Порожня труна

IX ПОДРУЖНЯ СЦЕНА

Поль Дроп, що тільки-но відбув досить довгу бесіду з родичами однієї з своїх пацієнток, яку він напередодні прооперував, уже збирався покинути приймальню, коли у дверях зненацька з'явилася постать явно розхвильованої жінки.

Хірург здригнувся, впізнавши свою дружину. Вже віддавна він не міг її бачити без збентеження чи тривоги. Взаємини чоловіка й дружини були вкрай погані і дедалі більше псувалися; їх обох опанувала відраза одне до одного; спільне життя стало для них тягарем; здавалося, воно от-от урветься. Амелі Дроп пекла свого чоловіка лютим поглядом…

— Мені треба з вами переговорити, — сказала вона глухо.

З її тону й вигляду Поль Дроп зрозумів, що настав час з'ясувати стосунки. Обережний і обачний, поклавши собі уникнути скандалу, хірург тихо відповів:

— Я охоче вас вислухаю, але приймальня, мабуть, непідхоже місце для нашої розмови. Краще буде, коли ми поговоримо вдома.

Він рушив до дверей, але дружина спинила його.

— Я хочу бути певна, що ми зустрінемося вдома. В іншому разі, я не піду звідси і ви теж.

Непевна усмішка на обличчі професора свідчила, що він серйозно занепокоєний.

— Хіба я давав вам, Амелі, привід нарікати на мою непунктуальність і нечесність? Коли я вам обіцяю, що ми зустрінемося найпізніше через чверть години вдома, то так і буде.

На цей раз жінка відступила, даючи чоловікові дорогу.

Поль Дроп говорив невластивим йому сухим енергійним тоном. Тим більше, що вони вже були не самі. Не постукавши у двері, наче так і треба, до приймальні зайшла ще одна жінка. Це була мадемуазель Данієль; вона знову привіталася з Амелі Дроп і звернулася до професора.

— У старого добродія з сьомої палати в корпусі А знову був приступ, зараз йому нічого не загрожує, але він наполягає, щоб ви зайшли до нього, пане професор, і я дозволила собі пообіцяти…

— Гаразд, — погодився хірург, — я зараз піду до нього.

— А ще, — продовжувала старша медсестра, — та панночка, яку привезли позавчора. У неї весь час висока температура, що мене турбує, мені б хотілося, щоб ви піднялися й оглянули її.

Лікар і на цей раз не відмовився.

— Я огляну її перед обідом.

Подавши медсестрі знак, щоб вона вийшла, він знову опинився сам на сам із дружиною. Силкуючись зберегти спокій, він попросив її:

— Амелі, прошу вас, ідіть додому, вам нема чого тут робити. — І додав, помовчавши. — У клініці заведено бачити хірурга, а не приватну особу.

На міській вежі годинник вибив шосту. Амелі рахувала удари.

— Сподіваюсь, що ваші численні справи дозволять вам зустрітися зі мною не пізніше ніж о пів на сьому. Чекатиму на вас у своєму будуарі.

А коли її чоловік мовчки, покірливо вклонившись, дав свою згоду, Амелі, поважно ступаючи, вийшла з приймальні.

Замість перейти через сад і ліве крило клініки, жінка попрямувала в галерею, що сполучалася з великим восьмиповерховим будинком.

Професор з дружиною займали в цьому будинку розкішну квартиру на четвертому поверсі. Проте доктор тут бував рідко; вже вдосвіта він брався до роботи, а коли приходив обідати, що було не так уже й часто, то завжди поспішав, бо його весь час кликали до телефону, відволікали відвідувачі.

Амелі ж, навпаки, майже не виходила з квартири. Ця жінка дуже полюбляла приймати в себе гостей, гомоніти з подругами, а сама дуже рідко ходила в гості.

Однак вечорами, як це помітив професор, що не дуже переймався дружиною, вона часто зникала, але де вона бувала, він не міг дізнатися. Злагоди в подружжі не було, отже, ні чоловік, ні жінка ні про що не могли розпитати одне одного.

Якщо поведінка Амелі була сумнівною, то професор теж поводився дивно, іноді навіть підозріло.

Спершу Поль Дроп, як того бажала мадемуазель Данієль, пішов оглянути хвору, про яку вона йому доповіла, і, всупереч своєму звичаєві, затримався в неї, захопившись розмовою.

Медсестри досі не помічали, щоб професор так довго сидів біля когось із пацієнтів. Насправді ж він, не бажаючи навіть самому собі признаватися в цьому, відтягував зустріч з дружиною.

Проте тягнути час не було ніякого сенсу. Не такий дурний був Поль Дроп, щоб сподіватися, що пані Дроп набридне його чекати і вона відкладе зустріч на потім.

За чверть до сьомої хірург вийшов з клініки тим самим шляхом, що і його дружина сорок п'ять хвилин тому, дістався додому і попросив служницю попередити дружину, що він прийшов.

Дружина чекала його в себе в будуарі на кушетці, що стояла в кутку. Вона була напіводягнута, вирішила прийняти чоловіка в розкішному голубому пеньюарі, який чудово підкреслював свіжість її молодої шкіри. Волосся її було наче недбало, але водночас уміло розпущене, а маленькі кімнатні пантофлі, в які вона перевзулася, виставляли напоказ принади її ніжок.

Побачивши чоловіка, Амелі різко підвелася, підійшла до нього впритул і, недовго мудруючи, заявила йому прямо у вічі:

— Ви негідник!

Звичайно, Поль Дроп очікував, що з'ясування стосунків буде важке, чекав дуже неприємної розмови, але лайливі слова, що їх кинула йому в обличчя дружина, для нього були наче ляпас.

Він похитнувся, пополотнів, голову його заполонив потік тривожних думок. Чому Амелі так його обізвала? Чи це за якісь його прорахунки в медицині?

Дійсно, з тих пір, як він зв'язався з цим загадковим Міньясом, його непокоїло сумління: в нього складалося враження, що цей дивний фінансист затягує його в якусь прірву, небезпечну й страшну, звідки він навряд чи зможе вибратися.

Поль Дроп був байдужий до почуттів дружини, але понад усе боявся, що і вона перестане його поважати і він стане в її очах непорядною людиною. Він знав, що між ними нема вже ніякої любові, знав, що якби Амелі підозрювала його в чомусь негідному, то, мабуть, кепкувала б і глумилася з нього дужче, ніж будь-хто інший.

Тож він майже з полегшенням дізнався, в чому його звинувачує дружина.

А вона крізь зуби процідила:

— Ви негідник, ви мене підло зраджуєте.

Поль Дроп зрозумів, у якому напрямку буде розвиватися їхня розмова: річ ітиме про його особисте життя, а зовсім не про його діяльність хірурга, директора клініки. Що ж, так буде легше.

Він сказав:

— Я не розумію, що ви цим хочете сказати, Амелі. Поясніть, будь ласка!

Жінка намагалася виглядати спокійною, але незворушність чоловіка, якого вона вважала негідником і лицеміром, дратувала її. Тремтячим голосом вона почала:

— Не вважайте мене за дурепу, Полю. Я чудово знаю, що відбувається і що ви маєте коханку… Не заперечуйте, це марна річ. У мене є переконливі свідчення проти вас, вас було піймано на місці злочину, так, на місці злочину, багато разів вас бачили з однією жінкою. Що я кажу? З жінкою? Це могла бути лише якась дівка, повія, і ви прогулювались удвох безлюдними алеями, ваші пози розвіюють будь-який сумнів. Коли б вона так ніжно не спиралася на вашу руку, коли б ви не обіймали її за стан, коли б не було фотографій, на яких ви цілуєтесь за кущами в Булонському лісі…

Поль Дроп пополотнів, а його дружина все перераховувала звинувачення проти нього. Уривчастим, хапливим голосом вона виказала все, що знала, потім замовкла, переводячи дух, її серце несамовито калатало.

Якби Поль Дроп був проникливіший, він, звичайно, збагнув би, якої відповіді переповнена смутком і хвилюванням дружина чекала від нього.

Звичайно, Амелі переказувала те, що їй повідомили детективи, з якими вона бачилась у свого повіреного. Вислухавши їхні свідчення, вона впала у відчай, але тепер у неї знову з'явилася надія; їй хотілося почути від чоловіка якусь баєчку, яка виправдала б його в її очах.

Однак Полю Дропу зовсім бракувало проникливості, й хоча він добре знався на анатомії, у психології майже нічого не тямив. Слухаючи звинувачення дружини, він вагався, як йому повестися. Та коли дружина замовкла, він зважився. Опустивши голову, із затуманеним поглядом, він поволі розпочав:

— Амелі, мені огидна брехня, і тепер, коли вам усе відомо, я не намагатимусь нічого від вас приховувати. Буде краще, коли ви знатимете все, як воно є насправді. Мене звинувачують, що я маю коханку? Це неправда. Присягаюсь вам у цьому…

Амелі схопилася.

— Ошуканець! — заволала вона. — А фотографії?

Але Поль зупинив її жестом.

— У мене немає ніякої коханки, хай там що кажуть люди. Проте якщо я вас і обманював, то визнаю, що тільки подумки, бо всім своїм серцем я кохаю одну жінку. Я кохаю цю жінку і буду їй відданий до самої смерті, вона оволоділа моїм серцем і душею, їй я віддаю свої знання й уміння, ця жінка досі не моя коханка і, мабуть, ніколи нею не буде, зостаючись тільки обожнюваною і далекою подругою. В усякому разі, Амелі, іншого кохання уявити собі я не можу… Ви хотіли дізнатися правду, я говорив з вами відверто.

Амелі Дроп зблідла, її відчай перейшов у несамовитий гнів. Очі вергали блискавки, стиснуті руки інстинктивно потягнулися до чоловікового обличчя, ніби вона хотіла вчепитися в нього, подряпати.

— Як її звуть? — приглушеним голосом запитала вона.

По обличчю хірурга промайнула посмішка.

— Я нічого більше вам не скажу і вам не вдасться змусити мене говорити, — кинув він. — Тим більше, що ви вплутали поліцію в наші стосунки. Якщо це вам так до вподоби, звертайтеся до своїх шпигунів.

У свої останні слова він уклав стільки зневаги, стільки їдкої іронії, що в очах Амелі появилися сльози.

— Полю, — заблагала вона. — Це неможливо, я так вірила колись, що ви мене кохаєте…

Лікар сумно посміхнувся і перебив дружину.

— Не ворушіть сумних спогадів про наше спільне минуле… Ви знаєте, за яких обставин ми були сполучені подружніми узами. Я кажу «сполучені», бо тільки це слово точно визначає наші стосунки. Не знаю, чи ви були задоволені, але я повинен вам сказати з усією відвертістю, що коли б була можливість почати все знову, то я б на це не пішов.

— Господи! — гнівно вигукнула Амелі. — Шлюби в нашому світі не вічні; адже ви знаєте, Полю, що є розлучення!

— Саме про це я й хотів поговорити з вами.

— Не треба, — відрізала жінка. — Знайте, що я вже про це подбала.

І вона зойкнула, наче побачила страшне видиво. Вона шаленіла, задихалась від гніву; те, чим вона погрожувала чоловікові, виявляється, збігається з його намірами. Поль Дроп, який за всіма ознаками зовсім не збирався розлучатися з нею, тепер вельми охоче згоджувався на таке вирішення їхніх проблем. Його дружина цього не чекала і гарячково розмірковувала, як їй повернути чоловіка.

Розчулити його не вдалося, тож, мабуть, і всі її чари нічого не вдіють. Тоді вона, струснувши головою, щоб волосся в чарівному безладді розсипалося по плечах, вдала, що зомліла, і впала на кушетку, з якої підвелася, розмовляючи з чоловіком. Простягнувшись у принадливій позі, вона заплющила очі й застогнала.

Вона чекала з миті на мить, що ось-ось відчує на своїх плечах, руках, чолі дотик чоловікових рук. Вона надіялася, що чоловікові губи торкнуться її повік, її уст, але її сподівання були марними. Коли Амелі розплющила очі й повернула голову, то мала всі підстави розпачливо скрикнути:

— О! Це вже занадто! Він пішов і навіть не помітив, що я знепритомніла!

Дійсно, Поль Дроп покинув кімнату без найменшого вагання, не відчуваючи анінайменшого докору сумління!