Порожня труна

XIII У ПОШУКАХ ДИТИНИ

Попрощавшися з Перроном, який розповів йому історію свого нещасного кохання, Жюв розмірковував, чи впорається він із цією справою, за яку його попросили взятися двоє різних людей — справжній батько дитини і той, що ним вважався за законом.

— Дивна історія! — пробурмотів добра душа Жюв. — Не знаю на чий бік стати, кому віддати бідолашну дитину, за яку вони змагаються? Дроп справив на мене враження порядної людини; він так переживав, розповідаючи мені про маленького Убера, а з іншого боку, нещасний Себастян Перрон видався мені теж гідним співчуття. Бідолаху так вразило зникнення сина!

Заклавши руки за спину й понуривши голову, Жюв прошкував навмання, аж поки опинився на набережній. Там він зупинився біля парапету, сперся на нього й задивився на Сену, що невтомно несла свої води.

— Ох, ці закони! — пробурчав він. — Яке ж це безглуздя. І справді, ці людські настанови іноді бувають не по-людському жорстокі… Кінець кінцем, і якщо Дроп чесна людина, як я маю підстави вважати, то він міг прихилитися до цього бідолашного хлопчика. Адже одруження з матір'ю надало йому батьківські права. З іншого боку, мені здається, що Себастян Перрон теж любив свого сина, тому що, хоча й боявся скандалу, не вагаючись, викрав його.

Жюв довго розмірковував, бурчав щось під ніс, шкодуючи обох батьків, мабуть, чесних людей, чиї серця тепер розриваються від болю. Зрештою він сказав собі:

— Годі мені перейматися їхньою бідою. Допомогти їм можна не співчуттям, а ділом. Дитина зникла, тож треба її знайти. Тут якась загадка. Страшно подумати. Себастян Перрон каже, що хлопчик втопився! Отуди к бісу! Що ж це таке, нещасний випадок чи злочин?

Поліцейський відштовхнувся від парапету і попростував далі. Подумки він перебирав події, шукаючи їхньої логіки. Здавалося, треба їх тільки розглянути, тверезим оком проаналізувати, і він збагне їхній прихований сенс.

— Як оцінити ситуацію? — запитав себе Жюв. — Гадаю, вона досить проста: Дроп признався мені, що його фінансове становище — дуже непевне, а в його дружини — навпаки: вона багата. Отож якби Дроп був бідний, що б він зробив?

Замислившись над цим припущенням, інспектор зупинився край тротуару, поміркував і знову забурмотів:

— Дроп сказав: «Я думаю, що коли б між мною і моєю дружиною не стояла ця дитина, батько якої зовсім не я, то наш шлюб був би міцніший»… Цілком природно, що він не любив дитини. І що ж сталося? Себастян Перрон признався, що викрав Убера… Гаразд. Гадаю, що Дроп не дуже засмутився, коли зник хлопчик, який самою лише присутністю нагадував йому про те, що він зганьбив себе, погодившись узяти шлюб заради грошей.

Цілком природно, що сталося зовсім інакше, ніж на це міг сподіватися Дроп: для Уберової матері, Амелі Дроп, зникнення дитини було страшною бідою. Їхній шлюб, замість зміцнитися, ще більше розладнався… Амелі Дроп вирішила, що хлопчика убив чоловік. Ох-ох-ох! Як це, мабуть, вразило хірурга, що вважав себе невинним і бачив, що знову між ним і дружиною постає та бідолашна дитина, до народження якої він не мав ніякого відношення.

Дійшовши висновку, що Дроп, мабуть, природно ненавидів сина своєї дружини, Жюв рушив далі. На підтвердження цього висновку його логічне мислення знаходило все нові докази.

— Значить, Дроп ненавидів малого Убера, — міркував він. — І до чого це приводить? Господи, це ж так просто… Від ненависті до спроби заподіяти смерть тому, кого ненавидиш, один крок. Здається, я наблизився до істини. А що, коли Дроп, який так оплакував бідолашного Убера, випадково натрапив на нього в притулку, де його заховав справжній батько? І, побоюючись, щоб дружина ще більше не прихилилася до своєї дитини, коли якимось дивом та повернеться до неї, надумав убити невинного хлопчика?

Якщо виявиться, що Убера вбито, то чи не приведе мене це до висновку, що саме Дроп убив малого?

Озирнувшись навколо, Жюв побачив, що він на мосту Сольферіно; забрів туди, сам цього не усвідомлюючи. Повз нього впритул промчало таксі, і він, вчасно відскочивши, прийшов до тями.

— Ну-ну! — пробурчав він, посміюючись над собою. — Я поводжуся, наче останній дурень. Марную час на абстрактні міркування. Роздуми — це добре, але розслідування — краще, — він витяг годинника і насупився. — До діла, нема чого зволікати. Треба поспішати на поїзд, негайно їхати в те село… Я присягнувся Себастяну Перронові і Полеві Дропу знайти істину.

Не гаючи часу, Жюв гукнув таксі, яке ще мить тому мало його не збило.

— На вокзал Сен-Лазар, — звелів інспектор, — і чимскоріше, приятелю.

Підбадьорений водій демонстрував чудеса швидкості. Жюв уже жалкував, що звелів йому поспішати. Легенький автомобіль мчав переповненими вулицями, як вихор, перетнув площу Згоди, перегнав автобус, який замалим його не розчавив, завернув перед собором святої Магдаліни, при в'їзді на вулицю Авр зачепив ручний візок і загальмував уже на привокзальній площі.

— Ох-ох! Я ще живий… Пощастило. Ці бісові таксі занадто швидкі, — він вилаяв водія, що той гнався, як шалений, хоч і сам просив про це. Але тут згадав. — Чорт побери, у мене всього три хвилини до відходу поїзда.

Жюв схопив квиток і, не чекаючи решти, стрибаючи через кілька сходинок, заскочив у зал чекання, купив на дорогу дві книжки у кіоску й вибіг на перон, коли поїзд на Лізьє вже рушив. Він стрибнув на підніжку й опинився у вагоні. Віддихавшись, він, як справжній парижанин, покепкував над собою:

— У мене стільки часу, а гнався, як божевільний!

Жюв ніколи не визнавав, що він майже завжди стрибає у поїзд уже на ходу, а часом без видимої на те причини просто не встигає на нього. Він пройшовся по вагону, шукаючи купе, де було б спокійно. Скоро він знайшов таке, де вже сидів один товстий пасажир, з вигляду комерсант, який із задоволенням палив величезну люльку і який видався поліцейському підхожим попутником, відлякуючи своїми габаритами інших пасажирів і не набридаючи своєю балаканиною.

— Поїздка буде просто чудесна, — сказав собі Жюв.

Він скинув плаща, капелюха, витягнувся на лавці, розгорнув книжку, але йому не читалося. Часто бувало так, що він уважно дивився на сторінку і нічого не бачив. Траплялося це не тому, що Жюв не любив читати, навпаки, він вважав це найкращою і найцікавішою розвагою. На жаль, йому стільки треба було зробити, він завжди був такий заклопотаний, що просто не мав часу думати про непотрібні на той момент речі, та й мозок його, незважаючи на обставини, працював, вивчав, порівнював, був зайнятий справами, пов'язаними з фаховим обов'язком.

Та й чи була в нього потреба читати романи? Хіба його професія, його пригоди не робили його свідком і учасником найнезвичайніших пригод? Хіба його власне життя не було справжнім романом? Чи не проходили перед його очима найфантастичніші сторінки людського життя?

Відклавши книжку, Жюв заглибився в роздуми. Він уже був незадоволений тим, що перейнявся чужою бідою, навіть роздратований.

— Клята історія, — бурчав він. — Не знаю, чим вона закінчиться, але знаю напевно, що нічого на цьому не виграю. Якщо тільки мої гіпотези підтвердяться, якщо тільки я знайду якісь докази проти Дропа, я не буду їх приховувати. Я хочу, щоб він вилікував Елен, мені треба бути в хороших стосунках з людиною, яка так важить для мене зараз, коли мій найперший обов'язок — повернути до життя наречену Фандора.

Їдучи в поїзді, Жюв кілька годин прокручував у пам'яті свідчення Себастяна Перрона й хірурга.

Кому вірити? Кого підозрювати? За що братися?

— Клята історія! — бурмотів він. — Чи справді дитина зникла і що могло з нею статися?

В Лізьє Жюв зійшов з поїзда, відчувши полегшення. Бездіяльність завжди пригнічувала його пристрасну й активну натуру; його покликання було розслідувати, відшукувати докази, а сидіти, чекаючи розвитку подій, і розмірковувати — це було для нього гірше смерті.

Вийшовши з вокзалу, він швидко знайшов візника, який погодився відвезти його в Тілісюр-Лізьє, маленьке сільце, де жили дядько й тітка Клемани, яким Перрон доручив доглядати сина.

— Ви поспішаєте? — запитав візник, коли екіпаж покотився по нерівній бруківці Лізьє.

Жюв заперечно похитав головою.

— Та ні. А чому ви питаєте?

— Тому що моя кобила розтягнула сухожилля, а коли ви не поспішаєте, то я не буду її підганяти.

Жюв подумав, що коли коняка нездорова, то краще було б не запрягати її, і що це нечесно: везти пасажира зі швидкістю пішохода, але передбачливо промовчав. Навіщо сваритися з візником, коли він ще зможе стати йому в пригоді. Як людина бувала, Жюв поводився обережно.

— Так, так, — відізвався інспектор. — Ви маєте рацію, голубе. Краще не поганяти коняку, коли в неї розтягнуто сухожилля. Немає нічого поганого, коли вона трохи пройдеться, але втомлювати її, це вже… Чи не так?

Доречно кинуте зауваження сподобалося візнику.

— Отож-то! Я бачу, що ви знаєтесь на худобі, добродію. Може, ви їдете купувати коней? Я знаю одне дворічне лоша.

Жюв похитав головою.

— Та ні, ви помиляєтесь, я не торгую кіньми.

— А що, коровами?

— Теж ні.

Візник посміхнувся.

— Розумію. Вас, мабуть, цікавлять свині?

Жюв знову заперечно похитав головою.

Його стриманість заінтригувала візника; він ніяк не міг збагнути, ким же може бути його пасажир, коли не займається жодною з трьох, таких ймовірних професій.

— Ви, мабуть, приїхали відкривати нову школу? — висловив він припущення.

— Щось на зразок цього, — таємниче відповів Жюв.

Візник стьобнув свою коняку і заявив зі щирістю, яка межувала з необачністю, властивою нормандцям:

— Коли ви приїхали збирати податки, то, певно, добре заплатите, а коли мені добре платять, то мушу поганяти конячину, дарма що вона шкутильгатиме. Завтра я її однаково продам.

Він зареготав і ще раз стьобнув коняку батогом. Жюв вирішив, що саме слушна мить почати розслідування.

— Та не поспішайте ви так, я маю час. Далеко ще до Тілі?

— Чотири кілометри, я добре знаю дорогу.

Візник пустив коняку ступою й сів боком до пасажира, аби було зручніше розмовляти.

— Що вам сказати, не знаю, хто ви, але я весь час когось та вожу в Тілі. Бажаючих вистачає. Трапляються й такі, що мають відношення до шкіл, як оце я вам уже казав.

— Трапляються! — повторив Жюв і насупив брови. — Це, мабуть, когось із моїх колег ви підвозили… А які вони були з себе?

Візник із силою стьобнув коняку.

— А-а, це я вам можу розповісти. Нічого особливого, двічі підряд, саме так, я підвозив одного й того ж добродія і так і не побачив навіть кінчика його носа.

Інспектор став прислухатися до слів візника ще уважніше.

— Як же це вийшло? — поцікавився він.

— А от так: днями, точніше, минулої суботи, я саме вихилив чарчину в тітки Леба, коли за мною прийшли… Якийсь клієнт заліз у мій екіпаж і вже чекав на мене. Я приходжу й питаю його:

— Куди вам треба їхати?

— В Тілі, — відповідає він.

— Сім франків, — кажу йому, — ну й на чай щось кинете…

Він погодився, і ми поїхали… Він майже не ворушився, сидів у тарантасі, загорнувшись у пальто, і словом не обмовився. Для мене дорога довга, часу вдосталь, то я став до нього заговорювати. А він мені каже:

— Поганяй собі коняку і не заважай мені. То я йому більше нічого й не казав.

— Певна річ, — погодився Жюв.

А візник вів далі:

— Так то так, але він сам до мене звернувся. На перехресті, не доїжджаючи до Тілі, він встає і каже мені:

— Зупинися… Я зійду. Пройдуся пішки. Де живе мер? Я йому відповідаю, що мер живе коло церкви.

— Гаразд, — каже він мені, — а Клеманів ти знаєш?

— Авжеж, вони мають велику ферму на виїзді з села.

— Гаразд, гаразд, — каже він мені.

І не повірите, але дає мені десять франків і каже:

— Їдь собі, я обійдуся без тебе.

Тут візник зітхнув і додав:

— Отаких би мені клієнтів щодня.

Ця розповідь зацікавила Жюва. Що ж то був за чоловік з такими таємничими манерами, що приїжджав минулої суботи, за три дні перед зникненням дитини, і розпитував, де живуть Клемани?

Жюв подумав: «Вибравши цього візника, чи не натрапив я на потрібний мені слід?»

— Ви й удруге бачили цього клієнта? — запитав інспектор.

Візник зареготав.

— Атож, і так воно вийшло кумедно… Уявіть собі, що наступного понеділка я повертався з ярмарку в Озу; їду собі дорогою, як-от ми з вами зараз. Тільки, хай йому біс, їхав іншим шляхом, але теж на Лізьє, коли кличе мене хтось із темряви:

— Гей! Відвезеш мене до Лізьє?

Я зупиняюся й кажу: «Так, добродію». Ви мені не повірите, але то знову був той самий чоловік. Кумедія, еге ж?

— Кумедія, — підтвердив Жюв.

Візник вів далі:

— Залазить цей тип у мій тарантас і каже: «Поганяй до вокзалу». А я його впізнав і собі: «О, це знову ви?»

Тут візник затнувся.

— Гей! Люба моя, — гукнув він на коняку. — Біжи хутчіше, дідько б тебе взяв! Гей! Мерщій! Гаття!

Підігнавши кобилу, візник повернувся до розповіді.

— Тож, добродію, коли той чоловік побачив, що я його впізнав, то він мене теж згадав і каже мені: «Ти йолоп, коли впізнають людей, то не показують цього». І підводиться з таким виглядом, наче хоче мені затопити в пику.

Заінтригований Жюв запитав:

— І що він зробив?

Візник здивовано глянув на нього.

— Та нічого він не зробив, сто чортів його матері! Я йому кажу: «Сядьте, добродію, бо зараз гепнетесь додолу». За нами якраз ще хтось їхав кіньми, а я не хотів, аби мене обігнали, тож пустив свою кобилу риссю. Мій пасажир сів собі й не ворухнувся до самого міста, а зійшов він на вокзалі. А я все дивувався, чого це він так розгнівався, отой чолов'яга. Вигляд у нього був дуже невдоволений.

Він уперіщив коняку батогом і зробив такий висновок:

— Усе це політичні фокуси… Мер в Тілі, скажу вам, великий хвалько, який усе собі хитрує. На вибори він зазиває людей з Парижа; здається мені, що той пасажир… Гаття, люба!

Екіпаж заторохтів по вуличках Тілі-сюр-Лізьє.

— Куди вас везти? — запитав візник.

— До мерії. Візник усміхнувся.

— Я бачу, що ви чиновник, — виснував він з хитрим виглядом. — Ви ж нічого поганого не скажете на мене, га? Мер, як би то висловитися, великий хвалько, але, по суті, він гарна людина і багато чого доброго зробив для громади! Еге ж! Так, так…

Жюв уже не слухав його. Він розмірковував. Воістину, випадок, цей великий помічник поліцейських, найбільший з помічників поліцейських, який рано чи пізно стає на бік правосуддя, здавалося, хоче йому прислужитися.

Певна річ, візникові слова не були точні, проте, в них була інформація, й інспектор її підсумовував: «З Парижа приїхав якийсь таємничий тип, начебто до мера. Він прибув у суботу, а дитина зникла в понеділок. Йому не хотілося бути впізнаним, мій візник, хоч людина проста, це помітив. Ох-ох-ох! Усе це дуже, з біса, цікаво!»

Жюв зійшов біля мерії. Гарненький, побілений будиночок був гордістю громади; його побудували зовсім недавно, аби задовольнити мера, який весь час лаяв старе приміщення мерії. Інспектор зайшов до побіленого вапном передпокою, де сиділа за консьєржку старенька бабця й обскубувала гуску, зняв капелюха і спитав:

— Можу я бачити пана мера?

— Авжеж, — відповіла старенька.

— Він у себе?

— Напевно.

Було очевидно, що бабця не дуже балакуча, але Жюв не відступав.

— Скажіть, будь ласка, а де він живе?

— Поряд.

Інспектор уже втратив був надію одержати якусь певну відповідь. Але, на щастя, згадав, що перебуває в Нормандії й що в цьому краї є один-єдиний спосіб розговорити найупертішу бабцю. Він вийняв з кишені монету в сорок су і простягнув її старенькій.

— То ведіть мене до мера, бабусю.

Бабця миттю заусміхалась.

— Авжеж, авжеж, паночку, зараз. Присядьте ось тут.

Вона шпурнула гуску в куток і пошкандибала до сходів, гукаючи:

— Гей, Жозефе! Жозефе! Ходи-но сюди, синку, тут тебе якийсь добродій питає.

Поки Жозеф, грюкаючи сабо, спускався, стара пояснювала інспекторові:

— Пан мер, Жозеф, — мій син. Вам неабияк пощастило, що ви натрапили на мене.

Жюв не встиг подивуватися простацтву бабусі, яка обскубувала гусей у прихожій мерії й шанобливо називала свого сина «паном мером», як перед ним з'явився перший урядовець Тілі.

Це був огрядний нормандець з багровим лицем, густим волоссям, могутнім карком, одягнутий, як фермер, у широку, дуже накрохмалену блузу, що спадала йому трохи не до лакованих, оббитих позолоченими цвяшками сабо, якими він, мабуть, дуже пишався. Було видно, що, незважаючи на свій простакуватий вигляд, мер був собі на умі. Жюв помітив, що він краєм ока вивчає його, і подумав, що треба бути обачним.

— Честь маю, — розпочав товстун Жозеф.

Жюв уклонився йому.

— Честь маю, пане мер, прошу вибачити, що потривожив вас. Я з паризької муніципальної поліції, а тут, на свою біду, у відрядженні.

Мер зробив великі очі.

— От воно що! — заявив він. — Хоча поліції в нас робити нічого, я все ж таки дуже радий вас бачити, чи не хочете перехилити чарчину?

— Ні, ні, — відмовився Жюв.

— Чарчину кальвадосу, це ж не завадить, еге ж…

— Ну, коли трошки, то я не проти, — погодився інспектор.

За якусь часину Жюв з Жозефом стали найліпшими приятелями, чаркуючись у великій святковій залі мерії, де того дня була розвішана для просушування випрана білизна.

— То що ж вас привело в нашу глухомань? — зрештою запитав Жозеф.

Жюв, який, побожно прицмокуючи, куштував напій (хоча не терпів сільської горілки), намагаючись переконати мера, що йому до смаку кальвадос, відповів:

— Дивна історія, що, гадаю, пов'язана з однією людиною, яка приходила до вас минулої суботи.

— Минулої суботи? — здивувався мер. — Я нікого не бачив.

— Так, так, — наполягав Жюв. — Один добродій приїжджав до вас із Парижа.

Мер почухав голову і впевнено заявив:

— Слово нормандця, в суботу ні з ким я не бачився.

Жюв подумав: значить, тип, якого привозив візник, що віз також і його, збрехав, коли казав, що їде у мерію. Поліцейський удав, що помилився.

— Справді, — погодився він. — Я помиляюся. Це було не в суботу, а в понеділок.

— А-а! — ствердно хитнув головою мер. — У понеділок, це правда. В мене був пан Маріус, який приїхав навести довідки про сироту, що жив у Клеманів.

Жюв трохи не підстрибнув з радощів. Таємничий пасажир, сліди якого він розплутував, приїжджав у суботу потайки, а в понеділок уже не криючись. І саме в понеділок Себастян Перрон послав Маріуса до Клеманів, які виховували малого Убера. З цього випливало чи принаймні могло виплисти, що Маріус уперше приїхав у суботу, а потім іще раз у понеділок.

«Так, так, — гадав поліцейський, — чого ж це Себастян Перрон не попередив мене, що посилав до Тілі-сюр-Лізьє свого давнього друга в суботу перед тим понеділком, коли той повідомив його про смерть малюка?»

І вголос запитав:

— Ну що ж, я приїхав у тій самій справі й турбую вас, пане мер, щодо тієї ж дитини.

— Ніяка це не турбота, — запротестував мер.

— Я хотів би знати, що ви думаєте про цю подію? — вів далі Жюв. — Як, на вашу думку, малий загинув?

Мер знову почухав голову.

— Може, й так, а може, й ні.

Жюв наполягав:

— Гадають, що хлопчик утопився.

— Справді, — підтвердив мер, — так гадають. Це Клемани говорять, що він начебто втопився.

— Клемани, — заявив Жюв, — люди хитрі.

— Отож-то, дідько би їх побрав… — зареготав мер, так що можна було зразу здогадатися, якої він про них думки.

Жюв зрозумів, що він на вірному шляху.

— Хитрі люди, — повторив він, — а не додумалися, що в окрузі немає ставків, де малюк міг би втопитися.

Він говорив навмання, бо нічого не знав про Тілі-сюр-Лізьє, але мер підтримав його.

— Саме так, — аж заходився він від сміху так, що лице його налилося кров'ю. — До чого ці Клемани хитруни, а от про це не подумали. — І зненацька вже зовсім серйозно запитав: — Так то воно так, але що вам до всього цього? Ви мене випитуєте, випитуєте, а я й не знаю до пуття, що вам треба?

Жюв з байдужим виглядом знизав плечима.

— Ох! Мені треба скласти рапорт. Цих Клеманів я ніколи не бачив. Вони кажуть, о дитина втопилася, то і я скажу те саме.

Інспектор говорив так безтурботно, що мер заспокоївся.

— Авжеж, авжеж… Треба, щоб ні в кого не було неприємностей. Клемани мені рідня і це не їхня вина, що дитина зникла. Було б дуже прикро, коли б це почали роздмухувати… Тут я все владнав, а ви вже, добродію, постарайтеся владнати це в Парижі, гаразд? То, може, ще по чарчині?

Жюв, не моргнувши оком, підтримав:

— Ще по одній не завадить.

— Не завадить, — погодився мер.

Чоловіки знову цокнулися, і Жюв докинув:

— Звичайно, ніяких неприємностей не буде, тільки я вам скажу от що: тіло малюка так і не знайшли, еге ж?

Мер скривився.

— Ця заковика мені в печінках сидить. Як ви думаєте владнати справу? Може, сказати там, у Парижі, що його з'їли лисиці, в нас тут їх багато розвелося.

Інспектор з сумнівом похитав головою.

— У лисиць ніхто, мабуть, не повірить.

Мер знову скривився.

— А коли сказати, що він упав у колодязь?

Жюв на це тільки гмукнув.

— Тоді, у піч для випалювання вапна?

Поліцейський начебто пристав до такої думки.

— Піч для випалювання вапна — це непогана ідея. Я так і вкажу в своєму і рапорті: «Дитина, мабуть, упала в піч для випалювання вапна, ось чому її труп не знайдено». — Він ковтнув трошки зі своєї чарки й запитав: — А що мені про Клеманів сказати?

Цього разу мер не став критися.

— Клемани? Це ж кришталево чесні люди. Скажіть, що вони такі зажурені, що їсти й пити не можуть, отак-то. Зауважте також, що вони консерватори, а я прогресист. Не хотілося б мені, щоб навколо них здіймали шум, та й вибори…

Жюв жестом руки заспокоїв його.

— А ви хитрун, — заявив мер і розреготався.

Інспектор скромно розвів руками.

— Ну, що ви?

Мер знову повернувся до теми їхньої розмови.

— Але є тут ще одна заковика. Дядько Клеман сказав у понеділок тому добродієві з Парижа, що малюк зник уранці, а це вже неприємність, бо всі навкруги знають зовсім інше. Треба було б у загальних інтересах, щоб ви сказали правду в своєму рапорті.

Жюв увесь перетворився на увагу.

— Певна річ, — підтвердив він.

Мер знову почухав голову.

— Тоді так, візьміть до уваги, що насправді малюк зник ще в суботу. Клемани спершу нічого не казали, вони думали, що він грається десь на фермі з друзями, тож занепокоїлися лише в неділю. А, проте, дитина зникла в суботу, про це знають усі по сусідству…

Жюв ще раз запевнив:

— Звичайно, звичайно, я вкажу в своєму рапорті, що дитина зникла в суботу.

Через дві години, відвідавши після мерії дядька Клемана, Жюв уже виїздив з Тілі-сюр-Лізьє. Він сідав у паризький експрес, а тяжкий клопіт сушив йому голову і чоло мережили зморшки. Дядько Клеман не сказав інспектору нічого, чого б той уже не чув у мерії. Та все ж інспектор отримав ясні, точні, недвозначні відповіді, що не полишали жодних сумнівів. Подумки перебираючи їх, Жюв розгнівався. «Я приїхав сюди, гадаючи, ніби Поль Дроп міг убити сина своєї дружини, а тепер доходжу висновку, що Себастян Перрон, схоже, викрав дитину своєї коханки».

Жюв несамовито пахкав люлькою — так він заспокоював нерви. «Та! я ніколи не повірю, — думав він, — що малий Убер неживий. Присягаюся, що він почувається незгірше, ніж я». Далі Жюв почав міркувати, що дали його пошуки. Слова візника підказали йому, що один і той самий чоловік приїздив і в суботу, і в понеділок. Визначити, що то за чоловік, якого візник назвав таємничим, допоміг мер. То був Маріус, посланець судді. У понеділок Маріус, не криючись, приїхав вимагати дитину. Хоча насправді тайкома прибув іще в суботу. А ховався він безперечно: адже, розпитавши про мера, не зважився зайти до нього. Це доводиться й тим, що Себастян Перрон сказав, ніби послав його в Тілі-сюр-Лізьє в понеділок, і словом не обмовився про суботню подорож.

З іншого боку, дитина, яку вважали втопленою, насправді втопитися не могла. Адже сам мер сказав йому, що поблизу немає навіть глибокої калюжі.

Пан Жозеф розповів, що всі пошуки тіла були марні, і хоч відмовчувався, здається, вважав зникнення Убера підозрілим, гадаючи, чи то часом не помста з політичних мотивів, щосили прагнув прояснити справу, аби звинувачення не впали на його двоюрідного брата Клемана.

І, нарешті, дитина пропала не в понеділок, день офіційного візиту Маріуса, а в суботу, коли він приїздив потай.

«Хай йому біс! Усе ясно! — виснував Жюв. — Себастян Перрон боявся, що коханка знайде дитину, що її шукатиме й Поль Дроп, і в суботу послав Маріуса викрасти Убера; в понеділок, дбаючи про своє алібі, тільки потвердив те зникнення… Отже, злочинець — Себастян Перрон, а Поль Дроп не винен».

Жюву здалося, що він, нарешті, напав на правильний слід. Факти логічно пов'язувались один з одним, викрадення малого Убера вже ніби з'ясоване!

Зійшовши на вокзалі Сен-Лазар, Жюв відчув себе впевненіше.

— Зрештою, — бурмотів він, — і для мене краще, якби жертвою виявився Поль Дроп. Це б дозволило мені підтримувати з ним добрі взаємини, а лікар і далі ревно опікувався б Елен. Щодо Себастяна Перрона, — о Господи! Я приглянуся до нього і дам йому втямки, що хоч ти навіть і суддя, глузувати з інспектора Жюва не слід.