Порожня труна

XII ПРОФЕСОРОВІ ПРИЗНАННЯ

— Ви почуваєте себе краще?

Пацієнтка, до якої звертався доктор Поль Дроп, нічого не сказала. Її губи тільки ворухнулись, а повіки з довгими шовковистими віями опустилися на великі очі. Це означало ствердну відповідь і порадувало лікаря. Його обличчя оживилось, і він упівголоса мовив:

— Я сподівався на покращання і щасливий дізнатися про це від вас самої. Він торкнувся плеча пацієнтки, яка лежала на залізному ліжку.

— А тут ще болить?

Знову ані слова, але Поль Дроп дістав відповідь. Пацієнтка легенько ворухнула губами й тричі підвела й опустила повіки. Втішений професор заперечив:

— Ні, ні! Перелом гоїться добре, і навіть те, що ви відчуваєте біль, є найкращим доказом вашого видужання.

Він давно вже сидів біля пацієнтки, тож витягнув годинника з кишеньки й глянув, котра година. Виходячи з палати, він на мить завагався, неначе зважуючи, говорити чи ні про те, що в нього на думці. Зрештою, таки зважився й повернувся до ліжка пацієнтки, з якою щойно розмовляв упівголоса, а вона йому відповідала знаками.

Глянувши на неї, професор знову був захоплений надзвичайною красою страдниці. Її обличчя, певна річ, було бліде і змарніле, як у кожної хворої, проте риси його були напрочуд чіткі й чисті, а шкіра мала б чудовий відтінок, якби хоч трішки крові прилило до щік. У неї були прегарні, глибокі й виразисті очі, а золотисте з відблиском волосся дивно контрастувало зі сніжною білістю подушок і простирадел.

Хірург мимоволі завмер, милуючись цією красою, яка в ореолі стражденності зворушувала ще більше. Йому видавалося неприпустимим, що мучиться така юна, чиста, незіпсована дівчина. Переконано, тоном, повним надії, він повторив:

— Ви видужаєте. Клянуся вам, скоро ви будете здорова, — і лише після цих слів наважився висловити думку, яка змусила його повернутися; він пильно подивився на пацієнтку й сказав: — Я сподіваюсь, через кілька днів ви будете в змозі прийняти…

Тут він затнувся. Двері палати прочинились і на порозі з'явилася мадемуазель Данієль, яка зробила професорові знак рукою. Він покинув хвору й підійшов до старшої медсестри.

Данієль зачинила двері, які виходили з палати в коридор, пройшла з професором аж на сходи і таємничим голосом, бо не хотіла, щоб її почув хтось із персоналу, що проходив коридором, сказала:

— Унизу в приймальні сидить той добродій, який привіз до нас цю пацієнтку, він наполягає, щоб ви прийняли його, пане професор. Я нічого не сказала, не порадившись з вами. Може, передати йому від вашого імені, що хвора почувається краще?

Поль Дроп спочатку, здавалося, був дуже роздратований вторгненням Данієль до палати і, мабуть, замірявся вже дорікнути їй за це, але, подумавши, стримався. Ба більше, те, що йому сказала старша медсестра, стурбувало його, але не розгнівало. Він заявив їй — У мене мало часу, зараз за чверть одинадцята, мене чекають о пів на першу. Я спущусь униз до цього добродія, сходіть попередьте його, що я буду за хвилину.

Мадемуазель Данієль вклонилася й пішла, промимривши упівголоса:

— Цьому добродієві пощастило, професор погоджується балакати не з усіма, й найчастіше для відвідувачів велика честь почути від нього кілька слів.

Справді, професор Поль Дроп нічим не відрізнявся від своїх колег-хірургів, які з розрахунку, байдужості чи, може, не знаючи, що казати, вічно напускали на себе заклопотаний вигляд і вдавали, що не мають вільної хвилини, аби кількома словами втішити й розрадити засмучену родину чи занепокоєних друзів, які домагаються хоч якої звістки про долю дорогої для них людини. Та й у більшості випадків, зробивши операцію, професор Поль Дроп не звертав більше на пацієнта анінайменшої уваги.

— Це справа лікарів, — заявляв він, — виходжувати хворого. — І додавав фразу, яка вже стала легендарною. — Було б шкода, якби медицина виявилася безсилою поставити його на ноги, тому що як хірург я зробив усе потрібне, й операція була напрочуд вдала.

Данієль зійшла до половини сходів, коли почула, що її кличуть. То був голос хірурга.

— Слухаю, пане професор…

Вона зупинилася, підвела голову й побачила, що Поль Дроп нахилився до неї через поручні, й почула, як він тихо їй сказав:

— Коли я зайду до приймальні, замкніть двері, поки ми скінчимо бесіду. Я не хочу, щоб мене хтось турбував, коли я розмовлятиму з цим добродієм.

Легеньким кивком голови Данієль показала, що все зрозуміло і буде виконано. Легко ступаючи в безшумних фетрових капцях типовою ходою черниць і медсестер, Данієль несла відповідь відвідувачеві, який чекав у приймальні. Повідомляючи йому, що професор Поль Дроп зараз спуститься до нього, вона кинула на щасливця швидкий погляд, якого було досить, аби запам'ятати його зовнішність.

А в нього, до речі, була неординарна постать і голова, на яку важко було не звернути уваги, — з рідким волоссям на маківці й сивиною на скронях, вона зграбно сиділа на широких плечах. Чисто виголене обличчя вирізнялось вольовим підборіддям і гострим поглядом темних очей з-під густих брів.

Одягнутий він був зі смаком, без крикливої елегантності, пристойно й вишукано.

Шанобливо вклонившись, він подякував мадемуазель Данієль, а потім, наче уникаючи настирливих запитань, поринув у читання проспекта, який навмання взяв зі столу, вдаючи, що він його дуже зацікавив.

Данієль вийшла з приймальні й по дорозі в корпус А, де вона збиралася провідати старого Келдермана, мовила сама до себе, міркуючи про таємничого відвідувача:

— В цього чоловіка гарні манери, він не базіка, — і додала подумки: «Мабуть, це батько пацієнтки… Хіба ж не він її тоді привіз?»

А тим часом до приймальні зайшов доктор Дроп, і відвідувач відірвався від проспекта. Вони привіталися, й добродій запитав майже незворушним тоном, у якому все ж таки відчувалася тривога:

— Що скажете, пане професор, про стан нашої бідолашки? Скоро я зможу її побачити?

— За два чи три дні, пане. Не раніше. Їй потрібен цілковитий спокій, як для тіла, так і для душі. Я прирік її тіло на нерухомість і хотів би, щоб те саме було з її мозком.

— Я додержуватимуся ваших приписів, пане професор, хоч як би мені хотілося потиснути руки бідолашної дитини і самому впевнитися, що вона повертається до життя.

Але професор був невблаганний.

— Пильнуйте моїх настанов, усе це для блага мадемуазель Елен. Відвідувач зробив ще одну спробу:

— Може, вона захоче спершу побачити іншу людину, тож у цьому випадку, я був би вам дуже вдячний, якби ви призначили не тільки день, а й годину, коли б наша дівчинка могла прийняти її без шкоди для свого здоров'я… Людина, яка прийде на це побачення, не в змозі перенести хоча б однієї втраченої миті чи відкласти свій прихід, як тільки ви дозволите побачити Елен.

Професор Дроп усміхнувся.

— Я зрозумів вас з півслова й здогадуюся про бажання пана Жерома Фандора побачитися…

Тут він затнувся, бо його співрозмовник, який приголомшено розглядав його, аж підскочив.

— Що ви кажете, пане професор?

Поль Дроп збентежився.

— Я перепрошую, в мене вихопилося це ім'я… А що вже так сталося, то краще буде признатися вам: мені відомо, хто ця таємнича пацієнтка, яку ви привезли до мене. Кількох фраз, які вона вимовила марячи, було досить для мене, аби все збагнути. Я не розголошую професійну таємницю, коли кажу вам, що мені відомо: Елен є не хто інша, як нещасна дочка найжахливішого й найзловіснішого з лиходіїв, яких тільки носила земля… Я знаю, що мова йде про дочку Фантомаса, і що юнак, який тоді, ні живий ні мертвий, привіз її разом з вами, не хто інший, як Жером Фандор.

Співрозмовник професора ніяково осміхнувся.

— В усякому випадку, пане професор, я надіюся, що ви збережете інкогніто нашої любої страдниці, щоб їй не треба було остерігатись якоїсь нетактовності…

Професор запротестував:

— Лікар, добродію, як і священик, уміє мовчати, коли йому довіряють таємницю. — І повів далі: — Зауважте, що вже втретє я маю честь зустрічатися з вами і що, зі скромності, я утримався від найменших виявів пошани й захоплення, які я відчуваю до людей, котрим притаманна ваша відвага, воля й мужність. Я так і не висловив вам своєї поваги й симпатії, пане Жюв.

Справді, це був Жюв. Він примирився з тим, що його викрито, і простяг руку професорові.

— Вибачте, що я зразу не відкрив вам наші справжні імена; без сумніву, нам не треба було приховувати їх від вас, але я хотів якомога довше зберегти інкогніто в інтересах Елен, а також, аби вас не тривожило, що ви піклуєтеся про дочку Фантомаса чи принаймні, ту, кого вважають його дочкою, щоб не накликати на вас помсти Генія злочинів.

Професор Дроп гордовито струснув головою.

— Добродію, мені нічого боятися Фантомаса, особливо, коли я під захистом інспектора Жюва.

Вони ще раз потиснули один одному руки.

Жюв аж сяяв від радості, довідавшись, що Елен почуває себе краще. Професор, відчуваючи себе вільніше після того, як признався Жюву, що впізнав його, розповів поліцейському комісарові, як він вправляв перелом.

— Це трохи не за моїм фахом — лікування переломів, та я можу вас запевнити, що операція, проведена, до речі, в поганих умовах, перевершила всякі сподівання. Наречена Жерома Фандора, вийшовши з клініки, збереже елегантну і проворну ходу, так само як і струнку поставу, яку вона, певно, мала перед тією жахливою пригодою, що про неї ви мені розповіли.

Жюв був до глибини душі розчулений і щиро вірив у все те, що йому казав професор Поль Дроп. А хоч той, узагалі, виявляв аж надто велику скромність, Жюв знав, що коли хірурга й критикували за його особисте життя, проте всі одностайно погоджувалися, що він справжній авторитет у лікуванні травм і зокрема переломів таза.

Заспокоєний поліцейський поспішив розпрощатися з лікарем; він мав ще зустрітися з Фандором, якому, певна річ, нетерпеливиться почути новини, але Поль Дроп заступив йому дорогу.

— Можна вас на хвилину? — спитав він. — Я хотів би поговорити з вами конфіденційно.

Комісар здригнувся.

— Та що ви! — вигукнув він. — Невже ви приховали від мене щось про здоров'я Елен?

Як багато хто, Жюв побоювався почути відому професорову фразу: «Операція була проведена блискуче, але я не знаю, чи медицина зможе поставити хвору на ноги».

Однак зовсім не це збирався сказати хірург славетному інспекторові карної поліції.

Він розпочав:

— Я звертаюся до вас, пане Жюв, як до поліцейського, а не як до друга мадемуазель Елен. Я хотів би просити вашої великодушної допомоги, пане Жюв, бо ви людина, що стоїть на сторожі справедливості й правосуддя. Чи не могли б ви мені приділити кілька хвилин?

Жюв, який уже вдягнувся, скинув свій плащ, поклав капелюха на стілець і, прибравши безстороннього виразу, як це він завжди робив, коли вислуховував зізнання, відповів:

— Я вас слухаю, добродію, ви можете розраховувати на мене. Поль Дроп провадив:

— Пане Жюв, йдеться про дуже інтимні речі, а саме: про моє сімейне життя. Ось уже шість років, як я одружився, тоді я лише починав свою кар'єру і не мав жодного су за душею. Я взяв дівчину із зовсім іншого кола, ніж моє, молоду, багату мадемуазель Амелі Таверньє. Не буду переказувати вам тисячі тих дрібничок, які потроху порушили мир у нашій сім'ї й віддалили нас одне від одного. Одружуючися з Амелі Таверньє, я пішов на велике приниження, на дуже велике. Я не ремствуючи скорився, розраховуючи залишатися байдужим чоловіком байдужої дружини і вважати її лише за спільницю в справах при умові, що вона теж матиме мене за чоловіка, якому вільно думати й діяти по своїй волі… Амелі цього не захотіла і тепер вона подала на розлучення.

— Я знаю, — вставив Жюв, — чув про цю сумну подію.

Поки професор Поль Дроп розповідав свою історію, Жюв уважно розглядав його. Він відчував, що цей чоловік, що здавався сентиментальним, сором'язливим, замкнутим, незворушним і разом з тим дуже проникливим, мимоволі його вабить. Він також відчував глибоку вдячність за турботу, яку професор виявив, лікуючи Елен. Адже коли дівчину привезли до клініки, всі вважали, що вона безнадійна, а тепер життя її було поза небезпекою.

— У чому я можу бути вам корисний? — запитав Жюв. І це була не банальна фраза, йому дуже хотілося зробити професору Полю Дропу якусь послугу, якщо це тільки буде в його силах.

Виждавши хвилину, хірург продовжив:

— Я тільки-но розповів вам, що моє подружнє життя розпочалося з великого приниження… Я уточнюю. Моя дружина, майбутня дружина, перед тим, як познайомитися зі мною, мала коханця і завагітніла від нього. Вона погодилася вийти за мене заміж, а я повинен був узяти на себе батьківство. Я був у такому становищі тоді, що для мене було неможливим відмовитися… Сказати правду, я не обміркував це все, до того ж був у неї закоханий. Це тривало недовго. Амелі народила хлопчика, якого назвала Убером. Він став третім, що віднині стояв між нами, нагадуючи про непоправне минуле, присутність якого весь час не давала мені забути про мою боягузливу і навіть ганебну поведінку.

Я не відчував до цієї бідолашної дитини ніякої ворожості, навпаки, в міру і того, як вона виростала, я все дужче й дужче прихилявся до неї. Ви, напевно, знаєте про нещастя, яке з нами трапилося. Півтора роки тому я став жертвою залізничної катастрофи. Хлопчик був разом зі мною; мене викинуло на колію і я дві години лежав непритомний. Коли ж прийшов до пам'яті, то першим моїм порухом було розшукати малого. Але хлопчик щез. Він загинув, його тіло перемішалося з рештками жертв серед уламків поїзда. Тільки уявіть собі моє горе, моє страждання, мій відчай!

Уявіть собі також, пане Жюв, на що мало перетворитися моє подружнє життя після цієї події! Я чекав вибуху гніву від дружини, але нічого цього не сталося. Спочатку вона перебувала в стані глибокої депресії; я поділяв і розумів її невтішне горе… Потім вона почала начебто проявляти до мене деякий потяг, згодом її ніжність зробилася для мене обтяжливою; чому, поясню вам пізніше…

Хоч мені здавалося, що Амелі дорожить мною, в мене раптом стало складатися враження, що вона затаїла ненависть проти того, кого вибрала собі за чоловіка. Багато разів вона погрожувала мені, кидала звинувачення, яких я не міг зрозуміти, а одного разу навіть звинуватила мене у викраденні дитини.

Звичайно, вона не дійшла до того, щоб сказати, що я убив хлопчика, та це було те саме. Так тривало деякий час, а потім, тиждень тому, вона раптом, сповістила, що хоче розлучитися…

Між нами відбулася бурхлива розмова, вона заявила, що я маю коханку; більше того, вона звинуватила мене в найжахливішому із злочинів, які тільки можна було б уявити. «Це ви, — сказала вона мені, — вбили мого сина».

Марна річ, пане Жюв, запевняти вас, що це звинувачення зовсім мене не діткнуло. Проте я повинен на нього зважити, бо бідолашний Убер справді зник за таємничих обставин.

На місці катастрофи лежали шматки людських тіл, але серед них не було жодної частки, що належала б хлопчикові…

Тож я запитую зараз себе: чи справді дитина загинула, чи, може, вона щезла і ще досі жива?

Якщо перше припущення правильне, пане Жюв, то мені нічого сказати, але якщо дитина жива, тоді треба зробити все можливе, щоб знайти її й повернути матері. Пане Жюв, якщо я вам і розповів усе це, то лише в надії, що ви будете такі ласкаві взятися за цю делікатну справу. Я дам вам прикмети хлопчика, створю всі умови, аби ви тільки відправили своїх найкращих детективів на його пошуки. Чи можу я в цьому розраховувати на вас, пане Жюв?

— Можете розраховувати, — просто відповів інспектор.

Поліцейський з великою увагою вислухав дивну історію, яку йому розповів професор Дроп.

— А коли пошуки ні до чого не приведуть, — запитав він, — чи збираєтеся ви відновити подружні стосунки з вашою дружиною?

Не вагаючись, хірург відповів:

— З великим бажанням, добродію. Проте не може бути й мови про ті почуття між мною й Амелі, які звичайно створюють принадність подружнього життя… Я не можу любити Амелі всім своїм серцем, всією душею, всі мої помисли спрямовані на інше… Я віддав себе всього, все своє життя іншому, що…

Тут професор Поль Дроп раптом замовк; Жюв здивовано глянув на нього.

Обличчя хірурга, досі таке спокійне, почервоніло, очі загорілися, все його тіло наче напружилося від якогось могутнього почуття. Лікар був увесь у полоні своєї потаємної пристрасті, про яку він щойно мало не проговорився, але в останню мить вирішив приховати від інспектора поліції.

Професор узяв себе в руки і вже звичайним тоном сказав інспекторові:

— Я розраховую на вас, пане Жюв. Ради Бога, спробуйте дізнатися, чи жива ще дитина, а коли так, поверніть її нам.

Наступного дня, приблизно о тій самій годині, Жюв простував людними вулицями; хвилин за п'ятнадцять він дійшов до мосту Сен-Мішель, а там через острів Сіте дорога привела його до Палацу правосуддя. Тут він знав усі ходи й виходи. Найкоротшим шляхом, вузькими коридорами, які він називав лаштунками суду, дістався до кабінету голови четвертої палати.

У приймальні сидів Домінік і перебирав теки зі справами, Жюв подав йому свою візитну картку.

— Передайте панові судді Перрону, що я в його розпорядженні.

Служник пішов передати картку відвідувача судді, а Жюв усміхнувся.

— Безперечно, є бог поліцейських, — це бог випадку. Мені так треба було побачити цього Перрона і я не знав, як до нього потрапити. А тут він мене сам запрошує.

І справді, напередодні, коли Жюв повернувся додому з клініки, він знайшов листа, в якому суддя Перрон просив його якнайскоріше зайти до нього в дуже важливій справі. Жюв і сам хотів завітати до судді, бо як він дізнався, той проводив процедуру примирення подружжя Дропів, хоч і не зумів їх переконати, щоб вони відмовилися від свого наміру.

Жюв, погодившись узятися за вельми делікатну справу Поля Дропа, тепер намагався дізнатися більше про особисте життя цього чоловіка, а також його дружини. Він хотів погортати їхню справу про розлучення, яка була в руках голови четвертої палати і в якій він сподівався знайти цінні відомості, та не знав на що послатися, аби одержати її в своє розпорядження. Інспектор карної поліції взявся за справу, про яку його просив професор Поль Дроп приватним чином, з дружніх мотивів. Тож він дуже зрадів, коли одержав запрошення голови Перрона, і негайно з'явився до нього.

Коли Жюв зайшов у кабінет судді, той зразу ж виклав суть своєї справи.

— За правилами етикету, пане Жюв, я повинен був зустрітися з вами не в Палаці правосуддя, а в себе вдома… Я збирався говорити з вами не як суддя, а як приватна особа, і те, що я маю вам сказати, прошу вважати таємницею.

Жюв мовчки схилив голову, обличчя його прибрало того безстороннього виразу, з яким він напередодні вислуховував професора Поля Дропа.

— Я у вашому повному розпорядженні, пане голово.

Себастян Перрон пройшовся по кабінету, потім сів навпроти Жюва і, дивлячись йому просто у вічі, розпочав:

— Вислухайте мене, я розповім вам зараз історію, яка видасться, мабуть, романтичною, проте прошу розглядати її як чистісіньку правду.

Був колись один судочинець, який познайомився у провінції з однією дівчиною і став її коханцем. Обставини змусили їх розлучитися на кілька тижнів, а коли вони знову побачилися, то судочинець дізнався, що вона від нього вагітна, але збирається вийти заміж за іншого. Через кілька тижнів дівчина стала дружиною тоді ще безвісного лікаря, який незабаром набув слави видатного хірурга. В них народилася дитина, син, якого вважали за плід їхнього законного кохання.

Судочинець мовчки страждав і вдовольнявся тим, що непомітно спостерігав, як підростає його син, не здогадуючись, хто його справжній батько. Обставини так склалися, що судочинцю вдалося оволодіти цією дитиною.

Жюв, який досі незворушно слухав цю розповідь, здригнувся.

— Оволодіти цією дитиною? — перепитав він. — Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, — пояснив Себастян Перрон, — що судочинець, про якого я вам розповідаю, скористався з несподіваних обставин, залізничною катастрофою, щоб оволодіти дитиною, забрати її з собою і заховати у надійному місці від несправжнього батька й негідної матері.

Жюв запитав:

— Це зробили ви?

Себастян Перрон рішуче відповів:

— Так, я.

Він зблід, збагнувши, що признався інспекторові в скоєнні злочину, який карається законом.

Жюв був ошелешений зізнанням. Він не тільки зрозумів, що волею чудесного випадку опинився віч-на-віч із батьком зниклого хлопчика, а й здогадався, що дійовими особами цієї драми, окрім Себастяна Перрона, були також хірург Поль Дроп і його законна дружина Амелі, уроджена Таверньє. Однак він нічого не сказав Себастянові Перрону, а тільки запитав його:

— Що ви зробили з дитиною?

Перрон признався:

— Я віддав її на утримання добрим людям в околиці Лізьє. Для мене було великою радістю їздити туди, аби побачитися з ним…

Тут він замовк, насилу стримуючи ридання, на очах з'явилися сльози… Жюв був зворушений горем цієї людини.

— Що ж сталося потім? — запитав він.

— Я плачу, — сказав Перрон, — бо маю відомості, що хлопчик зник; він або утопився, або ж його вбито.

Жюв сидів ошелешений. Він почекав, поки суддя потамує свій біль і прийде до тями, а потім, заінтригований цією таємничою справою, став розпитувати, намагаючись зазирнути в глибини його душі. З Палацу правосуддя він вийшов уже поночі і спробував підсумувати:

— Випадок іноді робить чудеса. Оці дві розмови, вчорашня й сьогоднішня, на диво доповнюють одна одну. Немає сумніву, що до драматичних подій спричинилися троє: професор Поль Дроп, голова суду Себастян Перрон і Амелі Таверньє, мати дитини, на яку претендує кожен з них.

Якщо дитина загинула, то немає чого розглядати їхні претензії, але якщо її викрадено з метою, скажімо, шантажу, то винуватцем може бути лише один із них: Поль Дроп, Себастян Перрон чи Амелі Таверньє. Тож треба дізнатися, і хто саме.