпла, а це межує з однією з найгірших людських пристрастей… Нам треба перейти через цей ручай, — сподіваюся, лід нас витримає. Обережно, дитя моє, не послизнись.

Так промовляючи, він спустився стежкою на лід одного з потічків, які несли свої води в озеро, й, повернувшись, помітив, що юнак чемно допомагає його дочці подолати цю перешкоду. Коли всі щасливо перейшли на протилежний берег, священик повів далі:

— Недобре, любий мій, дуже недобре віддаватися таким почуттям узагалі, а тим паче в такому випадку, коли зло було заподіяне ненавмисне.

— Мій отець добре сказав! — мовив могіканин, раптово зупинившись; ті, хто йшов слідом, мусили теж зупинитися. — Так говорив і Міквон. Біла людина повинна робити так, як її вчили предки, але в жилах Молодого Орла тече кров вождя делаварів, вона червона, й пляму, яку вона залишає, можна змити лише кров'ю мінга.

Містер Грант, здивований цими словами, зупинився й поглянув на нього. В очах вождя він побачив лють і рішучість, і на його лагідному обличчі відбився жах: не таких слів сподівався він від дикуна, що мав себе за християнина. Здійнявши руки догори, він вигукнув:

— Джоне, Джоне! Хіба цього тебе вчили моравські брати? Але ні, — я не можу бути таким несправедливим до них. Вони благочестиві, побожні, добрі люди й не потерпіли б таких: гріховних пристрастей. Ось послухай слів спасителя: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто зневажає і переслідує вас». Це заповідь божа, Джоне, і той, хто не вважає на неї, не побачить лику господнього.

Індіанець уважно вислухав священика. Вогонь у його очах помалу згас, обличчя злагідніло, але він не відповів нічого, тільки, злегенька хитнувши головою, величним жестом дав знати містерові Гранту, що можна йти далі. Схвильований священик прискорив ходу, могіканин не відставав, але молодий мисливець помітив, що дівчина не встигає за ними.

— Ви стомилися, міс Грант, — мовив він. — Сніг тут не втоптаний, і вам важко йти нарівні з нами, мужчинами. Зійдіть на снігову кору, прошу вас, і зіпріться на мою руку. Ген там жевріє вогник — то, мабуть, ваш будиночок. Але до нього ще далеко.

— Я зовсім не стомилася, — відповів тихий тремтливий голос. — Мене просто перелякав цей індіанець. О, які в нього були страшні очі, коли місяць освітив його обличчя! Але я забула, сер, що він ваш друг, і навіть, судячи з його слів, чи не родич. Та от вас я не боюсь.

Юнак ступив на підмерзлий сніг, що вільно витримував вагу його тіла, і ґречно, але твердо змусив дівчину наслідувати його приклад. Обережно підтримуючи її за лікоть, він скинув шапку, і чорні кучері впали на високе чоло, ніби дозволяючи їй зазирнути в його найпотаємніші думки. Луїза, проте, лише глянула на нього крадькома й прискорила ходу.

— Ви не знаєте цих людей, міс Грант, — сказав молодий мисливець, — а то б вам було відомо, що помста — це одна з чеснот індіанця. Ще змалку їм прищеплюють переконання, що їхній обов'язок — ніколи не прощати образи, і тільки гостинність може стримати їх від помсти.

— Невже, сер, — запитала дівчина, мимохіть вивільняючи руку, — і ви дотримуєтесь таких безбожних переконань?

— Якби ваш шановний батько звернувся до мене з таким запитанням, то досить було б відповісти, що я виховувався в лоні церкви, — але вам я ще скажу, що життя навчило мене забувати кривди. Думаю, тут мені нічого закинути, і сподіваюсь, що так воно й надалі буде.

Кажучи це, він зупинився, держачи свою руку напоготові, і, коли він договорив, дівчина знову сперлася на неї, і вони рушили далі.

Містер Грант і могіканин тим часом уже підійшли до будиночка й зупинилися біля дверей, очікуючи своїх молодих супутників. Священик знову заходився навертати індіанця на путь істинну, а той слухав мовчки, хоч і поштиво. Але ось до них приєдналися міс Грант із мисливцем, і всі зайшли в дім.

Священикове житло стояло серед поля, на значній відстані від селища. Навколо видніли пні, прикриті високими сніговими шапками, і ні дерева, ні кущика поблизу. Вигляд будиночка промовляв про ту саму понуру недовершеність, що така звичайна в нових поселеннях, де все зводиться поспіхом. Зате всередині він справляв зовсім інше враження завдяки чистоті й затишку, що там панували.

Всі опинилися в кімнаті, вмебльованій, як вітальня, хоч тут-таки була й величезна піч з усім кухонним начинням. Кволий вогник свічки, яку засвітила Луїза, здавався зайвим, бо яскраве полум'я, що виривалося з печі, давало змогу добре розгледіти скромну обстановку. Посеред чисто підметеної підлоги лежав строкатий килим з клаптиків — такі килими можна й досі бачити в фермерських домах. Трохи кращий вигляд мали чайний столик, Луїзині п'яльці й старовинна книжкова шафа червоного дерева, але стільці, обідній стіл і решта меблів були дуже прості й дешеві. На стінах висіли вишивані картини й малюнки, причому вишивання, безперечно, були зроблені з деякою майстерністю, хоч і не вирізнялися художнім смаком, а малюнкам бракувало і того й другого.

На одному з вишивань був зображений надгробок, над яким схилилася молода жінка в сльозах, а віддалік видніла церква з романськими вікнами. На надгробку можна було розрізнити написані стовпчиком дати народжень і смертей, і кожний небіжчик мав прізвище «Грант». Тільки глянувши на цей малюнок, молодий мисливець дізнався все, що можна було дізнатися про священикову сім'ю. Він збагнув, що містер Грант удівець, а боязка скромна дівчина, яку він перевів через струмок, — єдина з його рідних, що лишилася жива. Вони зосталися одні-однісінькі на світі, й тому ніжність, з якою Луїза турбувалася про батька, була ще зворушливіша.

Все це молодий мисливець спостеріг, поки товариство мовчки розташовувалося перед веселим вогнем. Але коли всі повмощувались, і Луїза, скинувши легкий плащ із бляклого шовку й капелюшок, які, хоч і дуже були їй до лиця, та мало підходили для такої суворої пори року, взяла стілець і зайняла місце між юнаком і батьком, містер Грант поновив розмову.

— Сподіваюсь, мій юний друже, — сказав він, — ваше виховання викорінило ті мстиві принципи, які ви могли успадкувати, бо, наскільки я зрозумів Джона, у ваших жилах тече кров делаварів. Благаю вас, зрозумійте мене правильно — ні колір шкіри, ні походження самі собою не свідчать ні про які чесноти. І хтозна, може, нащадок народу, що колись володів цією землею, має право, як ніхто інший, ступати по ній з чистим сумлінням.

Могіканин урочисто повернувся до священика й мовив, супроводжуючи свої слова виразними жестами:

— Отче, для тебе літо життя ще не минуло і тіло твоє молоде. Піднімися на найвищу гору й поглянь навкруги. Все, що ти побачиш від сходу до заходу, від витоків Звивистої річки[40] й до гір, що її перепиняють, — усе належить йому. В ньому тече кров делаварів, і право його велике. Але брат Міквона справедливий, він поділить цю землю на дві частини, як річка ділить навпіл долину, й скаже Молодому Орлові: «Сину делаварів! Візьми її, володій нею і будь вождем на землі своїх предків!»

— Ніколи! — вигукнув молодий мисливець так палко, аж священик і його дочка, що заслухалась мовою індіанця, мимохіть здригнулись. — Швидше лісовий вовк полишить свою здобич, аніж цей чоловік відмовиться від багатства, до якого він добирався звивистим шляхом змії.

— Замовкни, сину мій, замовкни! — перебив його містер Грант. — Не давай волі своїм почуттям. Шкода, якої випадково завдав тобі суддя Темпл, роз'ятрила образи, заподіяні колись твоїм предкам. Але затям: поранено тебе ненавмисне, а кривда, заподіяна твоєму народові, — це наслідок політичних змін, які в історії людства не раз приборкували гордість можновладців і стирали з лиця землі могутні народи. Де тепер філістімляни, що так часто тримали в рабстві дітей ізраїлевих? Де Вавілон, що купався в розкошах і пороках і, засмілений пихою, називав себе повелителем народів? Згадай молитву, з якою ми звертаємося до Всевишнього: «Прости ворогів наших, і гонителів наших, і кривдників і зм'якши їхні серця». Не суддя Темпл занапастив твоїх одноплемінців, а весь його народ; рана ж твоя скоро загоїться.

— Рана! — відгукнувся юнак, збуджено походжаючи по кімнаті. — Невже ви справді гадаєте, сер, що я вважаю цю людину вбивцею? О ні! Він надто підступний, надто легкодухий для такого злочину! Але нехай він і його дочка купаються в розкошах — прийде ще день відплати! Ні, ні, — вів він далі, трохи заспокоївшись, — це тільки могіканин запідозрив його в замаху на моє життя, а я зовсім такого й не думав.

Він сів, сперся ліктями на коліна й закрив обличчя руками.

— Це шаленство він успадкував від своїх предків-дикунів, — шепнув містер Грант дочці, що з ляку схопила його за руку. — Ти ж чула, що говорив індіанець про його походження. І ні освіта, ні наша свята віра не змогли до решти вигнати лихі пристрасті з його душі. Але час і лагідне піклування ще, може, виправлять його.

Дарма, що священик говорив пошепки, юнак почув його слова й, підвівши голову, мовив уже спокійно, але з якоюсь дивною посмішкою:

— Хай вас, міс Грант, не тривожать ані моя нестриманість, ані мій одяг. Я піддався почуттям, які мені слід було б погамувати. Ваш батько правду каже, в цьому винна кров моїх предків, та я не хотів би заплямувати честь мого роду — єдине, що в мене лишилось. Так, я пишаюся тим, що веду рід від вождя делаварів, найшляхетнішого з войовників. Старий могіканин був його другом і може підтвердити правдивість моїх слів.

Тоді заговорив містер Грант. Помітивши, що юнак заспокоївся, а старий вождь уважно його слухає, він виголосив довгу промову про те, що найвищий обов'язок християнина — прощати образи. Тривало це з годину, а тоді гості підвелися й, розпрощавшись, пішли. Могіканин подався до селища, а молодий мисливець — до озера. Священик довго стояв на ґанку, дивлячись услід старому вождеві, який ішов стежкою з легкістю, дивною для його років.

В задвірковій стіні будиночка було вікно, що виходило на озеро, і біля того вікна, повернувшись до приміщення, містер Грант застав Луїзу; дівчина пильно стежила за темним силуетом, що рухався в напрямку східного схилу долини. Священик упізнав молодого мисливця — той сягнистою ходою ішов уже по твердому снігові, що ховав замерзле озеро, до хатини, де, як було відомо священикові, мешкав Шкіряна Панчоха. Хатина та стояла край озера, під бескидом, порослим соснами й гемлоком. Через якусь мить молодий мисливець увійшов у тінь дерев на далекому березі.

— Дивно, як довго зберігаються дикунські нахили в людей цієї дивовижної раси, — мовив священик. — Але якщо він не зійде з шляху, що його обрав, то, безперечно, незабаром подолає їх назавжди. Нагадай мені, Луїзо, щоб я дав йому почитати проповідь «Про небезпеку ідолопоклонства», коли він ще завітає до нас.

— Невже ти думаєш, тату, що він може повернутися до віри своїх предків — до ідолопоклонства?

— Ні, дитинко, — усміхнувся містер Грант і погладив її біляву голівку. — Кров білої людини не дозволить йому це зробити, але часом ми створюємо собі ідолів з наших пристрастей.