Порожня труна

VII БОГ МОРФІЙ

Кілька днів опісля, рано-вранці, професор Поль Дроп сидів у своєму кабінеті й підписував ділові папери, заняття, до якого він відчував велику відразу. Коли двері без стуку прочинилися, він навіть не повернув голови, а тільки запитав:

— Це ви, мадемуазель Данієль? Але відповів йому чоловічий голос:

— Ні, мій любий професоре, це не мадемуазель Данієль, це я. Професор підвівся.

— Ви, Міньясе? — здивувався він, простягаючи руку новому власнику клініки. — Чим зобов'язаний вашому ранішньому візиту?

Дроп був люб'язний з Міньясом, однак у його голосі відчувалася холодність. Хірург, що привітав був фінансиста як свого спасителя, мабуть, змінив з часу їхнього першого побачення свою думку про нього й не виказував йому великої симпатії.

Що ж до Міньяса, то він, як завжди, був спокійний, стриманий, упевнений. Вражало те, що він, здавалося, зовсім не переймався ніяким клопотом.

— Ви питаєте про причину мого візиту? Отуди к бісу! Ви що, не здогадуєтесь?

— Слово честі, ні!

— Ну що ж, мій любий, я повинен вам нагадати, що сьогодні понеділок, і до вечора мені треба знайти п'ятсот тисяч франків, які я зобов'язався виплатити Картере.

Розмовляючи, Міньяс поклав на стіл свій циліндр, стягнув одна за одною рукавички, недбало кинув їх, спер до кушетки свій пречудовий стек із шкіри носорога, який викликав захоплення в усіх модних ресторанах.

Професор Поль Дроп, який з кислою гримасою спостерігав за ним, відповів:

— Я не забув, що сьогодні ввечері ви повинні оплатити свій борг, Міньясе, але я не розумію, яким чином це пов'язано з вашою присутністю тут.

Міньяс у цей момент відкинувся назад у шкіряному кріслі з невимушеним виглядом, наче готуючись до довгої розмови.

— Як ви не розумієте? Все дуже просто! Мені здається, зовсім не треба бути пророком, аби збагнути, про що йдеться. Мені дуже легко викласти мету свого візиту, Дропе. У мене, власне, немає жодного су, а проте треба платити, тож я прийшов запитати у вас, чи ви часом не маєте грошей.

— Коли б у мене були гроші, ви це б відчули, — зітхнув Дроп. — Міньясе, що означають ваші жарти? Я вам уже казав, що в мене теж немає ані су. Коли б я мав гроші, то мені не довелося б продавати клініку, я сам би купив її, а щодо вас…

— А щодо мене, — спокійно докинув Міньяс, — то цілком очевидно, що мій клопіт вас мало обходить, еге ж? Вам байдуже, що я буду збезчещений і що завтра на біржі шептатимуться: «Ви знаєте новину? Міньяс не зміг розрахуватися з Картере…» Отож-то!

Дроп підвівся, сперся об камін навпроти Міньяса, схрестив на грудях руки й втупився у нього поглядом.

— Так чи не так, — почав він хрипким голосом, — але всі ці проблеми з грошима вже три місяці не дають мені жити нормально. Я ні на мить не маю спокою. Я нічого не знаю і знати більше нічого не хочу. Коли ви тиждень тому укладали з Картере угоду, то, певно, усвідомлювали, що дістати за такий строк п'ятсот тисяч франків буде неможливо. Тим гірше для вас тепер, коли минув тиждень і ви змушені визнати правду, що у вас немає жодного су.

Дроп говорив із запальністю людини, яка втратила самовладання, що й справді було так. Уже давно цей бідолашний представник науки знемагав під вагою матеріальних проблем, які з кожним днем ставали все тяжчі й робили все безнадійнішим його власне становище. Коли Міньяс погодився на оборудку, не маючи змоги заплатити, то це була його вина, хай сам тепер виплутується.

І професор знай повторював:

— Я тут ні до чого. Це єдине, що я можу вам сказати.

Поки Поль Дроп кип'ятився, Міньяс і далі усміхався, впевнений, спокійний, принаймні зовні.

— Годі-бо вам! — сказав він. — Ситуація не така вже й безнадійна, в мене ще є час до шостої години вечора, щоб заплатити… тобто, щоб знайти чотириста сорок тисяч франків, яких нам бракує.

Почувши це, професор здригнувся.

— Чотириста сорок тисяч франків?.. Що ви хочете цим сказати? Ви ж купили клініку за п'ятсот тисяч?

Міньяс у відповідь знову посміхнувся.

— Дійсно, це так, але після того, як ви заробили шістдесят тисяч… Дропе, я маю на увазі чек, що його виписав отой премилий Педро Коралес.

Професор пополотнів, підійшов до свого стола і з грюкотом висунув шухляду. З-під купи паперів він витягнув злощасний чек, що його виписав Педро Коралес.

— Точно, — пробурмотів він, — ми заробили, як ви кажете, шістдесят тисяч франків. Отож бракує чотириста сорок тисяч.

Поль Дроп особливо наголосив на слові «бракує», ніби хотів підкреслити, що суму, яку Міньяс повинен був знайти до шостої години вечора, коли не хоче публічно визнати свою поразку, він вважає мізерною.

Міньяс, здавалося, не помічав нервозності лікаря. Коли той шпурнув чек, банкір підсунув папірець до себе, дбайливо склав його і, задоволено посміхаючись, засунув до свого портмоне.

— Тепер мені лишається знайти всього чотириста сорок тисяч франків, — проголосив він, наголошуючи на слові «всього», ніби хотів підкреслити, що після всього цього йому буде легко знайти цю суму і виплутатися з ситуації, яка, проте, виглядала безнадійною.

Міньяс поклав портмоне до внутрішньої кишені піджака і, здавалося, втратив інтерес до подальшої розмови.

— До речі, Дропе, повинен вас повідомити про один візит. Щойно на авеню Гранд-Арме я перестрів цього Педро Коралеса, з яким я вже давно знайомий. Мені стало відомо, що він збирається зайти до вас і що…

Але лікар не дав скінчити своєму компаньйону. Дізнавшись про таку новину, він аж підскочив.

— Педро Коралес збирається зайти сюди? З'явитися переді мною?.. Мені щось не віриться в це. Ні, він не наважиться!

— А це чому? — щиро здивувався Міньяс.

Поль Дроп рвучко підійшов до свого співрозмовника.

— Тому що, коли Педро Коралес дозволить собі з'явитися тут, то тільки, на мою думку, для того, щоб домагатися своїх прав як від спільника. Цей тип вважає мене таким, як він сам… Я цього не витерплю, Міньясе. Він не має ніякого права ставитися до мене як до рівні.

Дроп ще не скінчив говорити, як Міньяс розреготався. Угамувавшися, грек вигукнув:

— Слово честі, Дропе, ви стаєте ще дріб'язковішим, ніж… та це не має значення, ніж будь-хто… Це ж дурість, голубе, те, що ви кажете. Педро Коралес — хороший хлопець, і коли він щось не так бовкнув, то зате щедро оплатив ваші послуги. Зараз, коли в нас такі труднощі з оплатою наших боргів, не треба поривати з такою грошовитою людиною… Дропе, голубе, будьте політиком.

Коли Педро Коралес прийде, то я прошу вас не тільки його прийняти, а й бути з ним дуже люб'язним.

Міньяс говорив твердим, владним тоном, і професор обурився.

— Це що, наказ? — спитав він.

Міньяс навіть оком не моргнув.

— Це просто порада, яку я дозволив собі вам дати, от і все. — І повів далі своїм звичним тоном: — Бачите, Дропе, ви дуже нерозважливий. Майте на увазі, від вашого ставлення до Педро Коралеса залежить, чи матимете ви можливість працювати задля вашої великої справи, тобто для кохання!

Міньяс не уточнював, що саме він мав на увазі, і задовольнився лиш багатозначним поглядом. Професор, здається, збагнув, на що натякає фінансист, бо відповів глухим від хвилювання голосом:

— Так, звичайно, я віддав би життя за…

— Гаразд, але для цього у вас же немає грошей?

— Атож, — підтвердив Дроп. — За будь-яку ціну потрібно, щоб я зберіг керівництво цією клінікою.

Міньяс і не чекав від нього іншої відповіді.

— То ви самі розумієте, що вам слід бути розважливим і люб'язно прийняти Педро Коралеса.

Здавалося, що Міньяс вимагав від професора надто багато. Поль Дроп знову здригнувся; проте він спромігся опанувати себе і тільки гірко сказав:

— Не розумію, Міньясе, для чого ви мені даєте такі поради? Можу побитися об заклад, що це ви порадили самі чи намовили когось порадити Педро Коралесу звернутися до мене. Що ви ще замислили? Чи не надумали ви позичити гроші в цього типа?

Міньяс підвівся. Підійшовши до вікна кабінету, він став тарабанити по шибці.

— Позичити гроші в Педро Коралеса?.. Е ні, старий, я не люблю позичати. Позичати? Це означає, що колись треба буде їх віддавати.

— Так що ж вам більше до вподоби? — засміявся Дроп.

— Брати, — відрізав Міньяс.

Проте він, здавалося, зразу ж пошкодував про таку відповідь. Перестав тарабанити по шибці, повернувся до професора Дропа, що застиг, спершись об камін, спантеличено дивлячись на співрозмовника.

— Годі про це! — вигукнув він. — Давайте поговоримо про щось веселіше!

І знову обернувся до вікна.

— Ось хто вирятує нас із халепи, — сказав він, помовчавши. — Я маю на увазі Педро Коралеса. Певно, він уже розмовляє з мадемуазель Данієль.

За мить вона впустить його сюди.

Почувши це, Поль Дроп позадкував.

— Мабуть, таки впустить, але я не хочу з ним бачитися. Міньясе, прийміте його, будь ласка, що ж до мене…

Але Міньяс уже взяв свій циліндр, рукавички і стек.

— Ви кажете дурниці. На якій підставі я прийматиму цього добродія? Зважте самі, Дропе. Його візит, мені здається, не буде тривалий і як тільки він піде, я зайду до вас.

Міньяс говорив тоном, що не допускав заперечень. Ця людина володіла мистецтвом висловлюватися дуже ввічливо й люб'язно, а проте в його мові звучала тверда рішучість.

Дроп зрозумів, що треба підкоритися.

— Гаразд, я прийму його.

Не встиг Міньяс вийти в сусідню кімнату, звідки він міг чути розмову між Педро Коралесом і професором, як до кабінету зайшла мадемуазель Данієль і сповістила, що в приймальні чекає відвідувач.

— Хай заходить, — сказав Дроп, пополотнівши.

За хвилю Педро Коралес тиснув руку директорові клініки.

— Я вас не дуже потурбував? — запитав перуанець. — Ви сьогодні оперуєте?

— Дроп показав йому на стілець.

— Ні. Не потурбували.

Водночас він удивлявся в обличчя відвідувача, і його око професійно побачило: за всіма ознаками, цей чоловік вживає наркотики.

Педро Коралес змінився. Колір його обличчя став свинцево-сірим, очі пожовкли, ніс загострився, щоки запали, руки тремтіли.

«От вони, симптоми збагачення, — сказав сам собі хірург, — цей тип, що раптом став власником величезних статків, мабуть, піддався своїм ницим нахилам і пустився берега. Б'юсь об заклад, що він пиячить і щовечора обмиває свій спадок шампанським».

Поль Дроп урвав свої філософські роздуми, бо звик розв'язувати наукові проблеми на практиці.

— Щасливий вас бачити і буду дуже радий дізнатися, чим зобов'язаний вашому візиту?

Перуанець уклонився.

— Насамперед, я хочу ще раз подякувати вам за турботу про мою тітоньку. І ще… і ще, я хотів би…

Педро Коралес помовчав, збившися з плигу. Тоді, затинаючись, повів далі:

— Хоч ви й хірург, але мені здається, що й інші сфери медицини вам знайомі… Ваш точний діагноз…

Слухаючи цю плутану мову, Поль Дроп відчув, що перуанець хоче розкрити якусь свою таємницю.

— Я не терапевт, — сказав він, — хоча хірургія й терапія рідні сестри, і я зовсім не заперечую величезні можливості останньої. А про що саме ви хотіли переговорити зі мною?

Педро Коралес підвівся. Устав він з великим зусиллям, його суглоби наче одерев'яніли, від ледве тримався на ногах, зовсім охлялий, проте його очі яскраво блищали.

— О Боже! — вигукнув перуанець. — Допоможіть мені, лікарю, бо щось я нездужаю.

— Справді, вигляд у вас не дуже здоровий.

— Еге ж, — підтвердив перуанець, цокотячи зубами, наче в лихоманці. — Знаєте, в мене страшенна невралгія; мабуть, підхопив десь на протязі. Часом вона мене так мучить… Ну, ви ж самі бачите…

Поль Дроп слухав його співчутливо і водночас намагався поставити діагноз.

— І зараз ви дуже страждаєте?.

— Страшенно… До речі, ви ж самі тільки-но сказали, що вигляд у мене і хворий.

— Ви хочете, щоб я вам порадив якесь лікування? Призначив вам процедури?

Педро Коралес перебив його:

— Ні, ні, лікування не треба. Я знаю, що вилікувати мою невралгію не можна ніяким чином, але знаю, що можна її полегшити, приміром… — Він ляснув себе по лобі. — Приміром, я так собі думаю… приміром, лікарю, морфій дуже допомагає… ви ж маєте морфій! Чи не могли б ви мені зробити маленьку ін'єкцію, дати мені ампулу цього чудодійного наркотику? Звичайно, я заплачу…

Коли Поль Дроп почув ці слова, він підійшов до перуанця, схопив його за руку й підвів до вікна.

— Досить жартів, — відрізав хірург, — поговорімо відверто. Пане Коралес, уже чверть години я спостерігаю за вами і дійшов твердого висновку: ви не хворий, еге ж? Ваша невралгія — всього-на-всього привід. Ви наркоман і хочете, щоб я допоміг вам дістати морфій! Так чи ні, відповідайте!

— Але…

— Перепрошую, ви собі сказали: «В клініці, певно, є морфій, доктор Дроп людина продажна, я знайду спосіб його купити й задовольнити свої порочні нахили». Признайтеся, що це так.

Вигляд у Педро Коралеса був жалюгідний. Звичайно, професор Дроп мав слушність.

Перуанець уже давно і дуже часто вживав морфій; страшна отрута заполонила його організм. Він не міг уже без неї жити; тільки доза морфію рятувала його від жахливих страждань.

Слухаючи Поля Дропа, Коралес пополотнів. Авжеж, з деякого часу йому дедалі важче було діставати наркотик; тож він і вирішив звернутися до професора. Може, той йому не відмовить?

Нервово виснажений, як і всі наркомани, він у відчаї заплакав.

— Лікарю, лікарю…

І тут у нього сяйнула думка, він сягнув до своєї кишені.

— Ну що ж, так, я наркоман, це правда, і я думав, що ви продасте мені цієї отрути. Не треба відмовлятися, Дропе, від грошей, які я вам пропоную. Скільки ви хочете? Тисячу франків… десять тисяч, двадцять тисяч… Я дам стільки, скільки ви захочете.

В погляді, що його нещасний кинув на лікаря, був жах і благання. Проте Поль Дроп не дав себе розчулити. Йому вже доводилось бачити — і не раз — нещасних морфіністів, готових на все, аби тільки дістати згубний наркотик.

Без морфію не обходиться жодна клініка. Хоч потроху, але він є в кожній. Не рідкість зустріти в коридорі медсестру, яка несе шприц із морфієм. Морфій — це той заспокійливий засіб, що дарує сон, якого благає виснажений болем хворий, але ж він може виробити згубну звичку, жахливу звичку!

Морфій!.. Поль Дроп знав, що за цю отруту він міг би витягнути з Педро Коралеса величезні гроші. Та це було б наймерзенніше здирство; навіть більше, це був би злочин. Наркоман — справжній самовбивця і постачати йому морфій означало б вважатися його вбивцею.

Дроп не вагався. Він схопив Педро Коралеса за руку.

— Добродію, — вигукнув він, — коли здорова, зовсім нехвора людина дозволяє собі прийти до мене й обходитися зі мною як зі злодієм, шахраєм чи бандитом, я не вагаючись ставлю її на місце… Коли якийсь божевільний повторює мені ті ж самі образливі пропозиції, я б йому врешті-решт пробачив, бо знаю, що він не несе відповідальності за свої слова. Кожен морфініст — божевільний, я про це пам'ятаю, я ще спроможний про це пам'ятати. І ось чому я не зважаю на ваші образи. Проте не зловживайте моїм терпінням. Ідіть геть! І не повертайтеся ніколи.

Хірург штовхнув Педро Коралеса до дверей кабінету і натиснув на кнопку дзвінка.

З'явилася медсестра.

— Проведіть цього добродія, — звелів Поль Дроп.

Коли за перуанцем зачинилися двері, він відчув задоволення. Професор був людина запальної вдачі. Йому довелося, як він і казав, докласти величезних зусиль, аби стримати себе. Ці зусилля до краю виснажили його; коли він випровадив перуанця, його аж хитало від утоми.

Міньяс, що повернувся до кабінету, тепер стояв перед професором, дивився на нього із зневагою, яку навіть не намагався приховати.

— Дурень! — пробурмотів фінансист. — Дурень! З вами ж нічого ніколи не зробиш.

Хірург став підводитися, і Міньяс грубо шарпнув його за рукав.

— Нещасний! — вигукнув він. — Ви що, не розумієте ситуації? Коли я сьогодні ввечері не покладу гроші, то нас викинуть звідси вдвох, вас, Дропе, так само, як і мене. Ну що ж, нас викинуть… гаразд, ми чоловіки, якось же ми виплутаємось, але ж ви, як мені здається, зовсім не подумали про вашу пристрасть. Ех ви, бідолашний закоханий! До чого ця ваша самопожертва, оці ваші муки сумління? Ви дбаєте лише про своє сумління. Через якусь слабість ви вже готові відмовитися від вашої великої пристрасті…

І відштовхуючи приголомшеного Дропа, заявив йому:

— Боягуз! Справжній боягуз!

Яку ж незвичайну силу мав цей чоловік?

Дроп, який ще мить тому поводився рішуче, майже жорстоко по відношенню до Педро Коралеса, мовчки проковтнув образу, що її кинув йому в обличчя Міньяс.

На яку жахливу таємницю натякав фінансист? Що то була за велика справа, якою так дорожив хірург і про яку було відомо Міньясу? Чому той дозволяв собі звертатися до компаньйона таким тоном?

Дроп скоцюрбився у кріслі, а Міньяс стояв, нависаючи над ним усім своїм тілом.

— Морфій в аптеці, так? — зрештою запитав фінансист. — У шафі з отрутами, ключ від якої ви завжди тримаєте при собі? Відповідайте, Дропе!

Лікар опустив голову.

— Так, саме там…

— Дайте мені цей ключ.

Дроп застиг.

— Давайте швидше ключ, — з притиском повторив Міньяс. — Давайте його сюди, коли не хочете, аби я його сам узяв!

Дроп, зломлений, засунув руку до кишені. Сльози котилися йому з очей, коли він простягнув Міньясові нікельований ключик з трьома борідками.

— Я вас благаю, не робіть нічого такого…

Міньяс зареготався.

— Вам пощастило, що я тут! — презирливо кинув він, помахуючи ключиком перед обличчям Дропа. — Знову я мушу виручати вас… Ну що ж, до побачення. Нікуди не йдіть сьогодні ввечері, я обов'язково вам зателефоную.

— Тут мешкає пан Педро Коралес?

— Так, добродію, тут.

— Передайте йому, будь-ласка, мою візитну картку і перекажіть на словах, що моє ім'я Міньяс і що я компаньйон професора Дропа.

Лакей, який зустрів фінансиста на порозі розкішного особняка, що його спішно найняв новоспечений мільйонер Педро Коралес, здавалося, вагався.

— Пан Коралес не приймає, йому нездужається.

Міньяс удавано зажурився.

— Я так прикро вражений цією новиною, — пробурмотів він. — Коралес нездужає? Ох, бідний хлопець…

Він витримав паузу і владно повів далі:

— Передайте, все ж таки, мою візитку, друже, мені треба перемовитися з вашим господарем, ідеться про термінові справи, тож я думаю, що почувши ім'я Поля Дропа, він вирішить мене прийняти.

Лакей мовчки вклонився, провів Міньяса до великої вітальні і попросив його почекати. Чекання було недовгим. Всупереч настановам, що їх одержав лакей, Педро Коралес жваво підхопився, коли довідався, що компаньйон Поля Дропа бажає з ним переговорити. Покинувши годину тому клініку, молодик повернувся до себе додому й у відчаї, що не зміг дістати морфій, кинувся на ліжко. Зуби в нього цокотіли, наче від лихоманки; криза поглиблювалась.

Самої згадки про Поля Дропа вистачило, щоб вивести його зі стану пригніченості.

Міньяс тільки-но всівся в крісло, як до вітальні вскочив Педро Коралес і кинувся до нього. Обличчя його було мертвотно біле, руки тремтіли.

— Це ви питали мене, добродію? — пролепетав морфініст. — Ви прийшли від Поля Дропа?

Міньяс підвівся. Вклоняючись, він спокійно заявив, наче йшлося про щось цілком буденне:

— Так, добродію, я прийшов за дорученням професора Поля Дропа. Він послав мене до вас у справі, яка вам добре відома.

Усмішка промайнула на обличчі бідолашного наркомана, який ще мить тому, здавалося, втратив усяку надію. Тепер він знову піднісся духом.

— Нарешті, — бубонів він, — нарешті! Ходімо скоріше, добродію, вже двадцять чотири години я позбавлений морфію, як це жахливо!

Педро Коралес потягнув Міньяса до свого кабінету. Там він кинувся на вузьку канапу в кутку, зірвав з себе? піджак, розстібнув сорочку і наставив груди Міньясу.

— Швидше, швидше, — благав він. — Пожалійте мене…

Тіло перуанця було однією суцільною раною. Нещасний стільки разів уже колов собі морфій, що вся шкіра в нього покрилася бридкими виразками, як це буває після введення наркотику.

— Коліть, коліть, — повторював він, а лоб його покрився зморшками у чеканні блаженства. — Коліть же, чого ви чекаєте?

Міньяс дістав з кишені маленький шприц» приставив його до плеча перуанця, відтягнув легенько двома пальцями шкіру на його тілі.

— Коліть же, — благав Коралес.

Але Міньяс поклав шприц на столик.

— Даруйте, — холодно заявив фінансист, — але ви дещо забули, дорогий пане Коралес. Укол коштує п'ятдесят тисяч франків. Давайте їх сюди.

Коралеса аж підкинуло.

— Ет, наплювати! Ви призначаєте ціну. Коліть, я заплачу.

— Даруйте, — сказав Міньяс, — треба навпаки. Платіть, і я зроблю укол.

Він вимовив це таким рішучим тоном, що Педро Коралес, незважаючи на пристрасне бажання одержати наркотик, збагнув: йому не переконати свого гостя. Молодик скочив з канапи; як божевільний він кинувся у протилежний куток кабінету, де стояла простенька шафа, прикрашена невибагливою інкрустацією.

Вона не могла привернути нічиєї уваги. Насправді ж це був сейф, схожий на звичайнісінькі меблі, але сконструйований таким чином, що проникнути в нього було неможливо.

Перуанець нервовим рухом повернув коліщатко, вставив ключ, відімкнув сейф, схопив навмання першу-ліпшу пачку банкнот і шпурнув її Міньясу.

— Беріть. Цього досить?

Він тремтів, а Міньяс задоволено розглядав гроші.

— Так, добродію, — нарешті спокійно мовив фінансист. — Тепер я робитиму вам уколи скільки завгодно.

Педро Коралес знову впав на диван, він задихався, білувата піна виступила в нього на губах, однак очі горіли екстазом: нарешті він одержить так давно жаданий морфій.

— Не ворушіться! — звелів Міньяс.

І піднісши голку шприца до плеча перуанця, грек простромив шкіру й увів рідину.

За мить на обличчі Коралеса з'явився вираз безмежного блаженства. Але тривало це лише кілька секунд. Раптом очі його скаламутніли, губи побіліли, руки й ноги зсудомило в жахливих корчах. Голова відкинулася назад, тіло вигнулося, з рота висолопився побілілий, набряклий язик, що, здавалося, ось-ось лусне.

Міньяс зберігав цілковитий спокій.

— Справу зроблено, — промимрив він. — Педро Коралес мертвий!.. Отож, він більше слова не скаже… Його лакей — моя людина, мені нема чого боятися. Що ж до сейфа, то цей телепень у поспіху його навіть не зачинив.

О п'ятій годині вечора Поль Дроп усе ще сидів у своєму кабінеті. Він не обідав, покликавшись на мігрень, і, усамітнившись, з самого ранку чекав з тривогою вістки від Міньяса.

А від того нічого не було! Лиш о пів на шосту професорові принесли лаконічну записку від фінансиста:

«Коли одержите від мене цю звістку, — писав Міньяс, — то зразу ж беріть таксі та їдьте до нотаря, де я чекатиму на вас. У мене є гроші, щоб заплатити за клініку, ви завершите свою велику справу, але мені потрібен ваш підпис».

Затинаючись, Поль Дроп вголос перечитав це послання.

— Я завершу свою велику справу… В мене є кошти… Він роздобув чотириста сорок тисяч франків!

Хірург, здавалося, не вірив власним очам. Однак одягнувся швидко. Вийшовши з парку на вулицю, він побачив продавця газет, який продавав спеціальний випуск «Ла капіталь».

— Трагічне самовбивство! Перуанець Педро Коралес отруївся, прийнявши величезну дозу морфію! — горлав продавець.

Поль Дроп трохи не зомлів. Лише силою волі він утримався на ногах. Наче в трансі він підійшов до таксі й тремтячим голосом сказав водієві адресу.

А коли він зачинив за собою дверці таксі, то не сів, а впав на сидіння.