Порожня труна

VIII ПОЗОВ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ

Уже два дні, як поліцейські з Нейї стежили за двома типами, досить підозрілими на вигляд, що вешталися по бульвару Майо та авеню Мадрід з постійністю, яка занепокоїла охоронців порядку. Два агенти в своїх рапортах сповіщали про те, що вони тут швендяють, але хто вони такі — агенти розходилися в думках.

Молодий поліцейський мав їх за п'яниць, бо вважав, що кожен, хто носить простацький капелюх, зім'ятий одяг, неодмінно любитель випити. Більш проникливий капрал гадав, що це учасники церковної конгрегації, які надягнули убоге вбрання, щоб викликати співчуття й просити милостиню.

Ще один поліцейський сказав:

— Це, певна річ, небезпечні злочинці.

А комісар, проглянувши ці рапорти, дав вказівку своїм підлеглим:

— Пильно стежте за ними, в разі потреби не зупиняйтесь ні перед чим… Краще запобігати злочинам, ніж розслідувати їх, коли вони вже скоєні.

Однак стежити за ними було дуже нелегко. Складалося враження, що цим З таємничим типам було відомо про порядки в кримінальній поліції, — вони змушували поліцейських агентів марнувати час і ненастанно тримали їх у напрузі, не даючи їм, однак, приводу для втручання.

Типи, що їх підозрювали охоронці порядку в Нейї, знали, безумовно, все, що стосувалося територіального підпорядкування, знали, що той чи інший агент має повноваження в певному районі, за межі якого вони не поширюються.

Тому цим типам, що порушували спокій комісаріату поліції в Нейї, завжди вдавалося при переслідуванні, добре поплутавши по вулицях, несподівано перелізти через огорожу, за якою вже була територія міста Парижа, чи заскочити в якісь із воріт Булонського лісу. Опинившися на іншій території, вони кепкували зі своїх переслідувачів і, насунувши зім'яті капелюхи на очі, щезали в заростях.

У комісаріаті Нейї не здавались; маючи добрі стосунки зі сторожею Булонського лісу, поліцейські поінформували її про присутність у їхньому районі двох таємничих осіб. Начальник сторожі, тільки-но їх побачивши, склав думку, що різнилася від припущень поліцейських з Нейї.

Він заявив:

— Це мандрівні музиканти.

Заяву свою начальник сторожі обгрунтував тим, що ці два типи, які регулярно потрапляли в поле зору охоронців порядку, носили під своїми широкими плащами якісь громіздкі предмети, форму яких було досить важко, визначити.

Однак, хоча й були наміри прогнати цих заброд, а перед тим вияснити, що вони намислили, проте схопити й відвести їх до найближчого відділка поліції для допиту видавалося справою досить складною. Адже не було ніяких доказів, що вони хоч комусь прагнули заподіяти зле. Щоранку бачили, як вони вмощуються на одній із лав, що стояли на розі, там, де починалася авеню Мадрід. Поліцейські спостерігали за ними в надії, що вони хоч якось порушать громадський порядок, наприклад, почнуть розкидати папірці, — і це б дозволило їх звинуватити в недотриманні закону. Але ті люди годину, іноді довше, сиділи на лаві, — навіть коли йшов дощ, — ніякої шкоди не робили, порядку не порушували.

Один із сторожів Булонського лісу став свідком сцени, що дуже його здивувала. Годині о четвертій дня він чергував біля воріт, що виходили на авеню Мадрід, і побачив, як по алеї від пальмарію щодуху мчали ті двоє чоловіків. Вони бігли по протилежних тротуарах і при цьому, здається, сперечалися. Брудні, і заляпані грязюкою до колін, у високих, крислатих капелюхах, що зовсім утратили свою форму під дощем, на якому вони, очевидно, ходили весь день.

Коли чоловіки, захекавшись, добігли до кінця алеї, то на мить спинилися, обмінялися чималими пакунками і сховалися за деревами там, де починалася і вулиця Рон-Пуен.

Там вони стояли добрих півгодини, уважно вдивляючись у автомобілі, надто в ті, що їхали в Нейї чи поверталися звідти.

Сторож, який уже більш ніж годину спостерігав за їхньою загадковою поведінкою, вирішив покінчити з таємничою біганиною тих типів. Скориставшись із того, що вони, постоявши за деревами, зібралися вийти через ворота, він перепинив їх.

— Добрий вечір, добродії.

Чоловіки зупинились і обмінялися промовистими поглядами, які тільки зміцнили його переконання, що вони надумали якусь капость і їм є що закинути. Однак він удав, ніби нічого не помітив, і вів далі:

— Не так уже й приємно гуляти під дощем. Далебі, треба бути великим аматором прогулянок, щоб блукати по Булонському лісі в отаку негоду.

Один з чоловіків зрештою спромігся відповісти:

— Справді, погода не дуже… Але кожен розважається, як може! А другий з посмішкою докинув:

— Що ж ви хочете? Кожному дневі вистачає своєї муки, а тягар наш нині не з нами[3].

Сторож збентежено пригладив свої сивіючі вуса, міркуючи: «Чи не кепкують з мене часом ці чолов'яги? Чи, може, вони якісь придурки?»

Звичайно, він віддав перевагу другому припущенню і з почуттям дедалі більшої зверхності запитав, показуючи пальцем на їхні просторі плащі, які розширювалися донизу, наче дзвони.

— Ви, мабуть, роздрібні торговці й носите свій товар під плащами? Помітивши, що типи вагаються, сторож посмілішав і вже зібрався схопити одного з них за полу, щоб відгорнути її й подивитися, що там, але той відсахнувся й запротестував:

— Не чіпайте, дідько би вас узяв! Ви пошкодите наші приладдя, з їхньою поміччю ми заробляємо свій хліб.

Сторож аж розцвів від задоволення; його здогад виявився правильним. Треба розпитати їх обережненько, і вони геть усе про себе розкажуть. Тож він сказав приязно, щоб викликати їхню довіру:

— Заробляти на хліб — це діло святе. Шаную людей, які живуть працею своїх рук.

Сторож проголошував банальні істини, аби не налякати цих чудних чолов'яг. Вони ж слухали його спокійно і не виявляли ніякого страху перед чоловіком в уніформі. Тоді він запитав навпростець:

— Ви, добродії, торговці чи займаєтесь якимсь іншим ділом? Кожен робить те, до чого вдатний. Я ось уже п'ятнадцять років служу сторожем у Булонському лісі. А ви, чим ви займаєтеся?

Серце його калатало. Як вони сприймуть таке пряме запитання? Як поведуться? Чи дадуть йому відповідь? Чи, може, його хитрощі підуть намарне? Вони не схочуть говорити, та й годі.

Він глянув крізь паркові грати і з полегшенням побачив, що по той бік дороги, на території вже власне Нейї, причаїлися в тіні двоє поліцейських — очікують дальшого розвитку подій, щоб втрутитися, коли виникне в цьому потреба.

Сторож передбачав, що у цих волоцюг сплохують нерви і вони кинуться навтьоки. Тоді треба буде їх наздогнати будь-що й затримати; поліція у них випитає, чого вони вештаються. Але вони його розчарували: тікати й не збиралися і спокійно відповіли на запитання.

Перший, височенний чолов'яга з кощавим обличчям, запалими очима, сказав глухим і грубим голосом:

— Ми фотографи.

А його приятель, маленький опецькуватий товстун, кумедний з виду, промовив:

— Ми аматори-детективи.

Сторож насупив брови. Певно ці двоє — спільники, але вони не домовилися заздалегідь, за кого себе видавати, тому й говорили не в одно. Сторож прибрав суворого вигляду й заявив, озираючи їх з ніг до голови:

— Щось не дуже складно у вас виходить. Прошу пояснити, чому один з вас каже, що ви фотографи, а другий — що аматори-детективи?

Цього разу, обидва чоловіки відповіли майже одночасно:

— У цьому немає нічого дивного, ми зараз вам пояснимо все, як є.

І тут вони у вельми дивній формі стали розповідати про себе ошелешеному сторожеві. Сцена була досить комічна. Один з них, височенний, з кощавим обличчям, починав фразу урочистим патетичним тоном, а його приятель, жвавіший на вдачу, поспішав завершити її, наче коміки, що розігрують репризу.

— Ми фотографи, — розпочав високий.

— І аматори-детективи, — докінчив низенький.

— Ми виконуємо свої професійні обов'язки…

— В інтересах суспільства.

Так сторож урешті-решт дізнався, що вони замалим не його колеги і що належать до префектури поліції, де працюють як агенти, а таємниче приладдя, яке вони носять під своїми широкими плащами, — не що інше, як фотоапарати.

Однак навіщо воно їм здалося і за ким, власне, вони стежили?

Сторож цього випитати не зміг, і якщо його співрозмовники охоче розповіли про свій фах, то ніяк не пояснили свої дії в Булонському лісі та авеню Мадрід.

Що ж лишалося робити сторожеві? Не приховуючи свого розчарування, він відпустив поліційних агентів-фотографів.

— Ідіть робіть своє діло, я виконував свої обов'язки, розпитуючи вас, бо вигляд у вас був підозрілий.

І тоді ці типи в зім'ятих капелюхах та довгих плащах повернули назад і щезли поміж дерев Булонського лісу.

Минуло кілька днів. Якось по обіді Ме Тірело, повірений при цивільному суді департаменту Сена, контора якого містилася в передмісті Сент-Оноре, повернувся з Палацу правосуддя набагато раніше, ніж звичайно.

Це вразило й збентежило клерків, які, знаючи, що хазяїн, як правило, не повертається раніше п'ятої години, грали в карти чи збиралися йти на іподром, де мали відбутися кінські перегони.

Ме Тірело був маленький, завжди збуджений меткий чоловічок, контора якого процвітала. Він мав численну багату клієнтуру, і молодий повірений, — а йому, може, й тридцяти не було, — умів поєднати безмірну добродушність з надзвичайною компетентністю.

Говорили, що йому немає рівних у тому, щоб підготувати судову справу й висвітлити її найтемніші й найзаплутаніші обставини.

Тільки-но Ме Тірело вернувся до свого кабінету і в конторі знову запанував порядок, як наймолодший із клерків, що водночас і прислуговував, вибіг на дзвінок у передпокій, звідки відвідувачі могли потрапляти прямо до кабінету хазяїна, не заходячи до великої кімнати, де сиділи клерки.

Хлопчак відчинив двері й, повернувшись від Ме Тірело, з таємничим виглядом оголосив:

— Ой яка розкішна жінка щойно зайшла до хазяїна… Ой яка ляля!

І він уже зібрався змалювати її в деталях завжди охочим його слухати колегам, та старший клерк суворим тоном осадив балакуна:

— Коли ти й далі обговорюватимеш наших клієнтів, то я виставлю тебе за двері.

Погроза справила своє враження, і хлопчина замовк. А в кабінеті повіреного розпочалася розмова між ним і його відвідувачкою.

Це була гарна, елегантна жінка, звичайно, з вищого світу. Вбрана в темне, вона приховувала риси свого обличчя за білою з кольоровими візерунками вуалеткою.

Ме Тірело, який був вражений бентежною чарівністю цієї жінки, пометушившись за своєю звичкою й без будь-якої потреби походивши по кабінету, сів, нарешті, за величезний письмовий стіл, що стояв посередині кімнати.

Молода жінка, влаштувавшись у кріслі навпроти нього, підняла вуалетку й спитала:

— Ну як, метре Тірело, що у вас нового? Повірений уклонився.

— О мадам, у мене завжди є якась новина, бо щодня щось та відбувається, і в міру того, як час спливає, ми неухильно наближаємося до мети, яку собі поставили.

На ці туманні слова клієнтка відповіла різким нетерплячим жестом.

— Звичайно, це так, — погодилась вона, — але я була б дуже рада дізнатися про те, що саме ви називаєте «новиною».

— Ось дивіться. — І Ме Тірело розгорнув теку, з якої висипалася купа різних кольором і розміром папірців. — Передусім тут виклик у суд з викладом претензій. Може, ви хочете прочитати?

— Ні, спасибі, я вже давно знаю все це напам'ять.

І виявляючи своє знайомство з юридичними процедурами, вона спитала:

— Справу вже подано в суд?

Ме Тірело підніс руки догори.

— Ще ні, добродійко, ще ні… Не треба ставити воза перед кіньми, ми повинні спочатку пройти через усі звичайні формальності. Проте з огляду на мої зв'язки в Палаці правосуддя, я можу вас запевнити, що процес завершиться дуже швидко, особливо якщо ваш чоловік не чинитиме спротиву. Я певен, що голова суду нам сприятиме.

Жінка, здавалося, була задоволена запевненнями свого співрозмовника. Після короткої мовчанки вона сказала:

— Претензій, викладених у позові, на мій погляд, досить, щоб я напевне одержала розлучення, але мені відомо, що суддям треба розставити всі крапки над «і», тож я була б дуже рада мати якийсь формальний аргумент, щось ясне й чітке.

Ме Тірело втиснувся в крісло й поглядав на свою клієнтку з веселим самовдоволенням.

— Що саме ви маєте на увазі? — запитав він.

— Саме те, що мені був би потрібен досить вагомий доказ невірності мого чоловіка. Якесь певне свідчення.

Очевидно, нервове виснаження давалося взнаки. Їй довелося помовчати, збираючись із силами. Потім вона провадила:

— Як я пригадую, метре Тірело, ви пообіцяли мені зробити все можливе, щоб дістати таке свідчення!

Повірений слухав клієнтку, ледь посміхаючись. Очевидно, у нього були відомості, що могли приємно вразити клієнтку. І чітко вимовляючи кожне слово, він сказав:

— Хочу зробити вам приємність, моя люба добродійко. Я в змозі задовольнити ваше побажання. В мене є такі докази.

Ме Тірело не сподівався, що його слова справлять на жінку подібне враження. Вона підвелася, почервоніла, її кулачки в білих рукавичках стислися так, що здалося, наче їх зсудомило.

— Що ви кажете? Ви маєте докази невірності мого чоловіка?

Повірений не помітив її дивної розгубленості. Як людина певна себе, він похитав головою.

— Звичайно, маю. Якщо я беруся захищати інтереси свого клієнта, то докладаю до цього всі свої зусилля. Мушу вам сказати, що заходи, яких я вживав, щоб роздобути ці докази, бездоганні з точки зору судових органів, але як світська людина я б відмовився їх використовувати. Проте як юрист я змушений до них вдатися. Адже я повинен збирати всі докази, які б дозволили мені з успіхом захищати моїх клієнтів перед правосуддям.

Ме Тірело говорив пишномовно; він же був повірений, а не просто адвокат, що він завжди підкреслював. Часто він зловживав пустослів'ям, з задоволенням слухаючи сам себе; виклад справи забирав у нього вчетверо більше часу, ніж було потрібно, що вкидало в розпач його підлеглих, яким доводилося працювати до восьмої чи дев'ятої години вечора.

Однак якби всі клієнти були такі, як ця молода жінка, то бесіди з ними завершувалися б набагато швидше. Вона не дуже дослухалася до балаканини повіреного, що лилася, наче пісня. Вона нетерпляче обірвала його.

— Все це слова, пане, — сердито сказала вона. — Мені потрібні докази. Так, докази, докази. Мені потрібні докази невірності мого чоловіка, яким я можу повірити, чуєте?

Дедалі розпалюючись, вона схопила на столі повіреного ніж для розрізання паперу й ударила цією сміховинною зброєю по течках зі справами так люто, що Ме Тірело затнувся.

— Ох, мадам, я не розумію… Коли ми розпочинали справу, ви висунули доволі сумнівні звинувачення проти вашого чоловіка. Ми, як я, так і ви, — визнали, що цього мало, і, щоб домогтися вашого розлучення, годилося б роздобути цілком певні докази, які б серйозно підтверджували, що ваш чоловік вас зраджує. Ви ще сказали мені тоді: «Знайдіть ці докази». І ось я їх знайшов, а ви начебто незадоволені.

Жінка була не тільки невдоволена, а й засмучена. Замість того, щоб відповісти на слушні докори повіреного, вона опустилася в крісло, з якого мить тому підхопилася, й заридала.

— Він мене обманює!.. Він мене обманює! — лепетала вона.

Ме Тірело намагався її втішити.

— Ви ж це самі добре знали, — сказав він.

Але жінка зиркнула на нього так, наче хотіла спопелити своїм поглядом.

— Телепень! — крикнула вона. — Я підозрювала, але щоб повірити в це… Так, я боялася цього, але сподівалася, що доказів його невірності відшукати не вдасться, бо вони не існують І ось тепер ви кажете, що їх знайшли.

Ме Тірело зрозумів, що справа, за яку він узявся, набагато складніша, ніж йому здавалося, і що він, мабуть, допустився помилки.

— Знаєте, докази, які я зібрав, чи, точніше, які зібрали для мене агенти, навряд чи можуть вважатися доказами; все залежить від того, як їх тлумачити. Дехто був би переконаний свідченнями, які я маю в своєму розпорядженні, інші не надали б їм ніякого значення.

Повірений знову почав виголошувати пишномовні запевнення, але відвідувачка перебила його.

— Покажіть ці свідчення, вони мені терміново потрібні.

Ме Тірело вирішив, що, мабуть, найкраще було б задовольнити її прохання. Він шанобливо вклонився клієнтці і натиснув на кнопку дзвінка.

В дверях появився маленький клерк і його маленькі, як у ласки, очиці нахабно втупилися в клієнтку.

— Ці добродії вже прийшли? — запитав повірений.

— Так, — відповів клерк. — Вони чекають уже добрих півгодини.

— Дуже добре! Хай вони зайдуть!

За якусь хвилину до кабінету повіреного вступило двоє чоловіків чудернацької зовнішності. Дивлячись, як вони заходять до кімнати один за одним, у зім'ятих капелюхах, довжелезних плащах, що спадали додолу у формі дзвону, можна було подумати, що це появилися жебраки з Двору чудес чи блазні, які збираються виступити з номером на сцені кабаре.

Молода жінка підвела на них очі й рвучко підхопилась.

— Хто це такі?

Ме Тірело представив їх:

— Це два приватні детективи, добродії Налорнь і Перузен, яким я довірив делікатну місію стежити за вашим чоловіком.

Без сумніву, імена цих двох людей нічого не говорили жінці, бо на своє щастя вона вперше мала справу з детективами, тому й імена Налорня та Перузена нічим її не вразили й не здивували.

Проте дехто знав їх дуже добре!

Налорнь, у минулому священик, і Перузен, колишній нотар, уже давно займалися своїм дивним ремеслом і завдяки цьому зазнали чимало різних пригод. Вони зав'язали стосунки не тільки з такими особами, як Жюв і Фандор, а й з самим Фантомасом, відомим Генієм злочину, жахливим Королем убивств.

Проте зв'язки з впливовими людьми не принесли їм особливої користі.

Хоча вже кілька років вони вважалися знаменитостями і їх цінували, але їхнє матеріальне становище не поліпшилось, і під старість вони були такі ж бідні, як і замолоду.

Звичайно, вони працювали на поліцію, постачаючи потрібну їй інформацію, тож їм було за що жити, та й годі.

Вони бралися за всілякі справи; завжди були готові робити сумнівні послуги, виконували делікатні завдання і через це не раз попадали в халепу, і все це за сяку-таку винагороду.

Їм і доручив Ме Тірело зібрати свідчення про походеньки чоловіка клієнтки. Тепер вони стояли із задоволеним виглядом у кабінеті повіреного й чекали, коли їх почнуть розпитувати.

— Особа, за якою ми вам доручили стежити, підтримує зв'язок з коханкою, еге ж?

— Ми зібрали, вельмишановний метре, найочевидніші докази… — розпочав урочистим тоном Налорнь.

— Докази, — перебив його Перузен, — так само безперечні, як і сліди від кийка, коли ним луснути нижче спини…

Ме Тірело підскочив.

— Будь ласка, — сказав він, — добирайте слова, тут дама.

Але та, зовсім не шокована, а, навпаки, настроєна войовничо, наблизилася до детективів і почала розпитувати їх сама.

— Ви твердите, що мій чоловік обманює мене? Це занадто! Де ваші докази?

Налорнь і Перузен збентежено перезирнулися.

— Ну що ж! — вирішив Налорнь, поглядаючи на свого колегу. — Покажи їй, що в нас є.

Той з поважним виглядом засунув руку в кишеню, витягнув грубезний гаман і поклав його на столик перед собою. Молода жінка, якій не терпеливилось узнати, що за свідчення зібрали проти її чоловіка, нахилилася через плече Перузена, та Налорнь відсторонив її.

— Перепрошую, мадам, — усе тим же урочистим голосом заявив він, — але будьте ласкаві відійти… У гамані мого колеги багато секретних і конфіденційних документів, які не повинні попасти на очі комусь із цікавих. Він одбере те, що стосується вас, і дасть вам у руки.

А опасистий коротун, вишукуючи потрібне в гамані, кивав головою, погоджуючись з тим, що говорив його приятель. Зрештою він переможно вигукнув:

— Ось, ось вони!..

І додав із значущим виглядом, звертаючись до Ме Тірело:

— Повірте, добродію, ми добряче помучилися, поки їх дістали.

Молода жінка тремтячими руками взяла зібрані проти її чоловіка докази й почала їх уважно розглядати. Це були фотографії, кепські аматорські фотографії, на яких виднілися тіні та силуети.

Зразу ставало ясно, що зроблені вони дуже недосвідченими людьми. Однак і їх було досить, щоб переконати клієнтку. Вона зразу впізнала характерні обриси постаті свого чоловіка, високого, стрункого, елегантно вбраного.

Два чи три рази вона прикушувала губу, заламувала руки, коли бачила поруч із чоловіком молоду граціозну, з прекрасною фігурою жінку, то попід руку з ним, то його рука обіймала її за стан.

Насмішкуватий Перузен, якому геть-чисто бракувало почуття такту, закинув:

— Які ж вони милі, ці закохані!

Але Налорнь потягнув його за рукав і зашептав на вухо:

— Ну й дурні ж у тебе зауваження… Чи до тебе ще не дійшло, що ця дама — дружина того добродія?

Перузен очманіло вирячив очі: справді, він цього не збагнув.

Пози цієї пари, відображені на знімках, були справді грізним аргументом на користь позову про розлучення. Ці фотографії було зроблено в Булонському лісі та на безлюдних вулицях Нейї. Серед них була одна, на якій двоє закоханих, — бо як інакше можна було б їх назвати? — сідали в автомобіль, що, як це можна було побачити вже на другій картці, зробленій через якусь мить, рушав з опущеними занавісками. А на деяких знімках було видно, як вони ніжно цілуються в заростях.

Молода жінка, яка, заціпенівши з відчаю, розглядала ці докази свого безталання, за хвилину поборола той відчай, і її смуток перейшов у гнів.

— Метре Тірело, — тремтячим голосом звернулася вона. — Я відверто признаюсь вам, що коли я звернулася до вас, то у мене було лиш підозріння і я не вірила в підлість свого чоловіка. Ну що ж, тепер мені відомо, що цей мерзотник мене обманював! Годі у цьому й сумніватися. Отож, я як ніколи хочу… я вимагаю розлучення. Я готова на все, щоб його домогтися. Так далі тривати не може — життя для мене стає гірше пекла. Скажіть мені, коли я зможу одержати розлучення?

Повірений узяв записника і почав гортати.

— Процедура розлучення одна з найшвидших, проте треба дати час правосуддю розібратися в суті справи… Я сподіваюся, мадам, що за якийсь тиждень ми залагодимо попередні формальності, а після цього тижнів через три і суд прийме рішення, якщо ваш чоловік вирішить не появлятися на засіданні.

Ме Тірело ще щось пояснював, але клієнтка його більше не слухала.

Нервовим рухом вона опустила вуалетку, натягнула рукавички, які була зняла, і розглядаючи фотографії, й схопила сумочку, яку кинула перед тим, не дивлячись куди. Легеньким кивком голови вона попрощалася з повіреним і, спопеляючи поглядом Налорня і Перузена, покинула кабінет.

Вийшовши на вулицю Сент-Оноре, вона майже побігла, втупившись перед і себе невидющим поглядом і бурмочучи:

— Оце так! Зраджувати мені? Ні, які ж вони негідники, ці чоловіки!.. І він, особливо він!..

Задихаючись від швидкої ходи, жінка мимрила:

— Я так і знала! Так, знала! Звичайно, я була певна цього. Жінки завжди передчувають такі речі, але як же важко дізнаватися про це від інших!

Глянувши на себе у вітрину крамниці, вона трохи сповільнила ходу.

— У мене очі почервоніли, і виглядаю я кепсько. Яка ганьба, довести себе до такого стану!

Раптом у неї з'явилася нова думка: «Зрештою, ці фотографії, може, нічого й не доводять. Може, це була якась пацієнтка, хвора, що їй він допомагав сісти в автомобіль?»

У неї заблисла надія; вона наче й забула про ту фотографію, на якій її чоловік цілував гарну незнайомку.

Вона зупинила таксі й звеліла водієві:

— На авеню Мадрід, до клініки професора Поля Дропа.

Через кілька хвилин жінка, мов вихор, пронеслася поза консьєржку, яка поштиво, трохи не до землі, вклонилася їй.

— Мій чоловік тут? — запитала вона мадемуазель Данієль, яку зустріла біля дверей клініки.

— Пан професор щойно повернувся, він у себе в приймальні.

Молода жінка зітхнула.

— Ну що ж, поговоримо там.

Клієнтка Ме Тірело, молода жінка, яка спершу хотіла розлучитися, не вірячи в невірність свого чоловіка, а потім засмутилася і розгнівалась, дізнавшись, що її обманювали, була не хто інша, як Амелі Дроп, законна дружина відомого хірурга!