Порожня труна

XXII ФАТАЛЬНА ВТЕЧА

Минув мирний супокійний день. Ніхто в клініці й не здогадувався про незвичайну зустріч, що відбулася в покоях професора Поля Дропа.

Западав вечір, густішали сутінки, в клініці панувала тиша. Повечерявши, хворі гасили світло, й палати одна по одній мовби тонули в темряві. Медсестри ладналися хто додому на спочинок, а хто чергувати біля хворих довгу безсонну ніч.

Біля паркової брами, що виходила на глухий завулок навпроти авеню Мадрід, радилися двоє чоловіків. Вони пильнувалися, щоб їх не помітили, й перемовлялися пошепки.

— За півгодини, — казав один, — можна ввійти в будинок і побачити її.

— Мені мало побачити, — відповів другий. — Я хочу її забрати, вивезти звідси. А я боюсь, мені лячно, її чоловік — справжнє страховисько, у його руках нелюдська сила. Хто вмирає на операційному столі, вважається, вмирає своєю смертю. Він це знає і здатний на все… Не промине нагоди вбити її. Мене не одурять тією аварією, мовляв, її привезли сюди випадково. Я вирву її звідси будь-що, а коли вона буде в безпеці, тоді розберемося.

Чоловік, що так палко промовляв це, був Себастян Перрон, голова цивільного трибуналу, коханець Амелі й батько малого Убера! Співбесідником судді був Маріус, на нього він покладався як на себе.

Звісно, якби судовик здогадувався, що санітар Клод і його так званий товариш дитинства — одна й та сама особа, він би захвилювався, занепокоївся, став би не таким довірливим. Але в нього й гадки не було про таке.

Пополудні до Перрона в Палац правосуддя прийшов санітар Клод, ніби за дорученням Амелі. Вона, мовляв, прагне вирватися з чоловікової клініки, бо боїться гніву Поля Дропа, який уже знає, що Себастян Перрон був її коханцем. Амелі благала будь-що забрати її і запевняла, що їй краще й що зможе перенести дорогу.

Себастяна Перрона здивувала розповідь санітара Клода, тож, не знаючи, що сказати, призначив зустріч через дві години. Тим часом Клод з'явився знову, та суддя не впізнав його, бо Клод, добре затримувавшись, постав перед ним як Маріус, приятель дитячих літ, і, отже, був утаємничений у його приватне життя. Себастян Перрон неабияк зрадів цій зустрічі.

— Сам Господь послав тебе до мене! — згукнув він.

І розповів Маріусу про прохання, з яким через Клода звернулася до нього Амелі Таверньє.

— Друже, як забрати кохану з того закладу? Як уберегти від небезпеки, що чигає на неї?

Маріус усміхнувся.

— Коли має прийти Клод? — діловито спитав він, хоча знав про те краще, ніж будь-хто.

— Через дві години, — відповів суддя.

— Він не прийде, бо й навіщо! — заявив Маріус. — Я ніби знаю цього Клода, колись робив йому невеличкі послуги. А з вашої розповіді бачу, що він людина щира й хоче допомогти. Про решту я подбаю сам.

Надвечір Себастян Перрон, якого кілька годин били дрижаки страху, отримав записку: «О дев'ятій вечора за клінікою».

Судовик прийшов вчасно і зустрів там Маріуса; цей так званий друг дитинства мовив йому:

— Все гаразд, рушай за мною. Через десять хвилин Амелі буде з нами..

— З нами!.. Врятуємо! — вигукнув суддя.

Маріус не відповів, тільки похмуро зиркнув на Себастяна Перрона. А той не міг заспокоїтись, він хотів знати, що треба робити.

— А нас часом не заскочать? Може, там хтось вартує? — нетерпляче запитував він.

А той, ведучи спільника алеями парку, що розкинувся довкола клініки, загадково всміхався.

— Окрім санітара Клода, нас ніхто не заскочить, — заспокоював його Маріус і додав: — А вже він, присягаюсь, не викаже нас.

— Дай-но Господи! — мовив суддя.

Маріус, усміхаючись, мовчки йшов далі.

Амелі Таверньє лежала в корпусі Б, в кінці коридора на першому поверсі; вікна виходили в сад. Розміщення палати сприяло намірові судді викрасти бідолашну, покалічену жінку. А здійснити його допомагали, здавалося, віддані спільники — Маріус і санітар Клод. Звісно, якби Себастян Перрон знав, що чоловік, якого він вважає Маріусом, — не друг його дитинства, а санітар Клод, певність його пригасла б.

— Тихше, — звелів невдовзі лже-Маріус. Узявши суддю за руки, він повів його потемки по траві, щоб не рипіла жорства під ногами, якою було посилано доріжки.

У палаті, де лежала Амелі Таверньє, стояли тиша й сутінки. Чи то жінка, чи просто людська подоба лежала на білих простирадлах? Ліжко з мідними бильцями стало для бідолашної, відколи вона опинилась в клініці свого чоловіка, ложем страждань і тортур. Після нещасливого випадку, коли її витягли з понівеченого таксі, Амелі все стогнала й хрипіла. З її вуст злітала нескінченна жалісна й моторошна скарга, сумна й монотонна. Кілька разів, присилуваний становищем, до неї заглядав Поль Дроп. І тоді Амелі уривала скарги, щоб кинути йому в обличчя свою ненависть, лють і зневагу.

— Паскуда! — тамуючи стогони, кричала бідолашна жінка. — Ти викрав дитину! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу! — І зневажливо додавала: — Придурок! Я ніколи тебе не любила… Мій коханець — Себастян Перрон, моя дитина від нього. І, мовби набравшися нової люті, скрикувала: — Паскуда! Боягуз!.. Негідник, який одружився зі мною через багатство!.. Ти не матимеш жодного су, моє золото в безпеці… Ти не станеш спадкоємцем, у мене є син, а його ти не посмієш торкнутись, інакше тобі смерть! — Амелі знову почала стогнати.

— Та замовкни! — роздратовано озивався професор, полотніючи від образи.

Та Амелі не слухала його, навпаки, ще дужче напускалася на чоловіка.

А потім сталося щось жахливе. Опівдні в палату знову навідався професор. Він щойно був на прогулянці з Дельфіною Фаржо, і його серце повнилося тим погідним щастям, яке завжди відчував поруч із коханкою. А тепер стояв перед сварливою жінкою, що ображала і ганьбила його. До неї немов повернулися сили, вона скрикувала дедалі дужче й несамовитіше:

— Я тебе зневажаю, ти, паскудо… Бандюго… Злодію… Ти вкрав дитину…

Полеві Дропу немов показали червоне: він кинувся на дружину й мало не задушив її. Прагнучи, щоб вона вмовкла, щоб заткнути їй рота, не можучи стерпіти образ, він, втративши самовладання, вколов Амелі наркотик. І вона одразу заснула.

А що ж далі? Навіщо Поль Дроп похапцем дістав із кишені свою хірургічну скриньку? Навіщо взяв на защіпку палатні двері й, розтуливши рота заснулій дружині, встромив у горло один із хірургічних інструментів?

Порснула кров, Поль Дроп швидко затамував її.

— Тепер я вже не чутиму прокльонів, — бурмотів він. — Тепер ти вже нічого не скажеш.

Поль Дроп зважився на жахливе: він перетяв голосові зв'язки в горлі дружини. Амелі Таверньє стала німою.

— Не шарудіть, — застеріг лже-Маріус Себастяна Перрона.

Обидва зайшли до палати Амелі. Ввімкнули кишеньковий ліхтарик, і недужа, бо дія наркотику минула, побачивши їх, підвелася. Вираз її обличчя вжахнув чоловіків. Блідіша за полотно, Амелі дивилася на них нестямними очима. Її вуста щось вимовляли, але з горла не чулося жодного звуку; здавалося, докладаючи нелюдських зусиль, хоче щось сказати і не може.

Себастян Перрон і гадки не мав про жахливе каліцтво, заподіяне Амелі ї нелюдом-чоловіком. Він подумав, що то від кволості; він кинувся до Амелі й схопив її в обійми. Тим часом Маріус силкувався загорнути її в простирадла.

— Покваптеся! — поквапив він Себастяна Перрона. — А то ще нагодиться хтось.

Суддя збагнув, що й справді треба швидше діяти. Йому кортіло розпитати кохану, принаймні пояснити, що її перевезуть у безпечне місце. Та Маріус дав зрозуміти, що зараз не час для пояснень.

— Покваптеся! Покваптеся! — підганяв Маріус, що вже загорнув Амелі в ковдри.

Молода жінка з жахом дивилася на чоловіків. Спершу вона пручалася, не розуміючи, що з нею хочуть робити. А тоді знесиліла і вже не опиралася. Себастян Перрон шепнув Амелі на вухо:

— До мене приходив санітар Клод з твоїм проханням. Я боявся, що твій чоловік заподіє тобі лихе, тому й викрадаю тебе… Тепер ти врятована!

Амелі Таверньє ніяк не могла второпати, до чого тут санітар Клод. Але те її вже мало обходило: адже поряд із нею Себастян Перрон, він рятує її. Щастя Амелі було б повним, якби не жахливі й незбагненні тілесні муки: бідолашна не могла вимовити бодай слова, бодай найтихіший звук. Що з нею?

Через п'ять хвилин Себастян Перрон і Маріус з Амелією на руках проминули невеличку браму, яка сполучала парк клініки з глухим завулком, що виходив на вулицю Ферм. Там уже чекав закритий автомобіль; на сидінні, до самих очей піднявши високий комір плаща, сидів шофер, обличчя його ховалося в мороці. Суддя і його товариш посадили Амелі в кабіну, посідали самі, й машина одразу рушила. Через якусь хвилину суддя озвався до Маріуса:

— Урятована! — І зітхнув вдоволено. — За такої швидкості ми через десять хвилин будемо в мене вдома. — Перрон глянув за шибку, де пробігали вулиці, дерева й будинки. І раптом вражено зойкнув:

— Таж він не знає дороги… Водій помилився… Нам треба до Булонського лісу, а ми мчимо на Лоншан, у зовсім протилежний бік. — Суддя опустив шибку і вистромив голову, щоб дати вказівки водієві. Але зненацька відчув, як за комір його тягнуть назад.

— Маріусе, пустіть мене, — попрохав суддя.

Але той, ніби підкинутий пружиною, підхопився і, презирливо дивлячись на Себастяна Перрона, погрозливо заговорив:

— Маріус! Ні, пане суддя, ви дуже помиляєтесь… Ви гадали, що я Маріус!.. Таки мало у вас спостережливості, що, ніколи мене не бачивши, сплутали мене з другом дитинства. Перед вами не друг, а ворог, не спільник, а суперник. Звісно, я зробив вам послугу, вирвав Амелі Таверньє з цієї клініки. Але треба, щоб і ви стали, як вона, тобто заніміли: ви надто багато знаєте і надто впливовий суддя, отож залишати вас живим нерозважливо.

Приголомшений цими зізнаннями, Себастян Перрон застиг у кабіні, навпроти свого співрозмовника. І боявся ворухнутися, бо так званий Маріус наставив на нього револьвер, поклавши палець на спусковий гачок. Себастяну Перрону здавалося: варто йому ворухнутись — і він упаде як підкошений.

— Це неможливо, — пробелькотів він. — Ви брешете!

— Я ніколи не брешу, — прорік лже-Маріус. — І коли звільняюся від людей, які заважають мені, то спершу чесно кажу їм, за віщо засуджую їх до смерті. Тож набирайтеся духу, на мені лежить тяжкий обов'язок урвати ваше життя, хоч і не маю особливих підстав ненавидіти вас; ви просто зайві, — ви і ваша коханка Амелі Таверньє.

Його коханка! Невже катуватимуть і цю бідолашну жінку, напівзомлілу, налякану і зрозпачену? Вона все те чула й не могла сказати бодай слова. А невблаганний злочинець провадив далі:

— Вона також, Себастяне. Спершу вона… А потім ви.

А наступної миті Себастян Перрон побачив жахливе видовище. Його оглушив постріл, він побачив, як із цівки револьвера вилетіло полум'я. Йому здалося, ніби щось страшне і безжальне внизалося в голову Амелі, з якої бризнула густа кров. Бідолашна жінка вмерла одразу, і вбивцею стала страшна людина, яку Себастян Перрон вважав Маріусом, другом дитинства. Та суддя не спромігся ні на зойк, ні на порух, бо настала його черга. Гримнув іще один постріл, і суддя осів, спливаючи кров'ю, в кутку машини, навпроти жінки, яку щиро кохав.

Автомобіль зупинився, і вбивця спокійно вийшов. Вибрався з кабіни й водій.

— Ну? — запитав водій.

— А тепер, Бедо, — відповів загадковий убивця, — нам лишається тільки вкласти револьвер у руку судді. Нехай думають, що обоє коханців наклали на себе руки.

Отже, водієм був Бедо! Той самий лихий заброда, Фантомасів поплічник, ватажок банди з бульвару Шапель і Менільмонтана! Але хто ж його спільник, отой лже-Маріус, що ховався під личиною санітара Клода?