Порожня труна

XI ПРИМИРЕННЯ І ЗУСТРІЧ

На якусь мить запанувало мовчання. Схвильований судочинець схилився над столом і нервово гортав справу, що стосувалася подружжя Дропів, хоча і збагнути в ній нічого не міг.

Досвідчена в мистецтві приховувати свої почуття Амелі Дроп опустила на обличчя вуалетку, щоб не було видно, як змінилося її обличчя, й мовчала. На запрошення судді молода жінка сіла, а чоловік залишився стояти, так що його обличчя було добре видно при світлі, яке падало через вікно.

Обоє, чоловік і жінка, які вперше зустрілися поглядами в цьому кабінеті, поважно вклонилися одне одному, не зронивши при цьому жодного слова. Вони чекали, а в кімнаті було чутно лише шелестіння сторінок, на яких суддя щось нервово черкав — мабуть, без потреби.

Потроху, в міру того, як він опановував себе, його щоки знову порожевіли, побілілі губи відходили, а про хвилювання свідчив лише блиск в очах, що зовсім не псував його вродливого розумного обличчя. Себастян Перрон справді був гарний чоловік, який, певне, за своє життя мав чималий успіх серед жіноцтва.

Тепер суддя, здавалося, набрався рішучості, щоб виконати свої обов'язки.

Підвівши голову, він суворим тоном звернувся до хірурга:.

— Ви Поль Дроп, доктор медицини, хірург?

— Так, пане голово, — спокійно й упевнено відповів той. Себастян Перрон вів далі:

— Скільки вам років?

— Сорок сім.

— Де ви мешкаєте?

— У будинку поруч з клінікою, якою керую, по авеню Мадрід, у Нейї.

— Наскільки я знаю, це клініка відома, як і хірург, що нею керує.

Себастян Перрон, очевидно, намагався сказати щось приємне лікарю, проте його слова викликали у Поля Дропа лише сумну посмішку.

— Дуже вдячний вам, — відповів хірург. — На щастя, моя клініка справді користується доброю славою і, як мені відомо, має авторитет серед моїх колег і пацієнтів.

Тоді суддя звернувся до пані Дроп. Вдаючи, наче читає справу, але насправді, щоб не зустрітися поглядом з молодою жінкою, запитав її:

— Я маю честь розмовляти з пані Дроп?

— Так, пане голова.

— Ви мешкаєте, принаймні мешкали досі, разом з вашим чоловіком і паном Полем Дропом?

— Ми справді займаємо одне помешкання, — вточнила не без деякої гіркоти Амелі Дроп.

— Ваше дівоче прізвище — Амелі…

Тут він затнувся, наче вагаючись.

Жінка завершила фразу:

— Я уроджена Амелі Таверньє, мої батьки жили в Лібурні.

Тут Себастяна Перрона пересмикнуло, але він одразу опанував себе і повів далі:

— Скільки вам років?

Амелі Дроп пробелькотіла щось нерозбірливе і суддя цим задовольнився.

Потім, знову схилившись над столом, він по-батьківському звернувся до подружжя:

— Шлюб доволі важлива річ, аби його так необдумано розривати. Я переконаний, що ви, пане Дроп, і ви пані, Амелі Таверньє, вирішивши одружитися, серйозно зважили всі наслідки вашого шлюбу. Ось і тепер, надумавши домагатись від правосуддя розриву ваших шлюбних зв'язків, ви повинні поставитися до цього з усією відповідальністю. Безперечно, розлучення — благо, але йти на це треба лише в крайньому випадку, і мій обов'язок судді, надто зараз, коли ви стоїте переді мною, полягає в тому, щоб докласти всіх зусиль і помирити вас. Ось так, — завершив Себастян Перрон, повернувшись до Амелі Дроп. — Гадаю, пані, позивачка — ви. Які претензії ви маєте до свого чоловіка?

Амелі Дроп випросталася в кріслі й сухо відповіла:

— Він довго нехтував мене, а тепер ще й зраджує. Він має коханку і цього не заперечує. Це становить, як я вважаю, наругу над шлюбом, передбачену цивільним кодексом.

Себастян Перрон уклонився.

— Ви знаєте закони, пані, — без іронії сказав він і, повернувшись до Поля Дропа, запитав: — Чи згодні ви з цими звинуваченнями? Це правда, що ви маєте коханку?

Певна річ, хірург був схвильований, проте він намагався приховати свої переживання під маскою незворушності.

— І так, і ні, — твердо відповів він. — Справді, через деякі інтимні причини, на яких дозвольте мені не зупинятися, ми, пані Дроп і я, за взаємною згодою відмовилися від звичайних подружніх стосунків. Правдою є й те, що я щиро, серйозно і палко захоплений і це захоплення цілком оволоділо мною; але коханки в мене немає.

Себастян Перрон заінтриговано слухав свідчення професора. Йому закортіло почути більше.

— Добродію, я бачу, що ви щирі і справді дуже захоплені… Проте ви не уточнюєте природу цього захоплення і ще менше особу, яка є його предметом. Чи не можете ви мені, як судді, дещо роз'яснити, те, в чому ви, мабуть, відмовили пані Дроп і що буде мені корисно знати в інтересах вашого примирення?

Поль Дроп, який щойно сів, знову підвівся.

— Це непотрібно, — сухо відрізав він. — Я не буду відповідати на це питання.

Себастян Перрон не наполягав.

— Ви усвідомлюєте ситуацію, яка склалася через ваше ставлення до дружини? Які ваші плани на майбутнє?

— Моя поведінка, — відповів професор, — залежатиме від поведінки пані Дроп.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, пане голова, що коли моя дружина захоче повного розриву, розлучення, то я покірно погоджуся на це з пошани до неї. А коли вона бажає уникнути скандалу в зв'язку з нашим офіційним розлученням і збирається надалі носити моє прізвище, я охоче піду на таке рішення… Я вважаю, що коли чоловік і дружина перестають виконувати свої подружні обов'язки, то ніщо не може їм завадити бути союзниками у найширшому і в найгіднішому значенні цього слова.

Себастян Перрон ствердно хитнув головою.

— Щодо вашої справи у мене немає ясної та чіткої думки, однак, пане професор, як мені здається, ви маєте рацію. З двох лих вибирають менше, і я б дозволив собі порадити пані Дроп…

Тут він затнувся. Молода жінка підвелася і пильно вдивлялася в нього. Вона відкинула вуалетку, яка приховувала її чисте й свіже обличчя. Себастяна Перрона засліпила її краса. Амелі Дроп, не відриваючи погляду від голови суду, який, хоч і не дуже старанно, намагався примирити її з чоловіком, з запалом промовила:

— І це ви, пане голово, радите мені піти на таку угоду… Ні, добродію, може, ваше ремесло змушує вас говорити зі мною таким чином, але ж у душі ви повинні погодитися, що я маю рацію, так, рацію, коли хочу розлучитися з чоловіком. — її очі наповнилися слізьми і вона додала: — Є ще один аргумент, який ви б могли навести на користь примирення і про який ви навіть не подумали… Ви могли б мені сказати, що я повинна погодитися на співіснування з чоловіком заради нашої дитини. На нещастя…

Амелі Дроп замовкла, її чоловік, що зовсім зблід, у свою чергу звернувся до судді:

— Я вас благаю, пане голово, припиніть цю тяжку розмову, нам більше нічого сказати одне одному.

Себастян Перрон вийшов з-за столу і провів подружжя до дверей.

— Я дуже жалкую, що не зміг нічого вдіяти, — сказав він на прощання і додав, не дивлячись на Амелі Дроп. — З завтрашнього дня справі про ваше розлучення буде дано хід.

Не встиг він сісти за стіл, як двері позаду нього розчинилися і до нього притьмом кинулася жінка. Суддя простягнув руки і вони надовго застигли в обіймах, обмінюючись палкими поцілунками.

Тремтливим голосом жінка мурмотіла:

— Ох, Себастяне! Себастяне! Як я була вражена, коли побачила тебе… Як же це могло статися, що саме тобі було доручено мирити мене з чоловіком? — і сумно додала: — Як недобре ти вчинив… Треба було помінятися з іншим. Зваж на моє становище.

Себастян Перрон обережно вивільнився з жіночих обіймів і, посадивши свою гостю в крісло, де вона кілька хвилин тому сиділа, — це ж бо була не хто інша, як Амелі Дроп, — став перед нею навколішки.

— Амелі, Амелі, — лепетав він, цілуючи їй руки. — Не треба мені докоряти… Це цілком випадково, несподівано і помимо моєї волі сталося, що сьогодні мені довелося вести процедуру примирення. Ще годину тому я не знав, що займу місце судді, який завжди виконував ці формальності. Я був змушений його заступати, а з іменами позивачів і їхніми справами я знайомився, коли вони вже сиділи переді мною.

Амелі Дроп усміхнулася.

— Я рада дізнатися про це… Я завжди мала тебе за тактовну людину і не помилилася тепер. Яка я щаслива, що лише випадковий збіг обставин став причиною цієї неприємної зустрічі.

Суддя зніяковіло вглядався в жінку. Що ж то за стосунки були між ними?

Вже давно, років, мабуть, із сім, Себастян Перрон не бачив Амелі Дроп, яка була колись для нього панною Таверньє. Тоді молодий і вродливий судочинець уже головував у суді. Проте то був суд маленького міста Лібурн у провінції Дордонь. Елегантного, люб'язного, по-світськи вихованого й ще нежонатого Себастяна Перрона, який займав чималу посаду, радо приймали в товаристві Лібурна, так як, до речі, й усюди, де йому доводилося служити. Там він і захопився дівчиною, яка згодом стала його коханкою. Це й була Амелі Таверньє. Вони збиралися побратися, але на їхньому шляху виникла серйозна перешкода.

Батько Амелі Таверньє, людина непримиренних поглядів, належав до партії, що стояла в опозиції до уряду, і для нього було неможливим, щоб його зятем став судочинець, який служив Республіці. Можна було б, напевно, і врешті-решт подолати цю перешкоду, але тут сталися несподівані події.

Пан Таверньє відіслав свою дочку на південь до хворої тітки; це відбулося протягом кількох годин, а суддя Перрон дізнався, що за рекомендацією одного впливового сенатора його призначено в Париж, членом суду департаменту Сена.

Себастян Перрон їхав до столиці з наміром перш за все закріпити своє становище і все відкладав на пізніше владнання стосунків з Амелі Таверньє. Два чи три місяці він не мав вісток від неї, а потім отримав листа без підпису, хоча зразу збагнув, упізнавши по почерку, що цей лист від Амелі Таверньє. Вона давала йому знати, що вагітна від нього і збирається заподіяти собі смерть.

Молодий суддя не вагався ні секунди. Він був чесною людиною, і якщо зробив помилку, то тепер мусив її виправляти. Він попросив відпустку і того ж вечора виїхав у Лібурн, але дівчини там не було, вона саме подорожувала разом з батьками.

З серцем, переповненим тривогою і страхом дізнатися щомиті про смерть бідолашної, виявивши справжній нюх детектива, він кинувся по слідах родини Таверньє. За тиждень він знайшов їх у Біаріці.

Тут його страх і докори сумління поступилися місцем зовсім іншому почуттю — ревнощам. Увечері в казіно Себастян Перрон зустрів Амелі Таверньє. Дівчина була чарівна, її миловидне обличчя випромінювало радість, її прекрасні очі сяяли. Вона пройшла повз Себастяна, зробивши вигляд, що його не впізнала, спираючись на руку елегантного чоловіка з витонченими рисами розумного обличчя.

Судочинець остовпів. Що могла означати така поведінка його коханки, яка кілька днів тому написала йому, що скоро стане матір'ю, коли не накладе на себе руки?

Його замішання було недовгим. Амелі Таверньє знайшла спосіб підійти до нього з зневажливою іронією мовила:

— Ви спізнилися, мій любий, але я хочу вам сказати, що й не чекала вас… Якщо ви бажаєте, то я можу вас зараз представити чарівному чоловікові, з яким я кілька тижнів тому познайомилась у моєї хворої тітки на півдні. Цей чоловік — мій наречений, а через два тижні ми одружимося, — і з іронією вона знову запропонувала: — Може, ви все-таки хочете, щоб я вас познайомила?

— Ні, — сухо відповів молодий суддя і поспішив на паризький поїзд.

Повертався він розлючений і ображений. Досі він не відчував великого кохання до своєї полюбовниці, яка загалом відвертала його від обов'язків і мало важила в його житті. Успіху в жінок йому не бракувало. Однак після того, як вона так безсоромно віддала перевагу іншому, Себастян Перрон відчував, що глибоко вражений, але з зовсім іншого приводу.

Амелі Таверньє сповістила свого коханця, що вагітна, це, без сумніву, було причиною її спішного заміжжя, а він вважав несправедливим, що вона передає батьківство своєму чоловікові, на яке той не може мати права. «Це і ж моя, це наша дитина, — думав він, — а носитиме інше прізвище, не моє, зватиме батьком іншого чоловіка, ніж той, що має на це право». Зовсім нове почуття пробудилося в серці цієї людини, і, з одного боку, він усвідомлював, що для нього було б, мабуть, краще не одружуватися з Амелі Таверньє, а з іншого — шкодував, що віднині змушений жити самотній, назавжди відірваний від дитини, що невдовзі мала народитися і для якої він завжди буде чужим.

Він сказав собі: «Треба забути Амелі Таверньє».

Але не завжди робиться так, як гадається, і чи то через спільних знайомих, чи то з газет він дізнавався про всі подробиці життя своєї колишньої коханки. Але тепер їхня зустріч його приголомшила. Звичайно, йому було відомо, що Амелі вийшла заміж за професора Поля Дропа, та він був ошелешений, коли прочитав це ім'я на справі, за якою мав проводити процедуру примирення.

Минули роки, багато чого сталося з тих пір, але Себастян Перрон зберіг у глибині серця ніжну й палку пам'ять про свою милу подружку.

Він знову зустрів її після довгої розлуки, але ще гарнішу й привабливішу, ніж колись; проживши кілька років у Парижі, тепер своєю вишуканістю, чарівністю, елегантністю вона разюче відрізнялася від маленької провінціалки з Лібурна.

Колишні коханці знову відчули потяг одне до одного, бажання обійнятись, поцілуватись, але зненацька якась тінь промайнула на їхніх обличчях і вони відсунулись одне від одного.

Чи можливо таке? Чи могли сподіватися на відновлення давніх стосунків? Як би це виглядало, коли б вони знову стали коханцями, як колись?

Щодо Себастяна Перрона, то він був готовий відповісти на ці запитання ствердно, бо колишня коханка непереборно вабила його, а вона довго вдивлялася в нього поглядом, сповненим безмірного смутку. Стривожений судочинець помітив цей погляд.

— Що з тобою, Амелі? — стривожився він.

— Себастяне, — з докором відповіла йому жінка, — ти не питаєш мене про Убера, мого сина, нашу дитину?

Себастяна зсудомило, він відвернувся і зблід. Це питання справило на нього дивне, сильне враження. Його відповідь була ще дивніша. Пробурмотівши щось нерозбірливе, він грубо запитав:

— А що, хіба він не помер? Хіба ви тільки-но в присутності свого чоловіка не сказали, що вашої дитини більше немає?

Амелі Таверньє погамувала обурення.

— Моя дитина справді зникла півтора року тому; я так і сказала, Себастяне, зникла…

— Не розумію, — сказав Себастян. — Я гадав, що ви хотіли мене повідомити про її смерть.

Амелі теж була схвильована. Вона замовкла, якусь мить розмірковуючи, потім сказала:

— Себастяне, я звертаюсь до тебе не як до коханого, а як судочинця. Я маю тобі сказати одну важливу річ, дуже важливу. Тобі треба мене вислухати…

Але вислухати її Себастян, здавалося, не хотів.

— Амелі, — заблагав він, — не кажи мені того, що мені тяжко чути і що розбиває мені серце. Те, що може бути відомо коханцю, судочинцю іноді доводиться ігнорувати…

— То байдуже, — перебила його дружина хірурга. — Ти знатимеш усе. Усе, що я думаю, усе, що я вважаю, усе, за що вболіваю, у е, на що я сподіваюсь… Рівно півтора року тому на лінії Париж — Ліон сталася залізнична катастрофа. Мій чоловік був з дитиною, з нашою дитиною, в поїзді, який зазнав катастрофи. Були вбиті, поранені, зниклі безвісти, а серед них і моя дитина, мій маленький Убер. Поль Дроп, повернувшись додому сам, сказав, що моя дитина мертва.

— Ваша дитина? — перепитав судочинець, якого, дивна річ, здавалося, в розповіді Амелі зворушило зовсім інше: чому вона не говорить «наша дитина»?

— Так, — підтвердила Амелі. — Поль Дроп знав, що я мала коханця і що була вагітна, і все ж таки одружився зі мною. — Потім додала з посмішкою: — Тоді Поль Дроп був бідний, нещасний, а я багата, от він…

Ці слова збентежили Перрона, зачепили його самолюбство, і він запитав:

— Ваш чоловік знав ім'я вашого коханця, батька вашої дитини, знав моє ім'я?

Амелі знизала плечима. Говорити йому таке було зайве. Хіба це було важливо після всього! І вона продовжила розповідь.

— Спершу я повірила чоловікові, дуже побивалася за сином, потім стала розмірковувати. Я відчувала, що тут щось не те, що ця історія неправдоподібна, і почала розшуки, та, на жаль, вони нічого не дали. А разом з тим, поведінка мого чоловіка вже не раз мене турбувала.

Вона говорила про це таким тоном, що суддя занепокоївся.

— Що ти хочеш цим сказати?

Амелі, очевидно, хотіла сказати щось важливе, вона озирнулася, аби впевнитись, чи немає тут когось стороннього, і лише потім сказала:

— В мене таке враження, що чоловік викрав мою дитину, що він десь ховає Убера.

І жінка стала поспіхом викладати свої підозри, пояснюючи коханцю, що її чоловік, певна річ, скористався тією пригодою, сподіваючись згодом утримати її, свою дружину, і змусити коритися, як він захоче, тримаючи заложником сина.

Себастян, очевидно, не поділяв підозри своєї колишньої коханки. Невже ж таки її чоловік справді міг викрасти й сховати дитину? Він знизав плечима, однак його обличчя залишалося мертвотно блідим. Щось не давало йому спокою; він поривався щось розповісти, сказати, а може, навіть у чомусь признатись.

Розповідь Амелі його не збентежила, не здивувала, а проте жінка розповіла досить, щоб зацікавити найбайдужішого. Адже це вперше Себастян Перрон почув про свою рідну дитину. Він же повинен був схвилюватися, дізнавшись, і що це був син, якого звали Убер; він повинен був відчути, як стискається його серце, як воно розривається від болю, коли мати розповіла, що дитини немає і більше на цьому світі… Його повинна була до живого пройняти звістка, що його сина вкрадено і що вкрав його чоловік Амелі.

Та він наче зовсім не здивувався, почувши це, а сама розповідь ніби не справила на нього ніякого враження.

Напрошувалося запитання, чи не був Себастян Перрон у курсі щойно розказаних Амелі подій. Ба більше, розказавши про свою біду з болем і розпукою, вона була вражена, як спокійно він сприйняв її розповідь.

— Правду кажучи, Себастяне, після тебе я навчилася розуміти чоловіків, — заявила вона з гіркотою. — Я переконана, що ви всі неймовірні егоїсти, і, по щирості, мені здається, що з усіх егоїстів, яких я знала, ти найбільший. — Дедалі збуджуючись і спопеляючи судочинця поглядом, вона продовжувала: — Твоя поведінка негідна, чуєш… Після шести років розлуки ти зустрічаєш неждано-негадано свою коханку, і тобі наче зовсім байдуже… А коли дізнався під час розмови, при якій присутній третій, чоловік, якого ти повинен ненавидіти, який забрав у тебе матір твоєї дитини, що ця дитина зникла і, мабуть, уже мертва, то навіть сльози не зронив… Ох! Жалюгідний егоїст, я не знаю, як висловити своє презирство! Я ладна виплюнути тобі в обличчя всю свою ненависть. Боже, як мені гидко на серці…

Амелі замовкла, а Себастян, загадково усміхаючись, узяв її руки і палко стиснув. Очі його сяяли від величезної втіхи.

— Злючко! — мовив він. — Ти маєш підстави дратуватися, гніватися, казати мені всі ці речі. Я вважав би себе справжнім уособленням егоїзму та байдужості, якби був таким, яким я тобі здаюся. Я дійсно не сподівався тебе побачити годину тому, але це неправда, що я залишився незворушним, спокійним, коли ти говорила про нашого сина. Послухай, Амелі, я розповім тобі зараз дещо таке, про що ти і не підозрювала. Ти зрозумієш, що іноді батьківське почуття може так оволодіти людиною, що вона забуде про все на світі. Ти дізнаєшся про таке, що змусить тебе заціпеніти від жаху і, може, навіть викличе ненависть до мене… Але може статись і так, що ти мене пробачиш, схвалиш мої дії, погодишся повернутися до мене чи, було б краще сказати, знову станеш тією, ким була для мене, тобі стане ясно, що ми вже давно повинні стати чоловіком і дружиною.

— Себастяне! — скрикнула жінка. — Про що ж ти хочеш мені розповісти?

— Про велике щастя, Амелі… Тривожні материнські передчуття не обманули тебе… Послухай, півтора роки тому, в тому ж вагоні, разом з твоїм | чоловіком і маленьким Убером їхав ще один пасажир, який, випадково зустрівши їх, став стежити за ними… Цей чоловік не міг відірвати очей від малого Убера, риси обличчя якого так нагадували йому риси матері того хлопчика. Потім, як тобі добре відомо, сталася катастрофа, страшна драма, яка посіяла смерть, безладдя, жах, страшна пригода, після якої твій чоловік не знайшов дитини, яку ти йому довірила. Що ж, Амелі, сталося з Убером? Зараз я тобі розповім.

Слухаючи його, жінка в знемозі впала у крісло, задихаючись, вона промовила голосом, повним смутку й тривоги:

— Так, так, продовжуй… Кажи мені все, не оминай подробиць. Я хочу знати геть усе.

Себастян Перрон повів далі:

— Чоловікові, який з такою ніжністю вдивлявся в Убера під час поїздки, пощастило врятувати малого, коли сталася катастрофа, він схопив його і виніс у поле, виніс його, мов звір, що, сповнившись любові до жертви, рятує її. Адже той чоловік збожеволів від ніжності й відчував до хлопчика, в якому впізнав свого сина, любов, сильнішу над усе.

— Мій син! — заволала Амелі. — Мій син живий, а чоловік, що врятував його від загибелі, від неминучої смерті, це…

Жінка замовкла, бо у двері постукали, і Себастян підвівся, щоб вияснити в чому справа. Прочинивши двері, він побачив свого служника Домініка; той приніс йому запечатаний конверт.

— Що це таке? — сердито спитав суддя. — Я зайнятий.

Але виявилося, що Домінік потурбував його дуже доречно. Служник пояснив:

— Це від того добродія… Що ото приходив до пана голови.

Себастян Перрон зрозумів.

— Маріус, — пробурмотів він.

Схопивши конверт, він зачинив двері і полегшено зітхнув. Він з такою тривогою чекав звістки від того, кого вважав своїм давнім другом дитинства. Нічого не пояснюючи Амелі, він зірвав червону воскову печатку, витягнув лист і прочитав:

Лист випав з тремтячих пальців Себастяна Перрона, ридання перехопили йому горло, на очі набігли сльози, обличчя так спотворилося, що Амелі зрозуміла — сталася якась біда — і стривожено вигукнула:

— Себастяне, що там стряслося? Мабуть, якесь нещастя. Благаю, скажи мені.

Суддя стояв ошелешений. Він геть змінився, за мить наче постарів на кілька років. Насилу нахилившись, він підібрав листа, якого впустив з рук, і простягнув його жінці.

— Читай.

Щойно Амелі почала читати, як Себастян Перрон вихопив у неї листа.

— Яка ж я тварюка, — пробурмотів він, — коли так несподівано сповіщаю її про це нещастя. — І, ніжно обійнявши Амелі, пролепетав їй на вухо. — Амелі… Амелі… Це кара за наші гріхи, які ми зараз спокутуємо, саме небо не захотіло, щоб дитя нашого грішного кохання могло дарувати нам щастя… Моя бідолашна Амелі… Тепер ти зрозуміла… Це я, не в змозі опиратися бажанню, яке опанувало мною, коли я впізнав свого сина, виростити його для себе, щоб самому володіти ним, урятував його під час катастрофи, а потім уже не міг тобі його віддати. Я влаштував його на одній фермі в Нормандії, в моїх добрих знайомих, дядька і тітки Клеманів, і щоразу, коли в мене випадала вільна хвилина, я їздив, щоб побачитися з маленьким Убером, якого любив усе більше й більше. Він часто говорив мені про тебе, тож я жив твоїм життям, а ти й не могла про це підозрювати. Ох! Які ж то були водночас приємні й гіркі години, що я їх проводив з нашим малюком. Але ось уже два тижні, як я не міг вибратися з Парижа, а мені так хотілося дізнатись, як поживає Убер. Старі Клемани — люди неписьменні, до кого ж мені було звернутися? Щасливий випадок звів мене з давнім товаришем дитинства, от у мене й з'явилася нагода довідатись, як ведеться Уберові у Клеманів. Я сказав цьому товаришу, людині, якій можу довірити всі свої таємниці: «їдь туди, побачиш дитину і розповіси мені, як там справи».

От уже десять днів, як Маріус нічого не давав про себе знати, я розхвилювався. Аж ось приходить цей лист, у якому сповіщається…

Себастян затнувся; він дивився на Амелі; непомітно для нього вона прочитала листа. Їй забило дух, очі блищали; звістка, що її син, певно, втопився, справила на неї якесь дивне враження.

Про що вона думає? Чому не побивається за сином? Він, чоловік, і то у розпачі! А вона?.. Щось тут не те!

— Амелі, невже страшний зміст цього листа не справив на вас ніякого враження?

Жінка дивилася перед себе променистим і водночас відсутнім поглядом. Коли вона заговорила, голос її був сповнений глибокої віри.

— Себастяне, мій син живий, я впевнена в цьому. І маю передчуття, а материнське передчуття ніколи не обманює. Він зник з ферми, де ти його влаштував. Його викрав мій чоловік. Він заволодів хлопчиком. Я боялась цього, не наважувалась у це повірити ще якусь мить тому. Тепер я впевнена, докази, які я маю, точно співвідносяться з датою зникнення Убера, зазначеною в листі.

— Які це докази? — запитав Себастян.

Амелі полегшено зітхнула і, тремтячи від радості, почала розповідати:

— Я знаю, бо вже два дні підслуховую за дверима потаємних кімнат, куди мені заборонено входити. Я чула, як він там розмовляв з кимось, чула чийсь чистий, ніжний, молодий голос, він по-дитячому щебече, як щебетав мій маленький Убер! — Тут Амелі охопила руками шию коханця й зашепотіла: — Ох! Тепер я почуваю себе сильною і рішучою, я знову разом із чоловіком, якого кохаю і з яким знайду дитину, народжену нашим коханням. Мою дитину, нашу дитину викрав цей ниций Поль Дроп з метою, про яку я ще не здогадуюсь, але яка, певно, страшна. Проте я скажу тобі: коли ми, батько й мати, об'єднаємо наші зусилля, то станемо такими могутніми, що ніхто у світі не зможе нам перешкодити дізнатися, що сталося з Убером, і повернути собі нашу дитину!