Порожня труна

XXV ОПЕРАЦІЯ

Судовий процес Владіміра скінчився драматично, що й дозволило Фантомасові знову втекти від своїх завзятих переслідувачів — журналіста й інспектора! Проте коли Жюв вирішив податися на пошуки Генія злочину, то виявив, що Фандор полишив його. Бо якщо Жюв мав певні міркування щодо місця, де міг ховатися Фантомас, то Фандор схвильовано думав про те, що страховище, чудом уникнувши майже неминучого арешту, прагнутиме жорстокої помсти.

А кому міг помститися Фантомас, аби найдошкульніше вразити своїх переслідувачів? Фандор надовго замислився і дійшов висновку, що, найімовірніше, то буде хтось беззахисний, не здатний боронитись. Фандор розумів психологію злочинця і слушно гадав, що той ніколи — навіть при нагоді — не заподіє негайної смерті йому або Жювові. Адже Фантомас із тих, що полюбляють мучити свої жертви, надто коли люто ненавидять їх. І занепокоєно подумав:

«Фантомас нам помститься чи принаймні спробує помститись. Насамперед спробує завдати лиха людині, яка мені найдорожча, яка для мене важить більше, ніж життя — Елен!» Вийшовши з Палацу правосуддя, він, ледве розпрощавшись із Жювом, вирішив: «Треба будь-що бути в клініці».

— Чи можу я бачити хвору в чотирнадцятій палаті? — звернувся Фандор до медсестри, що йшла через двір. Та збентежено подивилася на нього:

— Запитайте у старшої медсестри, мадемуазель Данієль. Пройдіть у кінець саду, підніміться сходами головного корпусу, що перед нами, і праворуч буде її кімната.

Медсестра зайшла до одного з менших корпусів; тим часом Фандор і повільно рушив уздовж будівлі. На саму думку, що він зараз опиниться біля коханої, в нього мало не вискакувало серце. Поки він їхав сюди, лихі передчуття тільки посилювались, йому ввижалося, що в клініці він застане розгублення і безлад, насмерть переляканих людей, почує про нечуване лихо — загибель хворої. Він боявся, що Фантомас його випередить. Та ввійшовши до саду, Фандор трохи збадьорився. «Те мені тільки ввижалося, — подумав він. — Тут усюди спокій і тиша». Найбільше його заспокоїло те, як мирно, зіпершись на підвіконня, пихкав люлькою сивобородий дід. Бо Фандор і справді побачив старого Келдермана, найдавнішого з пацієнтів клініки, якого після операції паралізувало; тепер він, коли йому казали про майбутнє одужання, ніколи не проминав нагоди застерегти: «Ні, звідси я вже вийду ногами вперед».

Як і радила медсестра, Фандор піднявся сходами головного корпусу і через прочинені двері ввійшов до великого вестибюля. Праворуч видніли невеличкі двері, і він відчинив їх. У кімнаті було безлюдно; Фандор зрозумів, що це, мабуть, і є кабінет мадемуазель Данієль. Якусь хвилю почекав, потім кашлянув, кілька разів тернувши підошвами по лиснючому паркету, сподіваючись, що його хтось почує і вийде. Та ніхто не виходив. «Дивина!» — подумав. журналіст. Прагнення бачити Елен, побути з нею віч-на-віч тим дужчало, чим ближче від підходив до коханої. Раптом Фандор стенув плечима.

— Ото дурень, — буркнув він, — чого це я маю чекати? Чотирнадцяту палату, в яку перевели Елен два дні тому, мабуть, не важко знайти.

Вийшовши з кабінету, журналіст рушив сходами нагору. Пройшов коридорами другого поверху й побачив, що остання палата дванадцята. «Отже, вище», — подумав Фандор. Вийшовши на майданчик третього поверху, Фандор відчув, як шалено закалатало серце: просто перед ним були двері з номером чотирнадцять. «Елен тут, — зрадів журналіст, — з того боку дверей. Нас відділяє лише тоненька дошка, за мить я побачу її, стану навколішки в узніжжі біля ліжка, прикладу її руки до вуст… Елен! Елен!» Журналіст, уже взявшись за ручку, завагався. Нечемно заходити до палати без стуку, не звістивши про себе. Притлумивши гарячкове нетерпіння, Фандор тихо постукав. Почекав кілька секунд, але не почув ніякої відповіді. Фандор постукав знову, та за дверима не чулося жодного звуку. Журналіст смикнув за ручку й увійшов до палати.

На Фандора чекало розчарування. Він вражено спинився на порозі, оглядаючи палату, в якій панував досить дивний як для клініки безлад. Ліжко було розстелене, подушки валялися на підлозі. Крім того, журналіст відчув, як у ніс і горло вдарив гидкий ядучий запах; його він одразу впізнав.

— Хлороформ. — Він несамохіть відсахнувся на сходовий майданчик. «Що ж воно таке? — питав себе Фандор. — Може, я помилився палатою, може, Елен на процедурі? Чи й оперують? Журналіста вжахнула якась нова трагедія. Звісно, він боявся, що Фантомас може завдати нових мук бідолашній Елен. Проте не вірив і Полю Дропу, чоловікові, якого Жюв уже вирішив заарештувати, чоловікові, якого десь через годину в наручниках поведуть до в'язниці. Бо його вже знають як вірного Фантомасового спільника. Саме він, можливо, значною мірою причетний до подвійної смерті, що поклала в домовину Себастяна Перрона та Амелі Таверньє.

Поки розгублений журналіст стояв на сходовому майданчику, з'явився служник. Він здивовано поглянув на Фандора, а той якомога спокійніше запитав у нього:

— Ви не підкажете мені, де хвора з чотирнадцятої палати?

— Добродію, повірте, — відповів служник, — я зовсім не знаю, що робиться в клініці. Та все ж гадаю, що зараз вона в операційній. Зо чверть години тому пан професор приспав її і тепер, мабуть, оперує.

І служник мимоволі показав пальцем на горішній поверх. Фандор одразу хотів туди бігти, та служник заступив йому дорогу.

— Добродію, і не думайте про це. Адже добре знаєте, що коли професор оперує, заходити не можна. Почекайте краще внизу або ж у кабінеті доктора.

— Таж я її родич! — збрехав Фандор.

— Не має значення, — наполягав слуга. — Пан професор звелів нікого не пускати. Це ж зрозуміло.

Проте Фандор не здавався:

— Знайдіть мені мадемуазель Данієль, я запитаю в неї.

— Мадемуазель Данієль зараз асистує професору. З ними й стара Фелісіте, от і все. Я чув, ніби пан професор чекав на когось із своїх колег, але той не прийшов. У бічній кімнаті я навіть приготував для нього халат і маску.

— Гаразд, друже, — раптом заспокоївся Фандор, — спущуся вниз.

Та замість іти на перший поверх, Фандор зупинився на другому і прислухався до дедалі тихіших кроків служника. Коли вони зовсім стихли, Фандор став нечутно скрадатися на третій поверх.

— Тепер усе ясно, — приказував він. — Добре, що той йолоп прохопився, ніби там чекають на лікаря. Я мушу знати, що з Елен, що то за операція, яку робить Поль Дроп. Тим більше, що та операція раптова, адже про неї ніхто й слова не казав Жюву.

Фандор, щойно почувши про лікаря, який мав асистувати Полю Дропу, не на жарт стривожився. «Якщо Поль Дроп, — міркував він, — і справді, як я, на жаль, підозрюю, Фантомасів спільник, то чи не зібрався він перевдягнути злочинця на лікаря й звелів нікого не пускати. І все для того, аби виконати його наказ убити Елен хлороформом чи скальпелем: адже так заманулося Фантомасові. — Журналіст повів свою думку далі: — Якщо в них такі наміри, я їм перешкоджу».

Фандор нишком ввійшов до бічної кімнати, яку показав служник, і відразу побачив наготовлений одяг.

— Мадемуазель Данієль!

— Що, пане професоре?

— Хворі вже сплять?

— Так, пане професоре, не сумнівайтеся.

Данієль відповідала стишено, так само запитував її і професор. Медсестра сиділа на високому стільчику біля операційного столу, підтримуючи однією рукою знекровлену голову заснулої жінки, а другою з допомогою спеціального пристрою забезпечувала їй дихання сумішшю кисню і хлороформу. Все відбувалося в своєрідній робітні, де замість стелі були вікна, звідки лилося яскраве денне світло. Підлога і стіни були кахляні. Кутки приміщення заокруглені, усюди в цій операційній залі, обладнаній найновішою апаратурою, панувала сувора чистота; в око впадали автоматичні пристрої для миття рук, ванночки, крізь які текла дистильована вода, знезаражуючи інструменти. Посеред зали стояв операційний стіл, проте — ото дивина! — стіл був не один, та й пацієнтка лежала не одна. Поряд стояв ще один стіл, а на ньому ще одна, теж заснула жінка: їй давала хлороформ друга медсестра, стара Фелісіте.

Професор Поль Дроп, весь у білому, стояв між чотирьох жінок. Руки йому обтягували тоненькі гумові рукавички, обличчя закривала ніби густа вуаль, крізь яку не проступали риси обличчя. Проте відкриті очі цього чоловіка в масці, закутаного з голови до п'ят, світилися похмуро й несамовито. Професор підійшов до двох жінок, яких мав оперувати. Час від часу він глибоко зітхав, несміливо підносив спальпель до передпліччя однієї з хворих. Потім непевно відступав.

— Ця операція, — звернувся він до Данієль, — найсміливіша з тих, за які я коли-небудь брався. Данієль! Якщо вона вдасться, я зможу казати, що здійснив найвидатніший хірургічний експеримент століття — переливання людської крові.

Медсестра заворожено дивилася на хірурга, а той знову підійшов до жінки, що лежала праворуч, і з безмежною лагідністю мовив:

— Люба моя бідолашна дівчино… Це тебе я хочу врятувати, це задля тебе йду на страшний, нечуваний ризик. Так, — провадив він далі, нахиляючись, немов хвора могла його почути, — щоб до тебе, безневинного створіння, знову повернувся розум. Твоєму серцю і твоїм жилам потрібна нова кров. Треба, щоб вона відродила твій атрофований мозок, уражений тяжкими струсами. Тільки такою ціною ти можеш повернути свідомість, знову стати жінкою, колишньою Дельфіною.

Професор дав знак медсестрам зсунути операційні столи, і оголені руки пацієнток, готові до операції, зблизилися, торкнулися, лягли поряд. Якусь мить Поль Дроп дивився на них. З вуст злетіло ледь чутне бурмотіння:

— Жаль, жаль, що рятувати одну життям другої. Це жахливо, але… — Хірург усе ще вагався. — Чи маю я на це право? — запитав сам себе. А тоді стрепенувся: — Та яке це має значення!

Людини вже не існувало, лишився тільки лікар. Поль Дроп уже не відчував ні співчуття до жінки, якою мав пожертвувати, ні кохання до тієї, яку прагнув урятувати. Під його скальпелем лежали тільки два піддослідні об'єкти, безвісні, безіменні й незначущі. Професор коротким рухом перетяв одну з плечових вен жінки, що лежала поряд з Дельфіною. Великим пальцем лівої руки затулив її, щоб не витікала кров, і так само надрізав руку Дельфіни. Тоді приклав до обох ран невеликі пристрої, з'єднані між собою, і наклав джгути на передпліччя.

— А зараз, — гарячково бурмотів він, — згідно з законами кровообігу, я маю зробити ще два надрізи на ногах. І тоді кров однієї тектиме в тіло другої, і Дельфіну буде врятовано, що ж до іншої…

Професор умовк. Він не помітив, що говорить надто голосно. Не бачив і занепокоєних облич медсестер, що давали хворим хлороформ, не чув, як відчинилися двері і на порозі постав якийсь чоловік, як підійшов до нього і взяв і за руку. Середнього зросту, але обличчя його, як і самого хірурга, приховувала щільна марлева пов'язка аж до очей; волосся покривала полотняна шапочка, а сам відвідувач був у білому медичному халаті Чи той це, кого чекав професор Поль Дроп?

Проте запитувати не було коли. Чоловік обпік його поглядом, і хірург почув тремтячий схвильований голос:

— Убивця! Ви — убивця!.. Я збагнув, що ви зібралися робити… Я чув ваші слова… Щоб урятувати ту, яку кохаєте, задля божевільної Дельфіни Фаржо ви відбираєте життя в цієї бідолашної… Не дивуйтеся, що я називаю її по імені, я її знаю. Ви без вагання віддаєте смерті іншу жінку, що була під вашою опікою. Бідолашну безневинну жінку, яку кохаю я і яку ви вб'єте, тільки вбивши спершу мене.

— Що ви таке кажете? — мимрив хірург, відчуваючи, як кров відпливає йому від голови. А таємничий співрозмовник підступив ще ближче і мовив, ледь не задихаючись:

— Каже, що жінка, яку ви вбиваєте, — моя кохана. І зовуть її — Елен. А я — Фандор.

— Фандор.

Журналістове ім'я пролунало в залі як дзвін, бо найменший звук тут лиховісно відлунював. Сполотнілі медсестри дослухалися до розмови, їхні обличчя потворив жах, очі палали нестямним вогнем; приголомшені, вони не знали, що робити. А Поль Дроп розгублено бурмотів:

— Фандор! То ви Фандор!

Руки його тремтіли. Скальпель вислизнув з рук і з брязком упав на підлогу.

— Паскуда! — не вгавав Фандор. — Убивця! Убивця! — Вихопив револьвер, наставив його на професора і проказав: — Я вб'ю вас, уб'ю як собаку.

На цю погрозу хірург ніби оговтався.

— Яке це має значення, — мовив він. — Не чіпляйтеся… Може, ви й справді кохаєте одну з цих жінок. А я кохаю другу, кохаю безтямно. Чому я маю жертвувати нею задля тієї, якої зовсім не знаю?

— А тому, — кинув Фандор, — що тут я і не дам скоїти такої мерзоти.

Професор на хвилю вмовк. Потім схрестив руки на грудях і глузливо проказав:

— Гаразд, нехай так, я — паскуда. Та завадивши мені врятувати Дельфіну, ви вб'єте і Фантомасову доньку!

Фандор зблід: він усвідомив, що хірург каже слушно. Він почав операцію і лише він міг завершити або припинити її. Отже, подумав Фандор, коли він пристрелить його, мов собаку, то жертв буде не одна, а три. Хірургова смерть не врятує ні Елен, ні Дельфіни Фаржо! Журналіст іще ніколи в житті не відчував такої безвиході. Він впадав у розпач від своєї безпорадності, здавалося, ніби йому зв'язали руки, а на плечі навалився страшний тягар, що його чавить безжалісна сила. Супроти Фандора постали не один чи два вороги, а непрохідним муром постала сама Наука, невблаганна й таємнича!

Журналістові на мить здалося, що він от-от знепритомніє. Глянув на бідолашних жінок, що, вкрай бліді, нерушно лежали на операційних столах. Вуста їм звело судомою, зуби моторошно ошкірились, і голови через те скидалися на черепи. Щось їх наче непокоїло, вони часом хрипіли, і взагалі, вкутані з голови до ніг у широкі простирадла, скидалися на трупи, прикриті саваном.

Фандор упав навколішки:

— Благаю, порятуйте її! Порятуйте! Невже ви можете вчинити це нице, жахке вбивство… Професоре Дроп, заклинаю вас вашим чесним минулим, вашим іменем вченого. Я знаю, вас звинувачують у мерзенних учинках, у дружбі з Фантомасом. Знаю, що вас підозрюють у вбивстві Себастяна Перрона, що ви покалічили свою дружину, Амелі Таверньє… Кажуть, ви здатні на все, але я не можу повірити. Ви не страховисько, ви не довершите того, що почали в хвилину затьмарення. Професоре Дроп, я не погрожую вам, я благаю, на колінах молю вас, — порятуйте, врятуйте Елен! А якщо вам потрібна жертва, потрібен хтось, аби зцілити свою кохану, то я ось, перед вами. Я віддаю своє життя за життя тієї, кого кохаю. Поле Дроп, змилуйтеся наді мною.

Журналіст задихнувся, зброя випала з рук, грюкнувши об підлогу. Тоді важко осів і він сам. Фандорові здалося, немов його одягають у свинцевий плащ, очі заслали чорні запони. Надто сильне переживання, та ще запах хлороформу, до якого журналіст не звик, мало не задушили його. І він, напівзомлівши, впав і заснув. Тим часом похололі від жаху медсестри вже не подавали як слід хлороформу, і пацієнтки заворушились. Здавалося, вони от-от пробудяться, їхні рухи ставали неспокійніші. Проте мадемуазель Данієль і стара Фелісіте не були здатні ні щось робити, ні наважитися на щось. Вони тільки стояли, заціпенілі від жаху.

Першим отямився професор Поль Дроп, що досі мовчки слухав Фандорові благання. Слухав, схрестивши на грудях руки й понуривши голову. Але людина зараз переважила хірурга. Поль Дроп підійшов до операційних столів.

— Що ви хочете робити? — злякано спитала Данієль.

Професор не відповів. Швидким порухом зняв із зап'ястя Елен нещодавно встановлений пристрій. З відкритої вени закапала кров, але професор спритно і наклав лігатуру й звелів:

— Заберіть її!

Жінки скорилися, професор лишився наодинці з Дельфіною. Та ворушилась і здригалася, ніби вже й прокидаючись. Професор схопив балон із сумішшю кисню й хлороформу і дав хворій вдихнути. Тоді підбіг до дверей, подивився, куди медсестри повезли Елен, нервово й квапливо замкнув ключем двері. Тепер при пам'яті був тільки він один. Праворуч лежала Дельфіна Фаржо, щойно приспана дозою хлороформу, а ліворуч лежав на підлозі зомлілий Фандор. Професор квапливо стягнув з себе піджак і закотив рукави сорочки. Зняв і маску, відкривши бліде й напружене обличчя.

— Його правда, — бурмотів хірург, глянувши на Фандора. — Я мерзотник, нелюд і хотів вчинити ще одну мерзоту на додачу до сподіяних… Зараз є тільки надія врятувати Дельфіну. Повернувши їй розум, я хоч трохи спокутую свої мерзенні гріхи. Бо відколи я запізнався з тим страховиськом Фантомасом, я невпинно сповзав у прірву злочинів і безмежної ницості… Але, — додав він, дивлячись на Фандора, — це не він має гинути, ні!.. Тут винна тільки одна людина, і вона мусить відповісти.

Професор Поль Дроп наклав собі джгут на праве передпліччя, потім зробив те саме під коліном. Вільною рукою надрізав перев'язане передпліччя, і звідти порснула кров. Тоді ліг на операційний стіл, де лежала Елен, підсунувся до Дельфіни й наклав на руку пристрій; через нього його здорова кров могла перетікати у вени й артерії божевільної.

Відчуваючи, що дедалі слабне, професор трохи підвівся і знекровленими губами торкнувся вуст Дельфіни; по цьому він знесилено відкинувся на операційний стіл.

— Я помираю, — шепотів він, — спокутуючи свої гріхи й злочини, щоб урятувати тебе, Дельфіно. Щоб життя і кров, які полишають мене, повернули тобі колишнє здоров'я, відродили тебе до життя. Прощавай, Дельфіно… Я кохаю тебе! Кохаю! — Кволим, ледь чутним голосом він ще спромігся вимовити: — Всі, кому я заподіяв зло… і ти, Амеліє… простіть… простіть…

Довелося висадити двері. Мадемуазель Данієль з розпачливим криком вбігла в операційну. Заледве через п'ять хвилин минуло по тому, як Поль Дроп засудив себе на смерть, а вирок було виконано. Данієль, досвідчена операційна сестра, зняла пристрій, який дозволяв його крові перетікати в тіло Дельфіни Фаржо. Прибіг лікар, — не той, кого чекали, а що консультував одну зі своїх пацієнток, — і швидко оглянув два тіла, розпростерті на операційних столах.

Діагноз його був точний. Дельфіна, на яку вже перестав діяти хлороформ, почала ворушитись. Її бліді щоки поволі рожевіли, повіки затремтіли. Ще за мить вони розплющились.

— Цю врятовано, — мовив лікар. Потім повернувся до хірурга, що нерухомо лежав на столі. — А Поль Дроп помер, став жертвою власного фанатизму. Помер як мученик.

Данієль мовчала. Вона знала, що сталося насправді, тільки вона й Фелісіте були втаємничені в досвід професора Поля Дропа. А втім, і Фандор, якщо опритомніє!