Порожня труна

XVIII ДО КОХАННЯ

За кілька годин по тому, як Поль Дроп залишив свого страхітливого компаньйона, почуваючися геть розбитим, просто знищеним тією злочинною і все ж нездоланною спокусою великого багатства, в протилежному кінці міста на бульварі Шапель біля входу в брудне підозріле кабаре лементувала зграя волоцюг — в ній було чимало злих і жорстоких облич.

Поліцейські агенти, що наглядали за кварталом, уникали навіть проходити тротуаром повз тих людців. Щоб не спровокувати їх до бійки, охоронці порядку обачливо й не без підстав вважали, що ліпше заплющити очі й не помічати, що таке скупчення люду суперечить законові.

Щоправда, волоцюги ті нічого лихого й не робили, тож і не годилося їх чіпати. Зате самі волоцюги, здавалось, обмірковують щось важливе, і якщо вони, порушуючи закон, збилися в гурт побіля підсліпуватого кабаре, з якого через пізню годину їх випровадили, то не щоб подратувати поліцію, а для поважної розмови. Були тут люди, відомі в злодійських кишлах, люди, яких добре знали й на бульварах, і в сутіні паризьких мостів, і за в'язничними гратами.

Поліцейський, агент безпеки, проходячи поряд, упізнавав майже кожного з гурту. Спершу йому впала у вічі нерозлучна трійця — Газкран, Вічкун і їхня подруга Аделя; далі він примітив обшарпану й бруднішу, ніж будь-коли, кумасю Тулуш, перехопив несамовитий погляд зловісного Бедо, а тоді побачив і кумедного чоловічка, що рухався немов лялька на ниточках, з головою як у полішинеля. Звали його Качан, а сам він себе пихато прозивав «секретарем Бедо», мовби й справді був вікарієм якогось священика.

Качан, на якого в банді мало зважали, маючи його за ніщо, цього вечора розприндився, випинав груди, поводив плечима і загадково позирав на співрозмовників. Бо саме він приніс якусь звістку, мав розповісти щось цікаве, чим привернув увагу таких сановитих осіб, як Бедо, Тулуш і Газкран. Качан знав про якусь оборудку, єдиний з усієї бражки розмовляв з поважним паном, що сипнув йому купу грошей, обіцяючи підкинути ще, якщо діло вигорить.

Після такого вступу Качан, упевнившися, що його слухають, якнайдокладніше виклав усе. Десь із годину тому на темній вуличці його перестрів вичепурений пан і почав із того, що тицьнув йому двадцять п'ять луїдорів. А тоді сказав: «Діло таке. Треба, щоб ти з дружками завтра ввечері прислужився мені й зробив те, що я звелю». Качан, сховавши луїдори в кишеню, сказав, що згоден і попередить своїх друзяк. Потім поцікавився у того щедрого добродія, що ж то за оборудка. Пишний пан — поважна персона — одразу запевнив Качана: «Не треба здіймати ні бучі, ні вбивати когось…. Ви повинні підлаштувати аварію, роздобути якісь колеса і врізатись у таксі, де сидітиме дівка, яка заслуговує прочухана. Після цього всі нехай розбігаються аж до другого дня, а ввечері в дядька Корна чоловік, якому ви те зробите, роздасть гроші. На них ти з дружками гулятимеш не тиждень і не два».

Качан переповів й інші подробиці. Вислухавши його уважно, волоцюги замислились. Першим озвався Бедо, але не тому, що був меткіший на розум, а тому, що його шанували за вік, сміливість і досвід. Немов він був отаманом, ватажком злочинної зграї. Бедо зверхньо поклав руку на плече Качанові.

— Синку, — прорік він, — ти добре попрацював… Бачу, з тебе вже виходять дурощі, чого доброго, ще й люди будуть… Може, й ти коли-небудь станеш пронозою, як Вічкун або навіть Газкран, твоя оборудка не така вже й кепська. Ти довів, що не дурень, коли береш гроші наперед.

Бедо простягнув Качанові велику волохату руку, яку той, розчулившись, ладен був стиснути в долонях. Проте Бедо навіть гадки не мав вдячно тиснути йому руку, він лише глузливо всміхнувся:

— Качане, зліпитися пальцями — надто мало. Це просто забавка, що не має нічого спільного з правдивим почуттям. Я потребую вагомішого. Ану, діставай свої жовтенькі.

Качан, що не сподівався такого брутального наскоку, сприкрено дививсь, як півкопи луїдорів з його кишені перемандрувала в одіжні глибини Бедо. А той не відчував анінайменшого сорому.

— Отож, Качане, люди з тебе будуть. Тож іди й скажи тому типові, що завтра все буде гаразд. А зараз розходьмося спати. Зустрінемося завтра в шинку, як пробамкає дванадцять.

Поліцейські, що чатували на бульварі під аркадами метро, не без утіхи побачили, як волоцюги помалу розходяться. І тоді найстарший з агентів мовив наймолодшому:

— Як я тобі й казав, найкраща запорука порядку й спокою — не потикатися на очі в мундирі і дати людям робити те, що їм до вподоби.

Назавтра на темній, спотвореній незавершеними будівлями площі Трініте близько дев'ятої вечора з усіх усюд зібрався непевний підозрілий люд. Прийшов худий і довгий Газкран, убраний у синю робу, мов робітник, у кашкеті, короткій, стягнутій ременем жилетці, з-під якої бахматилася сорочка з коміром; з'явився Вічкун і, нарешті, виряджена й причепурена, з боку Шосе д'Ан-тен надійшла Аделя. Усі троє спустилися трамваєм з Менільмонтана, та на площі Трініте розійшлися, мовби й не знаючи одне одного. Стараючись не привертати уваги поліцейських, які стежили за порядком, вони придивлялися до перехожих, надто чоловіків, аби впевнитись, що серед них немає інспекторів служби безпеки в цивільному, які могли б їх застукати. Що вони думали? Що наміряються вчинити? Що роблять Качан і Бедо від учора або принаймні відколи пропустили вранці по чарці?

Майже тієї пори у невеликій скромній квартирі на безлюдній вулиці неподалік площі Етуаль приязно розмовляли дві жінки. Стара й сива, з великими окулярами на носі, миготіла спицями, а молода, з хвилястим волоссям, елегантно вбрана, без угаву базікала. На що старша тільки кивала головою.

Молодою жінкою була дружина професора Поля Дропа, що вже розлучилася з ним, — Амелі; вона вже перейшла на дівоче прізвище — Амелі Таверньє. Суд дозволив їй залишити дотеперішнє житло й перебратися до родички, старої тітоньки Дезіре; саме в неї вона зараз сиділа. Адже цього вечора, перед тим повагавшися, що сказати підозріливій тітці, Амелі повідала, нібито на Ліонському вокзалі мусить зустріти подругу, яка буде в Парижі проїздом.

Тітонька глянула на небогу поверх окулярів і спитала:

— А як ту твою подругу звати?

Під пильним, немов інквізиторським поглядом старої, Амелі дещо збентежилась. Проте опанувала себе і назвала перше ім'я, яке спало на думку.

— Ніколи не чула про таку, — заявила тітка. — Втім, серденько, ти вільна. Та й не повинна я знати всіх твоїх знайомих. Коли ж ти повернешся?

То було найтяжче запитання.

— Тітусю, — затуркотіла Амелі, уникаючи прямої відповіді. — Коли саме, не знаю, проте не хочу, щоб ви не лягали спати й чекали мене. Лягайте, як завжди, о десятій, а мені залиште ключа під килимком.

Тітка похитала головою.

— Не кластиму я ключа під килимок, — мовила вона. — Щоб не переживати — краще дочекаюсь тебе і сама відчиню.

Амелі, вже і в капелюшку, і в плащі, і з шарфом на шиї, щось збентежено пробурмотіла. А тоді, наважившись, випалила:

— Тітусю, я хочу сказати, що… Я так і знала, що ти не залишиш ключа під килимком. Та, з іншого боку, я страшенно не хочу, аби ти чекала мене. Тому я ось що зробила: коли подруга, з якою хочу зустрітися, писала мені…

— А я гадала, що вона тобі дзвонила, — перебила тітонька Дезіре.

Амелі зашарілась.

— Саме це я і хотіла сказати, просто язик у мене заплівся. Отож, тітусю, коли Маргарита дзвонила мені, чи прийду її зустрічати, я відповіла, що не тільки прийду, а й проведу до готелю. І навіть, аби наговоритися досхочу, заночую в сусідній кімнаті. Так що, тітусю, я повернуся тільки вранці.

Запала мовчанка. Амелі занепокоєно позирала на стару. А та, не припиняючи плести, звела погляд, пильний, ба навіть глузливий, на свою небогу. Обмежившися тим поглядом і, очевидно, все зваживши, тітка змирилася.

— Люба Амелі, ти вже не мала дівчинка і вільна робити, що заманеться. Іди й зустрічай свою Маргариту. До завтра!

Не чекаючи, коли це повторять удруге, молода жінка ніжно поцілувала тітоньку, з дещо надмірним співчуттям поцікавилася, чи не треба чогось, й одразу ж вибігла. Тітонька Дезіре підвелася, щоб замкнути двері, і Амелі, вже збігаючи сходами, почула собі навздогін тітчине побажання:

— Гарного тобі вечора! З Маргаритою!

До чого тут Маргарита? Адже бігла вона до Себастяна Перрона!

І справді, попри прикрощі, яких зазнала, порушивши справу про розлучення, Амелі не раз зустрічалася з батьком свого сина, своїм першим коханцем Себастяном Перроном. А правник наодинці з нею поводився так запопадливо, так пристрасно не раз і не два благаючи зласкавитись, що Амелі, яка відмовляла йому, все ж зворушило й схвилювало палке завзяття чоловіка, якого, зрештою, шість років тому щиро кохала.

Та й Амелі, поки збігали дні й відбувалися дивні події, воліла не тільки і повернути колишнього коханця, а й вдовольнити цікавість, розкрити таємницю зникнення її сина. Звісно, молода жінка спершу вкрай здивувалась і образилася, почувши, чого вимагає Себастян Перрон: «Потрібно сто тисяч франків, і тоді віддадуть нашу дитину… Я таких грошей не маю, то, може, мені їх даси ти?» Вражена в саме серце, Амелі відчула тоді справжню відразу до Перрона. Та згодом виснувала, що ті Себастянові слова — не намагання зганьбити колишню коханку, не безсоромний шантаж, а щире прагнення повернути сина, і Амелі потім здалося, ніби Себастян знає більше, ніж каже, ніби він носить якісь потаємні думки, і дізнається вона про них тоді, коли між ними буде лише кохання. Звертаючись до свого серця, Амелі Таверньє бачила, що воно сходить любов'ю до Себастяна Перрона. Амелі тремтіла на саму думку, що може повернутися на шість років назад, може знову відчути обійми й знову пригорнутися до чоловіка, якому колись віддала свою цноту. Тому Таверньє й вигадала, ніби до Парижа приїздить її подруга, щоб мати цілу ніч для коханця!

Себастян Перрон мешкав у невеличкій квартирі на вулиці Мобеж, у скромній, елегантній, зручній мансарді, знайомій Амелі, що не раз, хоч і недовго, бувала там. Ходила вона туди навіть сьогодні. О шостій вечора разом із Себастяном залишила те затишне помешкання, і він провів її до вулиці Шатоден.

Там вони й розлучилися, пообіцявши одне одному зустрітися ввечері. Наостанок Амелі мовила Перронові:

— Тітонька Дезіре, звичайно, мене відпустить. Я вийду з дому о дев'ятій, скочу в таксі й відразу прибуду до тебе. Я кохаю тебе…

Себастян Перрон відповів їй тим же, їхні руки сплелись, а за хвилю кожен уже простував у свій бік. Вони розходились і гадки не маючи, що їхні слова почули і зрозуміли, що за ними стежили.

Але навіщо? Невже Амелі загрожує небезпека?

Амелі Таверньє, як і обіцяла дві години тому, рівно о дев'ятій вийшла від тітки, збігла на вулицю і відразу побачила таксі. Вона підійшла ближче, і водій, що виглядав клієнтів, озвався до неї:

— Панночко, підвезти вас? Колеса в мене добрі, кабіна зручна, а доставлю вас швидко й недорого.

Накрапав дощик, і Амелі аж в долоні заплескала, що на цій, звичайно безлюдній вулиці трапилося таксі з таким чемним водієм. Таксі стояло біля тротуару, і водій, тримаючи однією рукою кермо, другою відчинив дверцята. Амелі Таверньє сіла в машину й сповістила адресу:

— Вулиця Мобеж, сто дев'яносто чотири.

Таксі рушило.