Порожня труна

VI «ДИВАК»

За кілька днів до того, напередодні вечора, коли грецький фінансист повинен був вирішити, купувати йому клініку доктора Дропа чи ні, в кабінеті хірурга розігралася химерна, в найвищій мірі трагічна сцена, і саме тоді, коли в цьому притулку страждань і хвороб запанувала глибока тиша.

Мадемуазель Данієль зробила свій останній обхід і дала настанови старій Фелісіте, що, буркочучи, встала, щоб зайняти свій пост на кушетці біля дзвоників, аби чути виклики хворих, як раптом пролунав дзвінок. Дзвонили від брами, безперестану натискаючи на кнопку.

Фелісіте, саме втілення відданості обов'язку, хоч і втілення буркотливе, певна річ, підвелася. Як завжди, вона лягала спати раніше й заступала на чергування о другій годині ночі, коли мадемуазель Данієль, зморена виснажливою денною роботою, йшла спати.

Того дня старша медсестра лягла пізніше, ніж звичайно. Вона засиділася, щоб довести до ладу рахунки, які затримав доктор Дроп. Пробило третю годину ночі, коли Фелісіте хапливо накинула на худі плечі велику чорну шаль і вирішила сходити й подивитися через садові грати, хто б то міг у цю пізню годину так наполегливо надзвонювати.

Вона була не боязкої вдачі, але коли вийшла на ґанок корпусу для тяжкохворих і майже безнадійних пацієнтів, який виходив у сад, де любили прогулюватися за гарної погоди хворі, що видужували, то здригнулася, опинившись у суцільній темряві, що її посилював туман. Холодна ніч була така жаска, вітряна й непривітна.

На мить Фелісіте зупинилася. Однак дзвінок не вщухав, і вона мужньо рушила вперед, спустилася по східцях і пішла під муром.

Перед корпусом для видужуючих вона оглянула вікна, щоб упевнитися, чи ніде не світиться.

— От, усі собі сплять, — бурчала стара медсестра, — поки все гаразд, слава Богу, але… з теперішнім персоналом завжди потерпаєш, аби не було скарг.

У Фелісіте, як у кожної літньої жінки, вочевидь, укоренилося почуття недовіри до молоді, з-поміж якої їй доводилося вибирати медсестер. Вона вважала ненадійною прислугу, якій ще не виповнилося п'ятдесяти років, і знай повторювала:

— Всі вони негідники й одне одного варті.

Тим часом старенька вийшла до заґратованої хвіртки, крізь яку побачила постать одягненого в чорне чоловіка. Він нетерпляче тупцяв і, здається, тільки-но вискочив із таксі, що стояло неподалік. Чоловік цей Фелісіте був зовсім незнайомий. Спочатку вона подумала, що це родич якогось хворого приїхав довідатися про його здоров'я, незважаючи на пізній час. Але зразу ж відкинула це припущення, зваживши, що саме тепер ніхто з хворих не перебуває в загрозливому стані, крім, звичайно, жінки з двадцять четвертої палати і чоловіка з дев'ятнадцятої. Але ясно, це не до них.

Підійшовши під саму хвіртку, Фелісіте спитала:

— Чого вам треба, добродію?

Одягнений у чорне чоловік украй знервованим, з металевими нотками голосом гукнув:

— Професор Поль Дроп тут?

Фелісіте здивувалася, почувши таке запитання. Певна річ, це зовсім не підхожий час для візитів. Що це собі надумав оцей добродій, питаючи пана професора саме тоді, коли всі порядні люди давно сплять?

Фелісіте у відповідь пробуркотіла:

— Так, професор Дроп мешкає тут, це я вам. можу сказати з такою ж певністю, як і те, що він зараз спить.

Чоловік, наче зовсім не здивувавшись такому прийому, відрубав:

— Відчиніть мені й повідомте пана професора, що мені треба негайно його побачити.

Фелісіте не ворухнулася.

— Пан професор Дроп відпочиває, він не встане з ліжка. Що ви від нього хочете?

На це запитання невідомий нетерпляче сплеснув руками.

— Я не можу вам цього сказати, — заявив він, — але ладен вас запевнити, що мені конче потрібно, аби професор Дроп згодився мене прийняти. Це дуже терміново й необхідно.

Він говорив з владною впевненістю, як людина, котра не сумнівається, що її бажання буде задоволене.

На його біду, стара Фелісіте була така ж вперта, як і він.

— Приходьте завтра, — запропонувала вона, — годині об одинадцятій.

— Пані, — наполягав невідомий, — запевняю вас, що мені необхідно бачити доктора Дропа; марна річ мене відсилати геть, я не піду звідси, не поговоривши з професором. До речі, я не хотів би завдавати вам клопоту, не віддячивши вам. Ось, візьміть…

При блідому світлі газового ріжка, що освітлював тротуар і відкидав миготливі тьмяні відблиски на грати, Фелісіте побачила, що невідомий простягає їй банкноту.

Це був очевидний аргумент і аргумент вагомий. Якби прохання було висловлене вдень, а пропозиція зроблена не в такій різкій формі, вона б погодилася.

Однак стара медсестра не простягнула руку. Її охопив якийсь безпричинний страх, незрозумілий і раптовий.

«Що це йому забаглося? — подумала вона. — Чому він пропонує мені таку щедру винагороду! Ні, тут щось не те! — Вона відступила на крок. «Боже милий! Хіба знаєш, з ким доводиться мати справу в таку пору? Що йому треба, цьому таємничому відвідувачеві? А може, він убивця чи якийсь злочинець?»

Задкуючи, Фелісіте пробурмотіла:

— Дуже дякую, добродію, але я на це не згодна. В мене є інструкції, яких я дотримуюся. Пан доктор Дроп відпочиває, я не можу його будити. Врешті, я вам уже сказала, що пан професор не приймає раніше одинадцятої ранку. — І вона рішуче повернулася. — На добраніч, — додала вона.

Не встигла медсестра ступити крок, як тремтячий голос змусив її завмерти на місці.

— Пані, пані, — благав невідомий, — будьте ласкаві, відчиніть мені, це дуже потрібно.

Чоловік схопився за грати і тряс їх, наче збирався розламати.

Фелісіте пополотніла від жаху. «Так, це злодій», — подумала вона. І хоч ноги у неї підточувалися, вона кинулася навтіки. Та не пробігла й десяти метрів, як почула позаду себе страшний брязкіт. То тряслися грати: розлютований чоловік учепився за них з усієї сили.

— Боже мій! — задихано вигукнула Фелісіте, наддаючи ходи. — Хоча б я встигла добігти до будинку!

В голові у неї була лиш одна думка: дістатися до ганку й замкнутися щонайнадійніше в головному корпусі. Але за професійною звичкою, аби не побудити хворих, — а турбота про них ніколи її не покидала — вона не кликала на поміч. Старенька бігла з усіх своїх сил, проте не кричала. Вона водночас була налякана і відважна. Все це тривало лише кілька секунд. Фелісіте почула, як щось гупнуло, і здогадалася: це чоловік перескочив огорожу на замерзлу землю. І зразу ж почула, що її гукають. Невідомий горлав до неї:

— Та зупиніться ж ви, стара недотепо!.. Господи, я ж не вбивця якийсь, я вам кажу, що мені конче потрібно…

Фелісіте побігла ще швидше. Та яка могла бути швидкість у її старих ногах? Хоч як вона поспішала, але за якусь мить почула, що незнайомець її наздоганяє. «Пропала», — подумала старенька.

Вона спинилась, склепила долоні, чекаючи удару ножем чи револьверного пострілу. Та нічого подібного не сталося. Невідомий зупинився за кілька метрів від неї і почав її лаяти:

— Господи! Та не бійтеся, ви, стара дурепо! Ви ж бачите, що я навіть не підхожу до вас! Я не вбивця, сто вам чортів! Я чесна людина і прийшов спитати про одну хвору…

При слові «хвора» Фелісіте піднеслася духом. Звичайно, коли йшлося про хворих, все можна пробачити. Вона стільки працювала в клініці, що добре знала, як болісно переживають люди, що їх спостигла хвороба.

Хвороби, поряд з якими минало все її життя, страждання, які вона бачила навколо себе, смерть, яка весь час таїлась у цьому будинку, де мучилися й помирали безнадійні пацієнти, привели її до переконання, що коли ті, хто спіткався з недугою, поводилися свавільно, засуджувати їх за це не слід.

Трохи заспокоївшись, старенька запитала:

— Коли йдеться про хворих, то так і кажіть, якого дідька мовчати! Перш за все, яку це хвору ви маєте на увазі?

Невідомий завагався.

— Я не можу вам цього сказати. Мені треба побачитися з професором Дропом.

І раптом чоловік кинувся навколішки прямо в траву.

— Будьте ласкаві, — благав він, — не гайнуймо часу, не зволікаймо, ви ж бачите, що я не вбивця і не диявол, ідіть за професором, клянуся вам, що заплачу скільки треба, зроблю все що завгодно, але мені вкрай треба з ним побачитися…

Фелісіте зовсім заспокоїлася.

«Дивак», — подумала вона.

А в це, на її думку, пречудове слово, вона вкладала найнадзвичайніші визначення. Диваком для неї був і надто занепокоєний, турботливий родич, і зовсім байдужий приятель, і хвалькуватий та безсоромний спадкоємець.

«Він дивак!» — вдруге сказала собі Фелісіте.

І наважилася.

— Ви так дивно поводитеся, добродію, але то пусте, коли йдеться про хвору, я не можу на вас сердитися, ходімо зі мною, я спитаю, чи професор Дроп схоче вас прийняти.

Отак, у супроводі медсестри, невідомий за кілька хвилин опинився в скромно вмебльованій приймальні, де більше клопоталися про чистоту, ніж про вишуканість.

На долівці не було навіть килима, а прості, пофарбовані в біле дерев'яні і меблі, видно, щодня вимивали милом.

— Сядьте, — звеліла старенька відвідувачеві. — Я сходжу подивлюся.

Невідомий зайшов до приймальні, зняв капелюха, зітхнув. Фелісіте зникла.

Медсестра, правду кажучи, взялася за вельми неприємну справу. Певна річ, професор Дроп у будь-яку годину дня й ночі ладен був урвати свій відпочинок заради хворих. У складних випадках, коли стан здоров'я котрогось із пацієнтів вимагав його присутності, він без вагання поспішав на поміч. Але це зовсім не означало, що йому подобалося, коли його турбували поночі.

Цей великий трудівник, людина науки, як і всі інтелектуали, потребував і довгого сну. Найчастіше він спав як убитий, як людина, виснажена важкою працею, тож йому важко було пробуджуватися серед ночі.

Фелісіте, що була на службі у професора не з учорашнього дня і встигла вивчити його слабкі місця, йдучи до телефону, щоб переговорити з ним, невдоволено щось бурмотіла.

Вона довго крутила ручку апарата й гукала «алло», перш ніж їй відповів професор, що ніяк не міг прокинутися.

Зрештою до медсестри долинув його хрипкий зі сну голос.

— Алло! Що вам від мене потрібно? Що там таке? Це ви, Фелісіте?

— Так, я, пане доктор. Дуже перепрошую, що вас потурбувала, але тут сидить один добродій, який дуже хоче вас бачити з приводу однієї хворої. Він і перескочив огорожу, проник у сад і з усієї сили домагається, щоб вас розбудили. Каже, що заплатить скільки завгодно, тільки б вас побачити… Ви вийдете?

Почувши це, професор Дроп ледве не впав з великого дива.

— Що ви мелете! — вигукнув він. — Що це за добродій? З приводу якої хворої він прийшов? Запитайте, чого він хоче.

— Ах! Якби ж він сказав. З нього слова не можна витягнути… Здається, він хоче мати справу лише з вами… Ви вийдете, пане доктор?.

Якби професор відмовився вийти, він би подав своєму персоналу поганий і приклад, явивши собою зразок нехлюйства; а нехлюєм він не був ніколи.

— Гаразд. Хай він зачекає, я встаю. Ну й нахаба!

Професору довелося встати з ліжка. Через чверть години, вдягнувши лише коричневу піжаму, з набряклими від сну очима, непевно рухаючись, він вийшов до невідомого, що чекав на нього у приймальні.

— Що вам завгодно, добродію?

Відвідувач, побачивши хірурга, підвівся.

Це був чоловік років сорока, одягнутий у скромні, але гарного крою і піджак і чорні штани; великий плащ він перекинув через руку.

В нього були доглянуті білі руки, невимушена постава світської людини.

Коли професор зайшов, прохач йому низько вклонився.

— Я справді розмовляю, — запитав він голосом, що трохи тремтів, — з професором Дропом?

— Так, пане.

— З професором Полем Дропом, що вже два роки спеціалізується на лікуванні переломів таза?.. З професором Полем Дропом, що зробив з цього приводу доповідь в Академії наук?..

Здивований таким вступом, хірург слухав, не кажучи ані слова. Відвідувач вів далі:

— У такому разі, пане професор, я благаю вас вислухати мене прихильніше. Я дозволив собі потривожити вас, тому що йдеться про надзвичайну приключку, дуже спішну, тому що за п'ятнадцять-двадцять хвилин, а саме через такий час прибуде карета «швидкої допомоги», будуть необхідні ваші знання, щоб урятувати одну дівчину.

Професор не зовсім уторопав, що сталося, але він звик мати справу з людьми, які перебувають у збудженому стані.

— Пробачте, — перебив він, — я не зовсім розумію вас, добродію. Хто ви? Про кого говорите? І що саме ви хочете?

Невідомий, на це просте запитання, здригнувся всім тілом.

— Я не можу вам відповісти, — глухо видавив він із себе. — Моє ім'я не повинно бути розголошено. Я не наважуюся його відкрити навіть вам.

А коли професор Дроп здивовано розвів руками, чоловік поспішив додати:

— Ох, пане! В моїй таємниці немає ніякого бруду, я не вчинив нічого ганебного. Я порядна й чесна людина, оце й усе.

Відвідувач поміркував, набираючись духу, і врешті чітким голосом проказав:

— Пане професор, один юнак і одна дівчина кохаються і не можуть побратися, я не батько ні йому, ні їй, але люблю їх, наче власних дітей. Я намагаюся здолати труднощі, що перешкоджають їхньому шлюбу. Уявіть тепер собі жахливий випадок, страшну пригоду, що сталася й трохи за моєї вини: життя нещасної дівчини в смертельній небезпеці. Уявіть також, що це не обійшлося без втручання злочинця, лютого чудовиська, весь світ перед яким безсилий, і скажіть, ви, єдина людина, що може врятувати цю бідолашну, хіба можу я вам розкрити своє ім'я, а також і їхні? Скажіть же…

Хірург був приголомшений ще дужче. Те, що йому оповів цей дивний відвідувач, здавалося йому майже незбагненним. Цей чоловік говорив, очевидно, щиру правду; він був надзвичайно схвильований. Але що означали його пояснення?

Поль Дроп перебив свого співрозмовника:

— Пане, запевняю вас, що нічогісінько не розумію. Даю вам слово чесної людини, що не розголошу вашої таємниці, але скажіть мені, в чому справа і що саме потрібно вам від мене.

Питання постало чітко, й уникнути його було важко. Одну мить невідомий розмірковував.

— Звичайно, я б розповів вам, коли б міг, але клянуся, я не можу цього зробити. Ця таємниця нав'язана мені самому. Пробачте, ось у двох словах те, що я можу вам відкрити. Щойно одна дівчина, дорога мені, а особливо одному юнакові, якого я вважаю своїм сином, стала жертвою нещасного випадку, в результаті якого одержала перелом таза, її ім'я вам я не можу відкрити, тому що боюся цим накликати на вас страшну помсту. Я молю вас уклінно, заклинаю вас її вилікувати, і все ж таки відмовляюся назвати її ім'я. Я звертаюся в цю мить до вас не лише як до лікаря, а й як до щиросердої людини… Ви ж знаєте, часом життя накладає на нас тяжку необхідність, нав'язує таємниці; заради цієї необхідності й посилаючись на цю таємницю, я прийшов благати вас погодитися на моє прохання. Згляньтеся, пане професор…

Поки відвідувач говорив, професор Дроп заглибився в роздуми. З одного боку, йому була не до вподоби справа, яку йому накидали. Прийняти невідому, важко поранену, погодитися на її лікування, намагатися її вилікувати, і все це — не знаючи її імені, було, з професійної точки зору, небезпечною та ризикованою справою. Однак подати медичну допомогу було його обов'язком.

Як лікар-хірург Поль Дроп глибоко шанував закони своєї професії. Він знав, що наука є свого роду священнодійством і що бувають випадки, коли лікар, як і священик, не має права уникати виконання своїх обов'язків.

Ще одна річ непокоїла його, якесь невиразне відчуття. Розглядаючи свого відвідувача, хірург переконався, що він зовсім не знає його, що обличчя цього чоловіка анітрохи йому невідоме, що вони ніде не зустрічалися. Водночас у нього було таке відчуття, що він десь бачив риси цієї людини чи то в газеті, чи у вітрині якої-небудь книгарні, де виставляються портрети знаменитостей.

Вислуховуючи свого таємничого гостя, Поль Дроп розмірковував: хто ж він такий?

І зрештою наважився.

— Де ваша хвора?

Невідомий повторив:

— Тільки-но сталося нещастя, пане професор, ми зразу ж вжили заходів. Я негайно послав за каретою «швидкої допомоги». Зараз вона в дорозі й везе поранену до вас; однак вона повинна їхати помалу, ось чому я зміг її випередити на таксі. Я не сумнівався у вашій сердечності, я був певен, що ви погодитеся лікувати поранену, яку зараз привезуть. Ви ж не відмовитесь?

Це була пряма й відверта відповідь, і професор Поль Дроп зважився.

— Гаразд, добродію, ви вчинили правильно, тут вашу хвору лікуватимуть, я зараз дам розпорядження, і якщо буде необхідне хірургічне втручання, я буду готовий.

Він жестом спинив слова вдячності, які ладен був вимовити невідомий.

— Не треба розмов, поспішаймо, час не терпить. Ви сказали мені, добродію, що хочете залишитися інкогніто. Гаразд, я поважатиму ваше бажання; але раз ви викликали карету міської «швидкої допомоги», то, на мій погляд, там скоро дізнаються…

Відвідувач перебив хірурга.

— В цьому відношенні, таємницю буде збережено, я про це подбав.

Настала черга хірурга віддати належне своєму співрозмовнику. Він лише спитав:

— З іншого боку, необхідно, щоб медичний персонал знав принаймні ім'я пацієнтки. Як я повинен її називати?

Відвідувач задумався.

— Ви могли б її йменувати мадемуазель Маргарита.

Очевидно було, що ім'я несправжнє, тож лікар узяв це до відома.

— Я повинен вас попередити, — всміхнувся він, — що поранена, марячи, сама себе може назвати, тому, аби не викликати подив і не привертати уваги, краще було б сказати її справжнє ім'я.

Відвідувач здригнувся.

— Ви маєте рацію, в мене в голові зараз усе переплуталося… Ну що ж, звіть цю дівчину мадемуазель Елен, це її справжнє ім'я.

І тепер, коли відвідувач нарешті зважився назвати справжнє ім'я пораненої, професора Дропа осяйнув здогад. Так, здається, він упізнав незнайомого. «Отуди к бісу! — вигукнув подумки ошелешений хірург. — Але я ж знаю, хто це… Помилитися неможливо. Це ж… це ж комісар поліції Жюв… Знаменитий Жюв!»

Що ж сталося?

В той час як у Нейї та Палаці правосуддя відбувалися вже відомі нам події, причетні до яких були професор Поль Дроп, суддя Перрон і загадковий санітар Клод, що видавав себе за Маріуса, комісар Жюв та його вірний товариш Фандор чатували біля будинку американця Максона, де була влаштована пастка на Фантомаса, який ховався під маскою графа Мобана, кандидата в президенти жокей-клубу.

І коли в підвалі особняка, що належав Максонові, вибухнув сейф, який Жюв начинив порохом, троє спільників, комісар, Фандор і мільярдер кинулися щодуху до руїн. Якщо сейф вибухнув, то план Жюва вдався, а це означало, що Фантомас таки клюнув на принаду і зважився пробратися в особняк Максона, щоб викрасти мільйон, який він повинен був виплатити мільярдерові. Значить, він одержав справедливу кару за свої страшні злочини. Жюв засудив бандита до смерті, і цей вирок Фантомас повинен був виконати собі сам. За розрахунками Жюва він мав попастися в налаштовану на нього пастку, мав, як це передбачав комісар, заплатити життям за свій останній злочин.

— Фантомас мертвий! Фантомас мертвий! — переможно вигукував Жюв.

І, випередивши Фандора з Максоном, він побіг до руїн, які курилися, а мешканці сусідніх будинків, розбуджені вибухом, металися, не розуміючи, що сталося.

Задум був геніально простий. І коли Жюв біг до місця вибуху, то був певний: усе сталося, як він замислив. Як він і передбачав, Фантомасові кортіло викрасти гроші, які він мав виплатити Максону. Мабуть, він спостерігав за особняком мільярдера й, очевидно, став свідком перевезення нового сейфа, що його, як він знав, помістять у підвалі. І, без сумніву, вирішив пограбувати цей сейф.

Жюв уявляв, як він тайкома пробирається в підвал, підходить до сейфа, вивчає й доходить висновку, що викрасти його не можна. Тоді, зламати замок? Фантомас не гайнуватиме час на те, чого не можна здійснити. Досвідчений бандит просто візьме газовий різак і зробить діру в стальній стінці сейфа. Жюв наче наяву бачив, як той направляє полум'я різака, як метал спочатку розпікається до червоного, потім до білого, починає плавитися. Фантомас певен, що гроші в його руках.

І раптом страшний вибух. Налаштований сейф, між подвійні стінки якого було засипано порох, підривається. Фантомас гине. Мабуть, там лежить його розпростертий, невпізнанний труп, розчавлений камінням, що обвалилося, посічений скалками металу.

— Швидше! Швидше! — хрипко вигукував поліцейський.

Жюв, Фандор і Максон добігли до особняка майже одночасно. Сила вибуху повибивала всі шибки, всі двері. Всередині будинку все було перевернуто догори дном, меблі перекинуті, коштовні дрібнички розбиті. Але це нічого не важило! Фантомас попався, легендарний бандит зрештою таки знищений. Це була перемога, остаточна перемога.

— Швидше! Швидше! — вигукував Жюв.

Вони побігли сходами вниз у підвал. Там стояв ядучий запах пороху й динаміту, який пік у горлі, наче міцне вино.

— Швидше! — гукнув Жюв.

Він біг попереду, стрибаючи зразу через чотири сходинки. Від стелі все ще відривались уламки гіпсу й падали, здіймаючи пилюку, яка забивала дух.

Перший підвал був повністю зруйнований, у другому — пробита стеля наполовину обвалилася. Жюв кинувся туди. Він витягнув електричний ліхтарик і спрямував промінь світла, шукаючи розбитий сейф.

— Фантомас! — скрикнув Жюв.

Там, де уламки заліза свідчили, що тут стояв сейф, поліцейський помітив тіло.

— Фантомас! — знову скрикнув Жюв.

Та ба, це був не Фантомас!

На крик Жюва відгукнувся інший голос. Це Фандор у розпачі заволав:

— Елен!

Це не Фантомас став жертвою вибуху, не його тіло було розпростерте перед сейфом, а тіло нареченої Фандора Елен.

Як вона опинилася тут? Яким чином дочка Фантомаса стала жертвою задуму Жюва?

Та розгадувати цю загадку було не на часі їм, розгубленим і охопленим розпачем. Фандор кинувся до нерухомого тіла дівчини, Жюв застиг на місці, затулив обличчя руками й у відчаї заридав.

— Я вбив її, я вбивця…

Але в розпачі вони перебували недовго. Хрипким від радості голосом Фандор покликав Жюва:

— Допоможіть мені… Вона жива.

І наче його голос був чудесним даром повертати мертвих до життя, Елен поворухнулась. Вона розплющила очі, побачила свого нареченого, що схилився над нею, впізнала його й ледь усміхнулася.

— Елен! Елен! — жебонів молодик. — Ви мене ніколи не пробачите!

А дівчина прошепотіла голосом, слабкішим за подих:

— Я винна в усьому, що сталось… Я знала, що мій батько хотів украсти сейф, а пана Максона, як мені здалося, не буде всю ніч, я захотіла врятувати свій статок і перенести його в надійне місце, тому взяла газовий різак, але підірвала сейф. Так уже й бути, нічого не вдієш, я сумнівалася у вправності Жюва.

У цих простих словах було стільки щирої правди, стільки простодушної чарівності, що вони до глибини душі вразили Жюва.

— Бідна дівчинка! — зойкав комісар, який ніяк не міг собі пробачити те, що сталося. — Замість звинувачувати мене, вона всю вину бере на себе.

На вулиці перед особняком Максона зібралася юрба цікавих. Підійшов і сержант поліції. Ніхто не знав, що тут відбувається.

Через якийсь час у вікні другого поверху появився Максон.

— Нічого страшного, — крикнув він людям, що стовпилися перед будинком. — Через необережність служника вибухнув газ. Нікого не поранено.

Ця заява, звичайно, потамувала тривогу юрби. Сержант, задоволений тим, що його втручання непотрібне, подався геть, а заспокоєні сусіди розійшлися по домівках.

А тим часом у підвалі Жюв і Фандор радилися, що робити. Максон, який колись вивчав медицину, швидко оглянув Елен.

— Якщо не помиляюся, — зробив висновок мільярдер, — у бідної дівчини перелом таза. Випадок складний, сам я допомогти їй не зможу.

Жюв нарешті спромігся взяти себе в руки.

— Спочатку, пане Максон, — сказав він, — треба уникнути офіційного розслідування. Скажемо, що це був вибух газу. Якщо ми хочемо врятувати її, якщо ми хочемо її вилікувати, — а надії на це втрачати не слід, — то треба, щоб ніхто не дізнався, що тут сталося, а в першу чергу, Фантомас. Ви кажете, що в неї перелом таза. Я знаю одного хірурга, доктора Поля Дропа, фахівця з лікування різних переломів, він директор клініки, до якої ми й перевеземо Елен. Я також знаю одного хорошого хлопця, візника карети міської «швидкої допомоги», у відданості й мовчанні якого я певен. Зараз я розшукаю його і направлю сюди. Ніхто не знатиме, як ми перевезли поранену. А щодо хірурга, то я візьму таксі й помчуся до клініки, щоб його попередити.

Жюв дав ще інші розпорядження й поспішно вийшов. Він саме закінчував розмову з доктором Дропом, коли прибула карета, що привезла Елен. Її супроводжували Фандор і Максон. Який сумний був їхній приїзд у цей притулок скорботи такої непогожої ночі!

Професор Дроп, оглянувши Елен, мовчки похитав головою.

— Дуже тяжкий випадок, — пробурмотів він, — дуже тяжкий!.. Але поранена молода, а молодість дозволяє сподіватися на чудо.