Порожня труна

XXIII ОБВИНУВАЧЕНИЙ

Наступного дня після цих трагічних подій, — щоправда, про них не скоро почують, — Жером Фандор, вдягнувши чорний костюм, нервово посмикуючи руками, з рішучим виглядом прийшов до свого приятеля Жюва. З поведінки Фандора, що перестрибував через кілька сходинок, кваплячися до помешкання Жюва на вулиці Тардьє, можна було здогадатися, що сталися якісь важливі події і журналіст на порозі сенсації. Фандор нетерпляче сіпнув дзвоника біля Жювових дверей, а заходячи, штовхнув старого інспектора. Той не здивувався такій поквапності, бо знав рвійну Фандорову вдачу. Журналіст добіг аж до великої кімнати, яку Жюв, полюбляючи зручності, перетворив на ванну.

— Ви вже встали? — спитав Фандор.

— А нехай тобі! — лайнувся Жюв.

— Ви готові? — знову кинув Жером, сідаючи у фотель. — Мерщій збирайтеся, в мене там шашіль за дверима.

Жюв добре знав, що означають ці слова. Він давно розумів вигадливу Фандорову мову і, почувши про шашіль за дверима, відразу здогадався, що Фандора чекає на вулиці таксі. Проте Фандор ніколи не був заможним, отже, не мав звички гасати в таксі своїм коштом; їздив тільки в робочий час, коли всі видатки міг віднести на рахунок газети, в якій працював.

— Хай йому грець! — озвався Жюв, зав'язуючи краватку й затягуючи шнурування жилета. — У тебе шашіль? Бачу, Фандоре, тобі непогано ведеться. Звідкіля така розкіш?

— Жюве, це не розкіш, а завбачливість, — сумирно відповів журналіст.

— Хіба ми спізнюємось?

Жером Фандор заперечливо хитнув головою:

— Не спізнюємось, але на нас чигає небезпека.

— Яка небезпека?

— Смертельна!

А що Жюв вражено дивився на нього, то Фандор, справді сміливий, і тому ніколи не корчив із себе сміливця й не боявся признатися, що йому страшно, одразу все розповів.

— Любий Жюве, вчора ввечері я довго міркував про те, що ви колись розповіли мені. На початку тижня я був затявся, та ви переконали мене. Зараз у мене напад песимізму, і цього ранку я чекаю всього.

— Всього? — спитав Жюв. — Ти перебільшуєш.

Фандор похитав головою:

— Хотілося б, Жюве, але щось не віриться.

— Чого це?

— Любий Жюве, я маю на гріш розуму й на півшеляга тверезого глузду. Тож вони переконують мене, що ви маєте рацію. Але на нас, коли робитимемо те, що маємо, чигає небезпека… Хай йому біс! Та чи знаєте ви, що ми — двоє важливих свідків обвинувачення. Отже, декому не тільки вигідна наша смерть, а є всі підстави помститися.

Фандор говорив уже неквапом, мовби зважуючи кожне слово. Жюв мовчки вдягався, а Фандор переконував його:

— Ще про одне подумайте, Жюве. Якщо в нашому житті є трагічна мить, і то, гадаю, оце вона й настала. Ви хоч замислювалися над тим, у якому стані зараз Фантомас? Який страх опосів його сьогодні вранці? Яка лють його повнить? — Дивлячись на Жюва, Фандор перепитав: — Ні, ви над цим замислювались?

Жюв лише всміхнувся.

— Ти ще питаєш. Ось поглянь. — Інспектор дістав із кишені два браунінги. — Невже гадаєш, що і я не вжив застережних заходів? — Жюв споважнів, і, застібаючи пальто, додав: — Зрештою, Фандоре, сьогодні вранці відбудеться битва. Ми вирушаємо на бій із самим Фантомасом… З двох одне: ми або переможемо, або програємо. Якщо програємо, то ймовірно, або принаймні можливо, що обідати ми вже не будемо. А якщо переможемо, то ця сумна подія станеться аж завтра чи післязавтра. — Жюв усміхнувся і повів далі: — Адже, зрештою, Фантомас не порішив нас досі тільки тому, що боявся обтяжити долю свого сина. А тепер увесь його інтерес — знищити нас. Чи то перед тим як ми дамо свідчення і щоб налякати суддю, чи то після вироку, щоб помститися нам.

Жюв рушив зі своєї новітньої ванни, за ним Фандор. Тепер уже інспектор підганяв журналіста:

— Поквапся, ти забув про свій шашіль.

— Не забув, — заперечив Фандор. — Навпаки, гадаю, що за нього годилося б платити вам… Зрештою, неістотно.

Фандор неквапно спускався сходами, а в вестибюлі мовив:

— Отже, любий Жюве, ми з вами згодні, що сьогодні, поки їхатимемо в цій таратайці від вас до Палацу правосуддя, нам слід сподіватися замаху або якоїсь іншої пригоди. Якщо дістанемося до суду без приключки, то слід пильнуватися на самому засіданні… А якщо нічого не станеться до вироку, то, значить, усе відбудеться потім.

Жюв здвигнув плечима.

— Мене лякає, що ти сьогодні такий веселий. Але я не маю ніякого бажання вмирати.

— А я тим паче, — кинув Фандор.

— Я ще хочу погуляти на твоєму весіллі.

— Любий Жюве, моє весілля, — невесело всміхнувся Фандор, — видається мені зараз таким далеким і таким нереальним… Як було б добре! Але це щастя видається мені недосяжним. — Фандор повернувся до інспектора: — Жюве, хочу вам дещо звірити. Вчора Елен просила мене не дуже звинувачувати Владіміра. І я вирішив тільки відповідати на запитання голови суду, адже це мій обов'язок. Але не більше. Ви мене прощаєте?

Жюв поглянув на товариша з лагідною усмішкою.

— Так, я прощаю тебе, — відказав він. — Я розумію, твоя наречена не: хоче, аби ти відверто втручався в ці справи. У тебе дуже лоскотливе становище… Ось чому я залишаю тобі картбланш. Зате мені нема чого виявляти таку стриманість. Я ні перед ким не зобов'язаний і можу давати які завгодно свідчення; отже, я говоритиму більше, ніж ти, і скажу те, про що ти змовчиш.

Друзі підійшли до таксі. Посідавши, Жюв і Фандор змовкли, поклавши руки на револьвери, насторожені й пильні, очікуючи кожної миті якоїсь несподіванки.

Куди ж зібралися Жюв і Фандор? Інспектор і журналіст їхали на засідання суду, який мав розглядати справу князя Владіміра, Фантомасового сина, що був заарештований під прізвищем Брідж. Жюв і Фандор виступали на процесі як свідки. Здебільшого саме вони наставляли поліційні тенета, в які так по-дурному втрапив син Генія злочину. Саме через це вони їхали до Палацу правосуддя. Хоч їх і проймав острах, обоє тішилися думкою, що знову з відкритим забралом змагатимуться зі своїм смертельним ворогом.

Та якщо суд і справді мав засудити чи виправдати Владіміра, то Жюв і Фандор переймалися зовсім не ним. Владімір, зрештою, був лише нецікавим статистом, за ним стояв Фантомас, справжнє страховисько, і саме його вони побоювались. Адже справді: навряд чи Фантомас віддасть свого сина Сенському трибуналові, дозволить винести йому, очевидно, смертний вирок, не спробує врятувати його від гільйотини. Жюв і Фандор у цьому не сумнівалися. Приятелі, що під час трагічної справи жокея в масці заарештували князя Владіміра, тепер тривожилися, гадаючи, що той арешт спричиниться до нових драм; саме сьогодні Владімір сяде на лаву підсудних, щоб відповісти за скоєні злочини.

Попри неспокій, Жюв і Фандор були щасливі, що дочекалися довгожданого дня. Схопити Владіміра означає перемогти Фантомаса! Завдати йому страшного удару, особливо дошкульного зараз, бо ж батьківські почуття — єдине, що, можливо, ще збереглися в того страховиська. Жюв і Фандор чекали всього, боячись Фантомасової помсти. Сторожко позирали на знайомі паризькі вулиці крізь брудні автомобільні шибки.

— Стережися! — своїм звичаєм весело гукнув Жером Фандор. — Фантомас уже близько.

— Стережися, Фандоре, — поважно повторив Жюв, — нині не до жартів. Владімір може втратити голову, а ми — позбутися життя.

Цього ж дня князь Владімір, якого потай тримали у в'язниці Санте і який, | відколи його ув'язнили, розмовляв лише із слідчим, побачив, як о шостій ранку в його камеру ввійшли двоє знайомих охоронців.

— Що там іще? — запитав він.

Один з охоронців пояснив:

— Ти диви на нього. Не знає, що сьогодні його судитимуть!

— Сьогодні? — перепитав Владімір. Ця новина вразила й приголомшила його. У в'язниці Фантомасів син помітно змінився. Він належав до непосидючих, шалених, свавільних і ласих до втіх натур, яким важко звикнути до похмурого в'язничного життя. Перебування в Санте страшенно гнітило його. Часом йому дошкуляло безсоння, а часом, коли вдавалося заснути на твердому і в'язничному ліжку, він прокидався серед ночі від жахітливих видив, насилу переводячи дух, сходячи потом, мало не віддаючи Богу душу. Щоправда, попервах князь Владімір не дуже переживав за свою долю, вважаючи, як і всі, ніби Фантомас усемогутній. Знаючи про нахваляння батька, який називав себе володарем усього і всіх, Владімір вірити не хотів, що він — у руках правосуддя і ніхто за нього не вступиться… «Фантомас урятує мене, — думав Владімір, — вирве мене з в'язниці». Але минали дні, тижні, а його розпачливе становище не мінялося. На Владімірі, як, зрештою, на всіх в'язнях за таких умов, тяжко відбилося одиночне ув'язнення. Він втратив лік дням, а іноді просто знетямлювавсь. Не знаючи, що діється в світі, не маючи звісток від Фантомаса, князь Владімір дійшов висновку, що батько забув про нього. Отже, на жаль, не мине тяжкої долі, буде засуджений на смерть, а тоді — і страчений!

Слідчий, що вів його справу, був чоловік послідовний, точний і відважний. Він запекло змагався з Владіміром за кожне слово. Князь уперто замовчував свої злочини, деякі пояснював, виправдовував. Це вкрай виснажило його. Пам'ятаючи батькові поради, Владімір рішуче відмовився від адвоката. Та все ж йому призначили молодого стажера, з добропорядної родини, що хизувався власною особою і куцими бакенбардами. Він недбало походжав кабінетом, нітрохи не переймаючись захистом свого страшного клієнта, якого теж боявся. Отож князь Владімір не мав від свого захисника ніякої підтримки.

У такій ситуації Фантомасів син, жертва глибокої неврастенії, вважав себе пропащим і приреченим; він забув про свій суд, а тут охоронець заявив:

— Сьогодні вам іти на суд.

Князь здригнувся, вражений, ніби й не здогадувався про трагічний день, що мав піднести йому або життя — якщо виправдають, або смерть — якщо буде смертний вирок. Проте князь Владімір нічого не сказав: він давно вже не опирався, корився наказам, терпів наругу, байдужий до всього. На лаві мав опинитися покірний, безвладний підсудний.

Не помітивши нічого підозрілого, тож не маючи причин непокоїтись, Жюв і Фандор прибули до Палацу правосуддя якраз тоді, коли дзиґарі на фасаді ближче до рогу бульвару пробили десяту.

— Дісталися вчасно, — відзначив Жюв.

— Тим краще, — додав Фандор, — не треба буде чекати.

Вони зайшли в Палац правосуддя, пройшли в крило, відведене для суду присяжних. Служник, глянувши на їхні повістки, провів їх до невеличкого, так званого залу для свідків, де вони мали чекати, поки їх покличуть давати свідчення. Жюв і Фандор привіталися з кількома свідками, що вже сиділи в залі, — майже всіх вони знали. Сюди прийшли ті, хто заправляв світом іподромів, хлопці, що працювали разом із Фандором під орудою Бріджа. Сиділо кілька мешканців Шевреза, котрі того незвичайного дня стали свідками кривавого дощу, що випав у цьому невеличкому селі за кілька хвилин до того, як у замковім парку знайшли тіло дядечка Фабра. Але привітавшись, Жюв і Фандор несамохіть сіли осторонь від решти свідків. Обоє почували себе моторошно.

— Досі ніби нічого, — проказав Жюв.

— Справді нічого, — потвердив Фандор і ще дужче стиснув у кишені руків'я браунінга.

— Жюве, я певен, що Фантомас десь близько. Але Жюв не чув: він міркував.

— А знаєш, про що я думаю? — спитав він. — Про те, як проходить зараз судове засідання. Я уявляю, що на лавах чорно від люду, зала повнісінька, попереду збилися стажери, прагнучи бачити, як судитимуть Фантомасового сина! Хай йому біс, стільки люду не часто збирається.

Фандор здивувався:

— Може, воно й так, — погодився він, — але яке це має значення для вас… Тобто для нас.

Тепер уже здивувався Жюв:

— І ти ще питаєш про це?

— Авжеж, питаю.

— Від цього мені стає лячно. Якщо Фантомас і справді зважиться на зухвалий учинок, то краще, щоб у залі були тільки ми: навіщо наражати на небезпеку безневинних людей? Навіщо жадати смерті цікавим, що стануть жертвами трагедії, головні герої якої — ми?

Отак розмовляючи, приятелі раптом умовкли: ввійшов служник і вигукнув:

— Інспектор Жюв і свідок Жером Фандор, журналіст. Ідіть за мною, панове, суд хоче вислухати ваші свідчення одночасно.

Жюв і Фандор у супроводі служника рушили вузькими коридорами суду і присяжних.

У Консьєржері Фантомасів син Владімір, пригнічений поїздкою в тюремній кареті, все неспокійніший, втрапив до шести республіканських гвардійців. Ті, якомога пильнуючи, провели його до суду присяжних. Перед Владіміром відчинилися вузькі чорні двері.

— Зайдіть, — звелів охоронець.

Фантомасів син зігнувся й ступив у пройму. За хвилину він сидітиме на лаві підсудних, і присутні схвальним гомоном зустрінуть його появу. Охорона довела Владіміра до самої лави й звеліла сісти. Він почав роззиратися. Оглянув чималеньку залу, в якій вирішуватиметься його доля. Перед собою побачив суддівську трибуну; вона здалася йому надто великою, просто величезною.

Князеві спало на думку, що безглуздо отак сидіти якраз навпроти тих, хто має визначати його провину. Та хіба ж приховаєш щось, захистишся, вдасися до хитрощів, коли тебе садовлять біля суддів, а ті бачать кожен порух на твоєму обличчі? Зневірений, князь Владімір відвернувся. Праворуч від суддівської трибуни височіла своєрідна кафедра, за якою вже сидів суддя в червоній мантії. То був не хто інший, як прокурор республіки.

«Це він виголошуватиме обвинувачувальний висновок, це він вимагатиме моєї голови, — подумав князь. Обличчя служника закону було холодне й неприступне, і Владімір спохмурнів: — Я пропав». І тут з'ясувалося, що князь не сприймає трагічної розв'язки драми, в якій був головним виконавцем. Очі йому немов заслало туманом. Він насилу добачив велику круглу шафу, заставлену кодексами, за якою трохи оддалік розсідалися радники й присяжні, що згодом мали виносити вирок. Перед затуманеним зором невиразно постали стіл секретаря й місця для преси, де рисувальники ілюстрованих журналів уже робили перші ескізи; це неабияк збентежило його. І нарешті просто перед носом на трохи нижчій лаві Фантомасів син помітив молодого стажера, що мав захищати його. І чи не вперше глянув на нього з повагою, самим поглядом благаючи про поміч. Чи знайде потрібні жалісливі слова цей самозакоханий страхопуд, якого насамперед обходить те, як прозвучить його промова?

Князь Владімір не слухав напучень молодого адвоката, не чув, що йому радилось. Відвернувшися від суддів, він роздивлявся публіку. І був приголомшений. Князь вважав, що на суді буде повно люду. Як усі злочинці, він гадав, що йому пощастить розчулити публіку, сподобатися їй і зажити користь для себе. Проте князь Владімір вражено постеріг, що публіки не було чи: майже не було. За бар'єром сиділо лише кілька чоловік. На лаві, призначеній для адвокатів, кілька чоловік, не зважаючи на підсудного, статечно розмовляли між собою.

— Чому так мало людей? — нахилився до свого адвоката Фантомасів син.

Стажер підвів голову.

— А тому, — мовив він, — що пронеслася чутка, ніби ваш батько, Фантомас, спробує вас урятувати. Тож усі полякалися, кожен боїться… Тому й не прийшли. — А за мить докинув: — Втім, для вас це навіть добре. Бо страх перед Фантомасом принаймні заткне рота свідкам…

Владімір уже не слухав його. Він збагнув одне: всі бояться його батька. Мабуть, і справді Фантомас спробує врятувати сина. Геній злочину прославився такою відчайдушною сміливістю, його криваве ім'я наганяло такого страху, що навіть ті, хто мав судити Владіміра, трусилися перед його батьком.

Князь Владімір, досі ледь живий від страху й непевності, раптом опанував себе. Він випростався, його бліде обличчя розпашіло. «Батько врятує мене», — подумав він. І якщо досі йому здавалося, що боронитися неможливо, то тепер вирішив битися до останку, будь-що довести свою невинність. Проте на роздуми майже не лишилося часу.

— Тихо! — зненацька гукнув секретар. І додав: — Суд! — А далі виголосив традиційну формулу: — Панове, прошу встати, суд іде!

За присяжними, що вийшли з кімнати нарад, з'явилися судді в червоних мантіях і радники суду. Князь Владімір за знаком охоронця підвівся. І одразу сів. Наче в тумані йому чулося: «Обвинувачений, підведіться». Потім долинуло якесь бурмотіння, і Владімір збагнув, що читають обвинувальний висновок. Проте не слухав. Він напівобернувся, шукаючи поглядом не суддів, не помічників прокурора, який час від часу кидав на нього лютий погляд, не присяжних, — ні, не його суддів. Князь Владімір шукав іншого, того, хто мав сидіти в найдальшому кутку залу, хто напевне тут і порятує його, — в цьому він навіть не сумнівався. Він шукав свого батька, шукав Фантомаса!.. Та ба! Князь Владімір не знаходив його.

Коли Жюв й Фандор постали перед суддями й давали моторошні свідчення, минуло досить багато часу. Після зачитання обвинувального висновку почався допит обвинуваченого. Запитував старий суддя, голова суду присяжних. Він прагнув, щоб підсудний в усьому зізнався. Ці намагання виявилися марними, Владімір боронився відчайдушно. Він заперечив, що Фантомас — його батько. Доводив, що саме він — справді Брідж, тренер Брідж і не більш. Владімір пішов навіть далі. Попри очевидне, всупереч будь-якій логіці він нахабно заперечував причетність до численних злочинів, які йому представили. «Я цього не робив», — заявляв він. Коли ж докази заганяли його в глухий кут, коли прокурор безжально констатував скоєння злочину, князь Владімір розпачливо вибачався: «Може, це я і скоїв, але я під захистом закону». За таких обставин допит, звісно, довго тривати не міг. Голова присяжних, наслухавшись жалюгідних виправдань обвинуваченого, що геть усе заперечував і знаходив лише сміхотворні виправдання, закінчив допит такими словами:

— Гаразд Панове судді, увага! Послухаймо тепер свідків.

Ціла череда свідків не внесла, власне, нічого нового. Більшість із них нічого не знала. Чимало свідків, піддавшись страхові, просто боялися говорити. Ще б трохи — і Владімірові прислужилися непереконливі й плутані свідчення. Та голова присяжних звелів викликати Жюва й Фандора. Все одразу змінилося. Обвинувачення стали чіткі і недвозначні. Жюв говорив першим. У його словах відчувалася цілковита переконаність, він висловлювавсь чітко й свої слова підтверджував неспростовними доказами. Інспектор давав свідчення безстрашно, анітрохи не вагаючись. Мова Жюва була така зрозуміла, рішуча й точна, а твердження видавалися такими незаперечними, що голова присяжних жодного разу не урвав його.

— Вельмишановні присяжні складуть свою думку, — сказав він просто, коли Жюв скінчив говорити. — Але я тішуся хоча б тим, що можу подякувати вам за ці докладні і вагомі свідчення. Засвідчую судові ту виняткову ревність, яку ви виявили при затриманні обвинуваченого.

На цю похвалу Жюв вклонився, трохи навіть збентежений. А голова повернувся до Жерома Фандора.

— Добродію, чи не хочете й ви сповістити нам, що знаєте про факти, які ми сьогодні з'ясовуємо?

Жером Фандор здригнувся, бо згадав, що напередодні Елен благала його не свідчити проти Владіміра. «Змилуйтеся, — просила дівчина, — згляньтеся. Подумайте про те, що Фантомас жорстоко помститься. А якщо він уб'є вас, мені не жити». Тож і не дивно, що на згадку про це Фандор стривожився. Князь Владімір — негідник, щоправда, менш небезпечний, ніж Фантомас. Проте теж страшний. Один із тих нелюдів, яких, вважав він, треба ізолювати від суспільства, щоб вони не коїли ніякого лиха. Суспільство має право на кару, чесні люди просто зобов'язані утверджувати справедливість. Фандор заплющив очі. «Того, що я знаю, — думав він, — досить, аби Владіміра засудили до страти. Якщо я мовчатиму, якщо пом'якшу Жювові свідчення, то не тільки збрешу, а й виявлю злочинну слабкодухість. Слід казати лише правду, прикрашати нічого не можна». І твердим, впевненим, як у Жюва, голосом почав давати свідчення, лаконічні, стислі. Жодне його слово не було розраховане на емоції, Фандор утримувався від будь-яких оцінок, уникав аргументів, що могли розбурхати уяву. Просто й благородно, бо ж це його обов'язок, він розповів, що знав. Та навіть тоді слухати його було страшно.

Свідчення Жюва й Фандора, надзвичайної ваги, відчутно схилили в певний бік терези правосуддя.

— Пане прокурор республіки, — звернувся голова присяжних, — є потреба слухати решту свідків?

— Досить і цих, — відповів той.

— Адвокату потрібні для захисту виступи інших свідків? — знову спитав голова присяжних.

Молодий стажер щось буркнув; хоч ніхто не розібрав його слів, було зрозуміло, що він дає заперечну відповідь.

Голова присяжних порадився зі своїми помічниками.

— Тоді, панове, припиняємо слухання справи. Повернемось до неї за кілька хвилин.

Жюв і Фандор сіли поряд у залі.

— Як ти гадаєш, — спитав Жюв, — Фантомас не наважиться прийти?

Жюв запитував це, а його поведінка потверджувала якраз протилежне.

Він нишпорив очима по залу, придивлявся до кожного незнайомого обличчя. Жюв не вірив, що Фантомас не спробує допомогти синові, і гостріше, ніж будь-коли, відчував, що готовий до всього. Щоправда, і Жером Фандор не мав ніякої і певності. Він не приховував свого неспокою.

— Жюве, — спитав він, — ви роздивилися присяжних?

— Так, бодай воно сказиться.

— Ви завважили, що головує фінансист Міньяс?

І Жюв кивнув головою.

— Атож, завважив.

— Це мені не до вподоби, — виснував Фандор.

Жюв порухом руки звелів приятелю мовчати.

— Замовкни. Зараз повернеться суд і розгляд поновиться. — Інспектор витяг годинника й нервово додав: — Ще одну годину нам труситися. Хай йому біс, цілу годину! Та якщо Фантомас не з'явиться, присягаю, що…

Жюв умовк, і Фандор запитав його:

— В чому ви присягаєтесь?

Проте Жюв не відповів. Він покусував губи, погляд його посуворішав, і Фандор подумав: «Жюв щось затіває. Він щось знає, але не хоче мені казати».