Порожня труна

X ГОЛОВА СУДУ СЕБАСТЯН ПЕРРОН

— Домініку!

— Що зволите, пане голово?

— Домініку, мені не подобається, що у мене на столі нагромадилися десятки справ. Що це таке?

Домінік, служник при кабінеті голови суду, шанобливо підійшов до столу, за яким сидів сам голова, пан Себастян Перрон.

— Пане голово, це ж поточні справи. Гляньте: «Варн проти спадкоємців Жанті»… «Сини Перара проти водогону»… Ось ще справа страхового товариства, яка налічує аж шістдесят томів… Нехай пан голова згадає, що він сам: звелів принести їх, бо вони знадобляться йому на судових засіданнях наступного тижня.

Себастян Перрон, роздратований, побачивши купи документів на столі, потроху заспокоювався, слухаючи пояснення служника. Зрештою він знизав і плечима.

— Звичайно, ви маєте рацію, Домініку. Але все одно, мене цікавить, що той міністр юстиції собі думає. Ми тут у суді працюємо, як воли. Тиждень за тижнем усе судимо й судимо, не маючи просвітку…

Домінік слухав його скарги. Потім, лукаво посміхаючись, вставив:

— Треба надіятись, пане голово, що воно так ще довго тягтиметься… Бо що ж тоді станеться з судовими служниками, коли припиняться процеси?

Щира простодушність служника розвеселила Перрона, який прибув до Палацу правосуддя нахмурений і роздратований.

— Так само, Домініку, ви могли б сказати: «А що ж станеться з суддями, коли не стане сутяжників?»

Домінік підхопив:

— Із адвокатами, пане голово, з канцеляристами? А що вже тоді казати про судових виконавців, нотарів, повірених, прокурорів? Отож-то…

— Так, так, — перебив його голова. — Ви маєте слушність, Домініку… З цієї точки зору, просто необхідно, щоб у судах збиралось чимбільше справ. Правосуддя працює довго, тому що доводиться входити в усі деталі. Тут важливо не поспішати, бо головне — це винести справедливий вирок.

Домінік задоволено кивнув головою.

— Добре сказано, — погодився він. — Допомогти вам одягнути мантію, пане голово?

— Та ні, не треба, — відмовився здивований такою пропозицією Себастян Перрон. — Вам же відомо, що сьогодні у мене неприйомний день, і я прийшов, аби попрацювати в себе у кабінеті.

— Ваша правда, — визнав служник. — У мене геть памороки забило. Ви і вже даруйте мені, пане голово.

І він щез, аби знову взятися до своїх численних обов'язків.

Тільки-но він пішов, як на обличчя Себастяна Перрона, ще якусь мить тому осяяне радісною посмішкою, знову наповзла тривога, що не покидала його вже більше тижня… Він дуже змінився за останні дні. Колеги це помітили і тепер уже не перешіптувались, а питали вголос:

— Що це трапилося з головою? Чи не захворів?.. Чи, може, якісь особисті неприємності завдають йому клопоту, тривожать і непокоять, шматують душу?

Справді, Себастян Перрон утратив усю веселість, відколи на превелику радість знову зустрівся з тим, хто видавав себе за його товариша дитинства: Маріуса, в чому він, до речі, нітрохи не сумнівався. Тепер він сидів у своєму кабінеті, душа його не лежала до роботи і він анітрохи не переймався справами, що громадилися в нього на столі.

Він підвівся й заходив по величезному холодному кабінеті і, мабуть, уже вдвадцяте з самого ранку пробурмотів крізь зуби:

— Я вже не знаю, що й думати. Може, щось скоїлося? Як же це так, що Маріус, усупереч своїм обіцянкам, нічого не сповіщає?

Він насупив брови, стиснув зуби й, намагаючись себе втішити, сказав:

— Якби він довідався про щось погане, то, напевне, давно б уже сповістив мене. Може, брак вісток — уже добра вістка? Одначе, як би я хотів, щоб він озвався хоч словом!

Чого ж міг очікувати Себастян Перрон? І що доручив він людині, яку вважав за свого друга дитинства і яка насправді була не ким іншим, як таємничим санітаром Клодом, що його взяв до своєї клініки професор Поль Дроп за наполегливою рекомендацією фінансиста Міньяса?

Але тут йому довелося урвати свої роздуми. Служник Домінік постукав у двері й зайшов до кабінету, не чекаючи дозволу.

В руках він тримав формуляр, на якому виднілась червона печатка головного судді цивільного суду, якому безпосередньо підлягав Себастян Перрон.

— Пане голово, тут така катавасія…

У нього був пригнічений вигляд, і Перрон захвилювався.

— Ви мене лякаєте, Домініку, в чому справа?

Служник простягнув йому папір за підписом головного судді й пояснив:

— От воно як буває. Вам відомо, пане голово, що справи про розлучення веде суддя Бурніш… А ми тільки-но дізналися, що він попав у автомобільну аварію: йому чи то віддавило ступню, чи то поламало ногу, тож він не може виконувати свої обов'язки.

— Ех! Ну і в халепу ж потрапив бідолаха Бурніш, — поспівчував Перрон. — Мені дуже прикро, що з ним таке сталося.

Але Домінік вів далі з іще більшим збентеженням:

— Становище в пана Бурніша не з приємних, але в пана голови ще важче…

— Що ви цим хочете сказати? — запитав Себастян Перрон.

— Хіба пан голова ще не ознайомився з документом, який я йому приніс?

— Ще ні, — признався той і почав читати.

Але Домінік, аби голова Перрон не завдавав собі клопоту читанням, пояснив йому у кількох словах:

— От воно що: пан головний суддя, в зв'язку з тим, що зараз дуже багато справ, доручає панові голові Перрону забезпечити сьогодні розгляд справ про розлучення.

Себастян Перрон грюкнув кулаком по столу.

— К бісу! Це вже занадто: мене тут що, за вола мають? Вважають, що я в змозі взяти на себе відповідальність геть за все, виконувати чужі обов'язки! Я тричі на тиждень головую на судових засіданнях, щодня по чотири години працюю у себе в кабінеті, а тепер від мене вимагають, аби я ще й заступав якогось суддю…

І він замовк, вдивляючись у збентежену фізіономію служника. Домінік, людина старого гарту, сплеснув руками й вражено втупився в роздратованого Перрона.

— Як, — промовив він з тією безпосередньою фамільярністю, за яку йому багато чого прощали, — це ви, пане голово, таке говорите?.. Судочинець, який погрожує і повстає проти розпоряджень свого начальства? Ні, це неможливо!.. Я певен, що пан голова просто жартує.

Зауваження Домініка мали властивість умить заспокоювати Себастяна Перрона. І навіть більше, він зрозумів, що служник правий. Хіба він має право скаржитися? І який приклад він, голова суду, може подати своїм непослухом?

І голова Перрон скочив на ноги.

— Я жартую, авжеж. О котрій годині починається розгляд цих справ?

— Мав початися п'ятнадцять хвилин тому, — вже спокійно й поважно відповів Домінік.

— Гаразд, — кинув Себастян Перрон, машинально скидаючи фрак. — Домініку, подайте мені мантію й шапочку.

Примирення чи, краще було б сказати, спроба примирення, що входило в обов'язки судді й складало перший етап процедури розлучення, стало банальною церемонією, що повторювалася безліч разів, хоча за певних обставин могла мати трагічний характер.

Цю процедуру було покладено на голову суду чи принаймні на його заступника, які мусили спробувати примирити пересварене подружжя й переконати їх відмовитися від розлучення. І тільки тоді, коли подружжя твердо заявляло про свої наміри, суддя давав дозвіл продовжувати справу далі. Теоретично, цим мав займатися голова суду, але найчастіше це входило в обов'язки простого судді. Тож і в цьому випадку, саме пан Бурніш мав би і вести цю справу, коли б не нещасливий випадок, що з ним трапився. Тепер головний суддя у відповідності з законом доручив Себастяну Перрону виконувати обов'язки Бурніша, від яких той був тимчасово звільнений.

Підтримуючи задовгу для нього мантію, Себастян Перрон поспішив до зали, де мав заступати суддю Бурніша і вести процедуру примирення. В цій маленькій кімнатці зі шпалерами похмурого зеленого кольору, де з меблів стояв лише стіл для судді та два крісла для подружжя, нічого не було від величної урочистості зали судових засідань.

Люди тут опинялися віч-на-віч з суддею чи головою суду і, не боячись, що їх підслуховуватимуть нескромні чи недоброзичливі свідки, могли розповідати про свою взаємну неприязнь і наполягати на бажанні розлучитися або ж, розлучившися, відмовитись від попередніх намірів і твердо вирішити довіряти віднині одне одному, забути образи й поклястися в любові до смерті.

Того дня там було з десятеро запрошених подружжів, які чекали в темному коридорі, розбившись на дві групи. З одного боку — жінки, з яких дехто поводився гордовито, інші — стояли зарюмсані, а були й такі, що ледь стримували свій гнів.

Навпроти них збилися в гурт чоловіки, яких звичайно було набагато менше, бо за подібних обставин чоловіки завжди виявляються боягузами і найчастіше не з'являються за викликом до суду. Ті ж, що прийшли сюди, принижено опустивши очі, не знали, куди їм дітися, як повестися, не наважувалися не те що дивитися, а й позирати на жінок, які розташувалися навпроти них, ще своїх законних дружин, яких вони намірилися кинути чи ті самі забажали розлучитися.

Себастян Перрон нічогісінько не знав про справи, які він мав розглядати. Більше того, він зовсім цим не переймався й був певен, що за кілька хвилин почує від чергового подружжя повний виклад усіх їхніх взаємних звинувачень. У нього вже були готові слова, які він міг доречно вставити і які, за незначним винятком, годилися в більшості випадків.

Він зовсім не слухав докори настроєних одне проти одного чоловіка й дружини. А коли ті нарешті викладали всі свої скарги, він повчальним тоном заявляв:

— Подумайте про своїх дітей!

У дев'яти випадках з десяти цей аргумент безвідмовно діяв, бо в дев'яти з десятьох подружжів були діти; та одного разу йому довелося почути від чоловіка, що скаржився, таку різку відповідь:

— Як це ви, пане голово, хочете, щоб я думав про своїх дітей, коли я вам утовкмачую, що моя дружина покинула подружню домівку ввечері того самого дня, коли ми одружилися.

За інших обставин Себастян Перрон, якому не бракувало дотепності і який умів оцінювати розумові здібності людей, перекинувшись з ними кількома словами, заявив би цьому чоловікові, що домагався розлучення:

— Звичайно, ви маєте рацію, коли хочете розлучитися, але це коштуватиме вам дуже дорого… Доки вам обом не вдасться одружитися з третіми особами, погодьтеся жити окремо. Пізніше ви впевнитеся, що отак зробивши, зберегли багато грошей. Вам ніколи не буде пізно віддати свої грошенята за вироком суду.

Почувши таке, найозлобленіші одне проти одного чоловік і дружина мимоволі мирилися, щоб не витрачатись.

В іншому випадку Себастян Перрон, домагаючись свого, говорив зовсім протилежне, поздоровляючи, приміром, бажаючих розлучитися з їхнім рішенням.

— Оце так, — заявляв він. — Цей привід — найпікантніший, він викличе великий розголос. Мотиви, на які ви обоє посилаєтесь, справді дуже скандальні. Безперечно, все місто говоритиме про цю справу. Я вітаю вас, що ви набралися мужності, аби винести сміття зі свого дому на загальний огляд.

Найчастіше траплялося так, що страх перед скандалом зближував подружжя і вони прощали одне одному гріхи, в яких були звинувачені.

Розглянувши півдесятка призначених на той день справ, Себастян Перрон розраховував, що за якусь годину він упорається з рештою. Він узяв верхню зі стосика течок, що височіли перед ним на столі, і прочитав імена викликаних на процедуру примирення: «Луї Ланкре проти Ернестін Ланкре».

— Хай вони зайдуть, — звелів голова суду служнику.

За десять хвилин подружжя вийшло, помирившись.

— Усе йде гаразд, — промовив Себастян Перрон. — Просіть наступне подружжя.

Цього разу йому не вдалося переконати чоловіка зостатися з дружиною.

— Я цілком задоволений, — погоджувався той з суддею, — але вона ось уже три роки, як утекла від мене, і я не знаю, де вона зараз. Мені розказували, що вона стала кокоткою в Америці.

Тоді Перрон дав дозвіл продовжувати цю справу і звелів служнику запросити іншу пару. Досі він читав імена позивачів, не надаючи їм ніякого значення і зовсім не звертаючи уваги, та коли дійшов до восьмої справи, то аж підскочив з несподіванки.

— Таке неможливо! — промимрив він. — Тут якийсь збіг, це ім'я… Я просто не можу повірити…

Він приклав пенсне, щоб прочитати написані під іменем дрібним і нерозбірливим почерком дані про позивачів. А коли прочитав, то ще більше збентежився.

— Нема чого сумніватися, це той хірург, а його дружина, значить…

Цієї миті служник відчинив двері до зали, в якій сидів суддя. Відійшовши вбік, щоб пропустити подружжя, він оголосив:

— Пані Амелі Дроп, пан професор Поль Дроп, хірург, практикує в Парижі.

Себастян Перрон зблід, а Амелі Дроп, зупинившись на порозі, ойкнула від несподіванки.

Що могла означати така поведінка судочинця й позивачки, на яку, до речі, пан Поль Дроп зовсім не звернув уваги?