Порожня труна

XIX АВАРІЯ

— Господи, не так швидко! Не їдьте так швидко, прошу вас…

Але Амелі Таверньє, — таке ім'я молода жінка прагнула повернути собі, щоб не мати нічого спільного з колишнім чоловіком, — марно надривалася, благаючи крізь перегородку їхати повільніше.

Від площі Етуаль до околиць вокзалу Сен-Лазар водій їхав швидко, проте та швидкість не була надмірною, і якщо на поворотах Амелі тривожилась, а на кожному перехресті, де машина не пригальмовувала, їй стискалося серце, вона все ж мовчала.

Та автомобіль набирав швидкості, наростав неспокій, і жінка стала боятися. Вибравшися зі скупчення машин перед вокзалом на вулиці Сен-Лазар, водій дедалі розганяв машину і вона з шаленою, божевільною швидкістю мчала до площі Трініте. Після марних спроб достукатись крізь перегородку до водія, Амелі Таверньє опустила бічну шибку, вистромила голову з машини і крикнула водієві:

— Дуже прошу їхати повільніше! Я не можу так їхати, не можу!..

І відразу розлігся пронизливий зойк, саме тоді, коли жінка зверталася до водія таксі, яке проскочило повз охоронця порядку, а той робив знаки зупинитись. Тієї ж миті почувся страхітливий удар, таксі, в якому сиділа Амелі, зупинилося, гучно луснули дві шини. Таксі хитнулося і впало на бік. Сталася жахлива аварія, бо від вулиці Бланш по вулиці Пігаль теж шалено мчав автомобіль. Водій, здається, нічого не міг вдіяти, і він наїхав на таксі, в якому сиділа Амелі.

За кілька метрів до зіткнення, обидва водії, безперечно, вкрай розгублені, притислися до сидінь, щоб, бува, не постраждати при ударі. За мить машини справді зіткнулися, при цьому не тільки полопали шини й перекинулося таксі, а й, як бачили нечисленні свідки цієї миттєвої трагедії, з дзенькотом повилітали шибки.

Заціпенілі від жаху, люди, отямившися, кинулися рятувати пасажирів під купою брухту, на який перетворилися машини. На щастя, машина, яка їхала з вулиці Бланш і яка спричинилася до аварії, була без пасажира. Найбільше постраждало, звісно, таксі, у якому їхала Амелі. Не знати звідки збіглося ціле юрмище, яке галасувало й хвилювалося, нічого до пуття не роблячи. Підбіг і поліцейський, що бачив усе на власні очі. Проте він, схоже, дбав тільки про те, аби люди не підступали близько до понівечених автомобілів, і відчайдушно сюрчав, привертаючи увагу патрульної служби на велосипедах. Проте перехожі пхалися наперед, прагнучи побачити, що діється, а допомагати ніхто не хапався. З перекинутого таксі чулися моторошні стогони, плач, хрипіння; всі збагнули, що всередині — покалічений пасажир. Але як же його звідти видобути? Кожен радив своє, але ніхто й пальцем не ворушив. І раптом юрба слухняно розступилася, пропускаючи елегантно вбраного чоловіка зрілих літ у циліндрі. І миті не вагаючись, він схилився і крізь потрощені двері зазирнув у таксі Потім не без зусиль витяг з нього жінку, що жалібно стогнала. То була бідолашна Амелі Таверньє. Вона спливала кров'ю, обличчя її було посічене скалками, пошматований одяг свідчив про страшну силу удару.

— Оце так! — бурчав добродій, якому ніхто не допомагав і який насилу тримав жінку, безвладно обвислу на руках. — Оце так! Невже тут усі без серця і ніхто мені не допоможе? — І роздратовано кинув натовпу: — Адже бачите, що пані непритомна, що її покалічило…

Поліцейський почав виглядати якогось автомобіля, щоб відвезти потерпілу.

— Мабуть, — мовив він, — її слід одвезти до аптеки.

На що чепурний добродій зауважив:

— Я і хочу зробити їй цю послугу, адже прибув на площу Трініте відразу по аварії, онде моя машина. — Він повів поглядом на розкішний лімузин, трохи віддалік біля тротуару.

Юрба кинулася йому допомагати. Потяглися десятки рук, і за хвилину нещасна була в розкішному авто; поліцейський ступав за його елегантним: власником.

— Скажіть, будь ласка, — занепокоївся він, — куди ви хочете одвезти цю пані?

Поліцейський намагався роздивитися номер машини, щоб знати, кому вона належить. Елегантний добродій зрозумів його намір.

— Моє ім'я — Міньяс, а ось моя адреса. — Він простягнув візитку поліцейському. А тоді відповів на сержантове запитання. — Бачу, цю даму тяжко покалічено і її слід хутчій доставить до лікарні. Раджу в клініку Поля Дропа, що на авеню Мадрід.

Сержант завагався, адже з ним був лише свисток, а ніхто з колег на підмогу не прийшов.

— Та я, — озвався він збентежено, — і не знаю, чи так годиться… Інструкція велить у таких випадках відвезти потерпілого до найближчої аптеки. А тоді в поліційну дільницю.

Елегантний добродій — Міньяс, бо це й справді був загадковий фінансист, роздратовано стенув плечима:

— Чхав я на ту інструкцію. Я знаю тільки те, що обов'язок кожного порядного громадянина — спершу допомогти ближньому, а вже тоді зважати на інструкції. Адже бачите, що в пані тяжкі травми, вона спливає кров'ю й непритомна. Хірург напевне зарадить там, де простий аптекар опустить руки.

Приголомшений сержант дивився на нього, а Міньяс владно додав:

— Ви знаєте, хто я і де живу. Та й мене шанують на біржі, я вам не перший-ліпший. Гаразд, хлопче, беру на себе всю відповідальність.

Міньяс подав знак своєму водієві, що, мабуть, уже чекав на це, і вмостився біля нещасної жертви. Перехожі, прихилені рішучістю елегантного добродія, дивилися, як лімузин повільно рушив, а тоді, набираючи швидкості, зник на Лондонській вулиці.

Юрба схвальним гомоном проводжала машину.

— Який він добрий, — переказала схожа на перекупку стара жінка. — Не часто побачиш такого жалісливого багатія.

Сержант невдоволено докинув:

— Не слід було йому втручатися.

— Ти диви на нього! — обурився натовп. — Що ж це таке? Де таке видано!.. Ці нероби кинуть тебе здихати на вулиці, аби тільки дотриматися якоїсь інструкції. Іди ти зі своїми інструкціями… Той ошатний добродій вчинив порядно, що повіз потерпілу до лікарні для багатих.

Сержант відчув, що в душі його навіть тішить те схвалення, яким люди вітають власника лімузина. Тож не зовсім упевнено проказав:

— Треба нести службу як годиться, адже так? У мене є інструкції, і я мушу їх дотримуватись… Панове, якщо хтось не проти бути свідком, то я не матиму претензій до того добродія.

Сержантові простягнули кілька візиток, і він поклав їх до сумки. А вгадавши, що неподалік і досі валяються дві розбиті машини, вернувся до них скласти протокол. Там юрмилися люди, і сержант ледь пропхався досередини.

Вийшовши наперед, він грізно гукнув:

— Водії… Де водії обох автомобілів?

Сержант зачекав, але ніхто не озвався. Тоді він звернувся вдруге, ще суворіше:

— Ану-но, водії, дайте я на вас подивлюся!

Ніхто не озивався, а юрбою прокотився гомін.

— Як це їм пощастило втекти? — здивувався хтось.

— Певно, — підхопив інший, — вони з тією ж швидкістю понеслися далі, і досі обоє вже на протилежних кінцях Парижа.

Юрба зареготала, а сержант сердито насупився і голосно висловив те, що його непокоїло:

— Хоч би їх там на споді не було.

З юрби ґаволовів виступив високий, худий та знекровлений чоловік і ввічливо торкнувся рукою капелюха:

— Перепрошую, пане сержант, але гадаю, ви даремно гукаєте тих хлопців. Я бачив цю аварію і мені здалося, що обидва водії чкурнули відразу…

Для сержанта те вже не важило: його більше обходило, щоб ніхто не звинуватив його самого. Та й що сержант міг удіяти? Не бігти ж йому за водіями, навіть якщо ті й утекли. Він повернувся до співрозмовника й запитав:

— Ви будете мені за свідка?

Проте бідолашному сержантові сьогодні не щастило. Чоловіка, що казав про втечу водіїв, вже не було. Він зник у густій юрбі, до якої з Шосе д'Антен та вулиці Кліші вже мчало з півдесятка поліцейських на велосипедах; ті якось дізналися про дорожню пригоду.

Поки на площі Трініте більшала юрба, вузькою і темною вулицею Сен-Лазар до церкви Богородиці Лоретської прямували кілька підозрілих голодранців. Серед них і високий худий чоловік, що підходив до сержанта, — не хто інший, як Газкран. Довгань реготав, звертаючися до Вічкуна: той, звісно, дріботів поруч.

— Розраховано точно! — не вгавав він. — Оце робота! Спрацювало, як годинник. Ніби для кіно знімали! Як же смачно Бедо, котячись у своїй колясі від майдану Пігаль, втелющився в Качанову машину!

Аделя, що йшла з тими волоцюгами, докинула:

— А тій курці в Качановій бляшанці таки дісталося! — І відразу зацікавлено спитала: — А хто той ошатний пан, що нагодився?.. Певно, й він до цього причетний. Скільки то грошви треба мати, аби їздити в машині, де з кожного боку вікна, а зверху — справжнісінький дах! Ото вже багатій!

Газкран і Вічкун перезирнулись і значуще похитали головами, нічого не відповівши Аделі. Певне, добре знали того чоловіка, якого молода потіпаха назвала ошатним паном. Але воліли не признаватись.

Наступного дня, коли блідавий день пробився крізь білі завіси вікна без віконниць, молода бліда жінка повільно розплющила повіки й насилу ворухнула губами:

— Що зі мною? Де я?

Вона спробувала ворухнутись, підвести голову, і з грудей вихопився болісний стогін. Знесилівши, впала назад, на підкладені подушки.

— Господи! — жалісно простогнала вона й заплющила очі.

Друга жінка, певно, медсестра, що сиділа в палаті й стежила за хворою, підійшла до ліжка й стиха мовила:

— Не ворушіться, пані, не ворушіться. Ви ще надто кволі, проте все обійдеться.

У недужої виднілися тільки очі і лоб; решту обличчя було перев'язано бинтами і обкладено тампонами вати. Груди, плечі і шию теж було перев'язано, на білому де-не-де проступали криваві плями. Певно, жінка була неабияк зранена, — і справді, на ліжку лежала Амелі Таверньє. Вчора ввечері завдяки турботі пана Міньяса бідолашну, зомлілу, майже неживу жінку доставили в клініку професора Поля Дропа — її чоловіка.

Амелі нічого про те не знала; Міньяс розбудив професора, і її, нерухому, непритомну, поклали в одну з палат, де й надали першу допомогу. Термінового хірургічного втручання вона не потребувала, потерпілій лише слід було відпочити. Та й Поль Дроп, аби погамувати свою тривогу, посадив біля дружини мадемуазель Данієль: саме їй довірив він у цілковитій самотині цілу ніч доглядати свою дружину.

Невдовзі після цієї пригоди Міньяс і Дроп зустрілися переговорити.

Сидячи віч-на-віч, вони придивлялись один до одного. Поль Дроп немов рентгеном намагався висвітити душу таємничого власника своєї клініки, а Міньяс лиш ущипливо всміхався.

— Зрештою, — затинаючись, почав хірург, — чи не поясните ви мені, що сталося, що призвело до такого нещастя?

Міньяс захихотів.

— Випадковість, любий друже, але вкрай доречна… Що сталося? Ta найпростіше: ваша дружина їхала в таксі через площу Трініте, таксі зіткнулося з іншим таксі. Вашу дружину покалічило, вона в непритомному стані. Я саме проїздив мимо, узяв її і привіз сюди — що може бути простішого!

Та професора долали сумніви.

— Міньясе, — скрикнув він, — я вимагаю сказати правду! Що сталося? Що ви накоїли?

Перемінивши тон і поведінку, Міньяс владно й жорстоко втупився в Поля Дропа:

— Смерть вашої дружини тільки на користь. Вона потрібна для здійснення наших планів, для наших інтересів. Треба, щоб Амелі померла і щоб смерть її ні в кого не викликала підозри. Ніби ви чи я не причетні до неї… Аварія, жертвою якою стала Амелі, всім здається цілком випадковою. Інакше думати немає жодних підстав. Водіїв розбитих таксі не знайдуть, я маю причини бути щодо цього певним. Тож якщо Амелі не загинула в аварії, її слід звідси викрасти і прикінчити. Слухайте мене уважно, Полю. Я здійснив першу частину задуму, я з місця аварії привіз сюди Амелі. Тепер вона у ваших руках. Я почав, а ви завершіть…

Міньяс вийшов, а Поль Дроп безсило обм'як у фотелі, обхопивши голову руками. Він був приголомшений, розчавлений, розбитий цинізмом свого співрозмовника. Що за диявол опосів того Міньяса? Він ні перед чим не зупиняється і, схоже, без найменших докорів сумління іде на найзухваліші злочини, на найжорстокіші вбивства? У мозку професора Дропа наче важко гукали останні Міньясові слова: «Слід її прикінчити». Хірургова душа протестувала проти цього наказу, проти таких ницих порад. Поль Дроп стиснув кулаки і закусив губу, так йому хотілося кинутись і власноруч задушити фінансиста.